Вірші

ВІЧ-НА-ВІЧ З СОБОЮ

Прислухаюсь до серця. І прошу у нього поради.

Тихо дихають зорі з густої нічної пітьми.

Ти пробач мені, літо, що я тобі з осінню зрадив.

Ти пробач мені, осінь, що від тебе іду до зими…

* * *

В асфальт, посивілий від першого снігу,

Неспішно вбиваю свої сліди,

Є лише ніч – і немає нічлігу,

Є лише спрага – й немає води.

Є лише біль – і немає печалі,

Є лише сльози – й немає очей,

День відпливає все далі і далі,

Ранок туманом в минуле тече.

Є лише тінь, але сонця немає.

Вітер розвіяв клаптики снів…

Хмари й птахи збираються в зграї –

Час підійшов перелітних дощів…

Є лише віз – і немає дороги,

Є лише мрія – й нема висоти…

В мене є Ти. І не треба нічого.

Дякую Богу, що в мене є Ти.

* * *

Мама мене

Народила на Спаса,

Наче хотіла знати,

Хто після неї

Буде мене

Спасати.

* * *

Хитається маятник,

вітер часу

струшує листя

з годин.

Вечір скінчився,

в склянці лишилось

кілька ковтків

життя…

РОЗП’ЯТТЯ ХРИСТА

Гвіздки в долоні,

Під ребра спис.

Ламає скроні

Біль і свист.

Роти, мов пращі.

Щоб не воскрес!

Якщо він кращий,

Його на хрест!

Хліба й видовищ!

Сичить юрба:

Не бійся крові,

Вбивай раба.

Осанна мертвим!

У небо – жест:

Якщо він перший,

Його на хрест!

Мечі і ґрати…

Тримайсь свого.

Не винуватий?

То що з того!

Не винуватий

Не він один, –

Того розп’яти,

Хто Божий син!

ДИТИНСТВО

Лишився там мій перший сміх,

І перший плач, і перший крок,

Там я щоночі уві сні

Літав серед рясних зірок.

Там небо марилось вітрам,

Текла в річках жива вода,

І мама залишилась там

Така красива й молода.

Там день був довгий, наче вік,

Ховався вечір серед трав,

І Дід Мороз на Новий рік

В торбинці щастя дарував.

Там досі небом пахне сніг,

Злітає місяць до вікна,

Виходить звідти сто доріг,

Та не вертає ні одна.

* * *

Вчора зустріч – тепер прощання,

Вчора зимно – сьогодні спека,

Той був першим, тепер – останній,

Той був близько, тепер – далеко.

Той долав найстрімкіші підйоми,

Та його залишили сили,

Той був другом, а став знайомим,

Той літав, а тепер – безкрилий.

Той у невід піймав удачу,

А назавтра став знову босим,

Той сміявся, а нині плаче,

Той давав, а сьогодні просить.

Той до щастя наміряв кроки,

Ну а вийшло, що – до могили,

Той світив, та погас до строку,

Той палав, а того спалили.

А літа, на жаль, не вертають,

Як не сумно і як не гірко,

Я міняюсь, мене міняють,

То у кращий бік, а то – в гірший.

Я міняюсь разом зі світом,

І сміюсь, і плачу досхочу,

П’ю прозорий весняний вітер,

Гублю дні, а знаходжу ночі.

Ще далеко мені до краю –

Я у неба прошу несміло:

Хай душа моя не помирає

Раніш, ніж помре моє тіло…

* * *

Все більше старості ознак,

І вже в час грому і дощу

Я, наче той старий вітряк, –

Махаю крилами, та не лечу…

БЕРЕСТЕЧКО

Козацькі могили.

Тиша.

Пам’ять.

Печаль.

І шлях широкий

Стоїть на колінах…

НА ПЕРЕВАЛІ САЛАНГ

І тихо, і зовсім не страшно…

Не видно й не чути душманів…

Але усміхаються білі ромашки

Усмішками «чорних тюльпанів»…

* * *

Не треба вписувати мене

У вічність.

Краще не викреслюйте мене

Із сьогодення.

* * *

Старий музикант посадив на плече скрипку

І, неначе у казці, зробився вродливим і юним.

Знову спогади тихо погойдують долі колиску,

Заплітаючи пальці у туго натягнуті струни.

Все забрали роки. Зосталася лиш сила таланту.

Рветься музика в душу, болить і ятриться, мов рана,

А заплакана скрипка старому, як світ, музиканту

Непоголену щоку цілує, мов жінка кохана.

* * *

Востаннє квітку цілує бджола.

Їм не зустрітись ніколи зимою…

Клацнули зуби замка. Ти пішла.

І щастя забрала з собою.

Іду до вас

Важко стояти, ще важче не впасти,

Важко зламати піснею ґрати,

Важко на музику душу покласти,

А ще важче її проспівати.

Не хочу, щоб здіймались вгору руки,

Не хочу, щоб мені кричали: «Браво!»

Від зустрічі йдемо ми до розлуки,

І кожен на помилку має право.

Моя любов – моя печаль і втіха.

Із піснею мене вітри вінчали!

Я хочу, щоб у залі було тихо,

Лиш голос мій і музика звучали.

Змивають сніг весняні теплі грози,

Я вірю в пісню, а іще – в удачу,

Якщо у когось в залі світять сльози,

То знайте, що і я на сцені плачу.

Минають дні, летять роки навстрічні,

Даремно їм кричати: «Зачекайте!».

Іду у пісню, наче йду у вічність,

Іду до вас, і ви мене стрічайте…

* * *

Звуки інших, нових, пісень

Упадуть на вуста дівочі,

Я згорю, як згоряє день

В чорнім полум’ї ночі.

Не питаю, чия вина,

І не прошу тебе: вернись, –

П’ю печалі свої до дна,

Як було це не раз колись.

І не в тому, не в тому річ,

Що втомивсь від сумних вістей!

Задивилась холодна ніч

У безодню моїх очей.

Відлечу, як самотній птах,

Без надії і без гроша,

Десь блукатиме по світах

Невгамовна моя душа.

І кричатиме в височінь,

І будитиме в небі дощ,

Відкидаючи сіру тінь

На камінні долоні площ.

* * *

Шкода, що я давно уже не юний,

Шкода, що треба рахувати дні…

Які пісні заховані у струнах,

Яка любов захована в мені!

Не пив життя, а тільки губи витер.

Складав пісні – і бачив в тому суть…

Є жар в душі. Потрібен лише вітер,

Щоб жар оцей до полум’я роздуть.

* * *

Я своїми піснями весні відплачу,

Бо для того, хто любить, це зовсім не важко.

Гріх – доводити солов’я до плачу,

Хай щасливо сміється маленька пташка.

НЕРИМОВАНІ ДУМКИ

Ранок лежить на моїй долоні,

І сонце протирає окуляри вікон.

Я й досі не знаю, хто розгойдує небо

І струшує зорі у трави.

Видно, застудились ліхтарі,

Бо ледве світять…

Магазин «Овочі-фрукти»

Зачиняє осінь на зиму…

* * *

Я до подібного вже звик.

Було в усі віки: Спочатку біль, а потім крик.

У мене ж – навпаки…

* * *

Людське життя, немов дорога…

По ній одні – ідуть до щастя,

Інші – йдуть від нього.

ДУМКИ ВГОЛОС

1.

Душа –

Фортеця

В облозі життя.

2.

І в маленькій

Сльозині

Відбивається

Небо.

3.

Не зорі

Падають з неба,

А сіль,

Яку в далекі роки

Розсипали

На Чумацькому Шляху

Наші предки.

Я побувати хочу там, де ніколи не був;

Але ще більше – там, де ніколи не буду.

СОБАКА

Господар – з усього розмаху

І сили доклавши чимало –

Ударив ціпком собаку,

Що дім його охороняла.

Собака ж покірно, без звуку,

Хоч зла була і небезсила,

Стала лизати руку,

Ту руку, яка її била…

ЛИСТ НА ХМАРІ

Перестиглий ранок цілує вуста,

І, неначе спогад, згоряє за мить,

Я на білій хмарі напишу листа,

Хай він до тебе колись прилетить.

ПЕРЕЛІТНІ ДОЩІ

1.

Дощі збираються у зграї.

Мабуть, вони

Із першим снігом відлітають

У наші сни.

2.

Осіннє небо

Стріляє в землю

Довгими стрілами

Дощу.

3.

Давно чекали ми чудес,

І раптом, за хвилини,

Розбилось дзеркало небес

На дощові краплини.

Згори посипалося скло, –

На землю небо потекло.

4.

Веселий вітер доїть вгодовані хмари,

І з неба на землю стікає прозоре молоко дощу.

5.

Висока смерека

Роздряпала хмару,

І з неї на землю

Полився дощ…

6.

Крізь павутиння дощу,

Крізь холод осінніх ночей

Я, мов метелик, лечу

На світло твоїх очей.

7.

Пройшла гроза.

На зблідлому небі

Зосталися шрами від

блискавиці…

8.

Я – дощ. Ти – сніг. Нас вітер понесе

І скине з хмари десь за небокраєм…

Я – дощ. Ти – сніг. Цим сказано усе –

Дощ – падає. А сніг – літає…

9.

Теплий і тихий

Дощ

Не зміг

Жити

В чорній хмарі.

І зі сльозами

Радості

Втік

З хмари

На землю…

* * *

Прикутий

До ліжка…

Лежу

І читаю

Книгу вікна…

Як чудово

Вона написана!

* * *

Все забулось – від «А» до «Я»,

Що було, те давно пройшло,

Видихаю твоє ім’я

На спітніле віконне скло.

Ти, немов моє друге «я»,

І не змити мені вину.

Видихаю твоє ім’я,

А вдихаю самотину.

Я боюся календаря,

Переплутались ночі й дні.

Видихаю твоє ім’я,

А воно все одно в мені.

* * *

Холодний вітер, наче дід-віщун,

З дощем холодним бубонять на пару…

Я райдуги веселої сім струн

Так хочу натягнути на гітару!

* * *

Цілу вічність у слухавці довгі гудки.

Вечір лоскоче очі,

Ніч підійшла на відстань руки,

Ти залишилась на відстані ночі.

Зимно. І ми серед зими.

Сніг, як фата, білий.

Та лебеді вже махнули крильми

І на серце моє сіли.

* * *

Мене розбудила тиша.

Від неї боліли очі.

Чорніло небо у вікнах,

І вітер вставав з колін.

Я рвався туди, де світло,

Ламав і руки, і крила, –

Бився об ніч безсило,

Зриваючи тіні зі стін.

Розбила гроза ранкова

Небо на гострі скалки,

Я чую у хмарах сонце

І наших сердець биття.

Так хочеться бути відвертим

І смуток з обличчя стерти.

Не страшно боятись смерті,

Страшно боятись життя.

Я сонце візьму на руки,

В душі заховаю літо,

Мою заколише пам’ять

Вітру сумне виття…

Час зупинить неможливо,

Та хочеться вірити в диво,

Так хочеться бути щасливим

І не боятись життя!

* * *

Я заплутавсь в думках, як в липкім павутинні,

Заблудився в словах, як в похмурому лісі,

Колють небо гілками дерева осінні, –

По коліна в печалі і в мертвому листі.

Осипаються рештки ранкової зливи

На долоні озер – холодні і чисті.

Я стою серед спогадів полохливих, –

По самісіньке серце у мертвому листі.

* * *

Усі слова згорять дотла,

Торкнеться втома віч…

Заходить день у дзеркала,

А із дзеркал вже виходить ніч.

* * *

Іду по старому осінньому парку,

В жовтні темніє рано…

Мабуть, Господь запалив цигарку,

Бо звідки ж такі тумани?

А вітер деревам викручує руки,

Втому і смуток сіє,

Ти залишилась на відстані думки,

На відстані світлої мрії.

Знову дорога і знову чекання,

Знову гріхів спокута…

Перехрести мене сонцем востаннє,

Спогади в пісню закутай…

* * *

Півні співають… Сіріє поволі…

Туман клубками, неначе пар…

Зігнулися вдвоє високі тополі

Під вагою осінніх хмар.

* * *

«Я боюсь загубити це радісне диво…»

Ф.-Г. Лорка

Я боюсь загубити те радісне диво,

Що в очах твоїх світить, даруючи втіху,

Я боюсь тих ночей, де не зможу тремтливо

Доторкнутись до вуст твоїх подихом тихим.

Якщо доля тебе повінчає з бідою,

Якщо біль твій тебе відпустити не схоче,

Я знайду джерело із живою водою,

Вмию душу твою і натомлені очі.

Не сумуй, що підкралася ніч непомітно,

Що над нами гойдаються тіні крилаті,

Я тобі намалюю тепле сонячне світло

І завішу ним вікна у нашій кімнаті.

* * *

Чорне дзеркало

Ночі

Розбив

Тихий сплеск

Сяючих рук…

Стаю

Під густий дощ

Твого волосся,

Що повільно тече

Поміж двох берегів

Білих грудей…

Відчуваю

Гарячий вітер

Спраглих губ,

На яких, пломеніючи,

Сходить

Світанок

Цілунка.

* * *

Гарячі слова

Розплавили горло…

Стала любов

Німою…

* * *

Шепоче молитву осінній ліс,

Скидаючи літо з себе,

Він листя своє віддає землі,

А гілля – небу.

Крокую крізь осінь у тихій журбі,

Збираю слова, наче ягоди пізні,

Я всього себе віддаю тобі…

І пісні…

* * *

Твій поцілунок –

Моя загибель

Чи порятунок?

* * *

Ніч загубила сонячні ключі,

Що відмикають день, теплом зігрітий.

Злітаються до осені дощі,

А журавлі вертаються у літо.

Розбивсь на скалки спогадів кришталь,

Зронили пелюстки останні квіти,

Злітається до осені печаль,

А радість повертається у літо.

* * *

Мелодія нашої

Ночі

Написана

Зорями

На нотному папері

Неба.

Я ЧЕКАЮ…

1.

Чекаю весни, як веселого свята,

На повні груди вдихаю відлигу,

Проліски білі, неначе курчата,

Клюють шкаралупу останнього снігу.

2.

Чекаю півночі, як страти,

Не сподіваюсь на підмогу,

Бо ночі чорний пес кудлатий

До мого вже приповз порогу.

3.

Чекаю

У гості

Ранок.

…Може,

І ти з ним

Прийдеш?

Я ЛЮБЛЮ…

1.

Люблю весну, тюльпани біля хати,

Зелений ліс і променистий луг,

Але найбільше я люблю спостерігати,

Як роздягає землю гострий плуг.

2.

Люблю, коли квітнуть вишневі сади,

Ранок біжить золотою доріжкою…

І, наче соняшник, я завжди

Повертаюсь до сонця усмішкою…

* * *

Зимно.

Закутаюсь

У власну

Тінь.

Щоб зігрітись.

* * *

Довгі нитки доріг

Вились колись

Між зірок.

Та Бог їх змотав

У тугий клубок.

Так утворилась

Земля.

* * *

Хто знає тільки

Ніч,

Той ніколи не зможе

Уявити собі

День.

* * *

Вже давно моя юність відлетіла у вирій,

Загубились роки у холодній осінній блакиті,

Але мама дала мені долю на виріст.

І носити її – не зносити…

* * *

Кривить губи мої

Крик,

Замаскований під

Усмішку…

* * *

В очах моїх – хмари,

В душі моїй – вітер.

Я йду по зірках,

Як по гострих жаринах…

Хапає мене

За опущені плечі

Настояний

На спогадах вечір.

І марно думати

Про втечу –

Від себе

Мені

Не втекти.

Навколо тіні, мов чорні коти,

І сіріють хрести

На покинутій церкві, –

Легше жити,

Чи легше вмерти?..

Чи є в нас польоту нагальна потреба?

Та ми піднімаєм погляд у небо,

Мабуть, тому, щоб стати

Вищими…

* * *

Це була не моя провина.

Запізнилось твоє каяття.

Для прощання потрібна хвилина,

Для прощення – ціле життя.

А все так просто – як трави і квіти,

Як небо і вітер, як сонце рябе –

Я вже навчився себе розуміти,

Тепер учусь прощати себе…

* * *

Занурюю руки у теплий день,

Погляд ховаю в розчинених вікнах,

Мене, як сліпого, ніч веде

Все далі і далі від світла.

Ковтаю сльози, випльовую сміх,

Не каюсь,– живу, як умію,

Туга петля із довгих доріг

Повільно стягує мою шию…

Від холоду слів німіє язик,

Гойдається маятник – долю колише,

Вмирає іще не народжений крик,

І плаче по ньому розбуджена тиша.

Хочу літати, але не вмію,

Хочу співати, але мовчу,

З пам’яті витру імена і події

І тільки надію у серці лишу…

* * *

Нічого іншого я і не хочу.

Допоки не вийде мій строк,

З криниці своєї останньої ночі

Витягувать буду відра зірок…

* * *

Я –

Остання

Крапля

Дощу,

Що не впала

На землю,

А розбилась

Об вітер

І стала

Вітром…

* * *

Поїду від дрібниць буденних

У лісову зелену повінь,

Там дуб високий – як священик,

Вже зачекавсь мене на сповідь.

У ноги поклонюсь березам,

Перехрещуся неуміло

І на трави зелені леза

Із радістю нахромлю тіло.

* * *

Шукаю змісту і в житті, і в слові,

Вечірня сходить у душі зоря…

Мене окрилили одразу дві любові –

Любов моя і любов твоя.

Ще вчусь мовчати, не тримать образи,

Минуло літо, осінь настає…

Старію я на два життя одразу –

На життя своє і на життя твоє…

* * *

Чому всі думають,

Що зорі падають

Униз?

ВИШНЯ

Маленька вишня

Цвіла так пишно,

Цвіла так красиво,

Що стала схожа на біле диво.

…Не на землі, а на небі висіла

Тінь її – біла-біла…

ВЕЛИК-ДЕНЬ

Лишилась біль, та вже немає страху,

Лишився крик, та вже нема прокльонів,

Я бачив: звуки, наче білі птахи,

Вилітають у небо із гнізд дзвонів…

* * *

Стою на дорозі

посеред ночі.

Вперед – боюся,

назад – не хочу.

Хмари збираються

в чорні зграї,

А ранок чомусь

не поспішає.

Земля оніміла,

і небо осліпло…

Хто-небудь, ввімкніть мені

сонячне світло!

Бо як мені знати,

кого прощати?

Кого прощати,

а з ким прощатись?

Бо як зрозуміти,

кому жалітись?

Кому жалітись,

а кого жаліти?

І я залишаюсь

на відстані ночі:

Вперед – боюся…

Назад – не хочу!

ДИТЯЧИЙ СПОГАД

Що це

На небі так дивно світиться?

Дивлюсь крізь спітнілу шибку…

Хто це

Від круглої хлібини Місяця

Відрізав тоненьку скибку?..

* * *

Ще листя дерева скидають із себе,

Але Господь власноруч

Уже замикає небо

На журавлиний ключ.

МЕНІ НАБРИДЛО

Мені набридло, так набридло озиратись назад,

Мені набридло прислухатись і боятись пітьми.

Не хочу чути ні від кого ні повчань, ні порад,

Чекати холоду від літа і тепла від зими…

Усе мине – печаль і радість, і слава мине,

Мине усе, чим я живу і так пишаюсь тепер,

Коли ж про мене не говорять гидке і брудне,

То це одне лиш означає, що я вже – вмер.

Та я ще вірю, я так вірю в доброту і любов,

Я так ще хочу перемін і теплих сонячних днів…

Коли б у мене був шанс, і я почав життя знов,

То все одно нічого в ньому я б, мабуть, не змінив!

* * *

Вітер

Закинув за хмару

Жовтий м’ячик сонця…

НЕ ПРИЙШЛА

За М. Рубцовим

Із вікна ресторану лине світло болотне,

Від асфальту до зір заштрихована ніч снігопадом,

Сніг глухий, онімілий, байдужий, холодний

Наді мною, рікою, над далеким застудженим садом.

Божевільний, нічний, вздовж парканів зубатих

Я лякаю людей… Що болить? Чом не спиться мені?

Ти й раніше у мене з’являлась нечасто,

А тепер не прийшла взагалі…

Світло б’ється отруйне, зелене, болотне,

Сніг і сніг без кінця, наче спогад глибокий,

Сніг глухий, онімілий, байдужий, холодний,

Мертвий сніг, ти коли повернеш мені спокій?

* * *

Злітає в небо день, а падає в вікно,

Злітає в небо ніч, а падає у душу,

І я дивлюсь на світ, як дивляться кіно,

Осліп уже, та все ж його дивитись мушу.

Але в моїй душі ще світять ліхтарі,

Але в моїй душі розчинені всі вікна,

Хоч знаю – десь-колись на вранішній зорі,

Що час мій підійшов, веселий півень крикне.

Не зрадили мені ні друзі, ні пісні,

Найбільше я люблю дитячий сміх і тишу.

Я радість голосну віддав своїй весні,

А спокій і печаль для осені залишив.

Господь мене вберіг від слави і ганьби,

Господь мені не дав за маревом побігти.

Доспівую життя, а білі голуби

Клюють мої роки, розсипані, мов крихти…

Я знаю – десь-колись на вранішній зорі,

Що час мій підійшов, веселий півень крикне.

Але в моїй душі ще світять ліхтарі,

Але в моїй душі розчинені всі вікна!

ПРИТЧА ПРО ЛІЛІПУТА

За О. Кронгаузом

Скінчилась вистава, погасли вогні,

Затихли і оплески, і сміх дитячий.

Циркач-ліліпут у щасливому сні

Велетнем раптом себе побачив.

Одразу маленьким став його дім,

В якому так довго він був нещасливим,

Тепер ліліпута вважають усі

Великим і добрим, і справедливим.

Не чує він слів тих, що гострі, як ніж,

Отруйні, неначе зміїні жала,

Бо ті, що сміялись над ним раніш,

Чи то полякались, чи заповажали…

Вражає усіх його вигляд і зріст,

Тепер йому заздрить ледве не кожен,

І тільки одне в нього, як і раніш, –

Костюм підходящий купити не може.

…Скінчилась вистава, погасли вогні,

Затихли і оплески, і сміх дитячий.

Циркач-ліліпут у щасливому сні

Велетнем раптом себе побачив.

Та ранок вітрила підняв голубі,

Кімнату у сонячне світло закутав…

Шкода, що він велетнем снився собі,

Бо як прокидатись йому ліліпутом?..

У НЕБО І ВИЩЕ

У небо і вище – моя дорога,

Неначе листя, в’януть роки,

Точно за розкладом, складеним Богом,

Падають з неба колючі зірки.

Спокій і втому скидаю із себе,

Спогад далекий пронизує груди…

Я б залишивсь між дощами і небом,

Але ж там немає нікого із друзів.

ЗАЗДРІСТЬ

Важко боротися з грубою силою,

Легше померти, померти зі славою, –

Заздрість ніколи не буде білою,

Тільки чорною, тільки іржавою.

Я вночі запалю свічу – і помовчу…

Заздрість ніколи не буде доброю,

Тільки злопам’ятною і лукавою,

Ходить по світу з дірявою торбою

В парі з брехнею й ножем за халявою.

Я вночі запалю свічу – і помовчу…

Заздрість ніколи не стане чистою,

Бути судилось їй вічно брудною,

Заздрість ніколи не буде ситою,

Завжди голодною й завжди злою.

Я вночі запалю свічу – і помовчу…

Плачу за життя посивілими скронями,

Знову рахую помилки і втрати…

І прикриваю душу долонями –

Більше не маю чим прикривати…

ЗУСТРІЧ ВИПУСКНИКІВ

З роками все менше життєвої сили…

Бо, мабуть, у кожного з нас

Не кров червона тече по жилах,

А пофарбований в червоне час…

* * *

Ти загасила

Блакитну пожежу

Очей

Чорними крилами

Довгих

Вій.

НА ВАГУ КУЛІ

Вже скільки зим і скільки літ

Йдемо ми до земного раю.

Стоїть на правді білий світ,

Тому за правду і – вбивають…

Стікає вранішня роса

Сльозами по зеленім листі…

З газетних шпальт у небеса

Злітають душі журналістів.

А синій птах майне крилом,

Покличе мрія від порогу,

І не простелить рушником

Нам доля в майбуття дорогу.

Та в серці ще вогонь не згас –

Усупереч брехні і страху

Ізнову хтось… один із нас

Заради правди йде на плаху.

Грозою небо навпіл розколото,

Будити треба душі поснулі.

Сьогодні слово – не на вагу золота,

Сьогодні слово – на вагу кулі!

ДІДОВЕ ЛІТО

І небо похмуре, і хмари густі,

Пожовкли дерева і трави, і квіти…

Підходить найкраща пора у житті,

Її я назвав би – дідове літо!

Ні розпач, ні сумнів в душі не шкребе,

Лиш радість – безмежна і щастя – без краю:

В онуках своїх впізнавати себе

І знати напевно – смерті немає!

* * *

Летять роки, на спогади багаті,

Минають дні короткі, мов хвилини…

Живуть нечутно у моїй кімнаті

З далеких літ збережені світлини.

А за вікном дощами плаче осінь…

І світять на стіні старі портрети…

Далекі й близькі родичі… Ви й досі

У серці і душі моїй живете.

МОЯ СВІЧА

Аніж проклинати темряву, краще запалити одну маленьку свічку…

Туманний вечір ближче, ближче…

Та я його у серце не впущу!

Відправлю сонце спати на горище,

Тихенько встану й запалю свічу

І на своє поставлю підвіконня,

Щоб осявала радісно вікно…

А вітер тихо бубонить спросоння

Про те, що не збулось, чи вже збулось давно.

Весняним громом північ відгуркоче,

І місяць клюне зорі, як курча…

Хай знають люди – десь посеред ночі

Горить свіча… Для них горить моя свіча!

* * *

Я хочу тільки такої долі

Для себе й своєї країни –

Щоб руки в усіх були в мозолях.

Руки, а не коліна!

* * *

Долі, кулями роздерті,

Біль, що в серці не затих…

І сьогодні наші мертві –

Не спокійні за живих…

* * *

Час печалі… Вічності хвилина…

Пам’ять серця – сльози із очей…

На коліна стала Україна,

Згадуючи страчених дітей.

НЕБЕСНА СОТНЯ

Їх нелюд-снайпер відіслав на небо…

Всі, як один, вони тепер у Бога.

Ні почестей, ні слави їм не треба,

Вони життя поклали не для цього.

Їх очі дивляться на нас з пітьми безодні,

Що там попереду – чи щастя, чи руїна?..

Найкращий пам’ятник Небесній сотні –

Єдина і щаслива Україна!

Ми присягаємо їм в вірності й любові.

У них уже своє небесне братство.

…Та хтось на їх святій невинній крові

Будує і кар’єру, і багатство…

ГОСПІТАЛЬ

Шприци так схожі на патрони.

Мабуть, такий вже жереб мій:

Щоночі я займаю оборону,

Ну а щоранку знову йду на бій…

ПІД СЛОВ’ЯНСЬКОМ

Бійцям 95-ої окремої аеромобільної бригади

«Дев’ять грамів в серце»…

(Булат Окуджава)

Нерви зав’язані морським вузлом,

Чужі голоси в тумані…

Земля… Ну ось вона – під животом,

А до неба – лиш дев’ять грамів…

Зариваєшся в землю зеленим кротом,

Кола в очах багряні…

Життя, як повітря, розлите кругом,

А до смерті – лиш дев’ять грамів…

…Поцілили все-таки в лівий бік,

І подих, як зойк останній…

Постріл смертельний серце обпік…

До безсмертя – лиш дев’ять грамів…

НА ВІЙНІ, ЯК НА ВІЙНІ

Я на ліжку − у напівсні.

Все життя моє − шкереберть…

Кров із рани спинили мені,

Та чи зможуть спинити смерть?..

Ну а поруч лежить комбат,

В лихоманці останні дні…

Я шепочу: «Тримайся, брат!

На війні воно, як на війні»!

Залпом б’є десь ворожий «Град»,

Вибухає ніч у вікні…

Що поробиш? Терпи солдат,

На війні воно, як на війні!

ЛИШ ТІЛЬКИ НЕ ДАРЕМНО

І знову дощ… Свинцевий дощ над світом…

А світ сумний і без любові темний….

Ідуть у вічність, гинуть наші діти…

Лиш тільки б не даремно, не даремно!

Лиш тільки не даремно, не даремно!

Вони летять над нами журавлями

І проростають крізь холодну землю

Сумними обелісками й хрестами.

* * *

Валить утома з ніг,

Обстрілам втрачено лік…

За прогнозами, завтра – сніг,

А «дембель» лиш через рік…

Кістяки розбомблених міст,

Головешки спалених сіл…

Ми тепер пізнаємо світ –

Тільки через приціл.

Завтра іду в секрет,

І куля хай обмине…

Жаль, не ти, а бронежилет,

Щодня обнімає мене…

ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМЕ ЛИПНЯ

Розбудило сонце небо своїм крилом…

З хмар на сонну землю теплом повіяло…

Святий Володимир знов освячує хрестом

І Дніпро, і повітря над Києвом…

КАРПАТИ

Тут дивиться вічність на нас

У тихім холоднім мовчанні…

Це не гори застигли, а час

Застиг, як холодний камінь…

НА КОРДОНІ − ТИША

Завжди і скрізь – на морі і на суші,

Ми знаємо про істину таку:

Що треба відчинять серця і душі,

Ну а кордон – тримати на замку!

Уся земля, неначе на долоні!

Зелений вітер пелюстки колише.

І тиша, тиша на кордоні,

Але не можна вірити цій тиші!

Мені іти вночі в дозор безсонний.

Зі мною друзі і ясна зоря.

Зелені на плечах моїх погони,

А за плечима – батьківська земля!

І вся вона, неначе на долоні!

Зелений вітер пелюстки колише.

І тиша, тиша на кордоні,

Але не можна вірити цій тиші!

* * *

Заплакав тихий вітер, немов мала дитина,

Холодна і сумна, ніч навкруги лягла.

Здалося, що земля упала на коліна,
Благає у небес і світла, і тепла…

Та ось уже снує світанок білу нитку…

І розсипає іскри дзвінка й густа роса…
Бо, мабуть, небеса почули цю молитву

І відгукнулися на неї високі небеса!

А сонце з висоти вже котиться, мов колесо,

І ранок, наче гість, постукав у вікно…

Хай збудеться усе, про що ми вголос молимось,

Хай збудеться і те, про що ми мовчимо…

* * *

Осінній розпродаж жовтого листя.

Підходьте, люди… Бери – не хочу…

У небі дощик пунктиром висне…

І вечір тихо іде до ночі…

Дивлюся сумно на сад іржавий,

Вдихаю тишу на повні груди.

Мені не треба гучної слави…

Благаю, візьміть мою пісню, люди!

Вона у мене осіннього змісту…

Візьміть… Будь ласка… Не треба грошей…

…Барвиста осінь виходить з міста

Й заходить в душу барвиста осінь…

* * *

Я завжди щиро заздрив журавлю,

Мабуть, тому що сам живу безкрилим…

Підняти в небо грішну плоть свою

Бажання є, але немає сили.

Почувши тихий клекіт віддаля,

Чомусь одразу утікаю в хату…

Я б два крила позичив в журавля,

Та як йому, безкрилому, літати?

1974

* * *

Ялинка на тихім узліссі,

Неначе дівча босоноге –

Вона чи то вибігла з лісу,

Чи то не добігла до нього…

* * *

Дожити життя я б хотів у любові

Такій, наче пісня, – дзвінкій і крилатій,

Лишатись собою – і в справі, і в слові,

І честь на почесті не міняти!

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ЖІНКИ

За Р. Рождественським

То ж скільки їй? Ну, справді, скільки?

А жінка кине тихий погляд і…

У відповідь всміхнеться тільки:

Не варто рахувати – всі мої!

І спалахнуть в її очах іскринки,

А, може, ще й сльоза засвітить крадькома…

Я знаю, є лиш дні народження у жінки,

Ну а років народження – нема!

* * *

Пробач мені, друг подорожній,

Не пригощу й шматком…

Зараз торба моя порожня

І пахне лише часником…

Було ж в ній, повір, чимало

Такого-сякого добра.

І хліб у ній був, і сало,

І навіть чарчина була…

Я всім роздав, кого бачив,

Бо звичку маю таку.

Ну а мені – на «здачу» −

Пахощі часнику…

Ці пахощі торба носила

Як щастя й нещастя моє…

І ніяка нечиста сила

До мне не пристає!

* * *

Згорбився Місяць…

Мабуть, постарів…

* * *

Подихом грію твої долоні

І не можу зігріти.

Руки твої, наче лід, холодні,

Хоча на вулиці літо…

Подихом грію твої долоні,

Стараюся, що є сили…

Слова твої тихі, як лід, холодні

Серце моє застудили…

Аж раптом, наче лечу в безодню

Й не розумію нічого…

…Ти кинула погляд такий холодний,

Що й сонце замерзло від нього…

НЕВІРШІ

1.

Стою на сцені

З простягнутою душею,

Наче жебрак.

Чекаю…

Може, хтось

Подасть мені.

Як милостиню,

Усмішку…

2.

Ходжу схвильовано

По кімнаті.

Міряю кроками

Свою самотність…

3.

Твій погляд

Був таким похмурим,

Що відкидав на землю

Чорну тінь…

4.

Роздуває вітер ранкове сонце,

Наче велику і круглу жарину…

5.

Жовте полум’я осіннього листя

Востаннє гріє землю.

6.

Я прошу ранок

Перейти поріг

Й увійти до мене

В душу…

7.

Життя, немов вода із джерела,

Тече безупинно….

8.

Ніч зазвичай стелить мені ліжко,

Ранок стелить мені… дорогу…

9.

Я спробував сльозу на смак…

Ні, кров солоніша!

10.

Любов

Пішла від мене

Твоїми кроками…

11.

Сонце взяло відгули…

На будівельному майданчику неба

Працюють

Хмари, вітер і дощ…

…Будують осінь…

Місяць

Своєю появою на небі

Розбудив

Воду в ставку…

* * *

Мої вірші –

Як молитва,

З якою я звертаюсь

Не лише до Бога,

А й до людей…

* * *

Це, зазвичай, трапляється зненацька.

Людина щось змінити тут безсила…

Переселився в спогади мій батько,

І мама в сни мої переселилась.

Чи, може, їх понесли білі гуси

У небеса, не залишивши сліду?

Там вже давно живе моя бабуся,

Вона, мабуть, таки зустрілась з дідом,

Що згинув безвісти в далекім сорок третім

Біля Дністра у вогняній завії…

Його обличчя на старім портреті

Багато довгих років не старіє.

…А скільки друзів відійшло у вічність…

Нічого тут не зміниш – смертні люди…

Та ще цвітуть у травні білі вишні,

І роси дзвоном сонний вітер будять.

Іще вперед веде мене дорога,

Заходить пісня радісна до хати…

Вже внуків дочекавсь… Благаю Бога,

Щоб дав мені і правнуків діждатись…

* * *

Ми зустрілися на мить

На порозі дня і ночі,

Тихо музика звучить,

Я в твої дивлюся очі…

В них тривоги і дощі,

І рясні краплинки болю…

Ти пробач, пробач мені,

Що нечасто був з тобою…

Знаю я, печаль мине,

Зникне біль, розтане тінню,

Ти пробач, пробач мене

За мою любов осінню.

Ми удвох… Рука в руці…

Не кохані, а знайомі…

І сльозина на щоці

Обпікає, наче спомин…

ДРУЖИНІ

Зима заволоділа світом,

Дерева в срібній павутині,

Але як пишно розцвітають квіти

На твоїй картині!

За вікнами – січнева днина,

Все вкрите снігом, наче цвітом…

А квіти пахнуть на картині…

Любов’ю, сонцем, літом!

ЧЕРГОВИЙ ПО… ДОЩУ

Сьогодні я знов чергував… по дощу…

Моя парасоля небо тримала…

Здавалось, якщо я її опущу,

Впаде додолу холодна хмара…

Минає ось так вже багато літ…

Не можна розслабитись ні на хвилину…

За мою парасолю тримається світ,

Як за тонку соломину!

НЕБО МОЄЇ ПАРАСОЛІ

Перші краплини – несмілі і кволі…

А потім – гострі, мов жало…

Та небо малесенької парасолі

Мене від дощу сховало…

* * *

Фото в старому альбомі.

Серце бринить струною.

Хто це – до болю знайомий?

Це ж я – в обіймах з весною…

КОЛИ ЗЛИЙ БУВАЮ, СЛОВОМ УБИВАЮ

1.

Заспокойтесь! Не треба ставати в позу

І рот розкривати, щоб аж видно шлунок…

Якби на базарі продавався розум,

Тоді я зробив би вам подарунок.

Прихильникам

ненормативної

лексики в літературі

Я своїми думками поділитись готовий:

Письменник ви, звісно, знаковий,

Та гумор у вас, пробачайте на слові,

Не блискучий, а матовий…

* * *

Вітер-пастух

По пасовищу

Неба

Гонить

Отари

Білих хмар.

* * *

Осінь знову приносить дощі і новини невтішні.

Б’ється спогад про літо об стіни холодних ночей…

Я закутаю душу в сонячні промені пісні,

Ну а потім її, як вогонь, понесу до людей.

* * *

Складати пісні – це найважча у світі робота,

І тут без натхнення – все летить шкереберть,

Бо навіть єдина фальшива нота

Вбиває пісню на смерть…

* * *

Вогнище

Іскрами

Плаче,

Бо

Догорає…

* * *

Дзвенить, наливаючись, жовте колосся.

І небо вмивається теплим дощем…

А вітер розчісує сонцю волосся

Густим і прозорим своїм гребінцем.

* * *

Летіли слова, наче кулі у тирі…

Докори, образи – знову і знов…

Двоє самотніх у спільній квартирі

Жорстоко і підло вбивали любов.

Неначе вогонь, розгорілись прокльони…

І все без причини. І все без підстав…

Який же такий із законних законів

Законно їх долі навік поєднав?

За вікнами також шуміла негода,

Холодної осені час підійшов…

Нікого із них не було мені шкода,

А шкода було тільки вбиту любов.

* * *

В народі говорять: «Два чоботи – пара»…

От тільки чомусь мені сумно і гірко…

Вони удвох – ідеальна пара.

Вона, як швабра, він, як ганчірка…

* * *

Обличчя

Без

Усмішки –

Наче

Небо

Без

Сонця.

* * *

Спогад –

Наче дотик

До серця…

* * *

Місяць,

Як безкрила міль,

Проїв небо

До дірок –

Зірок…

* * *

Залишились від осені смуток і втома,

Зафарбоване небо у сірі дощі…

Я завжди повертаюсь з дороги додому,

Повертаюсь до тебе, в наш дім для душі…

ЛІТО

1.

Веселим золотом видзвонюють жита,

Співає теплий вітер на просторі…

І сонце, наче рибка золота,
Грайливо плещеться в небеснім морі…

2.

Світанки в серпанку – ще теплі і чисті,

Хоч і коротші щоразу…

Те, що літо ховало в листі,

Осінь виставляє… на продажу…

ЗГАДУЮЧИ ДИТИНСТВО

Bипікає мама сонечко в печі,

Ну ось воно готове, накінець.

Ой, як малому хочеться мені

Від сонця відкусити теплий промінець…

* * *

Відчуваю на дотик в’язку і густу

Душу осінньої ночі.

Вилились очі мої в темноту

І темнота мені вилилась в очі…

Чекаю на ранок… Хай з квітів роса

Скрапує мокрим намистом…

І виллються очі мої в небеса,

Й по вінця наллються світлом!

* * *

Захотілось зустрітись з дитинством раптово…

І майнути туди, де зробив перші кроки…

Я летів, як на крилах, щоб побачитись знову

Через відстань, що більша, ніж сорок років…

Ми жили десь отут, але де – не впізнати…

Серце в грудях моїх завмирає тривожно.

Шукаю, щось схоже на батьківську хату,

Але замість неї – лиш хрест придорожній…

Ніхто нас уже й не згадає сьогодні,

Проминули роки, як короткі хвилини.

Випливають із пам’яті, мов із безодні,

Здавалось, назавжди забуті картини.

Я бачу, як серпень розсипав гостинці,

Світанок веселий нас викликав з хати…

Ось мама стоїть у білій косинці,

І в гімнастерці військовій – тато.

І я – білочубий, у вишиванці,

Що вишивала невтомна бабуся,

П’ю прохолоду серпневого ранку

І співаю собі, і тихо сміюся…

Ось брат на веранді включив радіолу,

Сестричка збирає квітки на насіння…

А сонце обходить подвір’я по колу,

Вмиває нас теплим і чистим промінням.

Неділя на Спаса… Із церкви принесли

Освячені яблука, груші і сливи…

Як швидко минули ті зими і весни.

А ми і не знали про те, що щасливі…

Дитинство пішло, і його не догнати,

Мов сонце, сховалося за небокраєм…

Давно вже немає нашої хати,

І школи старої, і клубу немає…

Дорога поклала загострене вістря,

Де верби шуміли колись понад ставом…

Здається, змінилося навіть повітря,

Мені навіть дихати важче стало.

Сьогоднішній день на минулий не схожий,

Давно обміліла старенька криниця…

Дивлюся уважно на перехожих…

У них інші погляди, інші обличчя.

На наші не схожі, хіба лише трішки…

Води утекло з того часу чимало…

На інших обличчях – інші усмішки

І очі, в яких чомусь сонця мало…

Нічого не зміниш, та й немає потреби.

Всміхаюсь до себе з останньої сили…

Змінилось усе, ну хіба що лиш… небо…

Лиш небо таким, як колись, залишилось…

* * *

Сховаю серце від негоди,

Згадаю, як в ранковий час

Скрипіли дерев’яні сходи –

Дитинство тихо йшло від нас.

І небо вигнулось безкрає,

І місяць, як ліхтар, погас,

Як часто нам не вистачає
Дитинства, що пішло від нас.

Дітьми і внуками багатий,

Та нині, прісно й повсякчас

Не вистачає мами й тата,

Й дитинства, що пішло від нас.

* * *

Ще вітер у душі не стих,

Стукоче серце про своє…

Так, совість мучить тільки тих,

У кого вона є…

* * *

Зорі дивляться в вічі…

Стаю на рипучий ґанок…

Вікна дихають ніччю,

Спить в небі весняний ранок.

Ніщо не змінилось в природі,

Та вже не покличе мама:

«Додому пора, Володю,

Завтра вставати рано»!

ДІДОВІ

Він завжди Господу запалював свічу

І не зрікавсь ні пам’яті, ні віри…

Йшов, закусивши губи, по життю

І шлях життєвий милицями міряв…

* * *

Люди є різні – великі й малі,

Схожі й не схожі між собою…

Судилось комусь бути сіллю землі,

Комусь – її хлібом, комусь – перегноєм…

ДРУЗЯМ

Вас все менше і менше стає,

Час не знає жалю – на біду…

Ви – найбільше багатство моє.

Я до вас, як на сповідь, іду!

* * *

Так хочу сказати проблемам своїм – «прощай»,

І життя розпочати з нуля одного веселого ранку…

Добре було б покласти лимон не в чай,

А до швейцарського банку.

* * *

Знов чекаю вітрів холодних,

Розкладаю осінню ватру….

Я люблю, я живу сьогодні,

А душею лечу у завтра.

Я прикметам і снам не вірю…

Стисну зуби, а жити мушу…

В дні негоди – холодні й сірі –

Зігріваю любов’ю душу!

Хай світанок мене розбудить

І в дорогу покличе знову…

Благословіть на пісню, люди!

Благословіть на щире слово!

* * *

Наше життя – то коротке то довге –

Кожного мітить якоюсь ознакою…

Мабуть, колись собака був вовком,

Та чи стане вовк знову собакою?..

ЖАРТІВЛИВІ УРОКИ ЛЮБОВІ

УРОК ПЕРШИЙ:

А кожен день новий, немов новий урок,

Ми, що тут не кажіть, мудрішаємо пізно…

Від цілунку і до сварки часто тільки крок,

А від сварки й до цілунку – тиждень!

УРОК ДРУГИЙ:

Він жив і творив, свято вірив в майбутнє,

Мрія його обнімала крилом,

Та раптом потрапив в любовний трикутник

Й одразу став в ньому тупим кутом.

УРОК ТРЕТІЙ:

Ми всі у житті й однакові, і різні.

В цивільному шлюбі трапляється так:

Жінка вважає, що справді заміжня,

Мужчина вважає, що – холостяк.

УРОК ЧЕТВЕРТИЙ:

Усьому на землі і час є свій, і строк,

Ми дивимось вперед упевнено й сміливо.

Від любові до ненависті – один лиш крок,

Один-єдиний крок… наліво!

* * *

Що тут скажеш, що тут зробиш? Так в житті ведеться…

І в малих, і у дорослих є до всього діло…

Правда, діти хочуть знати, звідки все береться,

А дорослі хочуть знати, куди все поділось…

СВОЇМИ СЛОВАМИ

Життя пізнавати не пізно ніколи,

Я бачив на світі чимало…

Деякі люди, неначе бджоли:

Мед – на вустах, а в дупі – жало.

ТЕРМІНИ ФІЗІОЛОГІЧНІ ТА …

Ротова порожнина…

Носова порожнина…

…Сердечна порожнина…

ЦИГАНСЬКА ПІСНЯ

з опери Жоржа Бизе «Кармен»

Чарівні звуки чую знов,

Вони із серця вилітають

І в небесах зірками сяють –

А в жилах закипає кров!

Колише музика мене,

Ну а ласкавий, теплий вечір

Нечутно обніме за плечі –

Душа любов’ю спалахне.

Душа любов’ю спалахне.

І жар сердець, і жар долонь,

І дощ, заплетений у струни…

Заснув в колисці місяць юний –

В моїй душі горить вогонь.

Струна сміється і тремтить.

Ми знову поруч – очі в очі…

І це чарівне свято ночі

Минає, мов коротка мить!

Минає, мов коротка мить!

Дзвенить-видзвонює роса,

І хмари, наче темні гори…

А наші дві душі говорять

Без слів. Навіщо тут слова!

Зустрілись ми в щасливий час,

Твої цілунки пахнуть літом…

Звучить мелодія над світом

Ну а любов вінчає нас!

Ну а любов вінчає нас!

НІЧНА ДОРОГА КРІЗЬ ОСІНЬ

Я заблукав у нічній глибині –

Холодній, густій, вологій…

Жовті листки, наче миші руді,

Перебігають дорогу…

Втікаю із міста, що забите людьми,

Наповнене шумом і ґвалтом…

Фари мої виривають з пітьми

Сіру стрічку асфальту…

Очі втомились від темних картин,

Ніч набирає сили…

А від дощу і від шепоту шин

Серце моє втомилось…

Дерева, неначе погаслі свічки,

Вітер збив хмари в зграю…

Щітки, і справді, як двірники,

Скло лобове підмітають…

Втікаю від дружб, від усмішок і слів…

Так хочеться, щоб неодмінно

Цілунок твій губи мої зігрів,

І вогонь спалахнув у каміні…

Щоб довго сиділи за щедрим столом,

Щоб ночі було нам мало.

Щоб плакали осінь і дощ за вікном,

А в серці весна буяла…

…Бачу: попереду вогники дач

Горять крізь кущі ліщини…

Грає в салоні авто програвач

Про дощ… І шепочуть шини…

* * *

Вітер уже позіхнув у гаю.

Закінчили зорі в небі розмову.

Коли прокидаюсь я, то люблю

…Засипати солодко знову!

* * *

Нам доля відміряла щастя чимало.

Та знову розлуки час підійшов…

Скільки разів нас любов рятувала,

Тепер треба нам рятувати любов.

* * *

Вечір був теплим, тихим, повільним,

Та сполоханий вітер прилетів з-за ріки…

І вдарила злива… Така сильна,

Що змила з неба всі зірки.

* * *

За мить запалають перші вогні,

Накине земля маскувальну сітку…

І зорі блакитні, як бджоли нічні,

Полетять на Місяця жовту квітку.

ЖУРАВЛИНИЙ БЕРЕЗЕНЬ

1.

На крилах журавлі несуть надію,

А людям віриться і в щастя, і в удачу…

Чому ж весною вся земля радіє,

Ну а берези – плачуть?..

2.

Він летів додому здалека,

Забувши про їжу і сон…

… Я бачив: сідає в гніздо лелека,

Неначе сходить на трон!

ОСІННІЙ ЖАРТ

Мені б ще кілька теплих днів хоча би,

Щоб сонце радісно всміхалося над світом…

Я знаю точно: які в нас баби,

Таке в нас і бабине літо!

ЩАСЛИВЕ БЕЗСОННЯ

В небі, наче квіти, розпустились зорі,

І туман повільно на дорогу ліг,
Пролягли крізь літо далі неозорі,

Задзвеніли роси, як веселий сміх.

Ну а я щомиті думаю про тебе…

Серце поцілунки обпікають знов…

Нас благословили зорі ці і небо

На добро, на щастя, на любов.

Ми з тобою п’ємо радісне безсоння,

Обіймає тиша нас своїм крилом…

Засинає місяць у твоїх долонях,

Вечір цей здається нам казковим сном…

* * *

На небо кинув тінь осінній день…

Зірвав останнє листя із куща…

Дивлюсь, горить багаття із пісень,

А біля нього гріється душа…

ОДА ДО РАДОСТІ

За Іоганном Фрідріхом Шиллєром

Хай вирують світле свято,
Радість і веселий сміх!

Той, хто дружбою багатий,

Той багатший від усіх!

Буде над світом сонячне літо,

Буде ясний і світлий день…

Серце радістю зігріте,

Просить радісних пісень!

* * *

Сталось маленьке весняне диво!

Дощу у хмарі раптом стало тісно –

Й за мить до блиску вимила злива
Асфальтову шкіру міста…

* * *

Обірвалась бабиного літа срібна нитка,

Емігрували в теплий вирій журавлі,

Як несподівано й до болю як швидко

Оголилася душа землі…

* * *

Юрію Камишному

Біля тихого ставу на околиці села,

Де в’ється змією дорога осіння,

Батьківська хата по пояс у землю вросла,

Наче дерево з вічним корінням…

Нам сонцем була вона вдень і вночі.

Їй дерева і вітер віддавали поклони…

І світила вона – то вікном, то вогнем у печі,

То свічею гарячою біля ікони.

Ми летіли сюди, як в весну журавлі,

Зігрівало серця нам її тепле проміння…

…Хата ця не вросла, а виросла із Землі…

Наче дерево з вічним корінням…

ПЕРЕД ГРОЗОЮ

Вітер в обличчя озеро вдарив.

Розбив потускніле свічадо води…

І Місяць одразу зайшов за хмару,

Як парубок в прийми до злої вдови…

ПЕРША ВЕСНЯНА ГРОЗА

Спалив мереживо ранкових снів

Блискавки гострий гарпун.

Злетіли птахи з електричних дротів,

Як звуки з гітарних струн.

Вітер хмарам підставив плече,

В литаври ударив грім…

І небо, вагітне першим дощем,

Упало в обійми землі.

ДУМКИ БЕЗ РИМ

1.

Дружба – це коли

Ти комусь

Робиш

Трішки більше,

Аніж собі.

2.

Хтось помилково думає,

Що цигарка –

Це лише

Шістнадцять затяжок

Спокою…

3.

Якою музикою

Розцвітають квіти!

4.

Замерзлі шибки

Ксерокопіюють

Зиму…

5.

Дрімають зорі

В колисці

Неба…

6.

Вікна

Вже дихають ранком…

Я раптом почув,

Як зітхнули твої

Очі…

* * *

На гострі леза ще сонних трав

Скотилася сива роса.

Серпень нас уже відобнімав

І роздарував дива…

Струсило небо нічну пітьму,

І вітер схиливсь до ніг.

Мені стало холодно без вогню,

Наче без губ твоїх.

Дні, як хвилини, розмиті дощем,

На листі − останні сонця сліди…

А серце просить ще і ще:

Не йди, не йди, не йди…

ЗА МИТЬ ДО ПІВНОЧІ

Я

Закриваю

День,

Як прочитану

Книгу…

* * *

Про це нам говорять не тільки поети,

Що всьому свій час і що всьому свій строк.

Жінка з роками – це шкатулка з секретом,

Мужчина з роками – це скриня казок.

АКТРИСА ЦИРКУ

Пам’яті клоунеси Ірини Асмус («Іриски»),

що загинула під куполом цирку в 1986 році

Пробивається піт крізь грим,

Знову руки від втоми кволі,

Скільки літ уже, скільки зим

Не шукаю я іншої долі.

П’ю печалі свої до дна,

Бо манеж, наче місце страти.

Тут вмираю я кожного дня,

Щоб назавтра знов воскресати!

То горить, то згасає долі моєї зірка –

Я актриса цирку, актриса цирку!

Сміючись, я роблю шпагат

І танцюю на гострій криці.

Хай під зоряний купол летять

Ваших усмішок сині птиці…

Підкидаю угору м’ячі,

Обруч кручу з останньої сили,

Хочу я, щоб чарівні ключі

Ваші душі для мене відкрили…

Я свій каторжний труд люблю,

Цій любові не зможу зрадить.

Все здолаю, перетерплю –

Оплесків ваших заради…

* * *

Музики ранкова роса…

Пізньої осені світанкове скерцо…

Відлітаюча нота грози, як оса, –

Жалить у серце…

* * *

Схилився ранок на моє плече,

Зозулі голос починає літо.

А небо пахне сонцем і дощем,

І вітром…

Вузькі стежки сповиті споришем,

Повітря розфарбоване у світло…

А ми умиті сонцем і дощем,

І вітром…

Час, мов пісок, між пальцями тече.

І душі теплим спогадом зігріті,

А щастя пахне сонцем і дощем,

І вітром…

Це щастя хочу пити ще і ще,

І від любові хочу захмеліти,

Цілунки пахнуть сонцем і дощем,

І вітром…

* * *

Дехто від щастя світиться,

А дехто страждає і мучиться:

Краще медового місяця –

Лиш місяць після розлучення…

* * *

Як відчай, печаль чи втома

Торкнуться моїх плечей,

Дістану із серця про тебе спомин

І піднесу до очей…

Спочатку повільно так і неохоче,

Він поколише мене…

А потім стануть вологими очі,

І в серці печаль засне…

* * *

Зів’яли, як листя, осінні дні,

Забулись весняні дива.

І тільки горять на холоднім вогні

Прощання гіркі слова…

ЗНОВУ ПИТАЮ У СЕБЕ…

Ранок – це початок дня,
Чи продовження ночі?

2.

Річка п’є небо,

Чи небо п’є річку?..

3.

Хіба можна

Побачити час?

Ми можемо бачити

Лише годинник…

4.

Перевірка на хвороби

Чи перевірка хворобами?..

Дощ –

Це мокрі обійми

Неба?

6.

Нотами сіли птахи

На електричний дріт…

Чекають слухачів

Чи диригента?

* * *

Звикаю до осені поступово,

Сприймаю її, як земну благодать,

Знов ранок і ніч починають розмову,

Дощі у душі про весну шелестять.

Звикаю до осені, як до роботи,

Під небом похмурим блукаю в плащі,

А вітер знайомі висвистує ноти
І дихає холодом в очі мені.

Гортаю життя своє знову і знову,

До пізнього ранку, мабуть, не засну…

Звикаю до осені поступово,

Та вірю в весну, й серцем кличу весну!

* * *

Ось уже й зрілості час підійшов,

Став рідко сміятись – мовчати частіше…

Я знаю, що все подолає любов.

От тільки життя від любові сильніше…

* * *

Як немовля, був сонцем день сповитий,

Буяли рясно квіти й почуття –

Усе живе на світі прагне жити,

Життя завжди утверджує життя!

ОДКРОВЕННЯ

Сенс мого життя

Залежить

Лише від

Однієї людини.

Від неї також

Залежить,

Хочеться мені жити,

Чи хочеться мені вмерти…

Ця людина –

Моя дружина.

* * *

Продираюсь щосили крізь зарослі днів,

Перша крапля роси, як монета срібна…

Я неба і теплого сонця хотів

Й не знав, що ти мені – більше потрібна!

ІЗ РАНІШЕ НАДРУКОВАНОГО

…Я, наче той старий вітряк, – махаю крилами, а не лечу…

П’ю щоденні солоні ліки

І печалі лікую сміхом.

А віконниці, наче важкі повіки,

На очах моїх світлих вікон…

Перевіряю зиму на смак,

На дотик пробую літо…

Згадавсь мені знову старий вітряк,

Що так і не зміг злетіти…

* * *

Прийшла пора весняних теплих злив,

І сонце в небі – жовтою сльозою…

А я з тобою недоговорив,

А я іще недомовчав з тобою…

Душа і серце – знову на розрив…

Крилата мрія склала білі крила…

І я тебе, на жаль, недолюбив,

І ти мене, на жаль, не розлюбила…

ВІДКРИТА КНИГА МОЄЇ ДОЛІ

Її сторінки я гортаю поволі

І тихо іду від «учора» – до «завтра»…

Відкрита книга моєї долі…

У ній я – лише співавтор.

* * *

Талант за собою в незвідане кличе,

Як сонце, світить крізь сніг і дощі…

Справжній артист гримує обличчя,

Але знімає грим з душі.

* * *

Закотилось сонце під високий берег,

Місяць із-за хмари вийшов, як із хати,

Колискову хвилі заспівали вербам,

Та гарячий вітер не дає їм спати…

Поруч шлях, неначе довга сіра стрічка…

Пролітає стрімко тінь сови крилата…

І уже пірнають із небес у річку

Зорі, наче голі молоді дівчата…

* * *

Живу від зарплати я – і до зарплати…

На що його краще потратити сили:

Прикинутись дурнем, щоб не працювати,

Чи, може, розумним, щоб більше платили?

ПАРАДОКС

Літо.

Спека.

А небо вкрите

Білими

Сніговими

Заметами…

СЕРЕНАДА

Заплітаються пальці у струни,

Тепла зірка падає в очі,

В небі Місяць, веселий і юний,

Він також на побачення хоче.

Тільки крок залишився до ранку,

Чорне небо світліє поволі…

Серенадо – нічна полонянко, –

Хто тебе украде із неволі?..

Я свій келих доп’ю до останку,

Ой, як хочеться кращої долі,

А душа моя, як полонянка,

Серенадою плаче в неволі…

* * *

Цей дощ

Не йде –

Він біжить по місту

І ховає в калюжах

Небо…

* * *

Медом набралась остання сота,

Сонцем пахне моє надвечір’я.

А Спас уже відчиняє ворота –

Впускає осінь на щедре подвір’я.

Вже й рукавиці запасати треба,

Так кажуть в народі недаром…

А поки Господь відчиняє небо

І випускає дощі і хмари…

ЧАКЛУЄ ОСІНЬ

Світанок змерз і промок,

Став хмари сушити над дахом…

Зірвався з клена пожовклий листок

І раптом – зробився птахом.

Золотом зблиснув у всіх на виду

В повітрі блакитно-чистім

І перетворився на мишу руду,

А потім – тихо забивсь під листя…

* * *

Що ж робити мені зі своєю натурою…

Вага моя, дійсно, дійшла до краю…

Раніше я слідкував за фігурою,

А зараз просто спостерігаю.

МОЛОДОМУ ПОЕТУ

За Євгеном Концевичем

Хай буде тобі – і з роси, і з води…

Хай буде талант, наче вітер, крилатим –

Як можеш не писати – не пиши,

Пиши тоді, коли не можеш не писати!

ПІСЛЯ СВАРКИ

Густий туман розмов…

Павутиння крику в кутках кімнати…

Холодна роса сліз на вікнах…

Натоптане образами відро для сміття…

Гострі осколки почуттів на підлозі…

…І попіл двох спалених сердець…

ЖИТОМИРСЬКІ ОБРАЗКИ

МІСТО НАШИХ НАДІЙ

Там, де сосни величні п’ють неба блакить,

Там, де люди співучі і вдачею щирі,

Непорушно стоїть серед сивих століть

Місто наших надій, місто жита і миру.

Хай поселиться щастя в родинах твоїх,

Хай любов і добро входять в кожну квартиру,

Рідне місто моє, мій високий поріг,

Місто щастя і радості, жита і миру!

Я з далеких доріг повертаюся знов,

Міста, кращого тебе, на світі немає.

Мій Житомир мене посвятив у любов,

У любов до людей і до рідного краю.

Час летить, як бурхливий нестримний потік…

Мальовнича і світла столиця Полісся –

У тобі нерозривно поєднались навік

Мирний труд, ратний подвиг, натхнення і пісня!

Хай поселиться щастя в родинах твоїх,

Хай любов і добро входять в кожну квартиру,

Рідне місто моє, мій високий поріг,

Місто наших надій, місто жита і миру!

КОВАНА АЛЕЯ

На честь відкриття в Житомирі «Кованої алеї»

Зимове сонце встало над землею,

У цей щасливий новорічний час

Окраса міста – Кована алея –

В свої обійми запросила нас.

І стали близькими далекі далі,

Неначе казка, наче диво з див,

Минулий день, закований в металі,

І душу, і серця нам освятив…

Тут і любов, і чийсь щасливий спомин,

І тихі хвилі вічної ріки…

Пригадує минуле мій Житомир

І дивиться в майбутнє крізь віки!

ЖИТОМИРСЬКИЙ ТРАМВАЙ

1.

Цей трамвай

Постійно втікає

З міста

І постійно повертається

До нього…

2.

Він щодня мене возить від дому й додому

І завжди, наче друга, стрічає,

Ні, не зможе ніхто уявити Житомир

Без трамвая, без трамвая.

Дзвін, чуєш дзвін – так і знай,

Він, це – він, житомирський трамвай!

Сотню літ, сотню зим він біжить без утоми,

Небо в вікна його заглядає…

Ні, не зможе ніхто уявити Житомир

Без трамвая, без трамвая.

Галасливий вагон по залізному сліду

Рідним містом до ночі блукає…

Ми з тобою, за щастям за нашим поїдем

Лиш трамваєм, лиш трамваєм!

ПОЕТИЧНІ ГОСТИНЦІ ВНУКАМ ДОБРІ КАЗКИ За Юлієм КімомТут лунають світлі пісні материнські,Прилітає в гості Жар-Птиця не раз.У країну казки, мрій і дитинстваДружно і радісно ми просим вас.Вам назустріч вийде Івасик-Телесик,Гратись буде з вами веселий струмок,Усміхнуться ніжно принц і принцесаІ заспіває пісню Колобок.ПРИСПІВ:Тут завжди чекають нас!Пам’ятай! Тут завжди чекають нас!Бо прийшов щасливий час,Казка все змінює враз!Я сумую і сміюсь,Я боюсь і не боюсь,Тільки, що б там не було,Добро у казці переможе зло!Попелюшка знов починає роботу,Прибирає в домі і варить обід.Веселить усіх нас Кіт у чоботях,І садить ріпку на городі дід.Казка нам дарує і мрію, і диво,Кличе за собою в далекі краї.Треба вірить в казку і бути щасливим,Щоб розцвітала радість на землі!ПРИСПІВ:Я сумую і сміюсь,Я, боюсь і не боюсь,Тільки, що б там не було,Добро у казці переможе зло!

СВІТЯТЬ ЗНАКИ ЗОДІАКУ

За Миколою Заболоцьким

Світять знаки зодіаку

Крізь туману білий пух…

Спить і півень, і собака,

І корова, і пастух.

Їжачата й ведмежата

Сплять давно щасливим сном,

І малесенькі курчата

Сплять під маминим крилом,

Сплять під маминим крилом.

Сплять під маминим крилом.

На городах і у полі,

Біля тихої ріки,

Спить і морква, і квасоля,

І пузаті огірки.

Сплять давно трава і листя,

Спить уже вогонь в печі.

Засинають ложка й миска,

І солодкі калачі,

І солодкі калачі.

І солодкі калачі.

Сині зорі сни прозорі

Навівають з висоти…

Вже заснула рибка в морі,

Засинай скоріш і ти,

Засинай скоріш і ти.

Засинай скоріш і ти…

ЛІТНІЙ РАНОК

Внукам моїм – Єгору і Віктору – присвячується…

У вікно промінь глянув нишком.

Я одразу схопився з ліжка…

Хто б подумав і хто б це знав,

Як у мене багато справ!

Я почистив зуби спочатку,

Ну а потім зробив зарядку…

Встиг, щоправда, зубної пасти

На волосся своє накласти…

А затим ми з молодшим братом

В жмурки вирішили погратись,

На мечах і на шаблях бились,

Тата з мамою розбудили!

Розбудили бабусю й діда,

Підняли на ноги сусідів…

Молоком поновили сили,

Бо втомилися, ох, втомились…

Стало тихо у хаті наче,

Ми дивились мультик дитячий,

А коли почалась реклама

Стали битися подушками…

Та подушка взяла й раптово

Розірвалася випадково…

Весь будинок – у білім пір’ї,

Ну а я побіг на подвір’я.

Розігнав курей для початку

І навідав зелену грядку,

Запашної поїв суниці

І солодкої полуниці…

Чую, мама вийшла на ґанок

І сказала : «Чудовий ранок…

Та тебе, мій любий синочку,

Вже чекають у дитсадочку»…

ДОНЕЧКА

за Іриною Грибуліною

Час неможливо зупинити,

Нас кличуть мрії у дорогу,

Як швидко виростають діти

І йдуть від отчого порогу.

У серці – біль, в очах – сльозинка,

Співає небо наді мною…

І донечка – моя кровинка –

Під білосніжною фатою…

Небо ти моє й сонечко,

Я люблю тебе, донечко,

Я тебе люблю сонячно,

Ти у мене – одна…

Хай в душі бринить райдуга,

Буде хай тобі радісно,

За твою любов з радістю

П’ю сьогодні до дна.

Сплять іграшки в маленькім ліжку −

Ведмідь і заєць капловухий.

Тепер твою любиму книжку

Читати буду я онукам.

Хай у душі розквітне свято,

Печалі не лишають сліду…

І ми уже – не мама й тато,

А ми уже – бабуся з дідом…

Так повелось на білім світі

І не міняється з роками:

Від нас ідуть в дорогу діти,

Колись таке ж було і з нами…

Хай будуть мудрі і здорові,

Веселі, радісні, квітучі,

Живуть в добрі, живуть в любові,

Хай не міліють їхні душі!

ЩЕ РАЗ ПРО БРЕХНЮ

1.

Вона є і маленька, і велика,

Є і така, яка не має меж…

Брехня, мов цвяхи в черевиках,

Далеко з нею не підеш…

2.

Брехня нас часто словами пестить,

І непомітно руйнує долі.

Я бачу, в тебе на шиї – хрестик,

А в серці – нолик…

3.

Журавель у небі, чи синиця в руці?..

Біль гріха, чи радість спокути?..

Правду можуть сказати всі,

Але не всі її можуть чути.

4.

Я так втомивсь від словесної гри

Людей, на неправду хворих:

Що думаєш, те й говори,

Але думай, що ти говориш!

ЯК ЛЕГКО МОВЛЯТЬСЯ СЛОВА

Я не примушу вірити в дива Розведену сорокалітню жінку…

Як легко мовляться слова,

Як важко здійснюються вчинки!..

Тремтять нервово руки без обручки…

Мені стає і болісно, і сумно:

Вона іде, тримаючи за ручку,

Не внучку, а лиш – господарську сумку…

ГІПЕРБОЛА

Спека була такою,

Що вода

В маленькому

Ставку

Могла перетворитись

На рибну юшку…

* * *

Господи!

Скільки поглядів

У собі ховає

Небо?!

* * *

Вища освіта коштує немало.

Студенти, як можуть, викручуються…

Раніш вони – вчилися і підробляли,

Тепер – працюють й підучуються!

* * *

Мабуть, у собі щось змінити треба,

Бо я вже готовий до більшого…

Поставлюсь з любов’ю лише до себе,

З гумором – до всього іншого…

СТАРИЙ ЗАКОХАНИЙ СКРИПАЛЬ

Старий музикант посадив на плече скрипку,

І, неначе у казці, зробився вродливим і юним,

Знову спогади тихо погойдують долі колиску,

Заплітаючи пальці у туго натягнуті струни.

Розпускають звуки, мов квіти, – яскраві й пахучі,

І збивається з ритму натомлене серце гаряче.

Він сто років лікує загублені й зболені душі,

І в самого душа, наче скрипка, сміється і плаче…

Все забрали роки. Зосталася лиш сила таланту,

Рветься музика в душу, болить і ятриться, мов рана,

А заплакана скрипка старому, як світ, музиканту

Неголену щоку цілує, мов жінка кохана.

ОСТАННІЙ ДЕНЬ ОСЕНІ
(катрен з алітерацією)

Шкода, що так швидко не стало тепла,

Що літо лишилось у нас за плечима.

Сама себе осінь спалила дотла,

І грім наостанок грюкнув дверима.

* * *

Місяць Полярну зірку на побачення покличе,

Теплі долоні вітру торкнуться моїх плечей.

В духмяний весняний вечір я упаду обличчям,

І заспіває мені колискову голосний соловей…

Світанок сонцем скотиться із неба,

І зникне десь за синім небокраєм…

А я ще й досі думаю про тебе…

На щастя, ти про це не знаєш.

ОСІННІЙ ВИГІН

(вечірня замальовка)

Багаття тихо світить на горбі…

Роса холодна, мокрим вітром збита…

Гніздо порожнє сіріє в траві,

Як слід від кінського копита…

МИ БЛУКАЛИ СЕРЕД ТРАВ

Ми блукали серед трав в тихому гаю,

Раптом ти мені сказав: я тебе люблю!

Закрутилась голова в тихому гаю,

Мов вино твої слова – я тебе люблю!

Теплий дотик наших рук в тихому гаю,

І сердець веселий стук – я тебе люблю!

Впала зоряна роса в тихому гаю…

Розплелась моя коса – я тебе люблю…

Вечір зоряний погас в тихому гаю,

Ти повторював сто раз – я тебе люблю…

Розплітав мою косу в тихому гаю,

З губ моїх спивав росу – я тебе люблю!

Я пішла з твоїх ночей, і прийшла зима,

Застудився соловей, більше не співа…

Хуртовина завива в тихому гаю,

Стали снігом ці слова – я тебе люблю!

* * *

Залишилися від весни

Лиш сни

І дощі кольорові…

Чи далеко нам

Іти

До любові?

Ніхто тут не дасть порад,

Та й що толку від слів…

…Тільки я знаю: дорога назад

Коротша в кілька разів…

ЖОВТЕНЬ

Час воронам

Орендувати

Небо…

В ЧАС ЕЛЕКТРОННОГО З’ЯЗКУ

Я бачив,

Як у під’їздах будинків

Поштові скриньки

Сумують

За листами…

ПОВЕРНЕННЯ

Сади весняним сонцем замело,

Запахло медом і вишневим цвітом…

І знов біжить дорога за село,

Щоб нас з тобою радісно зустріти.

Йдемо повільно через півсела,

А в серці – сум і ніжність незгасима…

Так облітає вулики бджола

Й питає, як там пережили зиму?..

* * *

Перед ранком – ранкове затишшя…

На небі − майбутнього сонця сліди…

І втомлено дрімає тиша

На хвилях темної води…

ПРО ЗМІНИ

Зміниться все неодмінно:

Люди, машини, ціни…

На світі одне лиш незмінне…

Незмінні на світі – зміни!

* * *

Поколоті ноги стернею,

Сідає туманом пітьма…

Що маю робити з душею,

Спокою в якій нема?..

Дні холодні, промоклі й сірі…

Догорає осінній сад…

Полечу з журавлями у вирій

І весну поверну назад!

Я – НАРКОЗАЛЕЖНИЙ ВІД ДОБРИХ ЛЮДЕЙ

Сонце стоїть біля наших дверей,

Весна набераєсили…

Я – наркозалежний від добрих людей,

Що колом любові мене оточили…

Роки обсипаються полом до ніг,

Рікою течуть до краю…

Я – наркозалежний від друзів моїх

Що й досі від смерті мене вберігають.

ЧАС НАРОДЖЕННЯ СЛОВА

* * *

Вечір… Покрилися трави росою…

Плещеться хвилями став…

Здається, пастух разом з чередою

Верби у воду загнав…

(1969)

КАМІНЬ І БИЛИНКА

Весь перев’язаний стежками,

Посеред квітів і зелених трав

Важкий, великий, сірий камінь

У полі за селом лежав.

Лежав, немов володар світу.

Кидався в очі віддаля.

Об камінь билися хмари і вітер,

І тихо плакала земля.

…Росла під каменем билинка.

Багато довгих зим і літ,

Не знаючи перепочинку,

Рвалась з пітьми на білий світ.

Вона товкла камінні груди,

До сонця пробиваючи шляхи,

І раптом, що це? Бачать люди –

З граніту виглядають паростки…

Так, камінь відступив байдуже.

В житті трапляються дива…

Бо камінь той – він мертвий, друже,

Билинка ж ніжная – жива!

(1969)

* * *

Там, де вітри прозорі

Пестять тонкі берізки,

Падають з неба зорі,

Падають на обеліски …

(1970)

ДВОЄ І ВЕСНА

Підіймало сонце золоте вітрило,

Мерехтливі роси падали до ніг,

Верби над рікою довгі коси мили

В кришталево-чистій, аж дзвінкій воді.

На зеленім лузі ліг туман спочити,

Крила розстеливши, наче білий птах…

Шепотіли трави, росами умиті,

І веселка грала у твоїх очах.

В мареві веснянім обрій даленіє…

Світять кольорові райдужні мости…

Ранок цей, як пісня, ранок цей, як мрія.

А очей від тебе вже не відвести…

…На волосся з неба позолота пада,

Погляд твій блакитний, мов вогонь, пече…

Ми йдемо з тобою в чистім сонцепаді,

З босими ногами, до плеча плече.

А солодкий усміх осяває губи.

Взяти б, притулитись, випити до дна…

Золоте проміння тихо нас голубить,

Йдуть до щастя троє – двоє і весна…

(1970)

* * *

Чи летять на землю

зорі посивілі,

Чи дощ струменить,

чи сіється сніг –

Намотують на себе

колеса

автомобілів

Магнітофонні

стрічки

доріг…

(Валдай, 1973)

* * *

Цілуються трави під теплим вітром.

У вікна стукає зорепад.

Серпневі зорі летять за літом,

Щоб повернути його назад …

(Тюмень, 1974)

* * *

Залишились прощання на тихім пероні

І дорога крізь сірий вечірній туман…

А хотілось зібрати твій сміх у долоні

І носити під серцем, немов талісман…

Залишилось лиш марити давніми снами,

Рахувати секунди безсонних ночей,

А хотілось схопити твій усміх губами,

Потонути у хвилях веселих очей…

…Вогник потягу швидко розтав у тумані,

Та я знав, що в мені залишився навік

Твій терпкий і несмілий цілунок останній,

Той, що губи і серце обпік.

(Тюмень, 1974)

* * *

Не чути птахів, лиш вітри голосять,

Ранок розбивсь на осколки снів…

Крізь листя зелене прогорає осінь.

Як довго немає від тебе листів…

(Тюмень, 1974)

* * *

Ніч, як вино перестояне,

згіркла,

Вітер втомився,

скінчив свій політ,

Над правим плечем

вже займається вранішня зірка,

Над лівим – згасає

пам’ять про ніч.

Скоро почнеться

сонячна злива,

Хоч ранку повіки

розплющити лінь…

Над правим плечем

вже тріпочуться білі крила,

На ліве – ще падає

чорна розпатлана тінь.

(Пириул Рече, Румунія, 1975)

ДІМ НА СЕМИ ВІТРАХ

Ти покидаєш країну моїх очей

І від’їжджаєш за кордон моїх рук.

Я залишаюсь серед сліпих ночей

І серед розлук.

Часто сумує наш дім на семи вітрах,

В гості до мене приходять лише дощі.

В’ється печаль наді мною, неначе птах,

І вдень, і вночі.

Зоряний вечір втому зніме з плечей,

Тихо розпустить волосся моє.

А сон витікає сльозами з сухих очей

І росою стає.

Знову плету павутиння своїх думок,

Ніч, наче всесвіт, не має меж,

Як вітер задує жарини нічних зірок –

Ти раптом прийдеш!

(Кустанай, 1975)

НІЧ НА КУПАЛА

Нарешті ніч оця настала,

Пройшла крізь долі і віки…

Сміється вогнищем Купала,

Пливуть від берега вінки.

Ця ніч – не з темряви. Зі світла!

Настояна на ста вітрах…

І в серці папороть розквітла…

І навіть зорі у вінках…

(Кустанай, 1975)

* * *

Розмили дощі і зірки, і шляхи…

Місяць погас, як старенький ліхтарик…

Чіпляється небоза гострі дахи

І рветься на клапті… на тіні… на хмари…

(1976)

ПОВЕРНЕННЯ

(Малюнок з уяви)

…Тихі кроки на ґанку.

Гарячий подих на холоднім склі.

Біла нитка світанку

На чорнім нічнім полотні…

(1976)

ЛІТО

(Малюнок з натури)

Заплакані вікна.

Дощ.

До неба – дівочі руки.

Теплим дощем

Тихо стікає

Небо

В долоні.

(1976)

* * *

Гойдає осінь колиску літа,

Легку колиску моїх долонь.

Мені на вії зів’ялим цвітом

Тихо падає сон.

Коли б наснились кохані очі!–

Та сіє зорі небесна даль.

П’ю, не хмеліючи, з келиха ночі,

Наче вино, печаль…

(1976)

* * *

Лягає вечірнє небо

У стиглу пшеницю,

Щоб ранок

Заколосився…

* * *

До світанку залишився

Лише один

Крик півня…

ЗАПРОСИ МЕНЕ НА ДОЩ

Я так довго чекаю на тебе,

Так повільно минають хвилини…

Вмить розбилося дзеркало неба

На маленькі колючі краплини.

Засміялися трави і квіти,

І дерева, і люди навстрічні…

Тільки крок залишився до літа,

А до осені ще – майже вічність…

Теплий дощ – нам з тобою на радість,

На кохання – п’янке і щасливе –

І обручки із сонячних райдуг

Ми одягнемо вдвох після зливи.

Запроси мене на дощ,

На весняну теплу зливу,

Посміхнись мені щасливо

Й запроси мене на дощ!

ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ КРИНИЦЯ

Людського життя криниця.

Сонце в ній світить сміхом,

Місяць стікає плачем,

Зорі дзвенять піснями,

Вітер гуде, мов стогін…

Людського життя криниця.

Б’ють в ній стрімкі джерела

Радості і печалі,

Спокою і тривоги,

Ненависті і любові…

Людського життя криниця.

П’ю я свою самотність,

П’ю я свої печалі,

П’ю я свої турботи

Й не можу напитись

щастя…

* * *

Ти принесла в мою самотність

Повні

синіх сутінків очі

І завісила ними вікно.

Розлила їх у келихи тихо…

Пригубила.

Всміхнулась.

А потім

Розп’яла мою тінь на стіні.

* * *

Уночі

Я

Прошу серце,

Щоб билось тихіше,

Бо розбудить усіх

В моїм домі…

* * *

Темно-сірий екран вікна.

Миють землю холодні роси.

Де учора була весна,

Там сьогодні – осінь.

Ще тремтить на твоїх вустах

Та усмішка, що пахне літом.

Тільки осінь, як жовтий птах,

Пролітає над світом.

Нам ще довго чекать весни,

Чути вітру тривожні звуки.

Не збуваються в осінь сни,

Не закінчуються розлуки.

Жаль мені, жаль…

Очі спогадом давнім зволожені.

Заблудилась моя печаль

Посеред осені…

ЕЛЕГІЯ

Вечір розсипав холодні вогні,

Місто зморене сном,

Світло горить у твоєму вікні,

Я з дощем – за вікном.

Темні каштани, мов осінь, сумні,

Марять давнім теплом,

Світло погасло в твоєму вікні,

Я з дощем – за вікном.

Мокру стіну підпираю плечем,

Північ іде з темноти…

Буду до ранку в обіймах з дощем

Сни твої берегти…

* * *

Затрушує

Вечір

Жарини зірок

Сірим

Попелом

Хмар.

* * *

Ніжний дотик теплих рук,

Поцілунок на прощання…

Я втомився від розлук,

Ти втомилась від чекання…

Віддаляється перон,

І зірки злітають в небо.

Знов натомлений вагон

Украде мене у тебе.

Поміж нами – білий сніг

І весна зеленокрила…

Я втомився від доріг.

Ти від спогадів втомилась…

Знову сняться тихі сни.

І забуть тебе несила…

Я втомився від весни,

Ти від осені втомилась.

…Я хотів, але не зміг

Пересилити розлуку.

І обручку із доріг

Одягнув на ліву руку…

ЗОНА НАШОГО БОЛЮ

1.

Завмирає душа в тривозі.

Мертві села і мертві дороги.

Чорний день на моїм порозі,

Чорна ніч – за порогом.

Чорний ранок летить на трави,

І схиляють дерева віття…

Вся земля одягає траур

По собі і по рідних дітях.

2.

Ми страшного діждалися суду,

І прощення не буде нікому,

Ні, не Бог винуватий, а люди,

Ми самі винуваті в усьому.

Ця дорога – дорога в нікуди,

Темна прірва під нами й над нами,

Ні, не Бог винуватий, а люди,

Що себе охрестили богами.

І мовчать ненароджені діти,

Пам’ять б’ється в химерному танці.

І заносить чорнобильський вітер

Мертвим листям

могили афганців.

3.

Світанок роси, наче сльози, ронить,

Туманом припадає до землі,

Дзвенять над світом поминальні дзвони,

Кричать у небі сиві журавлі.

Невже життя – це лиш чекання смерті?

Невже життя не варте і гроша?..

Хоч вибухає, мов реактор, серце,

Та не вдягає саркофаг душа…

4.

Усьому свій час, усьому свій строк –

Іти і вертатись до рідного дому,

По кому ж дзвенить цей останній дзвінок

І плачуть берези по кому?

Тут падають вниз на ліси і поля

Дощі, наче сльози, гіркі і пекучі,

Тут криком кричить наша грішна земля,

А в небо летять наші душі.

Мертві вітри пробігають по мертвому полю,

Сходить на мертвій траві мертва роса…

Зона нашого болю, пекучого болю,

Що в серцях ні на мить не згаса.

* * *

Небо всміхнулось сонцем востаннє,

Осінь ворожить дощем по воді,

Не залишай мене без кохання

І з самотою – на самоті…

Спогади тихим вогнем спалахнули,

Спокій згоряє у цьому вогні,

Не залишай мене із минулим

І з самотою – на самоті…

Втомлене серце б’ється в знемозі,

Очі безсонні – холодні й пусті…

Не залишай мене у тривозі

І з самотою – на самоті…

Доля мене покарала тобою

На віки вічні, на ночі й дні,

Не залишай мене із журбою

І з самотою – на самоті…

* * *

Ніч.

Місто.

Будинки.

В одних вікнах – світло,

В інших – темрява.

Може, шибки

Віддзеркалюють душі тих,

Хто живе за ними?

* * *

Ніч осліпла,

Бо хмара

Чорним повіком

Закрила

Жовте око

Місяця уповні.

РОЗБИТИЙ СМІХ

Час не спиняє біг,

Б’ється, як крик, вогонь,

Спалюю білий сніг

Полум’ям долонь.

Став чорно-білим світ

І кольоровими сни.

Спалюю чорний лід

Полум’ям весни.

Світло дитячих втіх

Серед ночей густих…

З вуст моїх випав сміх.

Випав. Розбивсь.

Затих…

* * *

Тихо ввійшла, всміхнулась привітно,

Закутана в пахощі сонця і м’яти…

Якщо в моїм домі не стане світла,

Знатиму: ти перестала всміхатись.

* * *

Посеред вкритих пилом трав

Дорога мчить у даль незриму…

Колись якийсь мудрець сказав,

Що всі шляхи ведуть до Риму.

У цих словах невірна суть,

Тому і вірить їм не треба.

Не всі шляхи у Рим ведуть!

Мене вони ведуть – до тебе!

ГРОЗА

Вітер

Примусив дерева

Впасти навколішки.

Злива

Перерахувала листя,

Перетворила озеро

На зім’ятий аркуш

Сірого паперу.

Блискавка

Розчахнула небо навпіл,

Гострим жалом

Вп’ялася в землю,

Стала

Кривавим деревом

З неіснуючого саду.

Стала

Тремтячою рукою жебрака,

Що просить у Господа

Милостиню…

Громом – грюкіт у двері,

Блискавкою – телеграма:

«Померла мама»…

* * *

Закотився в ринви

Тихий

Сміх

Дощу.

А викотились

Сумні потоки

Сліз.

* * *

Дощ поєднав

Небо і землю.

Довгі й прозорі

Його нитки

Швидко змотались

В срібні клубки

Калюж…

* * *

Із сірої хмари

На темний асфальт

Виплеснулась дощем

Душа Бога.

ПЕРЕХРЕСТЯ ЧОТИРЬОХ РОЗЛУК

Громів осінніх віщий перегук,

Веселий серпень повернувся з поля,

На перехрестя чотирьох розлук

В холодний вечір привела нас доля.

Дороги, мов дві схрещені стріли,

Далекий обрій – тятивою лука…

В який би бік з тобою ми не йшли,

На нас однак чекає лиш розлука.

* * *

Сподівавсь,

Що прийде

Теплий і світлий

День.

А прийшла

Перевдягнена в біле

Ніч.

* * *

Осінь,

Що нині живе у мені,

Руйнує із сонця збудовані храми,

Сміється вітрами і плаче дощами,

У небі нічні задуває вогні –

Осінь,

Що нині живе у мені.

Зима,

Що збирається жити в мені,

Дарує омріяні спокій і тишу,

Неначе дитину, минуле колише,

Малює щодня на віконному склі

Весну,

Що недавно жила у мені.

* * *

Вже вмію падати.

Може, навчусь і літати?

СЛІПИЙ

– Куди ця дорога? – питає сліпий

І в небо підводить погашені очі.

А в небі холоднім – лиш Місяць німий

І тиша, закутана в темряву ночі.

– Куди ця дорога у чорній росі?

Поколоті ноги об зоряний бісер…

Дерева стояли глухі і сумні –

На їхнім гілляччі повісився вітер.

…Понуро мовчали небесні світи,

Для когось нові визначалися строки, –

І знав лише Бог, що лишилось пройти

Сліпому до прірви – останніх три кроки…

* * *

Запах туману і полину.

Тихе багаття. Я біля тебе.

Лижуть червоні язики вогню

Чорне, беззоряне небо.

Ніч вереснева – густа і п’янка.

Спогад, як втома на скронях.

І засинає моя рука

В теплих твоїх долонях.

Сіються іскри в нічну пітьму,

Погляди димом злітають у небо…

Запах туману і полину.

Тихе багаття. Я біля тебе.

СЕРПНЕВИЙ ПЕЙЗАЖ

Високі трави, яскраві квіти…

А з квітів бджоли збирають літо…

* * *

Сподівавсь і чекав до останнього.

У двері – відкриті навстіж –

Ввійшла неквапливо

Тиша…

Ліг у холодне ліжко –

Немов у домовину…

* * *

Я на сонце дивився із-під руки,

Бо сонце під вії мені заганяло голки…

* * *

Пригублю ніч,

Захмелію,

Теплим подихом

Відігрію

Закутий на зимовій шибці

Сміх.

* * *

Холодом

Серця

Торкнулась зима,

Але цілунки його

Відігріли…

* * *

Я

Розмовляю мовчки

З тишею.

Ми

Чуємо один одного

Прекрасно…

ЩО НА МІСТКУ?

За Віктором Гончаровим

– Що на вигнутім містку?

– А по вигнутім містку

Сходить сонце у вінку.

– Що у небі над селом?

– А у небі над селом

Журавель махнув крилом.

– Де сховався теплий вітер?

– А сховався теплий вітер

У долині серед квітів.

– Що на річці біля броду?

– А на річці біля броду

П’є веселка чисту воду.

– Що у лузі на траві?

– А у лузі на траві

Роси світяться живі.

– Що під тихою вербою?

– А під тихою вербою

Ти цілуєшся зі мною,

Я цілуюся з тобою!

ПЕРЕОЦІНКА ЦІННОСТЕЙ

Я знімаю свою перелатану шкіру…

І, неначе змія, виповзаю із неї.

Виповзаю із слів, виповзаю із плачів,

Із брехливих обіймів, обірваних снів…

Залишаю минуле в минулій годині

І збираю майбутнє по крапелинах…

Як кричить в мені день і нездужає вечір!

Кожен погляд і дотик мене обпікають.

Ніч ховає моє обезшкурене тіло

В білий саван туману, пробитий зірками.

Я – без шкіри. Мене можна брати руками…

Я міняю свою перелатану шкіру…

НЕЗВИЧНИЙ ЗАКЛАД

Салон краси…

душі…

Про себе

Коли грошей не було,

Чи було дуже й дуже мало,

Навіть тоді все одно

Їх мені вистачало!

ДІМ ДЛЯ ДУШІ

За О. Ігамбердиєвим

Будував я дім для душі,

Світлий і затишний дім.

Мріяв, щоб душа в мій дім увійшла

І навік зосталась у нім.

Зрання й дотемна з каменю і скла

Будував я дім для душі,

Та чомусь душа жити не змогла

В домі тім кам’янім.

Я ховав печаль і шукав кришталь,

Зводив кришталевий дім,

Тільки знов душа жити не змогла

В кришталевім домі тім.

Мріяв я всі дні про стіни золоті,

Будував із золота дім,

Жив, немов вві сні, а душа мені

Тихо проказала – ні!

Стільки стратив днів, врешті – зрозумів…

Збудував з любові свій дім.

Ось тоді душа в дім мій увійшла

І навік зосталась у нім…

ВІЩИЙ СОН

Злетіла ніч на землю, наче птиця,

Я знову бачу у тривожнім сні

Усміхнене твоє обличчя,

Але – не у моїм вікні.

Сплелися разом тиша і неспокій,

А день вчорашній так болить в мені…

І знов твої лунають кроки,

Але – стихають вдалині.

Тривожать сон передчуття розлуки,

Сльози солоний присмак на губах,

Твої я знову відчуваю руки,

Але – не на моїх плечах.

Кружляють тіні по розкритім ліжку,

Малює ніч твій профіль на стіні,

І знов свою даруєш ти усмішку,

Але – даруєш не мені.

Душа ятриться, як відкрита рана,

Чогось чекаю і боюсь чогось.

Скінчився сон. Прийшов нарешті ранок…

Усе, що снилось, – те й збулось.

ПОПІЛ

Вже не вірю, та ще люблю,–

Серед пітьми ночей

Запалив душу мою

Погляд твоїх чорних очей.

Вже не вірю, тому пробач…

Загасили вогонь дощі.

Вітер тихий розносить плач

По згорілій моїй душі.

І не треба ні слів, ні сліз –

Відтепер ми навік чужі,

Протикають мене наскрізь

Сонця гострі й ясні ножі.

Загадаю на білий сніг,

В тихий ранок ввійду несміло,

Сивий попіл на скроні ліг

Від душі, що в мені згоріла.

* * *

Як важко в осінню пору

Сміятися і співати…

В цей час, печалі й покори,

Дерева ідуть на страту.

Хмари – мов вовча зграя,

А мокрий вітер зі злістю

З дерев, наче кат, стинає

Понурені голови листя…

Спокій втікає від мене.

За що і з чиєї вини

Недавнє життя зелене

В асфальти втоптуєм ми?..

Як бути з цією бідою

І що тут робити треба?

… Мабуть, із новою весною –

Все ж рватись до сонця і неба!

Не можу в осінню пору

Сміятися і співати…

В цей час – печалі й покори –

Дерева ідуть вмирати…

НАЙКРАЩІ СЛОВА

Найкращі слова,

Що можуть злітати

З наших вуст, –

Поцілунки…

* * *

На пероні лишаю

Минуле.

Сідаю у потяг,

Що мчить крізь ніч.

Цигаркою наскрізь

Пропалюю морок…

Дивлюсь,

Як квадратом вікна

Залітає в купе

Сліпе і байдуже

Квадратне небо…

Попереду – ранок.

Позаду – конають на рейках

Розчавлені потягом

Тиша і ніч.

МУЗИКА

В смутку і в радості, в щасті і в горі,

Серед зими й весняного розмаю –

Наповнений звуками келих прозорий

Я піднімаю…

Музику ночі і музику днини,

Музику пекла і музику раю –

Повільно, смакуючи, по крапелині

Я випиваю…

* * *

Плачуть

Стріхи

Весною…

Від радості.

ПОРІВНЯННЯ БЕЗ РИМ

1.

По стеблині трави світанкова росинка

Стікає, як кров по лезу ножа…

2.

Розкрита книга, наче крила журавля

З чорно-білим пір’ям.

3.

Місяць, неначе усміхнений рот

Старого беззубого блазня.

4.

Полоще вересень

Брудну білизну хмар

У підсиненій воді

Неба.

5.

Туман, неначе холодець

На круглій тарілці озера.

6.

Сонце зайшло за хмару,

Як парубок у прийми до вдови…

7.

Листя, як злякані жовті птахи,

Залишає осінні дерева…

8.

Цигарковий дим

Завис у кутках кімнати,

Як сиве павутиння…

* * *

Я одягаю на себе

Ночі сорочку холодну і темну,

Хмари ховають небо,

Асфальти крадуть землю…

ПЕРЕД ЗЛИВОЮ

Який уже день чекають на зливу…

Від спеки поменшали навіть дерева.

І сонячний зайчик, завжди полохливий,

Став схожим на жовтого сонного лева.

* * *

Часто у небо піднімаю обличчя

І прислухаюсь в напрузі…

Хтось кричить і до себе кличе.

Бог? Чи померлі друзі?

КІНЕЦЬ ЛІТА

На небі –

Серед білих хмар,

Наче сині сливи,

Поспівають грози.

І вітер

Струшує їх

На землю.

* * *

Вони згасають вранці, на зорі,

І спати йдуть, забувши про турботи.

Удень завжди сплять міцно ліхтарі,

Бо ввечері їм знову на роботу…

* * *

Павутиння бабиного літа –

Це срібні волосини, що випали

із сивої бороди Бога.

* * *

Погасли зорі –

Мов відзвучали

Останні ноти

Моєї ночі

І тихо впали

В холодні трави…

Щоб на світанні

Знов забриніти

Комусь росою…

* * *

Човен Місяця тоне в небесному морі.

Осінь. Смуток. Вечір німий.

Пробили небо гострі зорі.

Крізь дірки посипався дощ – холодний і злий.

З горобин облітає червоне намисто,

Кричать до неба оголені віти,

Золотими дукатами листя

Платить осінь за розкіш літа.

ТРИ СЛІПИХ СЕСТРИЦІ

За М. Метерлінком

Три сліпих сестриці,

Що не знали зради,

У руках тримали тліючі лампади.

Піднялись на вежу,

На забралі стали.

Піднялись на вежу і сім днів чекали.

Проказала перша,

Що не знала зради:

«Чую я, сестриці, світло від лампади»…

Проказала друга

Тихими вустами:

«Бачу, королевич стукає у браму»…

Третя, найсвятіша,

Що не знала зради,

Каже: «Вже погасли наші три лампади»…

* * *

Ще й досі

Часто

Блукаю в сутінках

Порожніми вулицями, –

Шукаю

Спогади…

* * *

Ніч зазирнула

В очі мої

І злякалась

Розлитої в них

Темряви.

Чи запалить хтось

В очах моїх

Світло?

* * *

Безодня вікна. Ніч у вікні.

Холод і тиша прозорі.

Далеко-далеко на самому дні –

Зорі.

* * *

Нарешті весна. Нарешті березень.

У беріз відновилося серцебиття…

Але й весною ми, як два береги,

Які розділяє ріка життя.

* * *

Все лишити! Сховатись! Втекти!

Полетіти за край світу.

І напитися самоти.

І… захмеліти.

Загубити назад путі,

Безтурботності здатись без бою, –

Та з собою на самоті

Все ж лишитись самим собою…

КОНЦЕРТ

З високої кручі

Тендітна берізка

Впевнено диригувала

Вітром…

* * *

З теплого

Неба

На скошені

Трави

Впала тліюча

Зірка.

І запалила

Ранок…

* * *

Шукаю ножиці,

Щоб порізати

Ніч

На шматки…

* * *

Море, мокре каміння…

День одягнувся в тепло.

Гаряче сонце ясне проміння

В коси твої вплело…

Сонцем і вітром до тебе

Я, мов на крилах, лечу.

І наливає високе небо

В очі мої дощу.

* * *

Дощить і дощить без кінця,

Коли буде сонце, не знаю…

Цей дощ – довжиною в життя.

Ця осінь – як всесвіт без краю…

* * *

Я бачив,

Як плакали тіні дерев перед заходом сонця.

Я чув,

Як просили нічлігу слова і думки.

Я знав,

Що вже час засинати і травам, і вітру,

Час підходити ночі на відстань руки…

* * *

Зпідкнулась – і раптом спинилася мить,

Сон і дрімота ходять поряд…

Світ мовчить, весь світ мовчить,

Лиш наші серця говорять…

* * *

Ранок випав із-за хмари,

Як камінь із-за пазухи…

ЗБИРАЮ СПОГАДИ В БУКЕТ

БАЛАДА ПРО РІДНИЙ ДІМ

Все минає у природі,–

В цьому, мабуть, вища суть,

Та в душі, на самім споді,

Тихі спогади живуть.

Наша пам’ять завжди з нами –

У великім і малім.

Все частіш мені ночами

Сниться наш стареньким дім.

Може, рано, може, пізно –

Вверх по сходинках залізних,

Як по клавішах рояля, –

Вище, вище, вище звук…

То сміюсь, то часом плачу,

Вірю в долю і в удачу,

А життя дає на здачу

Стільки болю і розлук…

Рідний дім наш – вірний друг!

За добро усім воздасться!

Серед райдужних заграв

Проживало в домі щастя,–

Я тоді цього не знав.

Кожен день тут був, як свято,

Ми жили, на зло біді.

Тут були і мама, й тато –

І живі, і молоді…

…Що було, уже не буде.

Дні зникають вдалині,

В нашім домі – інші люди,

Інші долі і пісні…

В душі у мене рвуться струни,

І спогадів – дев’ятий вал…

Дитинство наше й наша юність

Вночі виходять із дзеркал.

Може, рано, може, пізно –

Вниз по сходинках залізних,

Як по клавішах рояля, –

Нижче, нижче, нижче звук…

То сміюсь, то часом плачу,

Вірю в долю і в удачу,

А життя дає на здачу

Стільки болю і розлук…

Рідний дім наш – вірний друг!

* * *

Збираю спогади в букет.

Печально й солодко мені.

А ночі темний силует

Уже маячить у вікні.

І батогами б’ють дощі,

І вітер, мов колючий дріт…

Дістану райдугу з душі –

Нехай світлішим стане світ!

ВІТРЯК

В дитинстві я ставив питання собі

Та й в юності часто запитував в себе:

Знайомий вітряк на високім горбі –

Він хрестить землю чи хрестить небо?

А потім, проживши багато літ,

Пізнавши і чорта, і Бога,

Збагнув я: вітряк, мабуть, хоче в політ –

І довго хрестить себе самого…

* * *

Я. Гапоновій

Не біда, що засипало листя доріжки,

І не страшно, що літо було – і нема…

Пам’ятай, до весни залишилося трішки –

Всього лиш одна зима.

Увімкни у душі своїй світло усмішки,

Хай за вікнами знову бушує гроза.

Пам’ятай, що до щастя лишилося трішки –

Всього лиш одна сльоза.

* * *

Змінився світ недавно і давно,

Скінчилось літо, тепле і зелене.

Я знав, що ти зі мною заодно,

От тільки доля грає проти мене.

Зриваю ночі чорне полотно

І випускаю білий день на волю.

Ти будь завжди зі мною заодно,

І ми з тобою переможем долю!

* * *

До літа залишився тільки крок.

У квітів бджоли шумно просять меду.

Гаряче сонце, наче колобок,

Весело котиться по стиглому небу.

ПРО ЖИТТЯ

1.

Життя прекрасне маленькими втіхами,

Та тернами всіяний шлях до мети:

Ти не кажи водієві, як йому їхати,

І він не скаже, куди тобі йти…

2.

Життя, як погода: то похмуро, то ясно,

То сонце, то раптом холодні хмари …

Коли минає молодість – ще не страшно,

Страшно, коли минає старість…

3.

Життя, як велогонки, ти вперто рвешся з жил,

Долаючи шляхи, відомі й невідомі…

Якщо ж стає найважче – й не вистачає сил,

Це значить лиш одне – ти на стрімкім підйомі!

4.

Цікаве, наче книга, життя-буття моє,

Бажання і думки – безкрилі і крилаті…

Я знаю, що мужчину, яким він справді є,

Приймають не жінки, а лиш у військкоматі…

* * *

Той упав, той угору злетів.

Той втомився від довгих розлук.

На землі серед найкращих слів

Є одне слово найкраще – «друг»!

День прийде – і ми сядем за стіл.

Час прийде – стануть зайві слова.

Я твій друг – ділим горе навпіл.

Ти мій друг – множим щастя на два.

І якої б ти не досяг висоти,

Хай буде чистою душа твоя…

Бо справжній друг – це, наче другий «ти»,

Бо справжній друг – це твоє друге «я»!

* * *

Пливуть у небі вгодовані хмари,

Б’є вітер в обличчя з усього розмаху…

Хитаються в полі, неначе примари,

Електричних опор сталеві жирафи …

СУМНА ПРИГОДА

Ти тепер пішов з моїх пісень

По своїй дорозі,

Я відкрию двері в білий день,

Стану на порозі.

Я була кохана й мила,

Тільки зради не простила

І ніколи не прощу…

Догорить вогонь останніх свіч,

Час загоїть рани,

Я відкрию двері в синю ніч,

На порозі стану.

Забринить печаль сльозою,

На траву впаде росою

І погасне вмить…

Знову тихі зорі голубі

Випливуть з туману,

Не відкрию двері лиш тобі,

На поріг не стану.

Не для тебе моя врода,

Ти – моя сумна пригода

І моя печаль…

А жаль…

ПОВЕРНЕННЯ У ВЕСНУ

Повертаюсь додому з далеких прощ,

Натруджене серце не знає спочину…

Весна, пофарбована в сонце і дощ,

Зустрічає мене, як дружина.

Я радий весні, щоби там не було.

Після зими і важкої розлуки

Вона мене вітром цілує в чоло

І гладить промінням натомлені руки.

Дихає тихо в обличчя мені

Запахом перших тендітних конвалій…

Загортають у пісню мене солов’ї

І визволяють з полону печалі.

Я під спів солов’їв не одразу засну…

Відчуваю, як скрапує розпач і втома.

Я вернувся у сонячну й чисту весну!

Я додому вернувся… Я вернувся додому!

ОСТАННІЙ ДЗВІНОК

Ми з тобою удвох пережили чимало,

І грозу, і сльозу, й веселкові мости…

Доля нас поєднала і знов роз’єднала,

Нашу дружбу тепер нам по світу нести.

Ось і все! Залишилось зробити один лише крок.

Ось і все! Хай повірить нам час, хай полюбить удача!

Ось і все! А останній дзвінок

Чи сміється так жалібно, чи так весело плаче…

Знову вранішнє сонце проб’ється крізь хмари,

Час не спинить ніхто й не поверне назад…

Вже ніколи не буде в нас першої пари,

Вже ніколи й ніхто нас не викличе у деканат.

Нам давали знання, гартували характер,

Тамували жалі нам – великі й малі.

Ми вклоняємось низько тобі, «альма-матер»,

Щиро дякуєм вам, дорогі наші учителі.

Ось і все! Залишилось зробити один лише крок.

Ось і все! Хай повірить нам час, хай полюбить удача!

Ось і все! А останній дзвінок

Чи сміється так жалібно, чи так весело плаче…

* * *

Небо блакитне, немов після синьки,

Вітер затих – не гуде і не свище.

А змерзлі дерева стають навшпиньки,

Щоб бути до теплого сонця ближче.

Весну дістаю із поштової скриньки,

Речі зимові несу на горище

І теж мимоволі стаю навшпиньки,

Щоб бути до теплого сонця ближче.

* * *

…Перекричати тишу було неможливо…

Хоч день перед нами ставав на коліна,

Хоч плакало сонце і небо міліло,

І бились слова головою об стіни…

…Перекричати тишу було неможливо…

* * *

Від чекання померла дорога.

Ти так по ній і не пройшла…

* * *

Я до життя навіть подихом міцно прив’язаний,

Ховаю у серці кожну прожиту мить.

У когось душа весело грає м’язами,

А моя – все частіше болить…

* * *

У кожного ліхтаря

Має бути свій плацдарм,

Відвойований у темряви…

* * *

Хочу райдугу

Замість снігу…

* * *

На серці і в світі сьогодні сніжно.

Я й досі згадую крізь роки,

Як ножиці пальців твоїх так ніжно

Різали тіло моє на шматки.

Безкрила душа вилітала із тіла,

Вона втомилася без тепла.

Раніше любов і світила, і гріла,

А сьогодні мене аж до сліз обпекла.

Зірвані маски і зіграні ролі.

Сховалися погляди у дзеркалах…

Любов, що спалила душу і долю,

Раптом сама згоріла дотла.

* * *

Викидаю з душі

Непотріб.

Хочу, щоб у ній

Помістилося

Небо.

* * *

Теплішають очі холодних зірок,

І небо звучить, як весела струна…

Зима не відсиділа увесь свій строк,

Її достроково звільнила весна!

* * *

На спогадах шрами лишились від болю,

Я й досі в минуле вертатись боюсь…

У напрямку щастя ішли ми із тобою,

Але зупинились чомусь…

* * *

Душа наповнена лише тобою,

І, як в дитинстві, віриться в дива…

Я обнімаюсь радісно… з журбою,

Бо без журби любові не бува.

* * *

Калина вдягає червоне намисто…

Осінь спалить себе незабаром…

Порожнє гніздо, неначе колиска,

В якій гойдається сіра хмара…

* * *

Місто накрилось плащем

Довгої темної ночі…

Вулиці пахнуть дощем

І сон відпускати не хочуть…

КІНЕЦЬ СЕРПНЯ

…І журавлі

Впряглися

В небо…

* * *

Вересневий

Вітер

Пробує

Роздягнути дерева.

Як йому важко з незвички…

* * *

Я так не хочу

Осені в душі,

Мені весна

Ще зовсім

Не набридла…

* * *

Стікає сонце за чужі дахи,

Пливуть, мов тіні, спогади колишні…

З мого дитинства повернулися птахи

І сіли на старенькій вишні.

Вони сюди летіли крізь роки,

Летіли довго над безкраїм світом…

Я їх тепер годую із руки

Зерном гарячим з сонячного літа.

Стікає сонце за чужі дахи,

Щоб завтра в небі запалитись знову…

З мого дитинства повернулися птахи

І мамину воркують колискову…

* * *

Сонце виходить

На сцену

Неба…

СПЕКА

1.

Сонце Морщить Лоба…

2.

Спека, насправді, наче в пустелі.

Благословися, зливо прийдешня!

Смажить Бог на небесній пательні

Веселу сонячну яєчню…

* * *

Поставлю сильце

Між хмарами –

Може, впіймаю

Синього птаха

Щастя…

* * *

Це твій дім на семи вітрах,

Де ми вперше зустрілися з тобою.

Ще живе у твоїх очах

Сіра пташина болю.

Відпусти її в тихий світ.

Відпусти її на світанні.

Хай у серце твоє сто літ

Прилітає лебідь кохання…

* * *

День кольору останнього листя…

Терпне душа від чекання…

Ти – моя Перша Пречиста.

І Друга, і Третя – й остання…

НА ПЕРШІЙ ЛІНІЇ ВОГНЮ

І совість болить, і тривожить сумління,

Штормить і розхитує долю мою…

Ось уже вийшло й моє покоління

На першу лінію вогню.

Здавалось, ще рано нам бити на сполох,

Життя, як дорога, що не має кінця,

Та посеред пісні зривається голос

І рвуться струни й серця.

Учусь не брехати ні в думці, ні в слові,

Іду, спотикаючись, до каяття.

Завжди треба бути до смерті готовим,

Та свято вірити в життя.

* * *

Я все частіш озираюсь назад,

Все більше боюся нічних годин…

І поступово звикаю до втрат,

Немов до щоденних новин.

* * *

Весною трапляються різні дива,

Немає весни без любові.

Ну ось: чорно-білі твої слова

Змінилися… на кольорові!

* * *

Порізав об струни

Не пальці, а душу…

* * *

Іду до весни

Навпрошки

Через осінь…

ЮНАЧИЙ СПОГАД

Юначий спогад вернувся до мене –

Назад його я уже не відпущу…

Згадав, як зелена парасоля клена

Нас заховала від вітру й дощу.

А ти зізналась, що зливу любиш,

Бо єднаються разом небо й земля.

…Спочатку дощ цілував твої губи,

А потім вже – тихий і скромний я…

* * *

Грім –

Це коли

Бог

Виховує

Людей –

Чи ангелів?..

* * *

Шторм –

Це коли небо

Свариться

З морем?..

ПІСНЯ ДЛЯ ДВОХ

Тихо

Сходить в холодній душі

Ранок.

Хочеш…

Хочеш – я небом твоїм стану?

Хочеш…

Хочеш – я буду завжди поряд?

Тільки…

Тільки торкався б тебе погляд.

Ми…

Два білих птаха – ми…

Небо обнімем крильми,

Полетимо із пітьми

Над світом.

Гріх мій і каяття…

Любов довжиною в життя

В серці моєму, неначе свіча,

І горить, і тихо світить…

Віриш?

Радість таку я відчув уперше,

Знаєш?

Твій поцілунок обпік серце.

Тісно…

Тісно гарячим словам у грудях.

Разом…

Разом ми навіть вві сні будем!

НЕНАУКОВІ СПОСТЕРЕЖЕННЯ

1.

А тіні

Роблять ліс

Густішим…

Той крутий, а той – не вище табуретки,

Той стоїть, а той летить на всіх парах.

Найважчу роботу виконують шкарпетки,

Тому що все життя проводять на ногах.

3.

Самотність має свої чіткі закони.

У кожного в житті така буває мить,

Коли ти чекаєш, що хтось тобі подзвонить,

Діждався, але це… будильник твій дзвенить.

4.

Думки прибувають, неначе повінь…

Колись так було і надалі так буде…

Я знаю точно, що мають совість

Тільки хороші люди.

ФІЛОСОФІЗМИ

1.

Два рази прожити життя нікому не вдасться.

А світ наш – настільки складний, наскільки й прекрасний.

Як мало потрібно мені для щастя.

Як багато потрібно мені, щоб не бути нещасним.

2.

Я витерплю все, все на світі зумію,

Натура у мене уперта.

Останньою, справді, вмирає надія,

А дурість – вона безсмертна.

3.

Прожиті роки я збираю докупи,

Рахую прибутки й витрати.

Це правда, що справжніх друзів не купиш,

Їх можна лише продати!

4.

Іти, летіти, рватись до мети

Крізь темні ночі й ранки променисті!

А хто народжений лише повзти,

Мабуть, ніколи той не буде чистим…

* * *

Сивим барвінком ранковий туман

Стелиться тихо під наші ноги.

А мамина хата аж стає на паркан,

Виглядаючи нас з дороги.

Вертаємось ми, хто в дощах, хто в сльозах.

Втомившись від втрат і сердечного болю…

Найдовший у світі – повернення шлях.

Лежить він крізь душу і долю…

* * *

В садах уже листя осіннє палять,

І жовтень вітрами у двері постукав.

Я вивчив дитинство своє напам’ять,

Тепер читаю його онукам.

То дощ, то морози, то сонце, то хмари,

То радість, то смуток заходять до хати…

Вивчаю напам’ять батькову старість,

Тепер її буду собі читати.

Світанок на небі – від краю й до краю.

І літо у вирій понесли лелеки.

Біжу за роками – і не встигаю…

Я іще тут, а вони вже далеко…

* * *

Я не хочу,

Щоб плакала

Твоя усмішка.

Я хочу,

Щоб навіть

Сльози твої

Сміялись…

ЛЮБИТЬ – НЕ ЛЮБИТЬ

Замість фіранок на вікнах – ночі дірява хустка…

Тінь чиясь, схожа на мене, кусає в розпачі губи

І пальці ламає, розкидаючи їх, як пелюстки,

І тихо питає в серця: «Любить? – Не любить?»

Ранок придумав сонце і грається з ним у жмурки,

Травень веселе небо розкришив по калюжах усюди…

Ти притулись щокою до моєї старої куртки

І тихо спитай у серця: «Любить? – Не любить?»

Сльози твої сміються, плаче твоя усмішка.

Я свою розхристану душу застібну на останній ґудзик.

Сонце в твоїх долонях спить, як дитя в колисці,

І тихо радіє серце: «Любить! Любить! Любить!..»

* * *

Піду на побачення з ранком,

На радісну зустріч зі щебетом птиць.

І назбираю лісу повнісіньку банку –

Повнісіньку банку суниць…

* * *

Крадусь вночі до твого саду,

Та хвіртка знову – на засув…

Я над собою втратив владу,

А над тобою – не здобув…

* * *

Заходить сонце в зелені очі,

Сідає вітер на гострі вії…

Я так багато сказати хочу,

Але боюся, але не вмію…

* * *

Гострі ножиці

Годинникових стрілок

Години розрізають

На секунди…

СТАРИЙ ДВІР

Я вертаюсь в старий наш двір,

Де віками граються діти.

Там ще вчора сміялось літо,

А тепер, а тепер – зима…

Я вертаюсь в старий наш двір

Після довгих блукань по світу…

Твої вікна стоять без світла,

Бо за ними тебе нема…

Я вертаюсь в старий наш двір,

Що був літнім теплом зігрітий,

І нікуди уже не дітись

Від вини, що в мені болить…

Я вертаюсь в старий наш двір,

Та не квітне бузок у січні,

Для прощення потрібна вічність,

Для прощання – коротка мить.

Я вертаюсь в старий наш двір…

А зима засипає снігом

Ті стежки, де колись я бігав,

Де у мріях літав до зір…

Я вертаюсь в старий наш двір,

Наче птах, що забув про крила,

Ти врятуй мене і помилуй,

Моя юність – старий наш двір…

ВІКНА

Раніш ми були знайомі,

І більше того – любили,

Крізь вікна у нашому домі

На світ дивились.

Раніш ми були знайомі,

І сталося так, що несміло

У вікна нашого дому

Щастя залетіло.

…Були ми, були знайомі,

Та щастя пішло непомітно,

У домі, в усьому домі

Плакали вікна.

Раніш ми були знайомі,

Хоч часу минуло мало,

Та вікна у нашому домі

Мене вже не впізнали…

СВІЧА

Вітер, злива, безсоння,

Гасне літо зелене,

Падають на підвіконня

Жовті долоні клена.

Серце щемить від болю,

Вмиті безсонням очі,

Я – і поруч зі мною

Чорна безодня ночі.

Запалю свічу з віком віч-на-віч,

Запалю свічу, щоб здолати ніч,

Запалю свічу у тривожний час,

Помолюсь вогню, щоб вогонь не згас!

І наче вщухає злива,

І небо важке світліє,

Полум’я свічки тремтливе

Долоні і душу гріє.

Світить з пітьми німої

Свіча, як гаряча рана…

Від свічки цієї малої

Займеться щасливий ранок!

* * *

Ранок погас…

Втома чи страх?

Кришиться час

У мене в руках.

Віють вітри

Сивих століть,

Наче з гори,

Котиться ніч.

Хочеться знов

Літа й дощу,

Я за любов

Свою заплачу…

Шепіт і крик

У серці заснув, –

Був я – і зник.

Я був? Чи не був?..

* * *

Ластівка ріже небо

Гострим лезом

Чорного крила…

ВІДЬМА В ЦЕРКВІ

…Олеся переломила свій страх

і прийшла в церкву…

О. Купрін (Повість «Олеся»)

Намотала на ноги онучі дороги,

Що лягла повз хрести і розриті могили…

І у церкву прийшла, щоб звернутись до Бога,

Але люди набожні мене не впустили.

Але люди забули про Божі закони,

Кляли й плювали в очі зелені…

І печально дивилась Божа Матір з ікони,

Божа Матір, що дивно так схожа на мене…

Відьма! – летіли грудки і каміння…

Відьма! – розлючені люди сичали услід…

Відьма! – я втікала до лісу, під тепле гіллясте склепіння,

Щоб не чули плачу мого, щоб не бачили сліз.

Не хочу, не можу, не знаю, не чую!

Помру і відроджусь у сивій імлі…

Наче танцюю, танцюю, танцюю

Босоніж на битому склі…

ОСІННЄ НАМИСТО

Тихий дощ нанизував краплини

На бабиного літа павутини…

* * *

Накрила нас осінь холодною зливою…

Раптово закінчилось літо зелене…

Заклинаю тебе, будь щасливою

За двох нас – за себе, й за мене…

* * *

За кожен упертий крок до мети

Платити доводиться дорого…

Важко в цім світі друга знайти,

Ще важче – позбутись ворога…

Я ЩЕ ЙДУ

Я за долю свою щиро дякую людям,

Вірю в те, що і жив, і співав недарма.

Я такий, як і був, іншим я вже не буду,

І мене в пантеоні святих, слава Богу, нема.

Я – ще йду…

Хоч здається, налиті свинцем мої ноги.

Я – ще йду…

Сильний вітер назустріч згинає мене.

Я – ще йду…

Йду і бачу попереду світло дороги.

Я – ще йду…

Бо дорогу здолає лиш той, хто йде!

* * *

А сонце губить своє проміння,

І сваряться хмари з зірками…

Як дерево, в землю я вростаю корінням,

Чіпляюсь за небо гілками.

МОЄЇ ОСЕНІ ВЕСНА

ПОБАЖАННЯ БАЖАННЯ

Диптих

1.

Мріяти даремно досить…

Спасибі, що живий і ситий…

Захочеться на вулиці знайти гроші,

Подумаю про тих, хто їх має згубити…

2.

Закутаюсь у небо, чисте й голубе,

І знов пірну у літо, тепле і зелене,

Захочеться побачити себе,

Подивлюсь в очі тим, хто дивиться на мене.

ШЛЯХ У «ЗАВТРА»

Шлях у «завтра» лежить крізь «сьогодні»,

Не треба інші робити спроби.

Чим більше на людях,– тим більше самотній,

І з цим вже нічого не зробиш.

Чекаю на спокій, як в днину спекотну

Чекають холодної зливи.

Чим більше на людях,– тим більше самотній,

І цим, як не дивно, щасливий.

Я вже готовий летіти у небо,

Та сумно мені від того,

Що душа моя грішна нікому не треба,

Крім мене самого і Бога…

БАЛАДА ПРО МАТІР

За А. Ривліним

Біля похилого тину,

У військовій завії

Зрадник убив її сина…

Убив останню надію…

Немає страшнішої рани,

Немає більшої муки…

А кат рушником вишиваним

Витер спітнілі руки.

Як бути? Як жити далі?..

Як повернути спокій?..

Кровоточить душа печаллю,

А в серці лиш – сірий попіл.

Мати просила смерті,

Вічного упокою,

Але життя уперто

Розквітло з новою весною.

Травою заріс окопчик,

З війни повернулись солдати,

І якось маленький хлопчик

Прибився до неї в хату.

Хліба просив перехожий,

Худий сирота-хлопчина,

До крику, до болю схожий

На вбитого зрадником сина.

Був вечір, дощем налитий,

Тремтіла земля від грому…

«Лишайся у мене жити», –

Сказала вона малому.

І щастя прийшло до хати,

І світла настала година:

Згорблена сива мати

Знайшла собі знову сина.

…Минули жнива і обжинки,

Зима прилетіла біла,

Важко впізнати жінку,

Вона мов помолоділа.

Звідки ж у неї сили?..

Хлопчик і вмитий, і ситий,

Ось тільки одежа зносилась,

Треба її підновити.

Голку знайшла і нитку,

Швидко взялась до роботи,

Та із хлопчачої свитки

Раптом випало фото.

І хлопчик, як біля могили,

Зітхнув по-дорослому важко:

«Його партизани вбили.

Це – татко мій, рідний татко».

…Ударили в серце жала…

За що?! За яку провину?!

…На фото мати впізнала

Убивцю свого сина…

Штовхнула дитину від себе,

Крик занімів у горлі…

І впало на землю небо,

Заходило сонце чорне…

Все зрозумівши швидко,

В мертвій, холодній тиші

Хлопчина зібрав пожитки,

Нишком за двері вийшов…

Стулила важкі долоні

І впала навколішки ненька,

Й дивились на неї з ікони

Жінка і хлопчик маленький…

Вмостилася ніч на порозі,

Розкинувши темні крила…

Котились пекучі сльози,

Свіча, як душа, світилась…

Та раптом, схопивши хустину,

Побігла на вулицю мати

І стала гукати: «Сину!

Вертайся… час спати лягати»…

МОЄЇ ОСЕНІ ВЕСНА

Мені ще сняться щасливі сни,

В душі сміється сонячна струна.

Що це? Осінь моєї весни,

Чи моєї осені весна?..

* * *

Тоненький Місяць

Сів

На вершечок

Стрункої смереки

І перетворив її

На мінарет…

* * *

Біла зима літає над світом,

Сніг, наче сум, глибокий.

Холодний і гострий, як бритва, вітер

Голить мої приморожені щоки.

Біла зима то голосить, то стогне,

Грає на скрипках засніжене скерцо,

Холодний і гострий, як бритва, погляд

Ріже моє застуджене серце.

Злипаються очі від білої втоми,

Цвітуть на шибках заморожені квіти…

Теплий і світлий, як сонце, спомин

В душу мою повертає літо.

* * *

Після першого снігу

І вітер посивів…

ВАСИЛЬ СТУС

Літали мухами плітки,

Дзижчали, наче навіжені,

Стискались пальці в кулаки,

…А він ховав їх у кишені.

Сичала заздрість із імли,

Тягла його на суд і плаху,

І очі повнились слізьми,

…А він сміявся, щоб не плакать.

* * *

Так мені судилось, врешті-решт:

Вірить в любов, цінувати і друзів, і волю…

Перехрестя доріг – це той хрест,

На якому я сам розіп’яв свою долю.

* * *

Життя складне й таке просте,

Крихке, неначе скло…

Як важко нам забути те,

Чого ще не було.

Посеред літ, посеред зим,

Посеред сліз і слів,

Як важко розлучитись з тим,

Кого ще не зустрів…

Важка дорога до мети,

Зірватись легко вниз,

Та хто народжений повзти,

Дивись – і скрізь проліз!

* * *

Заколисую пам’ять.

Спи…

Намагаюсь знайти

Колискові думки,

Але не хоче

Серце заплющувать очі.

* * *

Мабуть, не збагнути одразу,

Чому дерева зітхають так важко…

Є в них гілки, на яких ні разу,

Ні разу в житті не сиділа пташка…

ПРОБУДЖЕННЯ

Поховане місто в бетоні і склі,

Ні кольорів, ні відтінків…

Вулиці вмерли. Мовчать ліхтарі

І обеліски поснулих будинків.

Сліди від дощу на полотнах вітрин,

Наче подряпини на кіноплівці…

Рівні шеренги секунд і хвилин

Кроки карбують по мокрій бруківці.

Солодких не можу позбутися чар

І п’ю свої сни, наче воду, досхочу,

Та скрапує ранок з порізаних хмар

В мої, ще заплющені, очі.

* * *

Кожен вибирає по собі…

Юрій Левитанський

Кожен вибирає по собі

Жінку, друзів і дорогу…

Служить дияволу чи Богу –

Кожен вибирає по собі…

Кожному за це й воздасться строго, –

Кому дияволом, кому – Богом…

* * *

Той – слабкий, а цей – міцний, мов криця,

У того повно слів, а в цього – справ…

А хтось у серці викопав криницю,

А хтось каміння в неї накидав…

НІЧ – РАНОК

1.

Боротися з утомою несила,

Здаюсь безславно в її полон…

А хтось до мене прилетів на крилах…

– Невже це ангел?

– Ні-ні… Це тільки сон…

2.

Ніч червнева згоріла за мить,

У вікно зазирає ранок цікавий…

Тіло моє іще міцно cпить,

Але душа уже прагне кави…

Вечір

Кривим і гострим

Плугом Місяця

Зорав

Небесні поля…

Час

Засівати їх

Зорями…

4.

Ранок – неначе твоя усмішка…

Райдуга весело вигнула спину.

І день червневий рудою кішкою

Зненацька стрибнув мені на коліна.

Беззоряний вечір підкрався нишком,

Небо у хмари вдягнув проворно…

З рудої на сіру змінилась кішка,

А потім стала, мов сажа, чорна.…

Ступає нечутно ніч на поріг

І тишу веде за собою…

Падають зорі, неначе сніг,

Вкриваючи землю… росою…

Вітер по небу зорі розніс

І склав свої крила, як втомлена птаха.

Місяць – немов гостроносий віз,

Що збився з Чумацького Шляху.

Йому розганяти нічних примар,

Дивитися скоса на Землю убогу,

Й до ранку блукати між чорних хмар,

Питаючи в них дорогу…

* * *

Людоньки! Люди! Позичте часу!

Я не встигаю!

То прилітаю, то від’їжджаю…

Бути щасливим чомусь забуваю…

Серце в гарячих долонях стискаю,

Щоб билось тихіше,

Бо ж розірветься…

Поруч хтось плаче,

Хтось поруч сміється –

Не зупиняюсь,

Бо часу немає

І хтось десь на мене давно вже чекає…

Постійно живу у страшній круговерті…

Та будемо чесні, будем відверті –

Кому ми потрібні… там… після смерті?

Від втоми важкої доходжу до краю,

Подумати треба, та часу немає…

І знову – в дорогу, і знову – на трасу…

Людоньки! Люди! Позичте часу!!!

П’ЯТДЕСЯТА ЗУПИНКА

Я щоліта сідаю в старенький трамвай,

Той трамвай, як дитяча загадка.

П’ятдесята зупинка має назву «На жаль»,

Після неї невже пересадка?

П’ятдесята зупинка, а я й не збагнув,

Що доїхав до круглої дати:

Це уже не «ура», але й не «караул».

І не треба, не треба лякатись.

Бо на спогадах знову настояна дань,

Мчу крізь радості і печалі.

П’ятдесята зупинка має назву «На жаль»,

Пересяду – і вирушу далі!

У ЗАТІНКУ СОНЦЯ

І ранок – як ранок.

І вітер – як вітер.

І сонце, мов рана,

Болить і світить.

Усе, як завжди.

Та вже я на краю

У затінку сонця стою…

ДЕРЕВО

– Бог визначив мені роки,

І зустрічі, й розлуки…

Болять і в дерева гілки,

Як у людини руки.

У мене також є пора –

Зелена, біла, сіра…

Пече і в дерева кора,

Як у людини шкіра.

Ми нерозлучні весь свій вік,

Немов земля і небо…

А люди із дерев п’ють сік…

І кров – із самих себе…

* * *

Роса задзвеніла, неначе кришталь.

Стараючись вкластися в стислі строки,

Всю ніч кував сонце ранок-коваль,

Дістав його з горна й повісив на небі високо-високо…

ТВОРЧІСТЬ

Летіли погляди, мов каміння,

З відстані простягнутої руки…

Заснували мене густим павутинням

Прошені й непрошені думки.

Вітер стогнав крізь зачинені двері,

Мороз розмальовував білим шибки…

З душі виривались на простір паперу

Прошені й непрошені рядки…

Благало спочинку натомлене тіло.

Ніч догорала, неначе свіча.

І очі сльозились, і серце боліло,

Та рвалася в небо крилата душа…

Вже скільки сказано про це…

Ще скільки скажуть після мене…

А музика в мені пече

Й тече в мені, як кров по венах…

* * *

Весна, зимі вкоротивши віку,

Завзято взялась до справи:

Вона, неначе досвідчений лікар,

Змастила зеленкою хворі трави.

Тепер не повірити в диво не можна,

Бруньки вибухають, як святкові петарди,

Весна, немов геніальний художник,

Сонцем розводить блакитні фарби.

І соловей – голосний небожитель –

Будить світанок, дзвінкий і красивий.

Весна, як найкращий у світі вчитель,

Вчить мене жити і бути щасливим!

НАДІЯ

1.

Найдовша дорога – дорога чекання,

Вона довжиною в розлуку…

Не помирає надія остання –

Лишається в спадок дітям чи внукам!

2.

Хай будуть чистими і душа, і совість,

Хай будуть світлими і небо, і мрія!

І щоб там не казали, а невідомість –

Це все-таки, все-таки, все-таки… надія!

* * *

Серпень… Згасає літо…

Востаннє іду до тебе…

Мабуть, забувся вітер

Зорі розвісить на небі.

Північ, як чорний спалах…

Роса, мов холодні сльози…

Вгорі у кошлатих хмарах

Спіють осінні грози…

Осінь в душі розлита,

Осінь – у кожному слові…

Тихо погасло літо…

Останнє літо любові…

ОСТАННІЙ ЛИСТ

Я серце руками щосили стис…

Ти викинь, мабуть, на сміття

Або спали цей останній лист,

Який спізнився на півжиття.

І більше не треба даремних розмов,

В яких ні початку нема, ні кінця…

Я довго-довго до тебе йшов,

Але спізнився на все життя…

* * *

Ночі ясна глибина.

Небо – високе, як мрія,

Але від провалля вікна

Холодом віє…

ПІСЛЯ ОСЕНІ

1.

Вицвіли фарби і звуки… Тихо…

У небі – сіро, у полі – чорно…

І тільки ворони іржавим криком

Зрідка дряпають своє горло…

2.

Осипалось листя. Сльота осіння.

Сумні дерева – в небо корінням…

* * *

Дощ посадив світ 7\ї

єюбза тоненькі прозорі ґрати.

Ніч свою колискову співає осені на вушко,

А потім лягає на втомлену землю спати,

Підмостивши під голову туману білу подушку.

* * *

День догоряв неохоче,

Вмивався дощем і вітром…

Вікна злякались ночі

І спалахнули світлом!

* * *

Час осені… Час дощу…

Наша розмова – остання…

Я ще ніколи не чув,

Щоб так кричало мовчання.

* * *

Поклик губ твоїх, поклик рук –

Я задля тебе готовий на страту,

Є на світі багато наук,

Та найважча наука – чекати…

В ТЕАТРІ ОСЕНІ

Скінчилась вистава веселого літа,

А я ще сонця й тепла прошу…

В театрі осені опустилась завіса

Густого і злого дощу.

Потрібно забути, що було вчора.

Хай сходить сонце в замерзлій душі.

В театрі осені усі ми – актори

І одночасно ми всі – глядачі.

Останнє листя згорає поволі

На холоднім осіннім вогні.

В театрі осені розподіляють ролі,

Одну із них знову грати мені.

У завтрашній день відчиняються двері.

Сьогоднішній день у минуле іде.

Я граю без гриму і без дублерів,

Бо граю завжди лиш самого себе…

* * *

Що було, те було… Я стою на нічному пероні,

На годиннику осінь, і з неба періщать дощі,

Пожовтілий листок, як забутий квиток у долоні,

Теплий спогад про літо в моїй догоряє душі.

Що було, те було… Ні пробачень, ні сліз не треба,

Я у ніч загорнусь і тонку запалю свічу,

Подивлюсь на вогонь і напишу листа до тебе,

Але, мабуть, ніколи тобі його не відішлю…

Тихий ранок холодний свої піднімає вітрила,

Все тече, все минає, й мій смуток осінній мине.

Я прощаю тобі не за те, що мене розлюбила,

А прощаю за те, що колись ти любила мене.

ТІНЬ ДОЩУ

Ловлю сачком, як метелика, мить,

Стираю з лоба втому і кров,

А наді мною постійно висить

Тінь дощу, що колись пройшов.

І вчора, і завтра я знову один.

Мій крик сірим птахом у небо злетів.

З роками все менше в годині хвилин,

З роками все менше у місяці днів.

Я не заплачу і не закричу,

Сни весняні мої вже збулись,

Лише заховаюсь у тінь дощу,

Тінь дощу, що впаде колись.

І досі не можу ніяк зрозуміть,

Угору чи вниз веде мене путь?

З очей витікає холодна ніч,

Сльози мокрим камінням стають.

Я небо на крихти, як хліб, розкришу

І кину його пташкам…

Не стане мене, але тінь дощу,

Мов спогад про мене, залишиться вам…

Я ЗАЙШОВ У СПОГАДИ

Я зайшов у спогади уночі неждано,

Думав залишитись там на коротку мить,

А вже крізь віконниці протікає ранок,

Як же мені солодко й як мені болить!

Я зайшов у спогади на початку ночі,

Бо було розчинене серце навстежень,

Я зайшов у спогади… Хочеш чи не хочеш,

А вже крізь віконниці протікає день…

ДОЖИТИ ДО ПОНЕДІЛКА

(Після чергового перегляду однойменного фільму радянських часів)

День короткий, як мить, як помах руки,

Я сьогодні, мов зламана гілка…

Чорно-біле кіно, кольорові роки,

І треба дожити до понеділка.

Так тягнуло мене за тридев’ять земель,

Спокій досі мені тільки сниться.

У високому небі летить журавель,

Ну а я намагаюсь піймати синицю.

Знов рятую когось, обіцяю комусь

І додому лечу, як на крилах,

Без найбільш необхідного я обійдусь,

А без зайвого я обійтися не в силах.

Я не звик утікати й ховатись в юрбі.

Знов згадалась стара кіноплівка,

І тепер кожен день я говорю собі,

Що треба дожити до понеділка!

…День короткий, як мить, як помах руки,

Я сьогодні, мов зламана гілка…

Кольорове кіно, чорно-білі роки,

І треба дожити до понеділка.

Ми відбулись, чи лиш були?

Лишається надія…

А щастя – це коли

Тебе розуміють.

БЕРЕЗОВИЙ СІК

Квітує у серці веселий розмай,

І небо, як мрія, високе,

А я пригадав, як з тобою у гай

Ми йшли за березовим соком.

Березовий сік, березовий сік,

Як спомин про юність далеку,

Про той поцілунок, що душу обпік.

Березовий сік…

Я згадував часто в далеких краях

Твій щедрий весняний дарунок.

Ще й досі у мене гірчить на вустах

Той перший несмілий цілунок.

Сьогодні з тобою підемо ми знов

Назустріч зеленим пожежам,

За радість і щастя, а ще за любов

Я вдячний весні і березам!

* * *

Спогад згорів… вітер розвіяв попіл…

Світ від дощу наскрізь промок,

Я заспіваю тобі, а потім…

Ми поплачемо вдвох…

З неба впаде літа рудий осколок,

Тепло в душі стане на мить.

Ні, ще не б’є серце моє на сполох,

А тільки болить…

Знаю, життя безкоштовно не дасть пораду,

Стоїть за дверима сива зима.

Так, я в гості покличу радість,

А печаль прибіжить сама.

Спогад згорів… вітер розвіяв попіл…

Світ від дощу до нитки промок,

Я заспіваю тобі, а потім…

Посміємося вдвох…

* * *

Стояли поруч. День спливав осінній,

Світило сонце з жовтої імли.

І раптом поєднались наші тіні,

А душі поєднатись не змогли…

Стояли поруч на краю розлуки

І на порозі довгої зими.

І раптом поєднались наші руки,

А душі поєднатись не змогли…

У диво вірить тільки той, хто любить,

Невже усе на світі – до пори?

І знову поєднались наші губи,

А душі поєднатись не змогли…

Гірка образа стала поміж нами –

Згасає час, мов полум’я свічі…

Як легко поєднатися тілами,

Як важко поєднати дві душі…

БІЛЬ

…І сльози –

Більші

Від очей…

ЧУЖЕ ВІКНО

Півжиття, наче мить, пройшло,

І в душі знову йдуть дощі.

Це самотнє чуже вікно,

Наче сонце, світить вночі.

Подивлюсь на чужий вогонь,

Про печалі забуду на мить,

Сива втома торкнулася скронь,

Вже не плаче душа, а болить.

Зшита зорями височінь,

І ввижається знову мені

Та знайома до болю тінь

У високім, як мрія, вікні…

Скільки довгих минуло літ…

Скільки випито бід до дна…

Я колись на щасливий світ

Сам дивився із того вікна…

УПЕРШЕ НА МОРІ

(Спогад з дитинства)

– Мамо, яке море велике!.. Це ж треба…

– Велике море – маленьке люстерко… для неба…

* * *

В кімнаті сутінки…

Вогонь в каміні…

Келих вина в руці…

У вогні згорають

дрова, думки, хвилини…

ДРУЗЯМ

Всіх, кого я любив і знав,

Всіх, хто завжди у мене вірив,

Я покличу у світлий зал

І доземно вклонюся щиро.

Поклонюсь за сердець тепло,

За даровані щастя й сили,

За повагу і за добро,

Що життя моє освятили.

Хай спливають за днями дні

У тривозі і у напрузі,

Хай лиш в радості, а не в журбі

Пізнаються друзі!

* * *

Я зізнатися мушу,

що прошу в Бога

грошей в кишеню

і світла в душу…

Але ж Бог

знає,

що так

не буває…

ПЕРЕКОТИ-НЕБО

Спас медово світиться довкола,

І літо в гості кличе нас до себе…

А хмари, наче перекотиполе,

Гонить вітер по пустелі неба…

* * *

Ми обоє до щастя були неготові…

Пережили чимало душевних мук…

Та образ було більше, аніж любові.

А любові – менше, аніж розлук.

ПОЧАТОК ОСЕНІ

І

Ще зоряний серпень пахне нектаром,

Ще в шапках гнізд стоять журавлі,

Та вже прив’язалися сірі хмари

Тонкими нитками дощів до землі…

ІІ

Ще світять яблук золоті кружальця,

Ще радує погода вереснева,

Та вітер слинить свої довгі пальці,

Щоб рахувати листя на деревах.

* * *

Мені це можна ставити в вину –

І, безумовно,

Я хворий… хворий на… весну

Невиліковно!

ТИ І Я

Плач твій мене обпік,

Наче траву морози.

Ти – мій веселий сміх,

Я – твої тихі сльози.

Сонце було – й нема…

Тільки печаль над світом.

Я – твоя сива зима,

Ти – моє тепле літо.

Тиша в моїх очах.

Спомин тремтить на вітрі…

Я – у сумних дощах,

Ти – у сонячнім світлі.

Хочу дзвінких пісень,

Та часто собі перечу.

Ти – мій найкращий день,

Я – твій холодний вечір.

Скалки розбитих мрій

Сиплються під повіки…

Знай: я – навіки твій,

Ти – не моя навіки…

* * *

Полікуй мене добрим словом…

Бо на серці печаль, мов камінь…

Я смертельно хворий, бо знову

Хтось чи щось стало поміж нами…

Задихаюсь і нуджу світом,

Вже не можу підвестися з ліжка…

Все чекаю, коли засвітить,

Наче сонце, твоя усмішка…

Скільки можна… Не треба… Досить!

Полікуй мене поцілунком.

Це не я, це кохання просить

Від самотності порятунку…

* * *

Замішую думки,

Як тісто,

Щоб випікати з них

Хлібини

Віршів…

* * *

Я на згадку тобі тепле літо залишу,

Де в тумані купались ми, як в молоці.

Заховаю в очах своїх спокій та тишу,

Нашу спільну печаль я затисну у кулаці.

Як минуле болить, рветься в душу нестримно,

Але ми вже з тобою спалили дотла всі мости…

Я на згадку тобі залишу нашу зиму

І по білому снігові вишиті білим сліди.

Що насправді лишається після любові,

Коли щастя розбилось, неначе кришталь?..

Тиша й спокій у кожному жесті та слові…

І затиснута в кожному серці печаль…

ДИТЯЧІ СНИ

Дитячі сни – повернення до себе…

Я знову був маленьким пастушком,

Який не череду, а сонце гнав по небу,

Махаючи йому тоненьким батіжком…

ОСІННІЙ РАНОК

1.

Осінній ранок, сонця ще немає,

Воно десь поруч – руку простягти…

Стою я на межі землі і небокраю,

А ген за небокраєм – ти…

2.

Стискаю тишу в кулаці…

А сонячне світло, як гострі ножі,

Ріжуть на смужки

Тонкі жалюзі…

І мрії й птахи полетіли у вирій,

Осінь кличе мене до себе…

А краплі дощу, наче кулі навиліт,

Пробивають похмуре небо.

ВІТЕР

1.

Я тихо плачу й голосно мовчу,

Мені для щастя треба небагато.

Вітер задуває свічу,

Але роздуває багаття.

2.

Холодний вітер

Рвався з-за хмар

Униз…

І сонячне проміння

Ламав об коліно,

Як хмиз.

* * *

Іще не все збулось,

А серце болить чогось…

Перший осінній дощ мої цілує губи…

Якщо ми любим,

Ми повертаємось…

Ми повертаємось,

Якщо ми – любим!

* * *

Вже й літо моє відлетіло з громами,

Але для печалі немає підстав.

Каюсь я, друзі мої, перед вами,

Що в радості часто про вас забував.

Минає життя між піснями й сльозами,

І серце моє, і душа – нарозрив.

Каюсь я, друзі мої, перед вами,

Що рідко заходив, нечасто дзвонив.

Між нами роки і дороги між нами,

Розлуки і зустрічі, сонце і сніг…

Каюсь я, друзі мої, перед вами

В усьому, що я для вас зміг і не зміг…

* * *

За вікнами холод, за вікнами сніг,

І від зими вже нікуди не дітись,

А ти, наче сонце, зійшла на поріг

І час повернула на літо.

Я промінь усмішки губами ловлю,

І наші серця починають розмову.

Ти втомлену й зболену душу мою

Вернула із вирію знову…

* * *

Котиться світом історії колесо…

А дорога стрімка і нерівна…

Якщо народ не має права голосу,

Це видно й чути вже при виконанні гімну…

* * *

Скільки зим, скільки літ я по світу блукав без пуття,

Визволяв свою втомлену душу з важкої облоги…

Ні, немає дороги, довшої, аніж життя,

І коротшої також немає у світі дороги.

Скільки зим, скільки літ я від себе до тебе ішов,

Об каміння розлуки збиваючи душу і ноги…

Ні, немає нічого, солодшого, аніж любов,

І гіркішого також немає у світі нічого…

* * *

Життя – частіше будні, рідше – свято.

Скажу, проживши чимало літ:

Господь угадав, вчинили вірно мама й тато,

Що мене народили на білий світ…

* * *

Тихий плач чи сміх?

Зблизька чи здаля?

Я й подумати не міг,

Що за ніч так посивіє земля.

Тихий плач чи сміх?

Що це за дива?

Мов холодний білий сніг,

В душу падають твої слова…

Тихий плач чи сміх

Чую знов і знов…

Я й подумати не міг,

Що за ніч так посивіє любов…

* * *

Хотів утопитися

В твоїх очах.

А там

Так мілко…

НЕ ВІРЮ ОЧАМ СВОЇМ…

(Несподівані асоціації під час відпустки)

1.

Полудень. Тиша. Повний штиль.

Слід літака, немов павутинка…

Милуюсь захоплено: море без хвиль,

Наче оголена жінка…

2.

Сосни довгоногі

Безсоромно

Задерли вгору

Свої спідниці…

Монашки-ялини

Вдягнули

Довгий одяг

До п’ят…

* * *

За В.Федоровим

Якби

Богом я був,

То найперше –

Сотворив би

Жінку!

Якби

Скульптором став,

З білих скель

Я б висікав

Жінку!

Якби

Пензлем володів,

Малювати

Я б хотів

Жінку!

Ту,

Що не була зі мною

І яку не звав жоною,

Жінку!

* * *

Пишу листи на кленових листках…

З теплим дощем починаю розмову…

Дрімає літо на моїх руках

І просить заспівати колискову…

* * *

Тіні виросли, загомоніла вулиця…

Світанок ніч потягнув на страту…

Штори всміхнулись – і швидко розсунулися,

І впустили сонце в кімнату!

НА ДВА ЖИТТЯ ОДРАЗУ

* * *

Я календар гортаю знову,

Шукаю в нім щасливі дні,

Любов, як музика казкова,

Звучить в мені. Звучить в мені!

В долоні щастя не впіймати,

А я стараюсь все одно.

І затікає ніч в кімнату

Крізь незачинене вікно.

Весняний день, як сон прозорий,

У серці спогадом воскрес…

І затікають в річку зорі

Із незачинених небес.

На клавіші кладу я руки,

Зникає із душі печаль,

В кімнату затікають звуки

Крізь незачинений рояль…

Шукаю спокою й розради

І помиляюсь без кінця…

Хай затікає тиха радість

У незачинені серця.

СЦЕНА

Вийшов… Стою… І прошу у Бога потрібних слів.

Мене з головою накрили моря людського хвилі.

Виколюють очі стріли підступних прожекторів,

Кожен погляд, як куля, пробиває серце навиліт…

Вийшов … Стою… Розриваю словами усміхнений рот.

З проваллям глядацької зали починаю веселу розмову…

Сцена – велична, як трон, і безжалісна, як ешафот.

І я помираю… Щоб завтра воскреснути знову…

НЕВЖЕ?

Якби я із цього нічого й не мав би,

Та все ж і сьогодні, і вчора, і завжди

Так хочеться правди, так хочеться справді,

Щоб все було справжнім. По-справжньому справжнім!

Не має брехня ні сумління, ні міри,

Не знає жалю і про щедрість не дбає…

І в кожного власні і правда, і віра,

І хата ота, що завжди лише скраю.

Ось так і живемо. Живемо – і раді…

Лиш мрієм про те, що все збудеться завтра.

Живемо насправді, але чи по правді?..

Невже все це правда, гірка, але правда?

Невже?..

* * *

Слова –

Це тільки одяг

Для думок.

* * *

Шумно і тісно в гніздах лелечих.

Хмари пливуть іржаві.

Стікаючий сонцем поранений вечір

Повільно заповз у трави.

Випурхнув Місяць, як злякана птаха.

Допоки не прийде ранок,

Вечір буде, наче собака,

Зализувати свої рани…

Слухаю тишу і в тихій покорі

Йду крізь гарячий серпень.

З неба на землю падають зорі,

А потрапляють у серце…

ОСІННЯ РАЙДУГА ДИТИНСТВА

1.

Вві сні я й досі літаю часто

Туди, де завжди зелене літо.

Моє веселе дитяче щастя

Крізь хмари літ, наче сонце, світить.

Там вітер зорі у трави струсить,

І білий ранок проллється в чашку.

А прийде вечір, і знов бабуся

Мене запросить зайти на казку.

Гортаю дні і холодні ночі

І за край світу лечу з вітрами.

Та сняться батька суворі очі

І теплі-теплі долоні мами.

А діти мої вже не скажуть про нього:

«Дитинство моє босоноге»…

2.

Сховаю серце від негоди…

Згадаю, як в ранковий час

Скрипіли дерев’яні сходи,

Й дитинство тихо йшло від нас.

І небо вигнулось безкрає,

І місяць, мов ліхтар, погас…

Як часто нам не вистачає

Дитинства, що пішло від нас.

3.

Забулося свято сонячних днів,

Затихла мелодія росяних трав.

Вицвіло небо від частих дощів…

Вишитий квітами килим зів’яв.

Дитинство моє запливає у сни,

Тамує печаль, відганяє біду.

Я на осінь дивлюся очима весни.

По дощах і снігах, як по райдузі, йду.

4.

Фото в старому альбомі.

Серце тремтить струною.

Щось до болю знайоме…

Це ж – я. В обнімку з весною…

ПИТАЮ СЕБЕ

1.

Кришталеві вази –

Вони можуть

Жити без квітів?..

2.

Хрести на могилах –

Це позначені Господом

Людські долі?..

3.

Чи знайдеться в світі чоловік,

Який ніколи не чистив зуби

Кремом для гоління?..

4.

Невже

Всі вікна

Рвуться в небо?..

ТЕРМІНИ ФІЗІОЛОГІЧНІ ТА …

Ротова порожнина…

Носова порожнина…

…Серцева порожнина…

НА ЗИМОВИЙ ЧАС

1.

Ще трави і хліба не скошені,

Ще роси дзвоном сонце будять,

Та відчуваю: серце осені

Вже тихо б’ється в моїх грудях.

2.

Всі вулиці мої закохані в весну,

У молоду весну, і зриму, і незриму…

По вулицях оцих я тихо-тихо йду

Крізь мокру осінь у холодну зиму…

3.

«Замучили проблеми і хвороби», –

Це часто каже, мабуть, кожен з нас.

На вулиці – весна, та що поробиш,

Я перейшов вже на зимовий час.

* * *

І як же це було давно…

Дитинство, вечір, колискова мами…

І літо тихо стукало в вікно Зірками…

КАРПАТСЬКИЙ ПЕЙЗАЖ

А на горі – маленькі хатки,

З усмішкою в кожнім вікні.

І білі хмари, як білі латки,

На небесному полотні.

* * *

Душа і пісня просять висоти,

А очі – наче дві краплини болю…

І де мені знайти такі нитки,

Щоб залатать свою діряву долю?

* * *

Коли втомлюсь,

Коли не можу йти,

Коли в очах від болю гасне світло,

Тоді я сам себе

Беру на руки…

* * *

Холодно й сумно мені сьогодні.

Літо промокло наскрізь від злив.

А твого погляду вітер холодний

Душу мою застудив.

Тепер я знаю – між нами прірва,

Заходить щастя за небокрай.

З любов’ю разом із серця вирвав

Останнє й сумне: «Прощай»…

* * *

Ти серце спалила давно – і пішла.

А біль цей і досі в мені не затих…

Тепер я уважно дивлюсь в дзеркала –

Може, ти вийдеш з одного із них?..

МИНУЛО ЛІТО

1.

Небо високе – на теплу погоду.

Світанок, як півень, прочистив горлянку.

І сонячний промінь упав у воду,

Мов срібна ложка в прозору склянку.

2.

Цей літній день вже відсвітив давно.

І блискавиця затупила вістря.

А ніч, немов густе й п’янке вино,

Розлита в келихи з прозорого повітря.

3.

Серпневий дощ залив усе водою…

Час зупинитись, але він все йде…

Цей дивний дощ – він плаче не за мною,

Мабуть, що він оплакує себе.

НЕБО НА ХРЕСТІ

А ранок тримає вітер в руці,

Випалює сонцем зіниці…

І небо – розп’яте на срібнім хресті

Старої сільської дзвіниці.

ЗИМОВІ ЕСКІЗИ

1.

Мороз такий,

Що навіть хмари

Примерзли

До неба.

2.

Біла година і біла днина,

Земля сивіє, немов людина…

3.

Три місяці – весна.

Три місяці – літо.

Три місяці – осінь.

І все життя – зима?..

4.

Листок паперу… Списаний листок…

Рядочок до рядка так рівно ліг…

До нервів обпікає кип’яток

Байдужих слів твоїх, холодних, наче сніг…

5.

Вітер колючий і вдень не вщух.

Хмари пливуть задубілі…

Степ широкий грає на слух

Білу симфонію заметілі.

БЕЗ КОРЕКТУРИ

1.

Місяць, як жовта курка,

Щоночі несе

Срібні яйця

Зірок…

2.

Вітряк

Дерев’яними долонями

Аплодував

Вітрові.

3.

Вікна будинків – як великі акваріуми,

В яких плавають тіні людей.

4.

Кола на воді,

Неначе мішень,

На якій хтось завжди

Вибиває

«Десятку»…

5.

Малюю картину теплого ранку,

Щоб вставити її

В золоту раму

Літнього дня.

6.

Вкладає вечір

Втомлені зорі

В глибоку колиску неба.

Вкриває їх

Пухнастою ковдрою

Хмар

І заколисує

Вітром.

7.

Вітер

Гортає

Книгу

Неба.

За сторінкою – сторінку…

За хмарою – хмару…

Море

Гортає

Книгу

Хвиль.

За сторінкою – сторінку…

За хвилею – хвилю…

8.

Блищить трава,

Густо змащена

Олією

Місячного сяйва.

ЗИМА БЕЗ СНІГУ

Вже й вітер упав, бо втомився від бігу,

Як мокрі кури, стоять ялини…

Зима без снігу… Зима без снігу…

Вона – наче жінка без дитини….

СІЧЕНЬ

Вечір гуляє сумними алеями,

П’є, мов отруту, вогні реклами…

Мороз пече і до вікон клеїться,

І стогне сніг під ногами…

* * *

Торкає вітер зорі угорі,

Вони дзвенять, як кишенькова мідь.

А заспані і хворі ліхтарі

Не знають – їм світити чи горіть?

Питаю в себе на межі століть:

Мені світити чи мені горіть?

ПЕРЕЧИТУЮЧИ СЕЛІНДЖЕРА

Радість і смуток надійно зшиті

Ниткою сірою.

Гнеться дорога моя серед жита…

І понад прірвою.

* * *

Упала зірка – чи чиркнув сірник?..

Виходжу сонний на тихий ґанок…

…Багаття вночі розпалив двірник,

А я подумав, що це світанок…

* * *

Час спати.

А час – не спить…

* * *

Сонце моє, ти сьогодні чомусь не зійшло…

Небо моє, ну невже ти лише чорні хмари?

Вітер упав, наче птах з перебитим крилом,

І обірвалась остання струна на гітарі…

Радість моя, ну а сльози чому на очах?

Літо моє, а чому навкруги стільки снігу?

Біля ікон догоряє самотня свіча,

Годинник відстав, бо втомивсь від постійного бігу.

* * *

Людина – творця і природи вінець.

А скільки ж на світі живе без сердець…

ЧОРНО-БІЛЕ КІНО

Від образ не заплачу,

Що було, те було…

Мої спогади, наче

Чорно-біле кіно.

Ще, здається, учора

Серце так не боліло…

Стало біле, як чорне,

Стало чорне, як біле.

Білі хмари пророчі…

На кордоні століть

Мені випалить очі

Чорним полум’ям ніч.

Літо тихе й несміле

У тепло не загорне,

Стало чорне, як біле,

Стало біле, як чорне.

Чорно-біле кіно, – почорніла від ран

Та душа, що була, наче білий екран!

* * *

Дерева тихо світять за вікном,

І небо осені – холодне і безкрає.

Листок, неначе птах з одним крилом…

Тому він падає, а не літає…

* * *

Осінь вже ледве дише,

Повзе до зими неохоче…

Втомилася ніч від тиші,

А тиша втомилась від ночі.

* * *

Хати

Димами

Прив’язались

До неба…

ЛЕГКО БУТИ ЖІНКОЮ

Любов лишає в душах світлий слід,

Запалює нам щастям очі.

Краса врятує світ,

І це краса – жіноча!

Підвладні їй земля і небеса,

І ясні дні, і темні ночі.

Врятує світ краса,

І це краса – жіноча!

Життя, мов книга з цікавими сторінками,

Її читає кожен весь свій вік.

Легко, так легко бути жінкою,

Якщо – з тобою поруч чоловік!

* * *

Я думав –

За спиною у тебе

Білі крила,

А то була тільки

Сіра тінь…

ЗГАДАЙ

Згадай, як танув срібний лід,

Як проводжали довгу зиму.

Нам перші проліски услід

Дивились синіми очима.

Згадай, як квітнула весна,

Бриніло райдугами небо,

І чиста зоряна роса

На віях сяяла у тебе.

Згадай…

Згадай, як несли журавлі

На білих крилах наше літо.

Згадай, як сонячні дощі

Вмивали і траву, і квіти.

Згадай прозорі, теплі дні

І той п’янкий щасливий час,

Коли піснями солов’ї

Вінчали нас, вінчали нас!

Згадай…

Згадай, як на ясній зорі

Нас чарували скрипок звуки,

А білий цвіт, як білий сніг,

Нечутно падав нам на руки.

Згадай, як ранок тихо згас,

Нас розвела далека путь,

Згадай мене в останній раз,

Згадай – і назавжди забудь.

Забудь…

ДИТЯЧЕ

1.

Чим він пахне,

Новий рік?

Веселою ялинкою,

Колючими сніжинками,

Вогнем у печі,

Зірками вночі…

Святом пахне незабутнім…

А іще – майбутнім…

2.

Білі пухнасті сніжинки

Весна перетворює на краплинки…

3.

Щоденна сонячна мікстура,

До неба тягнуться гілки…

У вишень знов температура –

Які червоні в них боки!

* * *

Босоніж між дерев пройду,

Звернусь на «Ви» до маминої хати…

Зібрала мама яблука в саду,

А запах яблук не змогла зібрати…

* * *

Нічого не зробиш, бо так вже влаштований світ,

Він досі тримається тільки на чесному слові.

Ворогам я бажаю прожити тисячу літ,

Ну а друзям бажаю – не жити ні дня… без любові!

* * *

Ранок зимовий, як бритва, гострий,

Він, мов початок нового бою…

А ніч моя кожна, неначе розстріл

Кулеметними чергами болю.

Втомлений мозок – думками прошитий…

Чую, як ангели гомонять між собою…

Мені головне – ніч пережити,

Щоб вранці знову зустрітись з тобою.

* * *

Розмалюй цю ніч в теплі кольори,

В золоту косу заплети вітри,

Тихий сум зорі і легкий туман,

І твоїх очей синій океан.

Згасне ніч і знов

Загориться день.

Я тебе знайшов

В найкращій із пісень…

* * *

Вечір обклеїв кімнату

Шпалерами сірих тіней…

* * *

Я блукаю серед зруйнованих мрій,

Розсипає небо тепло голубе.

Перекотиполем став ти в долі моїй,

І чи втримаю я біля себе тебе?..

У розлуці важко любов зберегти,

Поселився смуток в зелених очах.

Може, завтра знову тихо скажеш «прости»,

І загубиться слід твій в холодних дощах.

Я із самотою лишусь віч-на-віч,

Озовись до мене з густої пітьми,

Полечу крізь небо у завтрашню ніч,

Може, хоч уві сні знов зустрінемось ми.

* * *

Я не хочу слів, бо в них – неправда,

Я не хочу дощів, бо вони, наче сльози…

Відкладаю життя із сьогодні на завтра,

Відкладаю життя, а відкласти не можу.

Мав я пісню і хліб, щирих друзів багато,

Долі їх замело мертвим снігом колючим…

І самотність моя настоялась на втратах,

Стала, наче вино, гірким і пекучим…

Є синиця в руці, журавель – в синім небі…

В когось туз в рукаві, а у мене лиш шістка…

Все життя я іду від себе до тебе,

Наче квіти, несу про повернення звістку…

Місто, немов пустеля,

Світло – в кінці тунелю,

Вітром, гарячим вітром душу обпалив.

Тихо відчиниш двері,

Зустріч – в кінці тунелю,

Сонце, гаряче сонце після довгих злив!

* * *

День мій на землю летить з висоти.

Короткі хвилини згорають, як хмиз.

А жити – це значить угору іти

По сходах стрімких, що ведуть униз.

* * *

Осінь люблю, та сумно мені,

Коли відлітають журавлині ключі…

Я восени рахую не дні,

Я восени рахую… дощі.

ПРИВІТ

Я нічого забути не зміг.

Край рясного життєвого поля

Після довгих розлук і доріг

Знову зустріч дарує нам доля.

Ще горить в нашім серці вогонь,

Ще далеко до чорної ночі,

Та зима вже торкнулася скронь

І снігами повіяла в очі.

Ще цілунки нам гріють вуста,

Ще кохання зорею нам світить,

Та уже, мов лелеки з гнізда,

Відлетіли у світ наші діти…

Привіт!

Скільки зим і літ.

Наче з вишні цвіт,

Облітають наші з тобою роки.

Привіт!

Сумувати не слід,

Бо такий цей світ.

Нам важливо юність в душі зберегти…

ГОЙДАЛКА ДИТИНСТВА

Снів дитячих моїх кольорове кіно

Я ще й досі забути не в силах…

У старому дворі все змінилось давно,

Тільки гойдалка наша лишилась.

Відлетіло дитинство моє за межу,

Світлий спогад лишивши про себе,

Я до гойдалки знову увечері йду,

Щоб руками торкнутися неба.

Не спинити нікому зникаючу мить,

Знову літо – від краю й до краю…

Хтось на гойдалці нашій у небо летить

І дитинство мені повертає!

Забуваю про все, про все,

А мене гойда-гойдає

І у небо несе гойдалка…

* * *

Погоджуюсь – і не влаштовую торг,

Бо знаю, що тут відкупитись не вдасться.

Я маю один перед долею борг –

Це борг за щастя. Він платиться… щастям…

ВІДВЕРТІСТЬ

Поцілунки лоскочуть губи,

Від розлуки сивіє кров,

Як знайду, то одразу й згублю,

Загубивши, шукаю знов.

Я лікую в душі застуду

І викачую переляк…

Пригадаю – і знов забуду –

Не змінити цього ніяк…

Вірю в те, що остання осінь

Подарує щасливі дні.

Хтось складає в панчоху гроші,

Я ж складаю в душі пісні.

І розхристаний, і упертий,

Не доведений до пуття,

Я – і кат, і водночас – жертва,

І підсудний я, і суддя.

Ще і досі блукаю світом –

До зими уже підійшов…

Якщо будуть мене судити,

То лише за мою любов.

Поламаю сталеві ґрати

І до тебе вернуся знов.

Якщо будуть мене прощати,

То лише за мою любов.

Побажаю собі удачі,

Келих долі доп’ю до дна.

Якщо осінь дощем заплаче,

Засміється дощем весна…

1918 РІК

Хрестили коні копитами шлях.

Наливалося кров’ю літо.

І маками рясно проростали в житах

Серця убитих.

* * *

Бог мені дарував непоганий голос,

Щоб виспівував звуки, дзвінкі і прозорі…

Все життя я учився співати соло,

А тепер я учуся співати в хорі.

* * *

Я переводжу

Свій годинник

На одну любов

Назад…

ЛЮБОВ – КОРОТША ЗА ЖИТТЯ

Не треба більше зайвих слів,

Мене спинить ти не зумів,

На щастя, може, може, на біду…

Болять непрошені думки,

Ти ще на відстані руки,

Але так сталося, і я від тебе йду.

А мій літак злітає в ніч,

І ти не можеш зрозуміть,

Чому так швидко догорів вогонь.

Втікаю я від звичних фраз,

Від поцілунків і образ,

Від ніжності твоїх долонь.

У нас на двох – один квиток,

І я роблю свій перший крок,

Не озираючись, від тебе йду…

Погасне полум’я свічі,

Я загублю свої ключі,

На щастя, може, може, на біду.

Є для розлуки сто причин,

Ти залишаєшся один,

Хай плаче осінь на твоїм плечі…

З очей у ніч втікає сон,

І не врятує телефон,

І про розлуку шепотять дощі…

Прощаю і прощаюся,

До тебе знов вертаюся,

Від спогадів іду до каяття…

І все чомусь пригадую,

Як падав сніг на райдугу…

Любов, на жаль, коротша за життя.

ПЛАЧЕ ДІВЧИНА

За А. Ривліним

Ні півслова не було обіцяно,

Ні півслова, тільки обнімав…

Ні півслова. Але плаче дівчина,

Ніби їй півсвіту обіцяв.

Бо вона побачила, чекаючи,

Що в коханні можна крізь роки

Обіцяти, і не обіцяючи,

І без клятви клястись на віки.

Ось тоді раптова, наче блискавка,

Думка б’є, вражає наповал:

Скільки клятв на світі я не виконав,

Бо вважав, що я їх не давав?!

І гірчить печаль моя полиново,

Все частіш я думаю над тим,

Скільки чесних слів на вітер кинув я,

Бо вважав, що їх не говорив.

Бо вважав, що не було обіцяно,

Бо вважав, що тільки обнімав…

Тільки, тільки…. Але плаче дівчина,

Ніби їй півсвіту обіцяв.

МОЇ ПІСНІ

Життя всміхається мені.

Я долі іншої – не хочу

І розпалю свої пісні,

Немов багаття, серед ночі…

Вже сивина торкнулась скронь.

Вже скоро душу нести Богу,–

Чи зміг зігріти мій вогонь,

Чи освітив комусь дорогу?

Знов губи обпекли слова,

І стало в грудях серцю тісно…

Це значить, у душі зійшла,

Неначе сонце, тиха пісня …

Ні, я не сумую, ні!

Лиш тільки за щастя щиро дякую долі.

Ну хто сказав, що це мої пісні?!

Це – радощі мої і болі…

МЕЛОДІЯ

(спроба авангарду)

У до-мі до-сі

Сі-ре соль-до

Мі-фа…

До-ля!

НІЧНА ПАСТОРАЛЬ

Заблимав вуличний ліхтар,

Кугикнули несміло сови,

Крізь товщу темно-сірих хмар

Прорізавсь місяць однобровий.

Я ніч на волю відпущу,

Потраплю сам в її тенета,

А срібна крапелька дощу

Об землю дзенькне, як монета…

* * *

В гарячу землю вкинуте зерно

Сонячним промінням проросло!

* * *

Зорі – у світлім серпанку,

Наче в нічних сорочках…

НІЧНА ПАСТОРАЛЬ

Заблимав вуличний ліхтар,

Кугикнули несміло сови,

Крізь товщу темно-сірих хмар

Прорізавсь місяць однобровий.

Я ніч на волю відпущу,

Потраплю сам в її тенета,

А срібна крапелька дощу

Об землю дзенькне, як монета…

* * *

В гарячу землю вкинуте зерно

Сонячним промінням проросло!

* * *

Зорі – у світлім серпанку,

Наче в нічних сорочках…

БАТЬКИ І ДІТИ

Білі крила маминих рушників

Летять до мого серця, як щасливий спогад,

Дорога додому, дорога до батьків –

Завжди благословенна буде ця дорога.

Сива хата у вишневім садку

Чекає нас і тихо дивиться у вирій.

Усяке може трапитись на довгому віку,

Якщо ж щасливі діти, то й батьки щасливі.

Байдуже, скільки літ нам – мало чи багато –

Так вже повелося між людьми:

Якщо є у нас мама, якщо є у нас тато,

Ми ще залишаємось дітьми.

* * *

Я не можу без тебе, не можу ніяк,

В синіх маревах днів і в туманах ночей.

А щаслива сльоза прокладає свій шлях

Від серця – до очей…

СМІХ НЕ ГРІХ

ЖАРТ ПРО КОХАННЯ

За А. Ривліним

В зоопарку, весною утішений,

На веселій галяві при свідках

Слон слонисі сказав: «Моя кішечко»,

Слон слонисі сказав: «Моя квітко»…

В океані бурхливому, глибоко,

Під проникливі звуки ноктюрна

Кит китисі сказав: «Моя рибонько,

Ну до чого ж ви мініатюрна»…

А в хатині без світла й віконечка,

Так по-лицарськи, ніжно і мило,

Кріт кротисі сказав: «Моє сонечко…

Ви – голубка моя сизокрила»…

До весняних беріз вітер лащився

У далекому синьому лісі…

«Підійдіть-но сюди, моя ластівко», –

Стиха рохнув кабан кабанисі.

Хай серця завжди будуть гарячими,

Ну а мрії, як вітер, крилаті,

Та як часто бувають незрячими,

Хто належить до сильної статі.

А весна умивалася зливами,

Й зрозумів я цієї хвилини:

Не бувають жінки некрасивими,

То сліпими бувають мужчини!

P.S. А весна без кінця і без краю

Заплітала пісні у вінки…

Некрасивих жінок не буває.

Є лиш тільки… ліниві жінки!

Я – ПАМ’ЯТНИК!.. СОБІ!

Я жив без печалі, пишався собою,

Та ось несподіванка сталась зі мною.

Я був добрим батьком, я був чоловіком,

Тепер я – особа середнього віку.

Середні у мене – здоров’я й зарплата,

Середні – город, і подвір’я, і хата.

Колись, якщо вдасться дістати кредити,

Середнє авто собі зможу купити.

Середні у мене думки і бажання,

А також і зріст мій, і світосприймання.

Якщо ж у калюжу я впасти повинен,

Я в неї впаду… точно на середині…

Життя пролітає, як потяг навстрічний,

А я – наче пам’ятник середньовічний.

Ось тільки цей пам’ятник, в тому вся справа,

Не охороняють закон і держава…

ПРОБЛЕМА

Як це мені довести до пуття?

Як розібратися у цьому творчо?

Зазвичай, сміх – подовжує життя…

Але ж він збільшує і кількість зморщок…

ПРО ЦЕ

Можна жестом, а можна словом

Пояснити, що ти хотів.

Є у нас в Україні овоч

Для небажаних женихів.

Невибагливий скромний овоч

На городах усіх росте,

Я про нього заводжу мову,

Щоб підкреслити саме це:

Про це… про це кожен добре знає…

Гарбуз росте, а хвостик – усихає…

Ще мої не втомились очі

І недуг мене не підкосив,

Ще я можу і ще я хочу,

Ще у мене багато сил.

Та лежить на моїх раменах

Літ минулих нелегкий груз,

І живіт став чомусь у мене,

Як великий такий гарбуз:

Про це… про це кожен добре знає…

Гарбуз росте, а хвостик – усихає…

Ну, звичайно ж, не випадково

На городах усіх росте

Невибагливий скромний овоч…

Пам’ятаймо, хлопці, про це…

ЧУДОВО ВСЕ, ТОВАРИШУ МІНІСТРЕ!

– Алло-алло, хто біля апарата?

Задовольніть мій інтерес.

Як там проходять спільно з блоком НАТО

Навчання наших ВМС?

І взагалі, яка погода

І як наш флот, на що він годен,

Кому на груди дати треба орден,

Ну а кому по шиї дать?!

– Алло-алло, товаришу міністре,

Чудово все, чудово все!

На складі спирту повна є каністра,

Її нам мічман принесе.

І лиш одна дрібничка сталась:

В нас плоскогубці поламались…

А загалом, товаришу міністре,

Чудово все, чудово все!

– Що ж, плоскогубці, справді, то дрібниця,

На плоскогубці наплювать!

Та я і сам хотів би подивиться,

Як це їх можна поламать.

– Ні, плоскогубці залетіли

В електрощит і там згоріли…

А загалом, товаришу міністре,

Чудово все, чудово все!

– Алло, алло, мені не зрозуміло,

Тут дивина, ні дать, ні взять…

Хіба ж це плоскогубці мають крила,

І хто дозволив їм літать?!

– Як ліг на борт ракетний катер,

Усе в нас почало літати…

А загалом, товаришу міністре,

Чудово все, чудово все!

– Цього мені лише не вистачало…

Я вас розжалую усіх!

Чому це ви одразу не сказали,

Що хтось у вас на когось ліг?

– Лягла корма на дно затоки,

Та ніс іще стирчить, нівроку…

А загалом, товаришу міністре,

Чудово все, чудово все!

– Алло-алло, мені потрібно сісти,

Свідомість втрачу я ось-ось…

Даю наказ: негайно доповісти,

Що в вас насправді відбулось!

– Ми вийшли в море, як завжди,

Шукати ворога сліди,

Та тільки дав наш катер газ,

Екран локатора погас.

Тоді «всліпу» дали ми залп

І розбомбили… морвокзал!

Я матом штурмана покрив,

Той від образи закурив,

Чомусь забув згасить сірник,

Сірник в ракетній шахті зник

І підпалив боєзапас,

Боєзапас рвонуло враз!

На борт раптово катер ліг,

І нас усіх звалило з ніг.

Побачив я, коли підвівсь, –

Щит електричний загорівсь.

Щоб екіпаж урятувать,

Хотів контакти роз’єднать,

Та тільки полум’я не збив

І плоскогубці загубив.

Вони замкнули всі дроти,

Реактор почало трясти…

Що не робили, все дарма,

В воді сховалася корма,

Ми перебралися на ніс,

А мічман спирту всім приніс,

І нам тепер усе одно, –

Наш корабель іде на дно…

А загалом, товаришу міністре,

Чудово все, чудово все!

* * *

Скільки літ і скільки зим

Життя за собою нас водить по колу.

Гріх часто буває смішним,

Сміх грішним не буває ніколи!

ЛЮДСЬКА КОМЕДІЯ

За невідомим автором

Мама. Лялька. Каша. Кішка.

Книжка. Гноми. Білосніжка.

Буратіно. Карабас.

Ранець. Школа. Перший клас.

Двійка. Вчительська. Погрози.

Тато. Пасок. Крики. Сльози.

Літо. Дача. Кози. Кури.

Осінь. Збір макулатури.

Коцюбинський. Герострат.

Вальс прощальний. Атестат.

Сум’яття. Екзамен. Вуз.

Бали. Конкурс. Перший курс.

Пари. Лаби. Семінари.

Тренування. Тари-бари.

Сесія. Знання всесильне!

Шпори. «Добре». «Задовільно».

Деканат. Бібліотека.

Гуртожиток. Дискотека.

Практика. Лопатодром.

П’ятий курс. Проект. Диплом.

Чорне море. Теплохід.

У Карпати турпохід.

Кульман. Шеф. Кінець кварталу.

Поле. Ферма. План по валу.

Військо. Чоботи. Мундир.

Третя рота. Командир.

Плац. «Кругом! Направо! Стій!»

Старшина. Підйом. Відбій.

Самоволка. Замполіт.

Гауптвахта. Швабра. Піт.

Марш-кидки. Привали. Втома.

Лички. «Дембель». Шлях додому.

Діти. Пелюшки. Квартира.

Теща, – гумор і сатира.

Дитсадок. Театр. Кіно.

Лазня. Карти. Доміно.

Шашлики. Похід наліво.

Сік. Коньяк. Горілка. Пиво.

Серце. Тиск. Нервовий стрес.

Пенсія і соцзабез.

Ювілеї.

Нагорода.

Пам’ятник.

Огорожа…

* * *

За В. Федоровим

Ти кажеш – зраджувати гріх!

Грішити я й не намагаюсь,

Та, люба, як же я дізнаюсь,

Що ти – найкраща з-поміж всіх?!

СОБІ НА П’ЯТДЕСЯТИЛІТТЯ

Мені цих років не потрібно бояться.

Хай все старе буде, наче нове.

П’ятдесят – це два рази по двадцять,

Плюс – ПДВ!

СЕРЕДНІЙ ВІК

Середній вік… Кидаю на себе погляд…

Середній вік… І досі не можу втямить:

Як вузенька талія й широкий мій світогляд

Так швидко помінялися місцями?!

* * *

Знову над світом сонячне літо.

Неба душа розчинена навстіж.

Сміх без причини – не відсутність освіти,

Просто у мене радісний настрій.

МЕТАМОРФОЗИ

Мабуть, неможливо збагнути одразу,

Що головніше: бджоли чи мед…

І зад вже не хоче бути іззаду,

Зад вже іззаду йде наперед!

Один нас «кидає», інший нам «гонить»,

Літа пролітають, зникають, мов дим,

Червоне не хоче вже бути червоним,

Лише жовто-синім або голубим!

У тому то й діло, у тому то й справа,

Що наше життя кожна змінює мить,

І праве не хоче ходити направо,

А мріє про те, щоб наліво сходить!

* * *

Ой як дивно влаштований світ:

Хто хворів – баба, хто помер – дід…

ГРОШІ

Голодному – товаришем не буде ситий,

І бідняка щасливого зустрінеш не часто.

А гроші – завжди гроші, їх не можна купити,

Лише заробити або украсти…

Нікому не прожити без удачі, без фарту,

Лиш треба вміти не носити їх за плечима.

А гроші – завжди гроші і ніколи не пахнуть.

Тому в нас ніколи й не пахне грошима…

* * *

Життя у мене в повному порядку,

Хоча й проблем набралося чимало.

Сказати чесно – я живу в достатку…

А ще чесніше – все мене дістало…

ГРАЮЧИСЬ СЛОВАМИ

1.

Я краще стороною обійду біду

І буду жити скромно, ввічливо і тихо…

До вас завжди я швидко на виручку прийду,

Звичайно, якщо… виручка велика.

2.

Така-сяка подія у нашім ріднім краю

Проходить час від часу і в який вже раз…

Народних депутатів ми з вами обираєм

Для того, щоб вони оббирали нас!

3.

Музика – серйозна справа,

Я про це скажу без жарту:

Квінта, терція, октава…

А мені миліша – кварта!

ІРОНІЧНА БАЛАДА

Десь образили вас, довели аж до сліз,

Зіпсували вам нерви й не тільки…

На базарі вам хтось у кишеню заліз

І потяг звідти все до копійки, –

Хай негідник тремтить, хай чекає розплати,

Я знаю, як треба його покарати!

Ви втомились від слів, ви втомились від справ,

Вам не хочеться бачить нікого,

А в трамваї вас хтось ні за що обізвав

Та ще й боляче став вам на ногу, –

Хай негідник тремтить, хай чекає розплати,

Я знаю, як треба його покарати!

Ну а ось популярний сьогодні сюжет:

Той живе, слава Богу, нівроку,

Бо на себе потратив державний бюджет,

Ну а ви без зарплати два роки, –

Хай негідник тремтить, хай чекає розплати,

Я знаю, як треба його покарати!

Мабуть, варто відкрити усім свій секрет

І загоїти зболені рани;

У негідника ж, вибачте, є туалет,

А в кухні і ванній є крани, –

Я йому не бажаю ні зла, ні біди,

Хай у нього ніколи не буде… води!

ФАКТИ БЕЗ АРГУМЕНТІВ

1.

Велику і круглу відзначив я дату,

Пройшовши нелегку дорогу,

Радію, бо бачу, що квітів багато,

А я ще живий, слава Богу!

2.

Я знову і вкотре пояснюю сину

Коди життєві і шифри:

Знай, олігарх – це не просто людина.

А людина з великої цифри.

3.

Собаки, що діють водіям на нерви,

На машини кидаються, голодні і злі –

Це душі «даішників», що померли

Після того, як їх вигнали з ДАІ…

ЗАПОВІТ УЧИТЕЛЯ

За невідомим автором

Як умру, то поховайте подалі від школи,

На педраді не згадуйте більше вже ніколи,

На вінок мені не тратьте ні грошей, ні часу,

Бо я знаю, що вчительство не має запасу.

На могилі залишіте які-небудь квіти,

А в головах покладіте план самоосвіти,

Зошит, ручку і щоденник всуньте мені в руки

І згадайте, друзі милі, муки мої, муки.

Прощавайте назавжди, конспекти й шпаргалки,

І ви, колеги-вчителі і вчителяльки!

Не прожив я так, як люди, недосипав ночі,

Все над тими зошитами вилазили очі,

З’їла школа моє серце і ще півпечінки,

Бо за нею я не бачив ні дітей, ні жінки.

Місцевкому передайте моє шанування,

Так путівки й не діждався я на лікування,

Ну а завучу скажіте, хай розклад міняє,

Бо мене вже на цім світі живого немає…

Прощавайте назавжди, двійки й одиниці,

І ви, колеги-вчителі і вчителиці.

Директору передайте мою шану й дяку,

Хай він тепер поцілує мене в саму… руку.

Треба вам запам’ятати, вчителі майбутні:

В школі добре працювати, як нема в ній учнів.

Прощавайте назавжди, педради й уроки,

І ви, колеги-вчителі і вчительохи…

А як трапиться колись, що буде зарплата,

То випийте ви за мене по сто грам на брата.

Ось і все. Тепер – прощайте! Бо я точно знаю:

Хто учитель на цім світі – той іде до раю!

* * *

Були в мене найкрасивіші жінки,

Тепер я про них тільки згадую нишком…

Раніше читав про кохання книжки,

Тепер я гортаю ощадну книжку.

Стопталися вишиті рястом стежки.

Тепер в мене – зайва вага і задишка.

Раніше читав про героїв книжки,

Тепер я гортаю пенсійну книжку…

Дивлюся і бачу: веселі роки

Злітають у небо, легкі і крилаті…

Раніше любив я читати книжки,

Ну а тепер – розучився читати…

КОЛЬОРИ

Із року в рік і день за днем

Усі ми, мабуть, так живем –

В тривозі і напрузі,

Бо сіль і цукор назавжди –

То наші білі вороги,

Горілка й ліс – зелені друзі!

Ми відпочили – перший сорт,

Взяли путівку на курорт,

Щоб відновити сили…

На море синєє пішли,

А з моря синіми прийшли,

Ось так ми гарно відпочили!

Вони лишились віч-на-віч –

Тривала довго шлюбна ніч,

І ось уже спросоння

Йому промовила вона:

У мене вада є страшна.

Вся справа в тім, що я – дальтонік.

Та він у паніку не впав,

Усе тому, що, мабуть, мав

Залізні нерви.

Нехай же знає і вона,

І в нього вада є страшна –

Вся справа в тім, що він є негром…

Є в світі різні кольори.

Є колір радості й журби,

І не забуть ніколи:

Реклама рухає прогрес…

Російський прапор – «Аквафреш»,

Китайський прапор – «Кока-кола».

Хай небо ллє свою блакить,

Хай сонце колос золотить

І ясно світить…

І хай злітають догори

Блакитно-жовті прапори –

Найкращі в світі!

НАВПАКИ

З дитинства ми звикли вірити слову,

Та наше життя має різні боки:

Доярка на березі доїть корову,

В воді ж відбивається все навпаки.

Віримо свято, вірим наївно,

Що, як роса, згинуть всі вороги,

Співаєм про це ми у нашому гімні,

В житті ж відбувається все навпаки.

Будемо жити щасливо й багато,

Мабуть, уже у найближчі віки,

Великі проблеми, маленька зарплата,

А як би хотілось, щоб все – навпаки!

ЛЕГЕНДА ПРО ДВА МОНАСТИРІ

За невідомим автором

Де небо глибиною вабить очі

І де порослий бур’яном пустир,

Давним-давно стояв собі жіночий,

А поряд – чоловічий монастир.

Жилось монахам – краще б і не жити…

І у монашок – доля не сироп…

Тому вони і почали робити

Один назустріч одному… підкоп.

Копали дні і ночі без спочину,

Тунель ладнали, щоб стояв віки!

Жінки ж бо прокопали дві третини

І лиш третину – чоловіки.

У них одразу заболіли спини,

І тут безсилий навіть сам амур!

Було їм важко, і тому мужчини,

Копнувши раз, ішли на перекур.

Сиділи, дим крізь ніздрі пропускали,

Мабуть, чекали манни з висоти,

Ну а жінки тим часом все копали

І шли вперед до світлої мети.

Один мужчина проявив активність,

Він так сказав, поцілувавши хрест:

«Піднімем, браття, праці продуктивність.

Нехай святі благословлять прогрес!»

Чоловіки одразу… засідали,

Писали постанову і декрет,

Ну а жінки тим часом все копали,

Забувши втому, швидко йшли вперед.

Було землі розкидано чимало,

Але сказати треба накінець:

Мужчини паралельно прокладали

Іще й тунель під винний погрібець!

Пили вино й горілку, їли сало,

Несли здавати у кіоск пляшки…

Ну а жінки тим часом все копали

І йшли вперед… На те вони й жінки!

На жаль, не всі історію цю знають,

Але вона навіює думки,

Що в нас жінки, як правило, копають,

Ну а керують лиш чоловіки.

Та хай це все залишиться між нами.

Вже через рік перемінивсь пустир:

Поміж дорослими монастирями

З’явився ще й… дитячий монастир.

«ЕРОТИЧНИЙ» ЕТЮД

Згадую день цей серпневий без смутку,

Радісне сонце і пахощі трав.

Спочатку тихенько я зняв з неї куртку.

А потім і блузку упевнено зняв.

Ну а вона не пручалась нітрохи,

Я не відчував за собою вини,

І швидко, і вправно зняв з неї панчохи,

А перед цим стяг із неї штани.

Я й далі настирно робив свої діло.

Блистіли на лобі краплини роси…

Вона аж хитнулась, вона затремтіла, –

На ній залишалися тільки труси.

Я вірив, я знав, що зумію, що зможу!

Про це я в дитинстві читав у книжках…

Ще мить, ще секунда, і Господи Боже!

Труси вже в моїх опинились руках!

…А літо щасливе буяло довкола,

Я, мабуть, не знав красивішого дня.

Вона залишилась ну зовсім вже гола –

Мотузка, де зранку сушилось прання…

ШОУ-БІЗНЕС

Шоу-бізнес – задарма,

Шоу-бізнес – і на сцені

Шоу є, грошей нема,

Шо у тебе, шо у мене.

Не життя – суцільні муки,

Вітер свище у кишені.

Гроші в руки – будуть звуки,

Гроші в жмені – ми на сцені.

В ліс по дрова йде наука,

Шоу-бізнес збивсь з дороги,

Я б наклав на себе руки,

Та раніш протягну ноги.

ПОЛІСЬКІ КОЛОМИЙКИ

НОВОРІЧНА:

Хтось у двері мені стукав, вибив аж три дошки,

Думав я, то Дід Мороз, а то – відморозки.

СІМЕЙНО-ПОБУТОВА:

Теща мені, наче мати, – може все дістати!

Ой, якби ж то вона знала, як мене дістала!

ПАЛИВНО-ЕНЕРГЕТИЧНА:

Той, хто продає пальне, – не оре й не сіє,

Лиш компанія «Лукойл» – цибуля й олія!

ІНТИМНА:

Я уже в такому віці, що не випадково

Більш лякає згода жінки, ніж її відмова.

СПОРТИВНА:

Ходять наші футболісти по полю, мов тіні,

В Англії футбол родився, а вмер в Україні.

ВЕСНЯНО-ДОРОЖНА:

Українські водії закричали ґвалтом –

На дорогах зійшов сніг… разом із асфальтом…

ПОЛІТИЧНА:

Це ж чого Верховну Раду «Радою» назвали?

Бо РАДіють депутати, що туди попали.

ЛІРИЧНА
(З КРИМІНАЛЬНИМ ВІДТІНКОМ):

У коханні – третій зайвий, я скажу не без підстав –

Чоловік «застукав» жінку… ну а потім – «задовбав»…

ПРАВДИВА:

Проживаємо ми дні, як листя на гілці,

Якщо істина – в вині, то правда – в горілці!

ФІЛОСОФСЬКА:

Для людей найважливіші здоров’я і нерви,

А в любові, як у школі, головне – перерви!

З ВЛАСНОГО ДОСВІДУ:

Час летить, і ми з роками змінюємо звички:

Старість – це коли аптечка більша косметички.

РЕКЛАМНА:

Хто візьме горілку «Пісня» й стане її пити,

Буде ввечері співати, вранці – буде вити!

М’ЯСО-МОЛОЧНА:

Зустрічаються два кума у полі за гаєм:

– Ви корову вже доїли?

– Ні, ще доїдаєм…

СТУДЕНТСЬКА:

А студентський гуртожиток знову сповнений пісень,

У студентів є два свята:

День студента й… кожен день!

ВИБОРЧА:

А виборчі перегони – на те й перегони…

Перемогу здобуває той, хто більше «гонить»!

МЕДИЧНА:

І діагноз був невірний, і рецепт неточний,

Бо хірург – кінчав вечірній, фармацевт – заочний…

ВЕГЕТАРІАНСЬКА:

Слава вегетаріанцям – від краю й до краю:

Вони тварин не їдять, тільки об’їдають.

ВВІЧЛИВА:

І смішного, і дурного стільки чув я на віку,

Що у Франції корови

Кажуть всі: «Мерсі бику!»

ІНТЕРНЕТНА:

Це, повірте, щира правда, всі жінки, як Інтернет –

І учора, і узавтра:

Комусь – «соm», а комусь – «net».

ЖИТЕЙСЬКА:

Я борги свої ніколи не віддам нікому,

Пригодяться такі гроші і мені самому!

СУМНА:

Хоче знать крокодилятко, де крокодил-тато,

Каже мама: у посольстві…

Там він дипломатом.

МУЗИЧНА:

На концерті пережив я страждання нестерпні –

Музика була жива, музиканти – мертві.

ОЗДОРОВЧА:

Час займатися собою з вечора й до рання,

Бо дорожче від здоров’я тільки лікування!

ПОЗДОРОВЧА:

Я жінок усіх вітаю і скажу без жарту:

Краще бути «первой Майєй», ніж «восьмою Мартой»!