ДАВНЯ УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Міністерство освіти і науки України

Житомирський державний педагогічний університет імені І. Франка

 

П. В. БІЛОУС

В. Ф. ШИНКАРУК

 

ДАВНЯ УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

 

ПРАКТИКУМ

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як посібник для студентів-філологів

Житомир

2003

 

УДК 821.161.2 (075.8)

ББК 83.3 (Укр) 3я73

Б 61

Білоус П. В., Шинкарук В. Ф. Давня українська література: Практикум. – Житомир, 2003. – 164 с.

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів (постанова № 106741 від 19 серпня 2003 року).

Корпанюк М., доктор філологічних наук, Переяслав-Хмельницький педагогічний університет ім. Г. Сковороди.

Лісовський А., кандидат педагогічних наук, Житомирський державний педагогічний університет ім. І. Франка

 

© Білоус П. В., Шинкарук В. Ф., 2003

ПЕРЕДМОВА

 

Давня українська література охоплює вісім століть (ХІ-ХУІІІ ст.) із тисячолітньої історії вітчизняного письменства. За той час звелася, зміцніла і розвалилася Київська Русь; монголо-татарське нашестя доруйнувало колись славні міста, а коли відкотилося назад на схід, натомість без спротиву на прадавні українські землі прийшли литовські князі; згодом Річ Посполита оволоділа ними, але вже козацтво стало на оборону, воювало і проти шляхти, і проти татар та турків, що з півдня терзали Україну; ці благодатні для життя території потрясали визвольні війни і грандіозні повстання, аж поки російські царі не перетворили їх на прибуткову колонію, приєднавши за згоди безвольних гетьманів до неозорих просторів північної імперії. На тлі цього бурхливого історичного життя України розвивалася писемна словесна творчість, переживаючи то піднесення, то занепадаючи у загальмований сон, то відроджуючись і з новою силою розквітаючи жанрами, сюжетами, яскравими творіннями та літературними іменами. Тому-то давньоукраїнський літературний процес виявився неоднорідним, неоднозначним, часом парадоксальним, а проте цілком гідним рівня європейських літератур.

Вивчення давньої української літератури має свою специфіку і певні пізнавальні труднощі. По-перше, це мовний бар’єр, адже більшість творів давнини створено такою книжною (літературною) мовою, яка відрізняється від новочасної, тому для читання і розуміння давніх текстів необхідні філологічні знання та навички. По-друге, давнє письменство належить до середньовічного типу літератур, а це означає, що воно розвивалося за відмінними від новоєвропейських естетичних систем канонами і правилами, мало свою систему жанрів та специфічний набір художніх засобів. Відтак слід спершу ознайомитися із ключовими поняттями тогочасного літературного життя і в жодному разі не міряти давні твори мірками нової літератури. По-третє, художній світ давнини навряд чи зможе викликати у сучасного читача естетичні почуття такого порядку, як літературні твори ХІХ чи ХХ ст., тому можуть видатися непривабливими й неактуальними з естетичного погляду. Але й нинішнє покоління спроможне збагнути художній код літературних пам’яток, якщо докладе зусиль до цілеспрямованого, зацікавленого прочитання текстів, створених в обставинах, коли так само, як і тепер, вирували пристрасті, народжувалися прагнення і високі помисли, думалось про благо і добро, про людську душу і життєвий шлях.

Звернення до літературної спадщини минулого необхідне сучасній культурній людині для власного самоусвідомлення — через національну історію, духовні пошуки, пам’ять предків, бо то — коріння роду і народу, без чого немислиме осягнення сьогодення і поступ у майбутнє. Така логіка історичного розвитку цивілізованих народів.

Водночас формування учителя-словесника, професійного філолога неможливе без осягнення культурних надбань минувшини, без знання основних закономірностей і фактів з історії української літератури. Така логіка становлення фахового рівня сучасного вчителя і педагога.

Будь-яке навчання потребує вольових зусиль та систематичної праці. Пасивне сприймання навчального матеріалу, як це буває на лекціях, не гарантує тривких і надійних для майбутньої професії знань, тому форми лекційного викладу матеріалу мають поєднуватися з індивідуальною, самостійною роботою студента-філолога. Закріпленню знань, систематизації, впорядкуванню і фаховій мотивації, виробленню навичок роботи з давніми текстами, предметнішому розумінню давньої естетичної системи служитиме цей практикум, у якому передбачене вивчення ряду теоретичних проблем давнього письменства, текстуальний аналіз визначних пам’яток, інтерпретація архаїчних образів, мотивів, сюжетів, осмислення творчого доробку окремих письменників, самобутніх явищ, зокрема і тих, що вивчаються за шкільною програмою з літератури. У посібнику представлено тематику семінарів і практичних занять, визначено види контрольних завдань, питання до заліку та екзамену, подано словник найуживаніших у процесі вивчення давньої літератури термінів та понять.

Сотню літ тому Іван Франко, один із найпомітніших дослідників давньої літератури, слушно зауважував: “Ми не повинні забувати, щой перед Котляревським у нас було письменство і були писателі, було духовне життя, були люди, що сяк чи так вибігали думкою поза тісний круг буденних матеріальних цінностей, сяк чи так шукали якихось ідеалів і доріг для їх осягнення”.

 

ОРГАНІЗАЦІЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

 

Як знайти потрібну книгу.

Вас зацікавила якась книга. Як і де її знайти, щоб прочитати? Найпростіший вихід — піти в бібліотеку. Спочатку треба з’ясувати, чи є тут така книга. Для цього слід звернутися до алфавітного каталога, у якому в алфавітному порядку систематизовано наявні в бібліотеці друковані видання. Знаходите теку з потрібною літерою (шукати слід за прізвищем автора книги, а якщо цю книгу написав колектив авторів, то за її назвою). Натрапляєте на окрему картку, де вказано автора, назву книги, місце і рік її видання, загальну кількість сторінок. Упевнившись, що ця книга є у фондах бібліотеки, зверніть увагу на шифр у лівому верхньому кутку картки. Випишіть його разом з ім’ям автора і назвою книги, внесіть у бланк замовлень. Шифр необхідний бібліотекарю, аби швидко знайти потрібну вам книгу. Виконана вами робота максимально скоротить шлях до книги.

Почувши на лекціях, що в художній структурі “Слова про Ігорів похід” наявні міфологічні образи, ви зацікавилися українською міфологією. Виникло бажання глибше зануритись у цей дивовижний і незнайомий світ давніх уявлень. На цей раз алфавітний покажчик вам не підходить. Зверніться до систематичного каталогу, який складається з рубрик, що позначають галузі знань. Відшукуєте теки з написом: “Ш 2/3 — Фольклор. Фольклористика”. Подальший ваш крок — проглянути картки, згруповані під рубрикою “Міфи” чи “Міфологія”. Якщо вони не виділені, перегляньте всі наявні картки і випишіть джерела (з шифрами), які вас зацікавили.

У систематичному каталозі є інші рубрики, до яких за потребою може звернутися студент-філолог: “Філологічні науки. Художня література”, “Літературознавство”, “Мовознавство”, “ораторське мистецтво”, “Дитяча література” тощо.

У великих бібліотеках є ще картотека журнальних і газетних статей, краєзнавчих матеріалів, якими також можна скористатися в процесі підготовки до семінарів та практичних занять.

Застереження від помилок:

а) якщо у списку рекомендованої літератури (чи з усної подачі викладача) вказується журнальна або газетна стаття, не ставте бібліотекаря у скрутне становище, заявляючи, що вам необхідна така-то стаття такого-то автора. Вкажіть назву журналу (газети), рік і номер його видання!

б) не замовляйте книгу чи статтю, коли не впевнені у точності її назви або імені автора — це не тільки ускладнить пошуки, але й заведе у безвихідь. Перед тим, як звернутися в бібліотеку із замовленням, перевірте, уточність повну назву літературного джерела (ім’я автора)!

в) якщо вам відома назва книги, але невідоме ім’я автора (чи навпаки), не поспішайте звертатись до бібліотеки. Проконсультуйтеся у людей компетентних — це полегшить пошуки потрібної книги!

 

ЯК КОНСПЕКТУВАТИ НАВЧАЛЬНУ

І НАУКОВУ ЛІТЕРАТУРУ

 

Конспект (з лат. — огляд) — короткий письмовий виклад змісту книги, статті, лекції.

Протягом усього часу навчання конспектування є для студента однією з основних форм нагромадження і фіксування інформації. Відповідно до джерел інформації розрізняють конспектування а) письмових текстів (монографії, статті, трактати й ін.), б) усного мовлення (лекція, доповідь, повідомлення).

Зосередимося на першому. Необхідні передумови для грунтовного осмислення наукового тексту:

а) текст краще читати уривками (абзац, глава, параграф, розділ), щоб зрозуміти текст в цілому, а потім детальніше розібратися у суті викладених думок і суджень;

б) до кожного з таких фрагментів варто ставити запитання: “Про що цей текст?”, тобто в чому суть сказаного;

в) з кожного уривка слід виділити основний смисл і стисло його передати на письмі — в конспекті;

г) ключові фрази можна записувати без змін;

д) опрацьовуючи послідовно фрагменти, намагайтеся зрозуміти логіку всього конспектованого тексту;

е) основні поняття, важливі формулювання, почерпнуті з тексту, варто виділяти в конспекті (підкреслювати, локалізувати, писати іншим чорнилом);

є) в конспекті бажано залишати вільне поле, де можна ставити власні позначки, які виражають ваше ставлення до законспектованого: NB (nota bene) — дуже важливо; sic! (лат. — так!); знак оклику — !; знак питання — ?; Здивування (незрозуміло) — !?; Х — неправильно; # — завчити; // — виділити; ~~  — сумнівно та ін. Ці позначки є поширеними, але кожен може виробити свою систему позначок. На залишеному у конспекті полі можна записувати свої міркування, викликані ознайомленням із текстом.

 

Застереження від помилок:

а) читаючи текст для конспектування, нічого не пропускайте в ньому!

б) формальне конспектування (з кожного абзацу по реченню) — даремна трата часу!

в) не конспектуйте з чужого конспекта, звертайтеся тільки до першоджерел!

г) обов’язково вказуйте в конспекті назву книги (статті), ім’я автора, рік видання, сторінки; це допоможе, коли доведеться щось уточнювати, поглиблювати — легше відшукати джерело!

 

ЯК ГОТУВАТИСЬ ДО СЕМІНАРУ,

ПРАКТИЧНОГО ЗАНЯТТЯ

 

Ви готуєтесь до семінару. Перед вами — перелік питань, які обговорюватимуться, список рекомендованої літератури до семінару. Готовим треба бути до відповіді на кожне питання. Як раціонально і чітко побудувати свою відповідь? Покажемо це на конкретному прикладі. Тема семінару: “Слово про Ігорів похід” — визначна пам’ятка української літератури”. Одне з питань: “Історична основа пам’ятки”. У вашому розпорядженні — підручник з давньої української літератури, текст “Слова”, додаткова література (згідно з рекомендованим списком).

Насамперед візьміться за підручник, щоб мати загальне уявлення про питання (текст пам’ятки слід прочитати заздалегідь — це необхідна умова роботи). Далі за виданням “Слова” із серії “Шкільна бібліотека” ознайомтесь із літописним оповіданням про похід Ігоря. Тепер можна скласти план відповіді:

  1. Загальна політична ситуація в Київській русі у 80-х роках ХІІ ст.
  2. Зміст літописного оповідання (його адекватність політичній ситуації).
  3. Порівняння змісту “Слова” і літописного оповідання.
  4. Оцінка історичних діячів у літописному оповіданні.
  5. Висновок: “Слово” написане за історичними мотивами, проте це не історичний, а художній твір.

 

Щоб відповідь за кожним пунктом плану була грунтовна, аргументована, зверніться до додаткової літератури, відшукайте там необхідну інформацію, “наростіть” свою відповідь фактами, історичними датами, міркуваннями та висновками істориків та літературознавців. Занесіть виписки у зошит для підготовки до семінарів, аби скористатися ними під час відповіді.

Зрозуміло, що весь перечитаний матеріал з цього питання вам немає потреби дослівно записувати в конспект — зручніше скласти тези відповіді, тобто короткий виклад її змісту. Наприклад:

  1. Друга пол. ХІІ ст: набіги половців, розорення півд. частини Руської землі, складні стосунки Русі із сусідніми державами. Спроби Святослава дати відсіч половцям: похід 1183 р. Авантюрний похід Ігоря до дону. Тяжкі наслідки його поразки. Русь напередодні військової загрози зі сходу.
  2. Зміст літописного оповідання: початок походу; перша битва; друга битва; монолог Ігоря; наслідки поразки; нові походи половців на Русь; втеча Ігоря з полону.
  3. Спільне у “Слові” та літописній оповіді: збирання війська Ігорем, шлях до Дону, поразка, втеча з полону.

Відмінне: у літописі конкретизуються наслідки поразки; Ігор з полону повертається не до Києва, а в Новгород-Сіверський; у літописі відсутні політичні оцінки зображених подій; у “Слові” домислено монолог Святослава, уведено образ Ярославни, м’якше оцінюється вина Ігоря у загибелі війська.

  1. Самооцінка Ігоря в літописі: каяття за гріхи (кровопролиття, загарбання чужих земель), а поразка усвідомлюється ним як кара Божа. Висока оцінка Святослава — за мудрість політика, Всеволода — за воїнську доблесть (зачитати уривки з тексту).

 

Застереження від помилок:

а) не надійтеся на власну пам’ять — записуйте чужі і свої думки у зошит для підготовки до семінару!

б) не користуйтеся чужими записами під час відповіді — не розібравшись у них, ризикуєте виставити себе на посміховисько!

в) не розлучайтеся з конспектами одразу ж після екзаменів — добутий у праці матеріал знадобиться і на державних екзаменах, і в майбутній роботі.

 

ЯК ГОТУВАТИ РЕФЕРАТ

 

Реферат (з лат. — доповідь) — у навчальному процесі це письмовий огляд (або усний виступ) на будь-яку тему, що складається з характеристики літературних та інших джерел. Підготовка реферату — одна з форм самостійної роботи студента.

Припустимо, що вам необхідно підготувати реферат на тему: “Вивчення козацьких літописів”. Розподілимо роботу на кілька етапів.

І. Пошуки друкованих джерел за темою:

а) текстів козацьких літописів;

б) літературознавчих та історичних матеріалів про літописи.

Можна звернутися до бібліотеки і розшукати потрібну літературу, як це ми радили вище. І все ж простіше передусім звернутися до підручника з давньої української літератури, у якому до кожного розділу подана бібліографія. Тут можна “зачепитися” за джерела на обрану тему. Звідси виписуємо потрібну літературу. Тексти: Величко Самійло. Літопис: У 2 кн./ Переклав Вал. Шевчук.- К.. 1991; Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / Перекл. Р.Іванченко.- К., 1992; Літопис Самовидця.- К., 1971; Українська література ХУІІІ ст.- К., 1983 (уривки з літописів).

Оцінка козацьких літописів викладена у підручнику з давньої української літератури, а також: Возняк М. Історія української літератури: У 2 кн. — Кн.2. — Львів, 1992.- С.369-385; Єфремов С. Історія українського письменства.- К.. 1995.- С.206-210; Чижевський Д. Історія української літератури.- Тернопіль, 1994.- С.288-292.

Варто переглянути і бібліотечну картотеку “Історія української літератури. Давня література”, у якій знайдете і такі джерела: Грицай М. Давня українська проза.- К., 1975; Шевчук Вал. Самійло Величко та його літопис// Дорога в тисячу років.- К., 1990; Шевчук Вал. Про давню українську прозу, зокрема про літописи// Слово і час, 1993.- №10.- С.57-65; Соболь В. Літопис Самійла Величка як явище українського літературного бароко.- Донецьк, 1996 та ін.

ІІ. Реферат має бути побудований за чітким планом. Наприклад:

  1. Козацькі літописи поч. ХУІІІ ст. як історико-літературне явище.
  2. Коли і ким створені літописи.
  3. Видання літописів у ХІХ-ХХ ст. (огляд).
  4. Вивчення козацьких літописів у ХІХ ст.
  5. Сучасні дослідження про літописи (нові підходи, дискусії).
  6. Використання козацьких літописів у художній літературі (Шевченко, П.Куліш, Нечуй-Левицький, Старицький, Панч, Ільченко, Малик та ін.).
  7. Список використаної літератури.

 

Кожен пункт плану розкривається послідовно. Пам’ятайте своє завдання: ознайомити аудиторію з вивчення певної теми або засвідчити свою обізнаність із нею. Це означає що реферат повинен мати стислий інформаційний виклад, чіткість, аргументованість.

Обсяг реферату залежить від теми, проте може мати в середньому від 20 до 25 сторінок зошита (10-12 стандартних аркушів, списаних з одного боку).

 

Застереження від помилок:

а) не намагайтесь охопити неосяжне: використайте в рефераті найбільш значні, грунтовні джерела, а про інші лише згадайте, інакше реферату не буде видно кінця!

б) не позбавляйтеся від чорнових записів, які з’явилися у вас під час підготовки реферату — ті записи із зазначенням важливої інформації можуть вам знадобитися в подальшій роботі (написання курсової, дипломної роботи, підготовка до уроку)!

 

ЯК ЧИТАТИ ХУДОЖНІЙ ТВІР

І ВЕСТИ ЧИТАЦЬКИЙ ЩОДЕННИК

 

До художньої літератури люди звертаються з різних мотивів. Для студента-філолога це передусім навчально-професійне читання, тому й має воно свої особливості.

Важливе значення має м е т а читання літературного твору: студенту належить осмислити його як художній факт, як явище в контексті творчого доробку письменника, в літературному процесі певної епохи, в історії літератури. Засвоєння художнього тексту має ще й установку перспективи: його необхідно знати. готуючись до практичного заняття, до екзамену (семестрового, державного), у подальшому — до уроків літератури.

Характер сприймання художнього твору залежить від чіткої мотивації, внутрішньої готовності, певного літературного досвіду читача.

Особливості відтворення прочитаного зумовлені грунтовністю опрацьованого тексту, осмисленням його художньої системи, його панорамним баченням, властивостями пам’яті й уваги читача.

Щоб читання художнього твору було ефективним, слід врахувати:

а) хто є автором твору (короткі або ширші відомості про нього);

б) жанр твору;

в) коли написано твір, за яких обставин;

г) сюжет, композиція, образи і засоби їх творення, тропіка (художні засоби), стиль, віршові розміри, вид строфи, римування, художня деталь та ін.

д) технічний обсяг твору (для читання великого прозового чи драматичного твору необхідно більше часу і зусиль пам’яті; ліричний твір хоч вимагає небагато часу для прочитання, але спонукає до ширших роздумів).

Читайте художній твір з олівцем! Під час першого прочитання можна зробити помітки, локалізувати певні місця (це вже первинна робота над текстом, думання над ним).

За період навчання студент-філолог мусить засвоїти не один десяток художніх текстів, до змісту яких у майбутньому необхідно буде повертатися. Єдиний вихід у цьому випадку (пам’ять людська — крихка!) — вести читацький щоденник.

Для цього бажано завести загальний зошит, записи у якому розпочати вже на першому курсі та використовувати його й на наступних.

Записи у читацькому щоденнику можуть бути довільної форми. Наведемо декілька прикладів.

 

“Слово про Ігорів похід”,

пам’ятка героїчного епосу кінця ХІІ ст.

  1. Вступ, не пов’язаний із загальним ходом розповіді: це своєрідний зачин, заспів, у якому автор викладає свої художні принципи зображення.
  2. Експозиція. Характеристика Ігоря, підкреслено, що його похід був здійснений в ім’я Руської землі.
  3. Зав’язка. Вирушають у похід. Сонячне затемнення, картини природи, які мають символічне значення.
  4. Розвиток подій дуже стрімкий. Перше зіткнення з половцями — перемога. Друга битва.
  5. Кульмінація — поразка війська Ігоревого.
  6. Відступ перший — “золоте слово” Святослава — пристрасний заклик автора постояти “за землю руську”, помститися “за рани Ігореві”, припинити міжусобиці.
  7. Відступ другий (ліричний) — молитва-плач Ярославни.
  8. Розв’язка — втеча Ігоря з полону.
  9. Кінцівка (славослов’я) — проголошення “слави” на честь князів та їх воїнів.

 

Григорій Сковорода. “Всякому городу нрав і права”

(пісня 10-а із зб. “сад божественних пісень”

 

1-а строфа: філософський роздум про відносність і суб’єктивність смаків;

2-а строфа: перелік індивідуальних вад — пристосовництво, обман, марнослав’я, лихварство;

3-я строфа: викриття стяжательства, гоноровитості, безцільного життя

4-а строфа: засудження беззаконня, схоластичного навчання, пошуків пригод — і підсумок: “всякому голову мучить свой дур”. Тут же — відповідь на запитання, що ставилося у трьох попередніх строфах: “как би умерти мні не без ума” (проголошено ідеал просвіщенного розуму).

5-а строфа: філософське узагальнення: перед смертю всі рівні, але не боїться її той, “чия совість, як чистий кришталь” (ідеал чистої совісті).

 

Для зручності у користуванні читацьким щоденником — на останніх сторінках зошита можна завести реєстр прочитаних творів з посиланням на порядковий номер сторінки (у щоденнику варто пронумерувати сторінки). Користуйтеся у записах різним чорнилом, виділяючи імена письменників, назви творів, назви розділів, частин та ін. У щоденнику бажано висловлювати і власні судження про  твір “по гарячих слідах”.

 

Застереження від помилок:

а) не забувайте точно вказувати ім’я письменника і точну назву твору!

б) не розцінюйте читацький щоденник як шпаргалку, якою можна скористатися на екзамені, бо щоденник — це свідок ваших літературних роздумів, це друг в освітній справі, вірний помічник у майбутній професії!

в) для тих, хто лінується вести свій читацький щоденник: користування чужим щоденником малоефективне і зрадливе, бо може підвести у потрібну мить!

 

ЯК ЗНАХОДИТИ І ЗАПИСУВАТИ

МУДРІ ДУМКИ

 

Кожна книга — створена вона за давніх часів чи тепер — це неповторний світ, проникши в який, спізнаємо багато мудрого і повчального:

 

                            Книги — морська глибина.

                            Хто в них пірне аж до дна,

                            Той хоч і труду мав досить,

                            Дивнії перли виносить.

                                                                                  (І.Франко)

“Дивнії перли” — це і мудрі думки, і влучні вислови, афоризми, що стали загальновідомими. Оскільки вони концентрують у собі певні узагальнення, оформлені стисло, лаконічно, то можуть знадобитися у нашому усному чи письмовому мовленні: донести  знання, наштовхнути на думку, збагнути важливу суть.

Навряд чи треба спеціально “полювати” на мудрі висловлювання (до того ж є чимало видань типу “Афоризми”, “Крилаті вислови”, “Прислів’я та приказки” тощо). Влучно сформульована мудра думка сама вас знайде, якщо ви часто будете звертатися до книг. “Велика ж бо користь від читання книжного”, –  занотував літописець ще в ХІ ст. “Verba volant, scripta manent” — “сказане звітрюється, а написане залишається”, — мовить латинське прислів’я.

Отож — зустріч із мудрою думкою має спонукати до того, щоб це знайомство відповідно оформити: завести спеціальний зошит (блокнот), куди систематично заносити ті вислови, які вам сподобались, вразили своєю глибиною, мудрістю, універсальністю. Такі мудрі думки є в багатьох книгах, читаючи які, кладіть поряд зошит для записів.

Наприклад, вивчаєте ви творчість Григорія Сковороди (вірші, байки, притчі) і натрапляєте на такі мудрі думки:

“Ні про що не турбуватись, ні за чим не турбуватись, ні за ким не турбуватись — значить не жити, а бути мертвим, адже турбота — рух душі, а життя — це рух”.

“Що може бути солодше за те, коли любить і прагне до тебе добра душа?”

“Любов виникає з любові: коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю”.

“З усіх утрат втрата часу найтяжча”.

“Немає нічого небезпечнішого за підступного ворога, але немає нічого отруйнішого від удаваного друга”.

“Як нерозумно випрошувати те, чого можеш сам досягти”.

 

В іншій книзі ви вичитали східну мудрість — і записали: “Перш ніж сказати — порахуй до 10, перш ніж образити — порахуй до 100, перш ніж вдарити — до 1000”. У “Повчанні” Володимира Мономаха вам сподобався вислів: “Лінощі всьому мати: хто вміє, той забуде, а хто не вміє, то і не навчиться”. Там же: “Стережися брехні, п’янства і блуду, бо в тому гине душа і тіло”.

 

Вимоги до записів:

а) вислів необхідно передати точно; якщо є, наприклад, відповідник іноземною мовою, запишіть і його;

б) вказуйте автора вислову; якщо це приказка, прислів’я анонімного походження, обмежтесь зазначенням: латинське прислів’я, антична мудрість, східна приказка;

в) не завадило б вказати, з якої книги зроблено виписку.

 

Якщо ви систематично вестимете записи мудрих думок, за роки навчання їх у вас збереться чимало. Вони, безперечно, стануть вам у пригоді і в усному мовленні, і в письмових роботах, і навіть у світських розмовах. Це буде неоціненний скарб і у вашій професійній діяльності.

 

ПРО ЗБАГАЧЕННЯ ВЛАСНОГО СЛОВНИКА

 

Кожен фахівець має у своєму розпорядженні, крім кількох тисяч загальновживаних слів, ще й спеціальну лексику, пов’язану зі спеціальністю. У перший період навчання студент переживає “інформаційний шок”, а надалі, звикаючи до інформаційної насиченості лекцій, семінарів, практичних занять, він активно засвоює нову для нього термінологію, звороти, лексику. Щоб цей процес не вилився у неспроможність охопити пам’яттю нові поняття, що іноді переходить у вороже ставлення до навчальної дисципліни, а то й до викладача, котрий веде її, радимо працювати систематично і терпляче. Для цього найкраще завести словник нових термінів і слів.

Приклад. Ви слухаєте лекцію на тему: “Зародження української літератури”. Конспектуючи, не забувайте заносити у словник незнайомі вам терміни і слова (в такому порядку, як ви їх почуєте): атрибуція — визначення достовірності твору, автора, місця й часу створення; автентичний — справжній; медієвістика — наука про середньовічну (давню) літературу; трансплантація — перенесення, пересадження (напр., староболгарських творів на руський грунт); рецепція — сприймання; графіті — стародавні написи та малюнки, видряпані на скелі, посуді, стінах; євангеліє — букв.: добра (блага) звістка; компіляція — несамостійна літ. праця, використання чужих творів; метафраст — переповідач та ін.

Якщо лектор пояснює слово, то відразу можна записати його значення. А якщо ні — самостійно шукайте його у відповідному словнику (словник іншомовних слів, тлумачний словник).

Приклад. Ви читаєте працю М.Возняка “Історія української літератури” (параграф 12 — “Агіографічні писання Нестора”).

Незнайомі слова-терміни: агіографія — agio: святий, grafo: пишу — опис життя святого; патерик — лат. pater — отець: збірка оповідань праотців церкви (монастиря); ідеалізація — надання чомусь досконалих, довершених рис; пролог — передмова, вступ до літературного твору, проложне житіє — короткий виклад біографії святого; поганство — з лат.: язичницький, дохристиянський, іновірний.

Самостійне з’ясування значення окремих слів, систематичне перечитування словника — також одна із форм засвоєння знань, їх активне використання у навчанні, на практиці. Це — розширення словникового запасу і водночас формування лексикону майбутнього спеціаліста.

 

СЕМІНАРИ

 

Семінар (від лат. seminarium — розсадник) — форма колективної навчаальної роботи під керівництвом викладача. На семінар виносять, зазвичай, ключові теми, які мають здебільшого теоретичне значення для осмислення навчальної дисципліни в цілому. Семінари відбуваються за заздалегідь визначеними питаннями у формі виступів студентів та обговорення висловлених думок та міркувань. Семінар має засвідчити підготовленість студентів до сприймання складних проблем курсу, а також вироблювати у них практичні навички виголошувати промову, вести дискусію, ставити запитання або відповідати на них.

 

ТЕМА 1. Біблія і давня українська література.

 

                              План.

 

  1. Біблія як літературна пам’ятка:

    а) зміст і композиція;

    б) біблійна міфологія.

  1. Мотиви та образи Святого Письма у літературі періоду Київської Русі:

    а) у “Повісті минулих літ”;

    б) у “Слові про Закон та Благодать”;

    в) у “Повчанні” Володимира Мономаха.

  1. Біблія і проза ХУІ-ХУІІ ст.:

    а) біблійні мотиви у проповідницьких творах;

    б) посилання на священний текст у полемічній прозі.

  1. Біблійні сюжети у драматургії ХУІІ-ХУІІІ ст.:

    а) “Слово про збурення пекла”;

    б) “Воскресіння мертвих” Г.Кониського;

    в) перша частина вертепної драми.

  1. Жанри духовної лірики у давній українській поезії.

 

Рекомендована література.

 

  1. Повний текст Біблії (Старий і Новий Заповіти).
  2. Сулима Віра. Біблія і українська література.- К., 1998.
  3. Шевчук Вал. Як би я викладав уроки Біблії в середній школі// Слово і час.- 1991.- №1.- С.72-79.
  4. Білоус П.В. Вивчаємо Біблію// Вивчення нових тем у шкільному курсі української літератури.- Житомир. 1998.- С.13-18.
  5. Давня українська література: Хрестоматія/ Упоряд.

М. Сулима.- К., 2001.

 

Методичні поради.

 

  1. З грецької мови “Біблія” означає “книги”. Це збірник релігійних і світських творів, які належать давньоєврейській та ранньохристиянській літературі. Інша назва — Святе Письмо. Біблія творилася від ХІІ ст. до н.е. по ІІ ст. н.е. Складається вона із Старого (Ветхого) Завіту, куди входять іудейські твори, та Нового Завіту, написаного ідеологами християнства. Поняття “завіт”, “заповіт” сягає у найдавніші уявлення про договір між богом та людьми (Бог дарує “вибраному народу” “землю обітовану”, а люди зобов’язуються дотримуватися його повелінь та законів).

Старий Завіт складається із цілого ряду книг: П’ятикнижжя (Буття, Вихід, Левит, Числа, Повторення закону), книг Ісуса Навина, Суддів, книги Руф, двох Самуїлових книг, двох книг Царів, двох книг Хроніки, книги Ездри, книги Неємії, книги Естер. Це переважно твори релігійного змісту, проте вони є значним джерелом для пізнання історії народів Близького Сходу, зародження релігії, мистецтва, літератури, юриспруденції. Далі ідуть книги повчальні і поетичні: Йова, Псалтир (збірник псалм), приказки Соломона, Екклезіаст (Проповідник), Пісня Пісень. Ці твори здебільшого мають світський характер і включають у себе різножанрові пам’ятки, зокрема і фольклорного походження. Є тут поетичні міфи, героїчні описи, ритуальні і юридичні кодекси, народні пісні, любовна лірика, притчі, приказки, перекази. Завершують Старий Завіт кнги пророків — Ісайї, Єзекиїля,  Даниїла, Осії, Захарія та ін., а також плач Єремії. Цікаво, що розміщення книг Старого Завіту має символічну структуру: що було (П’ятикнижжя, історичні книги), що є (псалми, проповіді, повчання), що буде (пророчі книги). Цим зумовлена універсальність Біблії.

В цілому такої схеми дотримано і в побудові Нового Завіту, у якому йдеться про народження, життя, подвиги і чудеса, страждання, смерть і воскресіння Ісуса Христа. Відомо чотири Євангелія (від Матвія, Луки, Марка та Іоанна), де учні Христа викладають історію його життя. Євангеліє перекладається з грецької мови як “благовіст”. Продовжують Євангеліє “Діяння апостолів”, які складаються із послань Павла, Петра, Іоанна, Юди. Завершує Новий Завіт “Одкровення Іоанна Богослова” (Апокаліпсис) — передвіщення майбутнього.

 

Біблія увібрала в себе найдавніші міфологічні уявлення народів Близького Сходу. До найпоширеніших міфів належать оповіді про Бога (Єгова, Саваоф, Елогіум, Адонай) як головну творчу і владарюючу силу у світі. З ним пов’язані міфи про сотворіння світу і людини, про керування світорухом. Допомагають здійснювати наміри і волю божу ангели (з грецької — посланець, вісник). Це — людиноподібні особи, духи. Ангели поділяються на три ранги: вищий — серафими (шестикрильці), середній — херувими, нижчий — архангели (Михаїл, Гавриїл, Рафаїл). Ангели живуть на небесах. Злі, нечисті сили знаходяться у підземному царстві, їх очолює Вельзевул (Люципер). Світлі, добрі духи ведуть постійну боротьбу з темними, диявольськими, а об’єкт їхньої боротьби — людина. Стародавній міф, розвинутий християнством, ділив світ на сфери впливу чистих і нечистих сил — Рай (з грецької — закритий сад) призначений для праведних душ, і Пекло, куди потрапляли грішники.

У християнській міфології Бог триєдиний (Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух Святий) і має здатність втілюватись у людині (міф про народження Сина Божого). В образі Матері Божої (земної жінки) виражено ідею Богородиці, заступниці скривджених та обездолених. Ангелів у християнстві замінили апостоли — учні Ісуса Христа, які поширювали його заповіді (вчення), а по смерті перетворилися на святих і здатні були чудодіяти. Святий — міфологічний образ, призначення якого — безпосередньо спілкуватися з Богом, бути посередником між Богом та людьми. Для кожного святого створено міф-житіє; ці міфи складають окремий жанр літератури — агіографію (з грецької “агіо” — святий, “графос” — пишу). Біблійні міфи, взаємодіючи з фольклором, видозмінювалися, множилися у безліч варіантів  (про сотворіння світу, про Адама і Єву, про всесвітній потоп, про Богородицю та ін.) і випадали з канонічного тексту Святого письма. Їх називали апокрифами (з грецької — таємний, сокровенний), і вони стали ще одним літературним жанром.

 

  1. А. “Повість минулих літ” подає цілісну історію Київської русі, включивши її в історію світову та християнську. Це, як і Біблія, своєрідний збірник, до якого увійшли прямі цитати і перекази біблійного тексту, фрагменти богословських трактатів, житія святих, а також історичні оповідання, топонімічні легенди, військові повісті, прислів’я, приказки та ін. Характерно, що “Повість” розпочинається розповіддю про всесвітній потоп, у якому порятувався Ной, котрий згодом розділив географічні простори між своїми трьома синами, і місцевість, де виникла русь, випала Яфету. Цим літописець вказував на те, що руська історія невіддільна віцд світової. Ключове значення на перших сторінках пам’ятки має промова Філософа, котрий переповідає історію людства в біблійній інтерпретації — від сотворіння світу до пришестя Ісуса Христа, який дає людям нову можливість досягти Царства Божого.

У “Повісті” натрапляємо на цитування з таких біблійних книг: Буття, Вихід, Левит, Книга царів, Приказки соломона, Екклезіаст, пророцтва Даниїла, Ісайї, Єзекиїля, Михея, Амоса, книги Нового Завіту — Євангеліє, послання апостолів, Одкровення Іоанна Богослова.

Б. Київський митрополит проголосив промову “Слово про Закон та Благодать” десь року 1049-го в присутності Ярослава Мудрого. Зорієнтованість проповіді означена цитуванням із Святого Письма: “Що бо в інших книгах писано і вам відомо, те тут викладати було б зарозумілістю і славопрагненням. Не до невігласів бо пишемо, а до таких, що досхочу наситилися солодощами книжними”. У проповіді Іларіон посилається на книги Буття, Суддів, Псалтир, пророків Ісайї, Єремії, Даниїла, на євангелія від Матвія, Луки, Іоанна. Автор згадує таких біблійних персонажів, як Мойсей, Авраам, Агар, Сара, Яків, Манасія, Давид, Соломон, переказує легенди про Закон, даний Мойсеєві та його народу, про Благодать, пояснену в Нагорній проповіді Ісуса Христа. Іларіон, вільно оперуючи біблійним матеріалом, добираючи з різних книг епізоди і цитати, проводить головну думку проповіді — Бог вивів людей із мороку язичництва, давши їм Закон, а Син Божий, втілившись у людину, своєю жертвою визволив усіх і вказав шлях до життя вічного.

В. Християнські настанови пронизують “Повчання” Володимира Мономаха (твір з’явився прибл. 1117 р.). У ньому цитуються Псалтир, Євангеліє, Книга Ісайї, послання Павла до коринфян, а також “Шестоднев”, “Пролог”, “Тріодь пісна” та ін. Апеляції до священних книг вказують на основний пафос “Повчання” — християнський. Біблійна мудрість стає для самого Володимира критерієм учинків і моральною настановою. Зокрема пригадується епізод, як приходили посли і підбивали його на війну з братами, але Володимир не захотів “хреста переступити”, тобто порушити клятву і моральний принцип. Випровадивши послів, князь узяв Псалтир, і його погляд упав, ніби навмисне, на рядки: “Чого сумуєш, душе моя? Чого непокоїш мене? Уповай на Бога, а я буду славити Його!” (ХLІ псалом). Повчаючи своїх дітей, майбутніх державців, Володимир подає у власній інтерпретації настанови із Нагорної проповіді Христа: “Милостиню чиніть щедру, бо ся єсть начаток всякому добру (…) Не наслідуйте лиходіїв, не завидуйте тим, що творять беззаконня (…) Лучче єсть у праведника мале, аніж багатство беззаконників велике (…) Нечестиві погинуть, а праведним Він чинить милосердя (…) Усього ж паче — убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте й подавайте сироті,  і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте і не повелівайте вбити його”.

 

  1. А. На другу половину ХУІІ ст. припадає новий розквіт ораторсько-проповідницької прози. До видатних явищ цього періоду належать книги проповідей “Меч духовний” (1666), “Труби словес проповідних” (1674) Лазаря Барановича, “Ключ розуміння” (1659) Іоаникія Галятовського, “Огородок Марії Богородиці” (1676) та “Вінець Христа” (1688) Антонія Радивиловського. Проповіді — це своєрідна форма інтерпретації Святого Письма та популяризації, роз’яснення моральних заповідей християнства, тому зрозуміло, що проповідники постійно й багато звертаються до Старого та Нового Завіту. Основна мета проповідей — релігійно-моральні повчання про поведінку людей, про основні закони християнської моралі. У центрі цих творів — особистість та учення Ісуса Христа. Для унаочнення християнської доктрини наводяться сюжетні приклади із життя святих, переказуються чудеса, з ними пов’язані. Моральні повчання проповідників, викладені вишуканим стилем і добірною мовою, торкаються в основному Заповідей Божих (“не вбий”, “не кради”, “возлюби ближнього” тощо) й екстраполюються на тогочасне суспільне становище: осуджується розбрат між українцями, жадоба до наживи козацької старишини, священиків (“хто має достаток золота, срібла, грошей та інших скарбів”), тоді як надбання варто було б роздати убогим, на шпиталі і спорудження монастирів та церков.

Структура проповідей підпорядкована змісту священних книг, як це бачимо, наприклад, в “Огородку” А.Радивиловського, де основна теза викладається у формі цитати із Святого Письма, далі якась подія порівнюється з відповідними епізодами, що є в Біблії, висловлюються міркування, які підтверджуються, аргументуються “словом Божим”. Таким чином, проповідник постає “послом Господнім”, устами якого говорить “божа істина”.

Б. Найяскравішим письменником, що репрезентує жанр полемічних послань, є Іван Вишенський (бл. 50 р. ХУІ — бл. 20 р. ХУІІ ст.). Полеміст пересипає свої гнівні інвективи прямими посиланнями на Псалтир, Книги пророків Ісайї, Даниїла, особливо багато цитує з Євангелія, Діянь апостолів, Одкровення Іоанна Богослова. Рясніють послання багатьма біблійними іменами — Адама і Єви, Авраама та Якова, Ісава та Лота, Давида і Саула. Євангельські історії та притчі стають для Вишенського основою для розмислів про людину, її вчинки та мораль, входять у структуру його творів органічно і художньо переконливо, що сприяє наданню їм необхідної аргументованості і публіцистичної пристрасті. Біблія для монаха-аскета була осередком життєвих заповідей та моральнгих принципів, давала приклад наслідування діянь Ісуса Христа, дороги старозавітних пророків-будителів і вчинків святих апостолів — учнів Христових.

Глибокі знання Святого Письма, що служило авторитетним джерелом для полемічних послань, виявили і Христофор Філалет, і Клирик Острозький, і Герасим та Мелетій Смотрицькі, і невідомий автор “Перестороги”. Для літературно-релігійної полеміки ХУІ-ХУІІ ст. Біблія була головним критерієм істини, вищим авторитетом, ковчегом, що зберігає в собі зерна духовного закону віри і знання.

 

  1. Біблійна тематика є характерною і для драматичних творів ХУІІ-ХУІІІ ст. — декламацій та діалогів (приурочувалися Різдву та Великодню), шкільним драмам, вертепу. За прикладом звернемося до драми “Слово про збурення пекла” — цієї самобутньої сценічної інтерпретації подвигу Ісуса Христа, котрий визволив грішників із пекла. За основу взято епізоди з євангельської оповіді про самопожертву Христа (страсті в Гефсиманському саду, неправий суд, розп’яття, смерть і воскресіння). Картини пекла, його мешканці на чолі з Люципером та Адом, визволення грішників — то епізоди, запозичені з апокрифів, так само як і травестійні образи Адама та Єви, Венери та Соломона.

П’єса “Воскресіння мертвих” Георгія Кониського містить виразний натяк на великодню тематику, хоч змальовані в ній події відтворюють реальні конфлікти світського життя. Свавілля гнобителя Діоктита і вбивство ним та розорення Гіпомена — то порушення християнської моралі, за що злочинець потрапляє у пекло, а його жертва — до раю. Твір проводить ідею дотримання християнських настанов і нагадує, що за неправедне життя доведеться відповідати перед Богом.

Вертепна драма, зокрема її перша частина, відтворює різдвяний сюжет із Євангелія: народження Сина Божого, нищення царем Іродом немовлят у Віфлеємі, втеча “святого сімейства”. Центральними персонажами цієї частини лялькової вистави є Марія, Йосип, немовля Ісус, цар Ірод. Постановка вертепної драми давала можливість заново пережити драматичні епізоди з євангельської історії.

 

  1. “У віршах духовних, релігійно філософських, церковно-історичних, святкових, панегіричних трапляються золоті біблійні крихти або й суцільне шитво із її нетьмяніючих вічних мотивів. Чи візьмемо читати гімн на честь Трійці (Отця, і Сина, І Святого Духа), чи віршові оповіді про Христа, Богородицю, апостолів, чи римовані трактати на релігійні свята, чи вірші-молитви, чи сповідально-покаянну лірику, — всюди, для легкого й вільного розуміння тексту, нам знадобляться знання Старого і Нового Заповіту. Як і в ранніх книгах християнської церкви, у творах поетів ХУІІ ст. ми зустрінемо роздуми на релігійно-філософські теми, спроби знайти відповіді на вічні питання людського буття. В часи трагічного протистояння на полі релігійному, національному, політичному, в часи руйнівних війн і повстань поезія як дуже мобільний жанр давала змогу поміркувати над темами несталості й швидкоплинності земного життя, мирських зваб, неминучості й нежданості смерті, рівності всіх перед смертю. У вірші можна було висловити найпотаємніші надії на Бога, прилюдно висповідатись і покаятися, залишити заповіти близьким і далеким людям” (Віра Сулима. “Біблія і українська література”).

Численні посилання на Біблію знаходимо у віршах поетів ХУІІ-ХУІІІ ст. Андрія Римші, Герасима Смотрицького, Касіяна Саковича, Даміана Наливайка, Кирила Транквіліона-Ставровецького, Данила Братковського, Івана Величковського, Клментія Зіновіїва, Феофана Прокоповича, Лазаря Барановича, Стефана Яворського, невідомих авторів “Богогласника” (збірник духовних віршів). Назвемо деякі заголовки віршів, які відображають їх жанри і тематику: “Молитва до Христа”, “Про доброту Сина Божого”, “Нині слава Божая на землі сіяє”, “Христос-Месія”, “Про воскресіння Христове”, “Про хрест Господній”, “Про чревоугодних”, “Про лжепророків”, “Покора Христова” та ін. Ось один із духовних віршів Лазаря Барановича:

                Христос воскресє, живот нам даруєт

                И лучше єще дати обіцуєт.

                Христос воскресє и не умрет к тому,

                Но всегда бедет жити в нашем дому,

                Благая вносить вся в дом наш з собою,

                Діявол мусить уступить з злобою.

                Тіштеся ж з того, же Христос в віки

                Царствовать будет в небі з человіки.

                По долгом віку зичу царствовати

                И вам: в Царстві Христа оглядати.

 

ТЕМА 2. УКРАЇНСЬКЕ ЛІТЕРАТУРНЕ БАРОКО

 

ПЛАН

  1. Бароко як загальноєвропейське художнє явище.
  2. Історичні та естетичні передумови розвитку українського бароко.
  3. Типологічні прикмети українського бароко.
  4. Бароковість української давньої поезії.
  5. Стиль бароко у прозі ХУІ-ХУІІІ ст.

 

Рекомендована література.

  1. Бароко// Українська літературна енциклопедія.- Т.1.- К., 1988.- С.131-132.
  2. Барокко в славянских культурах.- М.. 1982.
  3. Українське літературне бароко: Зб. праць.- К.. 1987.
  4. Українське бароко та європейський контекст.- К., 1991.
  5. Українське бароко: Матеріали І конгресу МАУ.- К., 1993.
  6. Макаров А. Світло українського бароко.- К., 1994.
  7. Ушкалов Л. Світ українського бароко.- Харків, 1994.
  8. Криса Б. Пересотворення світу: Українська поезія ХУІІ-ХУІІІ століть.- Львів, 1997.
  9. Чижевський Д. Історія української літератури. — Тернопіль.- 1994.
  10. Наливайко Д.С. Феномен українського бароко в європейському контексті// Слово і час.-2002.- №2.- С.30-38.

 

 Методичні поради

 

  1. Бароко (італ. barocco — химерний, дивовижний) — тип творчості у європейському мистецтві і літературі {XVІ-ХVІІ ст. (в Україні — до кінця ХVІІІ ст.). Поява бароко пов’язана з глибокими світоглядними змінами, що призвели до становлення художньої культури на новій основі. Динамічна і суперечлива історична доба спонукала до перегляду усталених за часів Відродження поглядів на світ і людину. В корені не заперечуючи ренесансне світобачення, бароко намагається відтворити світ у всій його складності, багатоманітності і суперечливості. Найвідоміші діячі літературного бароко — Д.Маріно, Т.Тассо (Італія), Лопе де Вега, П.Кальдерон і Ф.Кеведо (Іспанія), Дж. Мільтон (Англія), А.Гріфіус та Г.Гріммельсгаузен (Німеччина), Д’Обіньє (Франція). У слов’ян бароко з’явилося спершу у польській та хорватській (далмацькій) літературі, а згодом поширилося і в інших народів. Бароко — перший загальноєвропейський тип творчості, який виявив себе у різних модифікаціях у більшості європейських літератур. Характерні риси літературного бароко: динамізм образів та композицій, тяжіння до контрастів, складна метафоричність. Бароковому стилю притаманні алегоризм та емблематичність, прагнення вразити читатча, оволодіти його почуттями і свідомістю, а звідси — схильність до експериментування з формою викладу, до пишного та барвистого декору, до риторичних оздоб художнього мовлення.

 

  1. Історичні передумови українського бароко:

   а) польська експансія (поширення впливу) на територію України;

   б) загострення міжконфесійної боротьби між католиками та православними;

   в) сприйняття в Україні реформаційних та контрреформаційних ідей;

   г) пожвавлення суспільно-політичного життя і виникнення державницьких передумов;

   д) культурне відродження у кінці ХУІ- на поч. ХУІІ ст.

 

Естетичні передумови:

   а) внаслідок активізації освітньо-культурної справи в Україні поширюються латино-польські поетики і риторики, що навчають тодішніх студентів бароковому мистецтву;

   б) криза середньовічної естетики; тематика творів залишається здебільшого православно-візантійською, але традиційний духовний зміст вимагає нової художньої мови;

   в) унрізноманітнює естетичний спектр літератури активне проникнення в неї фольклору, що викликає такі явища, як пародіювання, бурлескний і травестійний стиль, десакралізацію середньовічних цінностей, у чому ефективним руйнівником виступає сатира, іронія — це стосується передусім так званого “низового бароко;

   г) культивування бароко в Україні пов’язане ще із засвоєнням запізнілих естетичних тенденцій Ренесансу, що синтезувався з традиційною естетикою Середньовіччя.

 

  1. Літературне бароко в Україні поділяється, на думку В.Шевчука, на такі підвиди: поезія, проза, драматургія та наука. Наука має два підрозділи — філософія та богослов’я, хоч до неї входили граматика, риторика, діалектика, математика, астрономія і наука співу. Поезія регламентувалася наукою поезії (поетики), проза — наукою риторики, філософія мислила про світобудову, богослов’я — про Бога. Богослов’я було формальне (тлумачилися догмати віри), полемічне (релігійні змагання) та учительне (тлумачилося Святе Письмо).

Залежно від тематики, жанру і використання художніх прийомів виділяють “високе”, “середнє” та “низове” бароко. До ”високого” належали твори з релігійними мотивами — псалми, канти, оди, гімни, послання, проповіді, діалоги, декламації, шкільна драма; у поезії застосовувся гекзаметр, сапфічний вірш, у прозі — публіцистичний, урочистий стиль, де домінували образи зі Святого Письма. “Середнє” бароко передбачало вдавання до античних або новочасних традицій і культивувало тематику здебільшого світську на “вічні” теми, звертаючись до притчі, байки, елегії, пасторалі, епіграми, діалогу, використовуючи міфологічні образи, символи та алегорії. “Низове” бароко — то пародії на релігійні та героїчні тексти, травестії, сатирично-гумористична література, що поставала у жанрі віршів-орацій, жартівливих оповідок, новел (прозових та віршових), в інтермедіях, у фольклорній частині вертепної драми, у творчості мандрівних дяків.

У художньому плані українське бароко має чимало спільних рис із європейським — тяжіння до контрастів, як формальних (контрастів світла й темряви, яскравих і похмурих тонів, масивних і тендітних форм), так семантичних — миті й вічності, величі й мізерії, духовності й чуттєвості, аскези й гедонізму, до всеосяжного контрасту життя й смерті. Щоправда, в українській літературі, ще тісно пов’язаній із се-редньовічним менталітетом, наголос здебільшого зсувається на “тіньові” складники цих антиномій (А.Макаров).

 

  1. З початку ХУІІ ст. в українських навчальних закладах викладалася теорія і практика віршування — поетика. Навчальний курс складали самі вчителі, використовуючи латинські трактати Скалігера, Понтана, котрі спирались на основні положення “Поетики” Арістотеля та “Послання до пізонів” Горація. Ті курси в цілому мали бароковий характер. Вони складалися із загальної частини, де пояснювалось походження поезії, давались її  визначення, означувались головні поетичні засоби — тропи, фігури, метри (у віршуванні). Практична частина подавала правила складання віршів і наводила зразки для наслідування, визначала численні віршові жанри (епіграма, елегія, лямент-плач, панегірик та ін.). Був тут і підрозділ “Найменування і прийоми творення хитромудрих віршів”: а) узгоджений вірш, в якому окремі склади чи слова обслуговують водночас декілька рядків; б) ретроградний (“рак”), коли рядок або весь вірш можна читати “навспак” (з кінця до початку); в) акровірш, мезовірш, телевірш, “загадки”, “відлуння”. Цей розділ враховував барокові тенденції у Західній Європі і спрямовував українських авторів займатися “курйозним віршуванням”, яскраві приклади якого виявилися у творчості ряду поетів.

З-поміж багатьох авторів виділимо для інтерпретації поетичну творчість Лазаря Барановича, Данила Братковського, Климентія Звновіїва, Івана Величковського. Тексти їхніх творів радимо прочитати у виданнях: Антологія української поезії: В 6 т.- Т.1.- К., 1984; Аполлонова лютня: Київські поети ХУІІ-ХУІІІ ст.- К., 1982; Величковський Іван. Твори.- К., 1972; Давня українська література: Хрестоматія /За ред. М.Сулими.- К., 2001; Українська література ХУІІ ст.- К., 1987; Українська поезія ХУІІ ст. (перша половина).- К., 1988; Українська поезія. Середина ХУІІ ст.- К., 1992; Зіновіїв Климентій. Вірші. Приповісті посполиті.- К., 1971.

Для прикладу поглянемо на бароковість віршів І.Величковського. Самоусвідомлення творчості як новаторства у поезії дає про себе знати в передмові до збірника віршів “Млеко от овци, пастиру належноє…” (1691). Поет висловлює намір “деякі значні речі поетичні руською мовою виразити, не перекладаючи, а власною працею їх подобенство відтворюючи, а також винаходячи руські способи, котрі іншою мовою висловити неможливо”. Автор зазначає, що в його книзі немає “простих віршів, тільки штуки поетицькі”, які хоч і короткі, але за способом виконання потребують тривалого часу і праці — так само, як і їх прочитання, коли читачеві також слід потрудитися, розгадуючи і домислюючи висловлене поетом. Види “штучок”, які знайшли місце у збірнику, такі: “ехо”, різні типи ретроградних віршів (“рак літеральний”, “рак словний”, “рак прекословний”), вірш “чворогранистий”, вірш “узгоджуючийся”, “порядний непорядок”, “єдиногласний”, вірш “азбучний”, акровірші, “лабіринт”, вірш у вигляді трикутника, вірш “пресікаємий” тощо. Наведемо деякі приклади барокових віршів І.Величковського.

“Ехо”:   — Что плачеши, Адаме: земного ли края?

                                                        — Рая.

           — Чему в онь не внійдеши, боиш ли ся брани?

                                                             — Рани…

 

“Згоджаючийся”:

             Марія без           та              в рай водит

      Єст                 гріха         души

             Арія полн          той              в ад сводит.

 

“Єдиногласний”:    СлОвО плОтОнОснО

                          МнОгО плОдОнОснО

 

“Єдинопадежний”:  Роди, избранна

                           Пречистую, Анна,

                           Порока странна,

                           Сладкая манна,

                           Чистая панна,

                           Яко нам данна,

                           Богу осанна.

 

“Азбучний”:          Аз Благ Всіх Глубина

                          Дівая Єдина

                          Живот Зачах Званним

                          Ісуса Ізбранним…

 

“Лабіринт”:    я і р а М а р і я

                         і р а М с М а р і

                         р а М с у с М а р

                         а М с у с у с М а

                         М с у с І с у с М

                         а М с у с у с М а

                         р а М с у с М а р

                          і р а М с М а р і

                          я і р а М а р і я

Сей лабіринт починається от средней літери і кончиться на рогах”.

 

“Мезостих”:      Ісуса Христа ВЕЛИЧаймо,

                      яКо Ввесь єст СладКІЙ знаймо.

 

Є у Величковського вірші без “модерну” формального, а проте стиль поетичного мислення (зокрема у зб. “Зегар с полузегарком…”) позначений бароковим світовідчуттям і тяжінням до словесної гри, в процесі якої відбувається значущий смисл.

 

  1. Українська барокова проза ХУІІ-ХУІІІ ст. неоднорідна за тематикою, жанрами і стилем. Звернімося до найхарактерніших явищ: ораторсько-проповідницька проза — “Меч духовний” і “Труби словес проповідних” Лазаря Барановича, “Ключ розуміння” Іоаникія Галятовського, “Огородок Марії Богородиці” і “Вінець Христа” Антонія Радивиловського; полемічна проза (твори І.Вишенського, М.Смотрицького, “Пересторога”; агіографія (житія в літературній обробці Дмитрія Туптала-Ростовського); історична проза (літописи Г.Грабянки та С.Величка), паломницька проза (щоденники та подорожні нотатки Іполита Вишенського, В.Григоровича-Барського, Серапіона, Луки Яценка).

Ознайомитися з текстами можна у виданнях: Українська література ХУІІ ст.- К., 1987; Українська література ХУІІІ ст.- К.. 1983; Давня українська література: Хрестоматія/ Упоряд. М.Сулима.- К.. 2001; Вишенський Іван. Твори. — К., 1986; Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки/ Перекл. Р.Іванченка.- К., 1992; Величко Самійло. Літопис: У 2 кн./ Перекл. Вал.Шевчука.- К., 1991; Григорович-Барський В.Г. Мандри по святих місцях Сходу з 1723 по 1747 рр./ Перекл. П.Білоуса.- К., 2000.

Наприклад, визначимо барокові риси полемічної прози:

— зміст полемічних творів передбачає “момент присутності”, тобто автор викликає на діалог свого опонента і веде з ним суперечку як з присутнім “тут і тепер”;

— текст послань побудований на смислових і формальних контрастах, що є внутрішньою пружиною, рушієм полеміки;

— автори вдаються до риторичних оздоб полемічного письма — риторичні запитання, звертання, оклики, різні види повторів;

— текст становить собою своєрідний колаж із різноджерельних цитат, посилань, зокрема з Біблії, історичних праць, художніх творів, а також із писань тих, хто і викликає полемічний запал в автора;

— динамізм композиції: композиційний стержень — ведення полеміки у формі “допиту”, звинувачень та гнівних інвектив;

— емоційно-експресивний стиль досягається за рахунок запальної суперечки з уявним опонентом, внутрішньої незгоди з його висловлюваннями та переконаннями, емоційною перенапругою у доведенні власної правоти;

— гротескно-сатиричне зображення дійсності, сатиричні портрети, іронія;

— ускладена метафоричність, наявність алегоричних мотивів та образів, мозаїчність їх розгортання у тексті.

 

Ще один приклад — літопис Самійла Величка. Цьому епохальному творові, що виник у 1715-1720 рр., притаманні різкі контрасти у зображенні історичної дійсності, розлога метафоричність мови, насичення її складними алегоріями, прагненням автора збудити інтелект та емоції читача. Викладаючи вітчизняну історію, Величко поєднує пафосні публіцистичні роздуми з побутовою деталізацією повсякленного життя, поєднує образи християнські та язичницькі. Фольклорний матеріал переплітається з документалістикою. Широке використання легенд, переказів, прислів’їв і приказок не перешкоджає літописцю вдаватися до серйозних релігійних ремінісценцій, до інтерпретації біблійних сюжетів про Каїна й Авеля, про царя Соломона, Про Содом і Гоморру, про Вавилонську вежу та ін. Розповіді про історичні події охудожнюються зверненням до біблійних і міфологічних символів та алегорій, почерпнутих зі Святого Письма та інших різноманітних джерел, які служать для ампліфікації (розгортання) художніх образів. Текст літопису дивовижно монтується із сюжетних оповідок, документів, віршів, записок, щоденників, епіграм та надгробних написів, водночас підпорядковуючись витонченому риторичному мистецтву. Книжні елементи у літописі органічно поєднуються з народною мовою, що надає творові національного колориту. Різнопланові характеристики історичних діячів (Хмельницький, Сірко, Мазепа, Виговський, Самойлович та ін.) поєднують у собі такі протилежні поняття, властиві бароковому світобаченню, як високе та низьке, комічне й трагічне, реальне й божественне (див. докладніше про це: Соболь В. Літопис С.Величка як явище українського бароко.- Донецьк, 1996).

 

 

ТЕМА 3. ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА:

ВИПРОБУВАННЯ  ЧАСОМ                   

 

ПЛАН

 

  1. Інтерпретація вислову Сковороди: “Світ ловив мене, та не спіймав”.
  2. “Філософія серця” (кордоцентризм) Сковороди.
  3. “Сродний труд” — чи актуально це тепер?
  4. Сковородинівське розуміння свободи і сучасний світ.
  5. Сковорода й історія української літератури ХІХ-ХХ ст.
  6. Образ Сковороди у художній літературі.
  7. Сковорода у мистецтві, вшанування пам’яті.
  8. Найновіші дослідження про Сковороду.

Рекомендована література.

 

  1. Сковорода Григорій. Повне зібрання творів: У 2т.- К., 1973.
  2. Драч І.Ф., Кримський С.Б., Попович М.В. Григорій Сковорода: Біографічна повість.- К., 1984.
  3. Сковорода Григорій: образ мислителя.- К.. 1997.
  4. Барабаш Ю. “Знаю человека…”: Г.Сковорода. Поэзия. Философия. Жизнь.- М., 1989.
  5. Поліщук Ф. Григорій Сковорода.- К., 1978.
  6. Шевчук Вал. Григорій Сковорода — людина, мислитель, митець // Дорога в тисячу років.- К.. 1990.
  7. Попов П.М. Григорій Сковорода і українська література// Матеріали до вивчення історії української літератури: У 5 т.- Т.1.- К., 1959.- С.626-639.
  8. Черняк А.М. Образ Григорія Сковороди в художній літературі// Укр. мова і літ в школі.- 1981.- №12.- С.3-9.
  9. Ушкалов Л.В. Українське барокове богомислення: Сім етюдів про Григорія Сковороду.- Харків, 2001.

 

 

Методичні поради

 

  1. За переказом, Григорій Сковорода перед смертю заповів викарбувати на його могилі слова: “Світ ловив мене, та не спіймав”. Який смисл вкладав мудрець у цей вислів, оскільки сам він ніде його не розтлумачує? Очевидно, відповідь на це питання може дати біографія, життєві принципи Сковороди.

Світ для філософа — це насамперед соціум, який обплутує людину всеможливими зв’язками, стосунками та зобов’язаннямии, обмежуючи прагнення і свободу людини. Такий світ, тобто соціальна дійсність ХУІІІ ст., не влаштовував Сковороду, він сприймав її як тенета, у які різним чином затягувалась людська доля. мабуть, вперше світ посягнув на нього, коли він навчався у Києво-Могилянській академії: цариця Єлизавета, завітавши до навчального закладу, почула спів Сковороди і звеліла забрати талановитого юнака у придворну капелу у Петербург. Тільки через два роки йому вдалося вирватися звідти і знову взятися за улюблене навчання, бо не міг він учинити проти своєї “природи”. Вдруге світ розставив тенета на нього, коли запропонували обрати духовний сан і влитися у києво-печерське чернецтво, від  чого Сковорода рішуче відмовився. Більше того, він не завершив повного курсу навчання в академії і не став священиком, а подався в Угорщину на запрошення працювати в посольстві. Після повернення з-за кордону Сковорода спробував працювати у Переяславському, а згодом у Харківському колегіумі, проте рутинна система йому не подобалась, бо не сприяла творчому розгортанню інтелектуального і духовного потенціалу. Він залишив ці заклади, йому більше подобалось бути домашнім учителем на хуторі Бабаї. Не обтяжуючи себе ні шлюбом, ні оселею та господарством, надалі Сковорода обрав мандри по рідному краю — це був спосіб “утечі від дійсності”, уникання тенет, які раз по раз світ розставляв на його життєвій дорозі. Отож в кінці життя, підсумовуючи пройдений шлях, Сковорода міг сказати: “Світ ловив мене, та не спіймав”, тобто він усвідомлював, що прожив життя так, як підказувала його “натура”, реалізувавши таким чином ідею “сродності”.

 

  1. Серце посідає важливе місце у філософській системі Сковороди, бо воно дорівнює людині, її глибинній сутності: “Серце твоє єсть голова зовнішностей твоїх. А коли голова, то сам ти єси твоє серце”. Визнаючи людське тіло тлінним, мудрець стверджує первинність і незнищенність серця. Пізнавши серце, пізнаєш саму людину: “І повністю людину бачить той, хто бачить серце її”. За Сковородою, серце — “утаєнная мислей наших бездна”, тобто душа, сокровенна природа світу, яка формує духовне життя людини.

У своїх трактатах філософ оперує поняттям “веселіє серця”, що тлумачиться ним як стан духовного спокою, блаженства, внутрішнього комфорту, коли людина перебуває у згоді із собою та світом. “Веселіє серця” досягається тоді, коли людина чинить у житті так, як їй підказує серце, а діяльність її відповідає “сродності” природних нахилів. Поняття “веселіє серця” близьке до поняття “щастя”, яке і слід шукати в серці своєму: “там Бог і щастя, не далеко воно. Поблизу єсть. У серці і в душі твоїй”.

У ХІХ ст. “філософію серця” Сковороди продовжив полтавський любомудр Памфіл Юркевич: “Людина починає свій моральний розвиток з порухів серця, яке скрізь бажало б зустрічати істот, які радіють, гріють одне одного теплом любові, пов’язані дружбою і взаємним співчуттям”. Юркевич, як і Сковорода, вважав, що в серці людини зосереджене духовне життя, це вмістилище усіх пізнавальних прагнень людини, усіх відчуттів, хвилювань, пристрастей, моральних орієнтирів.

“Філософія серця” Сковороди та його послідовників не випадково з’явилася в надрах української нації, оскільки виражала і продовжує виявляти український менталітет, природну національну стихію. Символіка серця, подана в інтерпретації Сковороди, мала безліч варіантів в українській публіцистиці та художній літературі ХІХ-ХХ ст., вона і досі залишається важливою етичною цінністю у нашій повсякденності.

 

  1. “Сродний труд” у тлумаченні Сковороди — це відповідність природних нахилів людини і її практичної діяльності. За такої умови індивід має змогу якнайповніше реалізувати себе, почуваючи задоволення від такої діяльності, насолоджуючись її процесом і результатами. На думку філософа, людина повинна пройти певний шлях до такого стану: самопізнання (виявлення й усвідомлення природних нахилів) — самовдосконалення (нахилів, задатків) — “сродний труд” (практична діяльність). Таким чином Сковорода відповідає на питання “Як навчити людину бути щасливою?” У трактаті “Дружня розмова про душевний світ” він зазначає: “Це й означає бути щасливим — пізнати себе, або свою природу, взятись за своє і триматися того, з чим ти споріднений (…) Саме добра душа стає тривожною та нещасною, коли виконує обов’язок, до якого не народжена (…) Природа єсть найперша всьому причина і саморухлива пружина”. Або: “Найповажніша справа, яка без сродності робиться, втрачає свою честь і вартість так, як гарна страва стає гидкою”; “Багато хто, зневаживши природу, обирають собі ремесло найбільш модне і прибуткове, проте самі себе дурять. Прибуток — то не сердечне веселіє, а виконання потреби тілесної, а якщо веселіє, то не внутрішнє, справжнє веселіє сердечне оживає у ділі сродному. Тим воно солодше, що сродне”. А якщо від душі забрати “сродну діяльність”, то їй тоді — “смертна мука: журиться і непокоїться, немов бджола, зачинена у кімнаті, а сонячний світлий промінь, що пронизує вікна, кличе її на цвітоносні луги”. І ще: “Хто спотворює і розкладає всяку повинність? — Несродність. Хто умертвляє науки і мистецтво? — Несродність. Хто збезчестив чин сященицький і чернецький? — Несродність”; “Нехай кожен діло своє знає”.

Ідею “сродності” Сковорода висловив і в художніх творах: байки “Дві курки”, “Жайворонки”, “Орел і Черепаха”, “Пчела і Шершень”, у деяких ліричних віршах (пісні 12, 13, 18, 21, 24). Ознайомившись із цими творами, а також зі змістом філософських та педагогічних трактатів (“Вдячний Еродій”, “Убогий Жайворонок”), можна поміркувати, наскільки актуальними сьогодні є думки Сковороди про “сродний труд”.

 

  1. У філософських поглядах Сковороди та у його творчості ідеалом людини є вільна особистість, котра досягає спокою і радості серед природи, споглядає істину і живе за “сродністю” — пізнає саму себе, виявляє свої природні нахили і реалізує їх передусім у духовній діяльності. Сковорода не приймає навколишній світ, зокрема соціум, що склався, на його думку, за принципом абсурду, несправедливо, коли існує поділ на “вищих” та “нижчих”, що, зрештою, перешкоджає людині виразити себе, займатися “сродним трудом”, відтак забирає в неї можливість бути щасливою. На переконання філософа, щасливою людина може бути тоді, коли є вільною.

Такі міркування Сковороди утопічні, бо він плекав наївну мрію про можливість збереження свободи в умовах рабства, залежності людини від соціальних обставин. Але його ідеал залишається несхитним — вірність “сродності”, зневага до фальшивих цінностей, самоповага, гідність, розум і “совість чиста, яка кришталь”. Цим Сковорода кидає виклик світові, у якому доводилось жити і який підстерігав кожного, аби заволокти у свої хижі тенета.

Водночас він розумів, що немає смислу боротись із тим світом, намагатися щось у ньому змінити. Поет і філософ понад усе цінує внутрішню свободу, обирає “втечу від дійсності”, а справжнє задоволення знаходить у творчості, у перебуванні серед природи — на луках і пасовищах, на пасіках і в дібровах, на полях та берегах річок. Така демонстрація єдності з природою не є поверховістю, бо для Сковороди злиття з любою йому природою — це стан душі, це спосіб життя. Але такий стан і спосіб — не просто вибір або стихійна даність, а прагнення досягнути єдності із собою, “веселіє серця”.

Пропонуємо поміркувати, виходячи з поглядів Сковороди, чи можлива свобода особистості у сучасному суспільстві; що означає “бути внутрішньо вільним”; яка роль свободи вибору у долі кожної людини?

 

  1. Літературна і філософська спадщина Сковороди, дбайливо збережена його учнем М.Ковалинським, не скоро прийшла до широкого кола читачів. Правда, окремі твори розповсюджувалися за давнім звичаєм — у списках. Звернімося до характерного спогаду про дитинство Шевченка:

…куплю

Паперу аркуш, і зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу

Та й списую Сковороду…

 

Публікація творів та спогадів про їх автора розпочинається з 30-х років ХІХ ст., проте петербурзькі та московські видання коментували їх упереджено та спотворювали зміст і пафос, що спонукало М.Костомарова стати на захист поета і філофа в журналі “Основа”. Ранній інтерес Шевченка до Сковороди згодом переріс не лише у спробу створити його образ (повість “Близнецы”), а й певною мірою вплинув на творчість, зокрема на сатиру. Особою Сковороди цікавилися у ХІХ ст. письменники Г.Квітка-Основ’яненко, П.Куліш, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М.Коцюбинський, І.Фяранко, а в ХХ — П.Тичина, М.Рильський, М.Зеров, В.Поліщук, Д.Павличко, І.Драч, Б.Олійник, М. Вінграновський, Василь і Валерій Шевчуки та ін. Звичайно, у цьому разі можна говорити про переосмислення ними у власній творчості художнього досвіду Сковороди, про тяглість певних традицій в українській літературі впродовж двох століть по смерті поета. Одна з таких традицій — розвиток жанру байки, яку утвердив своєю творчістю Сковорода (“Басні Харьковскія”), і продовження її існування у літературному доробку П.Білецького-Носенка, Є.Гребінки, Л.Боровиковського, Л.Глібова, С.Руданського, О.Стороженка, М.Годованця, А.Косматенка та ін. Сковорода започаткував деякими віршами із збірки “Сад божественних пісень” пейзажну лірику, що продуктивно розроблялося згодом в українській поезвї. Це стосується і його сатиричних творів, літературні прийоми з яких пізніше використовувались у поезії Т.Шевченка, П.Куліша, І.Франка, А.Малишка, І.Драча.

Філософські погляди Сковороди були для декотрих письменників своєрідним орієнтиром у світоглядних і творчих пошуках. Моральні засади і духовні інтереси Гоголя сформувалися в інтелектуальній атмосфері, де знали і шанували філософа. Гоголь “шукав ідеалів там, де їх шукав Сковорода” (М.Драгоманов). До морального самовдосконалення прагнули, як і український мудрець, Достоєвський і Лев Толстой. Останній з великим захопленням відгукувався про життя і творчість Сковороди, а, наприклад, Горький у своїх неоромантичних творах використовував деякі художні ідеї українського митця.

  1. Образ Григорія Сковороди неодноразово змальовано в літературних творах українських письменників. Чи не вперше це зробили Т.Шевченко (повість”Близнецы”) та П.Куліш (поема “грицько сковорода”). Образ любомудра створив П.Білецький-Носенко у байках “Мудрець та старшина військовий” і “Сковорода”. Художньо-біографічний роман про видатного українця написав В.Поліщук (1929), а в 20-х роках П.Тичина розпочав роботу над поемою-симфонією “Сковорода”, яку завершив під кінець свого життя. Йому ж належать окремі вірші про цей образ, зокрема “Давид Гурамішвілі читає Григорію Сковороді “Витязя в тигровій шкурі”. Постать Сковороди зринає в потичних творах М.Рильського (“Слово про рідну матір”), І.Драча (цикл “Сковородіана”), Б. Олійника (цикл “Сковорода і світ”). Образ Сковороди створено у повісті Л.Ляшенка “Блискавиця темної ночі”, у романі Г.Вовка “Мед з каменю”, у романі Василя Шевчука “Предтеча”, у повісті В.Чередниченка “молодість Григорія Сковороди”, у біографічних повістях І.Пільгука “Григорій Сковорода” та І.Драча, С.Кримського і М.Поповича “Григорій Сковорода”. Постать мислителя і поета у названих творах трактується неоднозначно, залежно від світоглядних та художніх орієнтацій їх авторів, а проте завжди із пристрасною зацікавленістю незвичайним життям, оригінальними думками і літературними творами цієї неординарної людини.

 

  1. Окрім літературного, Сковорода мав ще й музичний талант. Вихований на народній пісні, на кобзарському мистецтві та церковному піснеспіві, він став автором не лише текстів, а й мелодій до своїх пісень (вважають, що такі його твори, як “Всякому городу нрав і права”, “Ой ти пташко жовтобока”, “Ой поля, поля зелені” та деякі інші співав сам сковорода, а також лірники та кобзарі, котрі запозичили їх для свого репертуару). Про те, що Сковорода мав чудовий голос для співу, свідчить його дворічне перебування у придворній капелі в Петербурзі.

Сковорода захоплювався і малюванням: до деяких своїх філософських творів він робив горафічні малюнки, зокрема до трактату “Дружня розмова про душевний світ” (зображення деяких символів “из языческой богословіи”).

Не оминув образ Сковороди український живопис ХІХ-ХХ ст.: це картини художників С.Васильківського, І.Їжакевича, К.Трохименка, В.Касіяна, Т.Яблонської. Скульптурні зображення філософа і поета створили І.Кавалерідзе, В.Савченко, В.Зноба, а на кіностудії ім.О.Довженка знято фільм “Григорій Сковорода”.

Г.Сковорода вшановується в Україні. Його іменем названо село, де він помер і похований — село Сковородинівка на Харківщині. Тут же є літературно-меморіальний музей. Це ім’я носить педагогічний університет у Переяслав-Хмельницькому, де він колись працював у колегіумі. Його ім’ям названі вулиці у Києві, Харкові, Полтаві, Одесі. Широко було відзначено 250-річчя з дня народження мислителя (1972 р.): проведено літературні вечори, ювілейні засідання, літературні читання, наукові конференції, видано масовим тиражем його твори, у 1977 році біля Києво-Могилянської академіє, де навчався Сковорода, споруджено пам’ятник, встановлено меморіальну дошку. На честь 275-річчя філософа і літератора (1997 р.) у Харкові та інших містах України проведено конференції, виставки, різноманітні мистецькі заходи, видруковно нові видання творів.

 

  1. Інтерес до творчості Сковороди не ослаблюється, навпаки, останнім часом помітні спроби по-новому прочитати його творчі надбання — філософську та літературну спадщину. Впродовж ХІХ-ХХ ст. через ідеологічні обставини ця спадщина трактувалася або однобоко, або в перекрученому вигляді, або замовчувалися, нівелювалися якісь її грані. Нині поступово реставрується образ Сковороди, запилений часом та понівечений фальсифікаторами. Серед найновіших наукових досліджень про Сковороду назвемо: Барабаш Ю. “Знаю человека…” Григорий Сковорода: Поэзия. Философия. Жизнь. — К.. 1989; Григорій Сковорода: Дослідження. Розвідки. Матеріали.- К., 1992; Сковорода Григорій: Образ мислителя.- К., 1997; Сковорода Григорій. Твори: У 2 т./Переклад з давньоукраїнської.- К., 1994; Ушкалов Л. Українське барокове богомислення: Сім етюдів про григорія Сковороду.- Харків, 2001.

У названих роботах, до яких можна залучити і міркування про творчість Сковороди Д.Чижевського, С.Єфремова, Б.Лепкого, М.Возняка (їхні праці з історії української літератури були донедавна заборонені), досліджується життєвий шлях, філософські погляди і художня творчість мислителя на новітніх методологічних засадах, які враховують не тільки конкретно-історичні обставини доби, коли жив Сковорода, а й особливості розвитку української філософської думки, естетики, етики, передбачають дослідження передусім гуманістичного феномена Сковороди з усіма його ідеальними візіями та намірами. Вивчення спадщини сковороди продовжується.

 

 

ПРАКТИЧНІ ЗАНЯТТЯ

 

ДАВНЬОУКРАЇНСЬКЕ ЛІТОПИСАННЯ

 

План

  1. Початок українського літописання. Теорія О. Шахматова.
  2. “Повість врем’яних літ”. Тема та ідея повісті.
  3. Джерела написання “Повісті врем’яних літ”.
  4. Ідейно-художні особливості літопису.
  5. Своєрідність мови та стилю “Повісті врем’яних літ”.
  6. “Галицько-Волинський літопис”, його місце та роль у давньому літописанні.

 

Рекомендована література

      Гарчев П. З спостережень над українською лексикою “Повісті врем’яних літ” // Слово і час. – 2000. – №10.

       Мишанич О. Повість врем’яних літ. Роздуми над книгою // Дніпро. – 1991. – №10.

Москаленко О. Усні перекази і рід Вишатичів у “Повісті временних літ” // Київська старовина. – 2001. –  №6.

Повість минулих літ. Переклад В.Близнеця. – К., 2001.

Яременко В. До цілющих літописних джерел: “Се повісті врем’яних літ”… // Українська література в загальноосвітніх школах. – 2002. – №4.

 

Методичні поради

 

  1. Літопис – синкретичний літературний жанр, який був запозичений нашими предками із візантійської літератури і відтворював історичні події у їх строгій хронологічній послідовності. Саме слово “літопис” означає “писання по літах”.

Одним із найяскравіших історичних та літературних пам’ятників  залишається літописна “Повість врем’яних літ”, робота над якою, скоріш за все, закінчилася у 1118 році. Але, на думку багатьох вчених, “Повість врем’яних літ” поєднує у собі, щонайменше три самостійних літописних твори, перший із яких виник за часів князювання Ярослава Мудрого.

Ярослав  чудово розумів величезне значення книжної мудрості як для кожної окремої особи, так і для країни в цілому: “І стала при ньому віра християнська плодитися і поширюватися, і ченці-чорноризьці помножуватися, монастирі й храми будуватися і возвеличуватися. Любив Ярослав книги, читав їх часто і вдень, і вночі. І зібрав скорописців багато, і перекладали вони з грецького на слов’янське письмо. Написали вони книг велику силу, ними повчаються віруючі люди і тішаться плодами глибокої мудрості. Начебто один хтось зорав землю, а другий посіяв, а інші жнуть і споживають багату поживу, – так і тут: батько всього цього Володимир, він землю зорав і розпушив її, тобто просвітив християнством. А син же його Ярослав засіяв книжними словами, а ми тепер пожинаємо, приємлемо серцем книжну науку. 

Велика-бо користь від навчання книжного. Книги – мов ріки, які напоюють собою увесь світ; це джерело мудрості, у книгах – бездонна глибина; ми ними втішаємось в печалі, вони – узда для тіла і душі… І якщо старанно пошукати в книгах мудрості, то знайдеш велику втіху  і користь для своєї душі. Бо той, хто часто читає книги, той веде бесіду з Богом і наймудрішими мужами.

Ярослав же, як ми вже сказали, любив книги, багато їх написав  і поклав їх у церкві святої Софії, яку сам збудував…”. (Тут і далі переклад В.Близнеця).

 Очевидно, саме віра у творчу, всеперемагаючу силу слова надихнула Ярослава Мудрого  на створення у Києві своєрідного літературно-історичного гуртка – першого у нашій державі літературного інституту, основна мета якого, мабуть, на перших порах полягала у перекладі грецьких книг давньоруською мовою, а уже потім – у поширенні знань про минуле і сучасне народу у контексті світової історії, у морально-патріотичному вихованні людей. До свого гуртка князь відібрав обдарованих книжників із різних регіонів Київської Русі.

За теорією відомого дослідника давніх пам’яток академіка Петербурзької АН Олександра Шахматова, опублікованою наприкінці ХІХ століття, саме анонімні члени гуртка Ярослава Мудрого і є авторами першого у нашій літературі, так званого, “Найдавнішого літопису”. Літопис побачив світ не пізніше 1044 року.

Що наштовхнуло вченого  на такі висновки?

Аналізуючи текст “Повісті врем’яних літ”, О.Шахматов звернув увагу на розповідь про міжусобну війну між Олегом і Ярополком – братами князя Володимира Великого. Підбурений воєводою Свинельдом, який хотів помститись Олегу за вбитого сина, київський князь Ярополк виступив проти Олега, що княжив у древлянській землі. Битва відбулася у 977 році біля міста Овруча і завершилася перемогою Ярополка. Олег разом із залишками свого війська вирішив заховатись за міськими мурами, але випадково був зіштовхнутий кимось із відступаючих з підвісного мосту у глибокий рів.

Ярополк наказав відшукати тіло загиблого брата і поховати його з відповідними почестями. Невідомий літописець наголошує, що могила Олега є “до сего дне у Вручего”.

Але згодом у літописі зустрічається розповідь про те, що у 1044 році, за наказом Ярослава Мудрого, останки древлянського князя Олега були перенесені до Києва.

Як пояснити таку розбіжність? Можна зробити висновок, що дані епізоди були написані і в різний час, і різними людьми. Очевидно, перший вказаний запис було зроблено до 1044 року, автор же другого запису скористався інформацією свого попередника і з певних причин не захотів її змінювати.

На думку О.Шахматова, яку сьогодні поділяють багато відомих вчених, “Найдавніший літопис” розпочинався з розповіді про  найдавніші події, які мали місце на території нашої держави, і закінчувався описом першого періоду княжіння Ярослава Мудрого.

Сьогодні можна лише захоплюватись і дивуватись, з якою самовіддачею, мистецьким талантом, працелюбством і любов’ю до рідної землі членами гуртка реалізовувалась актуальна програма створення початкової історії Київської держави, просвіти її громадян. Вони відшукали максимум достовірних джерел і фактів, що збереглися в анналах історії. У їхньому розпорядженні також були численні усно поетичні оповіді, перекази і легенди за найближчі століття, окрім того – зарубіжні (переважно візантійські та давньоболгарські) хроніки, добре відомі їм як перекладачам, а ще – особисті знання та записи про плин історичних подій як у межах своєї держави, так і за її кордонами.

Близько 1073 року у Києві з’явився новий літописний твір, що дістав назву “Першого Києво-Печерського літопису”. Його автор – монах Никон, який, очевидно, саме за свій літературний хист отримав від сучасників прізвисько Великий. На думку деяких вчених, Никон Великий – це перший київський митрополит Іларіон, який після смерті Ярослава Мудрого змушений був залишити престол митрополита, прийняти постриг і піти до Києво-Печерського монастиря.

Дослідники не володіють точними фактами про життя і діяльність цього видатного письменника, релігійного та громадського діяча. Не відомо, де і коли народився Іларіон, хто його батьки. За літописними даними, розпочинав він священиком церкви Святих Апостолів у князівській резиденції в Берестові, що розташовувалась біля Дніпра, на південно-східній околиці Києва. На її місці уже після смерті Іларіона була збудована відома церква Спаса на Берестові. У “Повісті временних літ” саме Іларіон названий одним із засновників Києво-Печерського монастиря, бо він першим викопав на схилах Дніпра “печерку малу, двохсаженеву” і годинами там молився Богу. Його також відзначають як одного із найталановитіших риторів і проповідників свого часу, “а ще був він муж благ, книжен і постник”.

Без сумніву, Никон був добре обізнаний з “Найдавнішим літописом”, більше того, він розширив його хронологічні рамки, доповнив твір членів літературного гуртка Ярослава новими фактами, про які довідався як у стінах монастиря, так і під час своїх частих подорожей по містах Київської Русі.

Никона активно цікавлять не тільки історичні подробиці, а й усно поетичні народні оповіді, а також свідчення очевидців. Він не боїться вступати в полеміку зі своїми опонентами, власні твердження аргументує вагомими доказами. Наприклад, Никон ставить під сумнів той факт, що у 988 році князь Володимир хрестився у Києві, і впевнено відстоює думку, що це хрещення відбулося у місті Корсуні на узбережжі Чорного моря.

Характерно, що “Перший Києво-Печерський літопис”, проникнутий ідеями гуманізму, відображає ідеологію та настрої простого народу. До того ж автор свідомо надав твору антивізантійського спрямування, і це визначило особливу політичну гостроту і актуальність літопису.

Никон Великий дожив до похилого віку і помер у 1088 році, а на основі його твору невідомий книжник написав “Другий Києво-Печерський літопис”, в якому розповідь про події доведена до 1095 року.

Автор “Другого Києво-Печерського літопису” успішно продовжив літературні традиції своїх літературних попередників, не тільки збагатив твір великою кількістю важливих історичних подробиць, але й надав йому високого патріотичного звучання. Він активно засудив міжусобні війни, закликав князів об’єднатись для рішучої відсічі численним зовнішнім ворогам, органічно поєднав події, що відбувалися на території Київської Русі, із подіями світової історії.

На жаль, усі три названі літописи не збереглися, але, без сумніву, їх активно використав монах Києво-Печерського монастиря Нестор при написанні “Повісті врем’яних літ”. Роботу над цією повістю Нестор розпочав за часів князювання у Києві Святополка Ізяславовича – в період між 1110 – 1113 роками. Після смерті Святополка і появи на київському престолі Володимира Мономаха перший варіант “Повісті врем’яних літ” був переданий у Видубецький монастир духівнику Мономаха священику Сільвестру.

У 1116 році Сільвестр здійснив редакцію цього твору. Якщо у першому варіанті літопису Нестор у центр подій ставив князя Святополка, далеко не ідеального князя, ненависного київському люду, то варіант Сільвестра був більш зорієнтований на яскраву особистість Володимира Мономаха, якого кияни самі  запросили на княжіння до столиці Київської Русі.

Ще через два роки, у 1118 році, невідомий книжник продовжив редакцію Сільвестра,  включивши до неї знамените “Повчання Володимира Мономаха”, а також  лист Мономаха чернігівському князю Олегу Святославовичу та деякі інші матеріали.

“Повість врем’яних літ”, час створення якої відноситься до початку ХІ століття, дійшла до нас у складі кількох літописних збірників, найдавнішими з яких є Лаврентіївський (1377 рік) та Іпатіївський (кінець ХІV або початок ХV століття). До Лаврентіївського списку,  окрім “Повісті врем’яних літ”, входить Північноруський літописний звід, а  в Іпатіївському списку услід за твором Нестора розміщено Галицько-Волинський літопис.

  1. Тема та ідея повісті.

У “Повісті врем’яних літ” Нестор поставив перед собою три основні мети: відобразити “звідки почалася Руська земля, хто в Києві перший став князювати, і звідки Руська земля стала буть”. Тобто автор, по-перше, намагався показати сучасникам, як створювалась Київська Русь; по-друге, розповісти про перших київських князів; по-третє, передати, якої величі і могутності досягла держава у його часи. З усіма поставленними завданнями літописець блискуче впорався, зберігши для нащадків не тільки цінний історичний матеріал, а й втішив їх чудовим літературним твором, який нічим не поступається кращим світовим зразкам.

Дотримання принципу строгої хронологічної послідовності давав змогу літописцеві унаочнити думку про те, що історія – це безперервна і безконечна низка різноманітних подій, і ця безперервність та послідовність активно підкріплювалася зображенням генеалогічних з’язків між князівськими родинами протягом століть. А поява у творі епізодів, у яких змальовувались деякі інші держави і території, дозволяв розглядати Київську Русь як активного учасника світового історичного процесу.

У центрі розповіді Нестора – минуле і сьогодення Київської Русі.

Тема Батьківщини визначила і основний підхід до зображення історичної дійсності та історичних осіб, активно вплинула на оцінки, які дав автор князям та їх діянням.

Події, відтворені у літописі, умовно можна  поділити на декілька тематичних груп. Найчастіше літописець звертається до зображення військових походів князів, різноманітних міжусобиць та політичних протистоянь. Опис цих подій займає більшу частину твору. Не забуває Нестор розповісти і про внесок того чи іншого князя в розбудову Київської держави, згадати про його одруження, народження спадкоємців, а також про обставини смерті.

Достатньо місця у “Повісті врем’яних літ” відводиться справам церковним. Не випадково героями багатьох епізодів є монахи і священики (ігумен Феоктист, ігумен Феодосій Печерський, єпископ Михайло, митрополит Єфрем), іноді у повісті згадуються дати закладення і освячення монастирів та церков: Михайлівського-Золотоверхого, Києво-Печерського, церкви Святої Богородиці, церкви Святого Спаса, Десятинної церкви та інших.

Не залишаються поза увагою автора відомості про небесні знамення, різноманітні природні катаклізми, епідемії тощо. Вони, на думку літописця, впливають на хід історії, зумовлюють та передбачають події, а також визначають долі окремих держав і людей.

У літописі активно чергуються дві форми запису – коротка (у ній лише називається історичний факт) та розгорнута, у якій не тільки констатуються певні факти, але також наводяться результати і наслідки описаних подій.

Тема Батьківщини чітко окреслила і головну ідею “Повісті врем’яних літ”. Ця ідея глибоко пронизує усі епізоди твору і полягає у засудженні  братовбивчих воєн і  князівських міжусобиць, в утвердженні дружби і єдності, у заклику спільними силами боронити Київську Русь від зазіхань зовнішніх ворогів. Яскравим прикладом для Нестора служать саме ті князі, які девізом свого життя проголосили любов до рідної  держави. Він пишається їхніми звершеннями, бойовою славою,  відомою “в усіх кінцях землі”. Справжній патріотизм і гуманізм автора “Повісті врем’яних літ” перемагає певну упередженість і догматизм релігійних поглядів і робить його виразником високих загальнодержавних інтересів.

  1. Джерелами написання “Повісті врем’яних літ”, перш за все, потрібно назвати давньоруські літописи. На жаль, як уже зазначалось, найдавніші пам’ятки нашої літературі не збереглися, але, без сумніву, саме вони дозволили Нестору на сторінках свого твору передати грандіозну картину становлення і розквіту великої держави, зобразити подвиги народу, який у постійній боротьбі із зовнішніми ворогами відстоював свободу і незалежність.

Із давніх вітчизняних хронік літописець використав факти, пов’язані з періодом княжіння Олега, прозваного Віщим, цікаві розповіді про перенесення столиці Русі із Новгорода до Києва, про покарання Аскольда і Діра, про переможні військові походи Олега, які зміцнили авторитет Київської Русі.

Давні літописи також допомогли Нестору відтворити історію княжіння Ігоря, встановити подробиці його частого військового протистояння з греками, а також в подробицях розповісти про перше в історії Київської Русі повстання проти князівського свавілля. Це трапилося у 945 році: “…І послухав їх Ігор. Пішов на древлянську землю і наклав до першої данини ще нову. Багато зла древлянам творили мужі його. Забравши данину, пішов Ігор до Києва. Але коли повертався назад, одумався і сказав своїй дружині:

—   Йдіть з даниною додому, а я вернуся і походжу ще.

І відпустив свою дружину додому, сам з невеличкою частиною воїнів повернувся, щоб узяти більшого багатства. Древляни ж, почувши, що йде він знов, зійшлися на раду до свого князя Мала.

—   Якщо внадиться вовк в кошару, то всіх овець виносить, поки не вб’ють його. Так і цей: якщо не вб’ємо його, то всіх нас погубить. І послали до Ігоря, кажучи йому:

—   Чого ти йдеш знову? Ти ж забрав усю данину!

І не послухав їх Ігор. І вийшли древляни із міста Іскоростеня, убили Ігоря і дружину його, бо їх було мало. І був похований Ігор, і є могила його біля Іскоростеня-міста, в древлянській землі, до нинішнього дня”.

Не залишив письменник поза своєю пильною увагою зображені у попередніх літописах етапи життя і діяльності першої руської княгині-християнки Ольги та останнього київського князя-язичника Святослава. Але, мабуть, особливо важливим для себе автор літопису вважав зберегти для нащадків драматичну історію, пов’язану з рішенням князя Володимира  перетворити Київську Русь на християнську державу.

Історія хрещення Київської Русі, очевидно, була створена у часи Ярослава Мудрого і входила до складу “Найдавнішого літопису”, який, нагадаємо, до наших днів не зберігся. Та Нестор з надзвичайною повагою поставився до літературної праці свого невідомого попередника, зберігши у “Повісті врем’яних літ” і усі важливі історичні деталі, і авторський стиль. Особливо цікавим є опис самого хрещення, який активно свідчить про те, що християнське вчення не одразу знаходило дорогу до людських сердець, а сам процес прийняття християнства був досить складним і неоднозначним: “Коли ж він (Володимир) прийшов у Київ, то звелів повалити ідолів – одних порубати, а інших спалити. Перуна ж наказав прив’язати коневі до хвоста і волочити його з гори крутим Боричевим узвозом до річки Почайни. І поставив дванадцять дружинників, щоб вони били Перуна палками. Робилось це не тому, що дерево щось почуває, а для наруги над бісом, який облещував людей у подобі цій, щоб він тепер дістав покару від людей… Коли тягли Перуна до Почайни, оплакували його невірні люди, хто не був ще хрещений… Потім послав Володимир по всьому місту сказати:

—   Якщо не прийде хто завтра на річку – хай то багатий, чи бідний, чи нужденний, чи раб – буде мені ворогом”.  

Зберіг Нестор для нащадків і ті епізоди давніх літописів, які розповідали про період княжіння Ярослава Мудрого, відтворювали подробиці його боротьби зі Святополком за київський престол. У “Повість врем’яних літ” включені оповідання про битву Ярослава зі Святополком і польським королем Болеславом (1117), про розгром війська Святополка і його смерть (1119). Автор літопису не захотів змінювати чи скорочувати яскраву історію про міжусобне протистояння Ярослава Мудрого та князя Мстислава (1024), ввів у текст свого твору написану священиком Василієм розповідь про історичний з’їзд князів у Любечі та драматичну повість про осліплення Василька Теребовльського (1097).

Ці та інші епізоди, які були перенесені у “Повість врем’яних літ” із більш ранніх літописних творів, збагатили цей твір не тільки цікавим історичним матеріалом, а й яскравою формою його художнього викладу. Суттєво доповнюють літописну розповідь і ті факти, які були запозичені письменником із зарубіжних хронік, переважно давньоболгарських та візантійських. Із давньоболгарського літопису в текст “Повісті врем’яних літ” автор, очевидно, включив відомості про розселення слов’янських племен по руслах найбільших європейських річок, дату заснування  і хрещення Болгарського царства, епізоди, в яких розповідається про діяльність видатних слов’янських церковних діячів, філософів і просвітителів, творців  слов’янської азбуки Кирила та Мефодія.

Значно частіше використовує Нестор візантійські хроніки, перш за все, літопис Георгія Амартола, написаний у ІХ столітті і згодом продовжений Симеоном Логофетом. У  цьому літописі зображувалась історія людства – “від створення світу” до середини Х віку. Завдяки літопису Амартола автору вдається встановити точну дату першої згадки про “Руську землю” – 852 рік.  

Важливі моменти в історії Візантії, початкові кроки становлення і зміцнення давньоруської держави Нестор, очевидно, також зображує за матеріалами грецьких хронописців, доповнюючи їх відомими йому фактами. Особливу цінність для нащадків мають відтворені у “Повісті врем’яних літ” тексти різноманітних угод, укладених після вдалих військових походів проти Візантії князями Київської Русі Олегом, Ігорем та Святославом. Найбільш поширеною є думка про те, що ці угоди  запозичені автором із зарубіжних літописних джерел, але не потрібно відкидати можливість, що їх міг надати  Нестору і князь Святополк, оскільки багато важливих історичних  документів зберігались у княжій казні в місті Києві, а Святополк, якому Нестор присвятив кілька епізодів повісті,  мав певну зацікавленість у активному продовженні роботи над літописом.

Запозичуючи із закордонних хронік чимало фактичного матеріалу і навіть будуючи свій твір за візантійським зразком, автор насичує літопис, перш за все, епізодами історії і сьогодення Київської Русі. Без сумніву, творець “Повісті врем’яних літ” був яскравим виразником державних інтересів. До висвітлення усіх, без винятку, подій він намагався підійти з патріотичних позицій, а іноді, коли історичні джерела відтворювали ті чи інші факти з протиріччями або у невідповідності із морально-етичними нормами епохи, письменник звертався до усної народної творчості, передаючи народний погляд на різноманітні явища духовного або соціально-політичного життя країни. “Повість врем’яних літ” насичена великою кількістю епізодів фольклорного походження, особливо це стосуюється першої частини літопису. Варто пригадати легенди про заснування Києва: “І були три брати: одному ім’я Кий, другому – Щек, а третьому – Хорів. А сестра була в них Либідь. Сидів Кий на горі, де тепер узвіз Боричів. А Щек сидів на горі, яка зоветься нині Щекавицею. А Хорів на третій горі, від нього вона прозивалась Хоривіцею. І збудували вони місто в ім’я старшого брата свого  і нарекли його Київ…

Дехто, не знаючи, каже, що Кий був перевізником коло Києва, мовляв, був перевіз з того боку Дніпра; тим-то й говорили: “На перевіз на Київ”. Але якби Кий був перевізником, то не ходив би він до Царгорода. А Кий князював у своєму роду і ходив до царя грецького, і той цар, переказують, зустрічав його з великою шанобою та почестями”.

Як бачимо, сам автор віддає перевагу першій легенді, що більше відповідає твердженню про божественне походження Києва, адже поява цього міста була передбачена святим апостолом Андрієм. Та він також не може ігнорувати і народний погляд на походження столиці Київської Русі, тому як альтернативну подає  в тексті і другу легенду про виникнення “матері міст Руських”.

У часи створення літопису Візантія, яка активно допомагала Київській Русі у прийнятті християнства, на правах, так би мовити, старшої сестри стала досить агресивно впливати на внутрішню і зовнішню політику нашої держави. Не випадково  у “Повісті…” багато фольклорних епізодів, які прямо чи опосередковано утведжували ідею політичної, економічної і релігійної незалежності Київської Русі. Цю ідею ілюструє легенда про запрошення трьох братів-варягів на княжіння до Новгорода: “І сказали собі: – Пошукаємо собі князя, який володів би нами і судив би по правді. І прийшли за море до варягів. Ті варяги називалися руссю… І сказали їм чудь, слов’яни і кривичі: – Земля наша велика й багата, а ладу в ній нема. То прийдіть князювати й володіти нами. І зібралися три брати з родами своїми і прийшли”. 

Автор доводить, що створення Київської Русі відбулося без участі Візантії, тому вона не має ніякого права на здійснення політично-релігійного патронату  над Руссю. Ще більше фактів фольклорного походження, використаних у літописі, підкреслюють морально-етичну, інтелектуальну та військову перевагу русичів над греками. Про це свідчить зображення військового походу князя Олега (Віщого) на Цареград, під час якого він проявив неабиякий військовий талант і кмітливість: “І звелів Олег своїм воїнам зробити колеса і поставити на колеса кораблі. І з покісним вітром підняли вони вітрила і пішли суходолом до міста. Греки ж, побачивши їх, злякалися і сказали через послів Олегу: – Не губи нашого міста, дамо тобі данину, яку хочеш. І зупинив Олег воїнів, і винесли йому їжу й вино, та не взяв він, бо воно було отруєне. Злякалися греки і сказали: – Це не Олег, а святий Дмитрій, посланий на нас із неба. І звелів Олег дати данину на дві тисячі кораблів: по 12 гривень на воїна; а було в кожному кораблі по сорок мужів. І погодились на це греки, і стали просити миру, щоб не воював грецької землі”.

Таким же мужнім і непохитним у боротьбі із зовнішніми ворогами зображений князь Святослав, якого греки намагалися задобрити різноманітними багатими дарами, але із усіх піднесених його коштовних дарунків Святослав вибрав лише меч. Цей символічний вчинок візантійці зрозуміли правильно: “Лютий буде муж цей, бо він багатством погордував, а зброю бере. Плати йому данину. І послав до нього цар, говорячи так: – Не ходи до столиці нашої, а візьми данини, скільки хочеш”.

З народним епосом тісно пов’язаний епізод сватання  візантійського імператора Костянтина до київської княгині Ольги. Хоча Ольга на той час перебувала у досить солідному віці, Костянтин закохався у неї і запропонував стати візантійською царицею. Ольга “відповіла цареві: – Я ж бо язичниця. Якщо хочеш мене хрестити, то хрести сам; а як ні – то я не хрещусь. І хрестив її цар з патріархом. Просвітившись, вона раділа тілом і душею. Після хрещення покликав її цар і сказав їй: – Хочу тебе взяти в жінки собі.. Вона ж відмовила: – Як же ти хочеш взяти мене, коли сам хрестив і назвав дочкою. А в християн цього не дозволено – сам знаєш. Засміявся цар і сказав: – Переклюкала ти мене, Ольго! Перехитрила!”

Інтелектуальну і фізичну перевагу демонструють русичі і над кращими представниками кримських кочівних племен – половців та печенігів, що постійно здійснювали віроломні набіги на територію Київської Русі. У літописі збереглася героїчна легенда про “Білгородський кисіль” та про перемогу київського юнака Кожум’яки над велетнем-печенігом. Побачивши русича, “печеніг засміявся, бо той був зростом і тілом середній. І от розміряли місце між двома полками й пустили один проти одного борців. Вони зчепились й міцно стисли один одного. І задушив отрок руками печеніга до смерті. І вдарив ним об землю. Скрикнувши, печеніги побігли, і гналися за ними руські, сікли їх і прогнали геть”.

 Зображення багатьох князів та інших героїв літопису досить часто подається в яскравих традиціях усної народної творчості. Багато з них наділені фантастичною силою і мудрістю, вмінням швидко пристосовуватись до нових життєвих обставин. Не випадково у характерах навіть деяких історичних особистостей, зображених у “Повісті врем’яних літ”, багато такого, що ріднить їх з героями українських героїчних казок. Варто, мабуть, згадати княгиню Ольгу, яка чотири рази помстилася древлянам за вбивство свого чоловіка – князя Ігоря.

Спочатку Ольга наказала слугам нести делегацію древлян у човні на руках, а потім живцем закопати у землю; затим спалила тих, хто прийшов просватати її за древлянського князя Мала, живцем у лазні; а потім перетворила тризну, влаштовану на місці загибелі чоловіка, на криваве побоїще.

Фольклорне походження цих епізодів, на думку спеціалістів, підкреслює те, що кожен із них, певною мірою, відповідає етапами захоронення язичницького князя: спочатку тіло померлого несли на руках у човні, затим спалювали на вогнищі, після чого влаштовували поминальну тризну.

Не витримує реальної критики і четверта помста Ольги. Княгиня, не змігши захопити Іскоростень силою, взяла із мешканців міста дивну данину – по горобцю і голубу від двору. До лапок птахів воїни Ольги прив’язали запалені скалки і випустили. Горобці і голуби повернулись у свої гнізда, під покрівлі будинків. Місто з усіх боків запалало, а іскоростенці змушені були здатись на милість київської княгині.

Ця красива історія, без сумніву, – витвір народної фантазії, оскільки природний інстинкт самозбереження не дозволяє птахам у хвилини небезпеки повертатися до своїх гнізд.

Досить часто автор літопису використовує фольклорні епізоди для вираження важливої політичної моральної чи релігійної установки. Наприклад, літописна розповідь про смерть князя Олега від свого коня унаочнює думку про залежність будь-якої людини від верховних сил, підкреслює неможливість змінити власну долю, уникнути визначеної небесами участі. Цей епізод теж подається в яскравих традиціях усної народної творчості:

Необхідно також підкреслити, що “Повість врем’яних літ” зберегла для нащадків розповідь про особливості родового життя наших предків, дивовижно цікаві і правдиві описи давньої календарно-обрядової поезії, традиційних дохристиянських звичаїв і свят, важливі елементи народної етики та естетики.

Ще одним із головних джерел написання повісті були Святе Письмо та апокрифи. Важливо зазначити, що релігійні проблеми у творах давньої української літератури майже завжди тісно перепліталися з проблемами морально-етичними і політичними. Центрами писемності у Київській Русі залишалися, перш за усе, церкви і монастирі, а серед письменників переважали церковнослужителі і монахи. Саме вони були на той час найбільш освіченою частиною населення держави. У ХІ – ХІІІ столітті лише 39 авторів підписали свої твори, 15 із них вказали на те, що вони церковнослужителі, інші 24 не назвали свого соціального статусу, але, без сумніву, і серед них також були такі, які належали до церкви.

Нестор розпочинає свій твір із зображення наслідків світового потопу, згадує трьох синів легендарного Ноя – Сіма, Хама, Іафета,  – які “розділили між собою землю”. Виникнення слов’ян автор пояснює біблійною легендою про Вавілонську вежу, спроба збудувати яку призвела до розділення колись “єдиного народу” на “сімдесят дві мови”.

Особливе місце в “Повісті врем’яних літ” відіграє апокриф про подорож апостола Андрія зі своїми учнями по Дніпру. Під час подорожі апостол передбачив виникнення міста Києва: “Бачите гори оці? На цих горах возсіяє благодать Божа, буде город великий, і воздвигне Бог багато церквов”.

Літописець активно вводить у текст твору розгорнуті цитати із “Біблії” та “Євангелія”, часто порівнює відомих історичних осіб з героями Святого Письма. В агіографічному стилі також подані у літописі розповіді про варягів-християн, убитих язичниками, про створення Києво-Печерського монастиря та про подвиги його засновників. Дидактичні епізоди із життя монахів та священиків, покликаних бути прикладом служіння церкві і людям, відіграють у “Повісті врем’яних літ” надзвичайно важливу роль. Вони допомагають автору утверджувати високий морально-етичний ідеал, виховувати благородні риси, спонукати до патріотичних вчинків.

Саме з цією метою  в тексті використані житійні оповідання про діяння і мученицьку смерть перших київських святих Антонія та Феодосія Печерських, князів Бориса і Гліба, розповідь про прийняття християнства на Русі, утвердження святості княгині Ольги та Володимира Великого.

З релігійними жанрами пов’язані  представлені у “Повісті врем’яних літ” риторична проповідь митрополита Іларіона “Слово про Закон і Благодать” та “Ходіння” ігумена Данила.

Очевидно, у “Повісті врем’яних літ” Нестор звертається до зображення і тих подій, свідком яких був він сам або чув про них із вуст очевидців. Прикладом можуть служити посилання на спогади монаха Яна, що помер у 1106 році, проживши 90 років. Про використання у тесті власного досвіду автора свідчать декілька епізодів, серед них – розповідь про відкриття мощів старця Феодосія (1096 р.),  про захоплення Києва військом половецького хана Боняка (1096 р.), про вдалий військовий похід князя Святополка проти половців (1107 р.). Ці оповідання насичені великою кількість деталей і подробиць, які міг знати лише учасник описаних подій. Більше того, Нестор переходить на розповідь від першої особи, поєднуючи себе з героями повісті: “Прийшли погані і до монастиря Печерського, коли ми по келіям відпочивали після заутрені – ранкової служби; і гукнули гуком бойовим біля монастиря, і поставили два стяги перед ворітьми монастирськими, а ми бігли поза дворами, а інші сховалися на хорах кам’яної церкви Успенської”.

  1. Використання спогадів очевидців надало повісті ще більшої реалістичності, збагатило її художню палітру. Особливу роль відводить автор організації сюжету, його відповідності високій патріотичній ідеї. Літописець бачить історію як сукупність великих і малих подій, що має свій початок і кінець. Він також сприймає життя як арену постійного протистояння двох антагоністичних сил – добра і зла, Бога і диявола.

З погляду автора, над світом панує воля Господа, їй активно протидіє слабша, але усе-таки могутня воля диявола. Людина у цій боротьбі абсолютно безпорадна і безсила: вона знаходиться то під владою Бога, то під владою темних сил. “Вклав Бог думку добру”, – починає свою розповідь літописець про того, хто здійснив благородний вчинок. “Вклав диявол думку злу”, – говорить він про когось, хто вчинив погано. Такий підхід до зображення дійових осіб літопису визначає односторонність психологічних характеристик і поділяє усіх героїв на дві категорії – лише позитивних і лише негативних.

Потрібно зазначити, що увагу автора літопису привертають, переважно, яскраві історичні особистості, котрі стоять на вищих щаблях соціальної драбини і належать до вищих прошарків суспільства. До свого твору письменник також намагається включати лише ті події, які мають суспільно-історичне значення і, певною мірою, впливають на життя держави.

  1. Оскільки твір писався не в один час і багатьма авторами, говорити про певну стилістичну єдність “Повісті врем’яних літ” не можна. Але потрібно зазначити, що мова літопису близька до живої розмовної мови ХІ – ХІІ століття і вирізняється яскравістю і глибиною, а також великою кількістю різноманітних стилістичних засобів. Лише епізоди релігійного змісту несуть на собі відбиток мови церковно слов’янської.

Стиль викладу у літописі характеризується, з одного боку стислістю і лаконічністю, що зближує його з історичним документом, а з іншого – яскравою образністю, живописністю та урочистістю, що робить літопис художнім твором.

Автор постійно звертається до народних приказок та прислів’їв: “Якщо внадиться вовк в кошару, то всіх овець виносить, доки не вб’ють його”, “Загинули, як обри”, “Русі єсть веселіє пити, не можемо без того бути”, “Очі тримати донизу, а душу вгору”. Своєрідний колорит надають “Повісті врем’яних літ” і цікаві фразеологічні звороти, якими насичується як мова автора, так і мова персонажів: “сісти на коня” – виступити у похід; “цілувати хрест” – давати клятву; “не шкодувати живота свого” – не боятись смерті тощо.

Описуючи відомих історичних особистостей, літописець, перш за все, звертає увагу на їхні діяння, проте досить часто дає  характеристику іхнім душевним якостям, а іноді навіть звертається до короткої розповіді про зовнішність: “Був Ізяслав гарний лицем і тілом великий, незлостивий на вдачу, брехню ненавидів, любив правду. І не було в ньому хитрощів, а був простий розумом, не таїв ні на кого зла. Скільки йому випадало лиха – і від людей, і від братів своїх, але він не платив їм злом на зло”.

Ще однією яскравою особливістю літопису є постійне використання прямої мови персонажів. Цей прийом надає твору історичної конкретики, а також допомагає у більш повному і глибшому розкритті  основних рис характерів героїв літопису.

Стиль “Повісті врем’яних літ”  активно свідчить про надзвичайно високий рівень розвитку у Київській Русі як усної, так і писенної мови, сама ж повість являє собою своєрідну енциклопедію нашої давньої писемності.

  1. Подальший ступінь розвитку літописного жанру пов’язаний з “Галицько-Волинським літописом”. Поява цього оригінального літературного твору була зумовлена тим, що Галицько-Волинське князівство зі столицею у місті Галичі, а згодом у місті Львові у ХІІІ столітті (за часів князювання Романа Мстиславовича, його синів Данила і Василька) досягло високого політичного і культурно-економічного рівня розвитку.

Невідомий автор (автори) “Галицько-Волинського літопису” намагається представити події у прагматичному викладі, не дуже турбуючись про строгу хронологічну послідовність. Він вважає, що літописцю “дозволено писати про усіх і про усе, то зазираючи у майбутнє, то звертаючись до історії: мудрий зрозуміє”.

Таким чином, із усіх давніх літописів саме “Галицько-Волинський літопис” відзначається особливим впливом книжної традиції. Його автор, без сумніву, був людиною світською, освіченою, з вишуканим поетичним смаком. Він постійно демонструє свою начитаність, посилається на візантійських хронографів та істориків і навіть на Гомера. Тому не випадково традиційна стислість розповіді часто змінюється на  розгорнуте оповідання чи на драматичний і яскравий опис.

“Галицько-Волинський літопис”, який описує події, що відбувалися на Галичині та Волині, а також на усій території Київської Русі та за її межами протягом 1201 – 1292 років дійшов до нас у кількох списках, головними із яких є Хлєбниковський (ХІV ст.) та Іпатіївський (початок ХV ст.). За змістом текст твору чітко поділяється на дві частини: літопис Галицький (1201 – 1261) та літопис Волинський (1262 – 1292). Галицький літопис звертається переважно до зображення військових подій, у центрі розповіді найчастіше опиняється князь Данило Романович, який для автора є не тільки сміливим воїном, а й мудрим правителем,  талановитим організатором і керівником. Характер князя, який з чотирьох років залишився без батька, яскраво розкривається в епізодах, присвячених битві під Калушем (Калішем), походу Данила Романовича проти угорців, вступу його війська у Галич після переможної війни.

З великою симпатією змальований галицько-волинський князь у битві з тевтонськими лицарями під Дорогочином, коли було полонено одного із магістрів Тевтонського ордену Брауна, а також в епізоді 1252 року, що змальовував зустріч Данила з німецькими послами, під час якої “велику честь творили йому”. Про великий авторитет Данила Галицького свідчить і факт його поїздки до Золотої Орди за ярликом на княжіння (1250). З гіркотою і сумом говорить автор про те, що син “царя Руської землі”, який свого часу “полонив половецьку землю та інші країни” змушений сьогодні перед Батиєм “стояти на колінах і холопом називатися”.

Батий, котрий з допомогою отрути і ножа знищив великого князя суздальського Ярослава та князя чернігівського Михайла, не посмів підняти руку на Данила, і, побувши у Золотій Орді “днів двадцять і п’ять”, галицький князь повернувся  на батьківщину.

Автор літопису далекий від місцевого патріотизму. Глибоким болем відлунюється у його душі звістка про поразку руського війська в першій битві з монголо-татарами на річці Калці у 1224 році. У цій битві русичі переоцінили власні сили і не змогли достойно протистояти ворогам, сам Данило Галицький був важко поранений, але не залишив поля бою.

Ще більшим трагізмом сповнена розповідь про захоплення і зруйнування військом хана Батия міста Києва, а також інших міст Київської Русі – “їм же немає числа” – Кам’янця, Галича, Кременця…

Багато епізодів “Галицько-Волинського літопису” тісно пов’язує його з народною поезією та дружинним епосом. Очевидно, при написанні цього твору автор активно користувався фольклорними матеріалами, а також поемами на зразок “Слова о полку Ігоревім”, що не збереглися до наших днів. Фольклорне походження має широко відома розповідь про євшан-зілля, яка з’являється на самому початку літопису, у тій його частині, що встановлює родинні зв’язки між галицьким князем Романом і Володимиром Мономахом, а також оспівує діяння цих державних мужів. Після розгрому Володимиром Мономахом половецької орди один із ханів – Отрок – утік “во Обези” (до Абхазії) і навіть звістка про смерть великого київського князя не викликала у Отрока бажання повернутися на батьківщину. Залишився він байдужим і до проникливих пісень, які виконав для нього співець Ор. Лише коли Ор дав понюхати Отроку євшан-зілля із рідних степів, той заплакав і погодився повернутись додому: “…краще на своїй землі кістьми лягти, ніж у чужій прославленому бути”.

Друга частина “Галицько-Волинського літопису” розпочинається з 1262 року і присвячена переважно подіям, що відбувалися за часів князювання Василька Романовича та його сина – Володимира. Ця частина і в хронологічному, і в текстовому плані значно поступається першій частині літопису. Автор звертається, переважно, до сухої констатації історичного факту, уникає деталей і розгорнутих описів. Винятком можуть стати лише декілька епізодів, у яких повною мірою використовуються художньо-поетичні засоби зображення дійсності та яскраві характеристики. Серед таких епізодів потрібно виділити розповідь про смерть князя Володимира Васильковича у Любомлі в 1288 році. Літописець називає день смерті – 10 грудня – і підкреслює, що Володимир “княжив після батька 20 років”. Затим  автор звертає увагу на подробиці похорону князя  і у полум’яному слові оспівує його мирні і ратні подвиги. Похвала князю Володимиру Васильковичу багато чим нагадує похвалу князю Володимиру Великому із “Слова про Закон і Благодать” митрополита Іларіона. Це ще раз доводить, що невідомий автор “Галицько-Волинського літопису” був добре обізнаний з кращими зразками давньої літератури, намагався не тільки активно продовжувати, а й плідно розвивати кращі традиції своїх літературних попередників.

Давня літописна література – явище унікальне і неповторне, вона завжди відлунювала життя, була наповнена реальним змістом, утверджувала високий морально-естетичний ідеал і була підкорена такій же високій патріотичній ідеї. Українські літописи активно піднімали важливі проблеми соціального і державного будівництва, використовувались як своєрідний щит, об який постійно розбивались ворожі ідеології і доктрини. Міцність та надійність цього щита перевірялась протягом століть. Більше того, літературна творчість у часи середньовіччя не тільки повністю задовольняла прагматичні потреби в політичній і духовній сферах життя суспільства, а й сама ефективно впливала на нього, пробуджуючи національну свідомість, виховуючи естетично. Що ж стосується гармонійного поєднання ідеологічних функцій і рівня художньої майстерності, то воно залишається неперевершеним зразком, ідеалом, про який навіть досі ми можемо лише мріяти.

 

“СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ”

 

План

  1. Історія відкриття і публікації військової повісті “Слово о полку Ігоревім”.
  2. Історична основа твору.
  3. Сюжетна побудова повісті.
  4. Головна ідея “Слова о полку Ігоревім” та принципи її реалізації.
  5. Образ Руської землі:

а) образи князів;

б) народ;

в) історія;

г) географія;

д) природа.

  1. Художня своєрідність повісті.
  2. Проблема авторства “Слова о полку Ігоревім”.

 

Рекомендована література

Білоус П.В. Зародження української літератури. – Житомир: Житомир, 2001.

Лихачев Д.С. Слово о полку Ігореве. Историко-литературный очерк.  Пособие для учителей. – М.: Просвещение, 1982.

Махновець Л. Є. Про автора “Слова о полку Ігоревім”. – К.: Видавництво КДУ, 1989.

Митрополит Іларіон ( Огієнко І.) Слово про Ігорів похід. – Рівне, 2000.

Ратушняк Л., Карпенко Д. Нові підходи до дослідження “Слова о полку Ігоревім” // Українська педагогіка. – 2003, №1.

Рыбаков Б.А. Русские летописцы и автор “Слова о полку Игореве”. — М.: Просвещение, 1972.

Слово о полку Ігоревім / Переклад В.Близнеця. – К.: 2002.

Сулейменов О. Аз и я. – Алма-Ата: Жазушы, 1975.

Устюхін Д., Морозняк М. Слово о полку Ігоревім // Українська школа. – 2003, №1.

Хоросюк А.Є. Слово о полку Ігоревім: Монографія. – Тернопіль: Поступ України, 1999.

Шевчук В.О. Дорога в тисячу років. – К.: Радянський письменник, 1990.

 

Методичні рекомендації.

  1. До кращих світових досягнень середньовічного епосу належить військова повість “Слово о полку Ігоревім” – найвеличніша пам’ятка нашої давньої літератури. Історія відкриття і публікації цього твору пов’язана з низкою загадкових обставин і фактів.

У 1786 році указ Катерини ІІ заборонив монахам і священикам мати кріпаків. Церква перестала бути найбільшим у державі феодалом. Деякі церковнослужителі, невдоволені таким станом речей, повернулися назад до світського життя, кілька десятків монастирів було зачинено.

Згодом імператриця своїм указом скасувала існування Спасо-Ярославського монастиря у місті Ярославлі, але його настоятель отець Іоіль (світське прізвище Биховський) дав обітницю не залишати стіни обителі до смерті.

У монастирі зберігалася велика бібліотека, в якій було чимало стародавніх рукописів. Саме у бібліотеку Спасо-Ярославського монастиря відправив обер-прокурор Священного Синоду, відомий бібліофіл і колекціонер старожитностей граф Олексій Іванович Мусін-Пушкін одного із своїх комісіонерів, не без підстав сподіваючись, що матеріальна скрута примусить архімандрита Іоіля продати частину давніх рукописів. Сподівання Мусіна-Пушкіна виправдались, і комісіонер привіз йому велику кількість історико-літературних матеріалів, серед яких були “Хронограф”, “Сказання про Індію багату”, “Повість про Акіра Премудрого”, “Девгенієве діяння” тощо. У великому збірнику рукописних творів під номером 323 значилась і військова повість “Слово о полку Ігоревім”. Присутні у тексті повісті особливості орфографії ХV – ХVІ століття дозволяли зробити висновок, що цей літературний твір не є оригіналом, а лише списком, тобто копією, зробленою більше як триста років після часу його написання.

Знахідка Мусіна-Пушкіна довгий час чомусь трималася у таємниці. Уперше про неї згадав драматург П.О.Плавильщиков у 1792 році; через п’ять років про “Слово о полку Ігоревім” розповів читачам письменник М.М.Херасков у примітках до 16-ї пісні своєї історичної поеми “Володимир”. У 1797 році в жовтневій книзі Гамбурзького вісника “Spectateur du Nord”, що видавався французькою мовою, найавторитетніший історик тих часів М.М.Карамзін офіційно повідомив громадськість про знайдення “Пісні Ігоревих воїнів” – пам’ятки давньої слов’янської літератури, яка нічим не поступається кращим світовим літературним зразкам.

Активну зацікавленість у придбанні “Слова о полку Ігоревім” виявила Катерина ІІ, але Мусін-Пушкін не захотів навіть за велику суму грошей продати імператриці знайдену у Ярославлі древню повість. Натомість бібліофіл подарував цариці точну копію тексту “Слова о полку Ігоревім”, яку спеціально зробив хтось із петербурзьких художників.

У 1800 році у своїй приватній типографії Мусін-Пушкін розпочав видання повісті. Опрацьовували давньоруський текст і здійснювали переклад російською мовою відомі філологи і архівісти О.Ф.Малиновський, М.М.Бантиш-Каменський та історик М.М.Карамзін. Поява друкованого тексту “Слова о полку Ігоревім” (усього надруковано було 1200 примірників твору) викликала серед учених, письменників, літературних критиків і знавців літератури справжню сенсацію.

На жаль,  у 1812 році, під час війни з Наполеоном, текст було безповоротно втрачено. Він згорів разом з іншими книгами бібліотеки Мусіна-Пушкіна під час великої пожежі у Москві, яка спеціально була влаштована у той момент, коли французькі війська ввійшли до міста.

У 1864 році в імператорській бібліотеці історик П.П.Пекарський відшукав подаровану Катерині ІІ копію “Слова о полку Ігоревім”. Саме ця копія, а також книги першого видання повісті 1800 року ( їх у світі залишилось лише трішки більше, ніж п’ять десятків) стали сьогодні головними джерелами сучасних наукових досліджень. Збереглися для нащадків і короткі виписки, які робили під час роботи над  “Словом о полку Ігоревім” директор Московського архіву Міністерства закордонних справ О.Ф. Малиновський та відомий історик і письменник М.М.Карамзін.

  1. В основу військової повісті покладений відомий в історії похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців у 1185 році. Збереглося два варіанти літописної розповіді про цю подію. Повний варіант розповіді представлений у “Лаврентіївському літописі”, а короткий – в “Іпатіївському літописі”.

За рік до змальованих подій стольнокиївський князь Святослав, об’єднавши війська кількох інших князів, рушив на половців. Це був один із найбільш вдалих походів русичів проти степу. Половецьке військо було наголову розбите, Святослав повернувся до Києва з безліччю різноманітних трофеїв. Ігор участі у поході не брав. За однією версією, він не зумів вчасно дістатися до місця загального збору війська, за іншою – не захотів псувати стосунки з половецьким ханом Кончаком, бо збирався одружити свого сина Володимира з його дочкою.

Усі наступні вчинки Ігоря, очевидно, пов’язані з намаганням змити із себе тавро зрадника, виправдатись перед сучасниками. Цим, мабуть, і пояснюється той факт, що у вівторок 23 квітня 1185 року, саме під час сонячного затемнення, новгород-сіверський князь пішов проти половців, не покликавши нікого на допомогу. У поході поряд з Ігорем були лише його син Володимир та племінник Святослав Ольгович. У районі міста Оскола до їхнього війська приєднався загін курського князя Всеволода – двоюрідного брата Ігоря.

Головним своїм козиром у поході проти половців Ігор вважав елемент несподіваності, але розвідка доповіла, що половці знають про наступ русичів і готуються дати їм збройну відсіч. За таких обставин розумніше було б відступити, але Ігор промовив: “Якщо нам, не бившись, повернутись, то сором нам буде, страшніший за смерть”.

У п’ятницю 26 квітня 1185 року відбулася перша битва русичів з половцями, в якій військова дружина Ігоря здобула швидку перемогу. Молоді князі кинулися навздогін відступаючим ворогам, не здогадуючись, що їх заманюють у пастку. Лише опівночі, потомлені, вони повернулися у стан руського війська. Ігор запропонував почати відступ ще уночі, але Святослав Ольгович заявив, що і коні, і воїни знесилені, дорогою вони обов’язково стануть легкою здобиччю для половців.

А наступного дня військо русичів уже було щільно оточено численними загонами кочівників. Розпочалася битва, яка не вщухала ні вдень, ні вночі. Вирватись з оточення  Ігорю не вдалося. На світанку 29 квітня його дружина була розгромлена. Із усього війська живими залишилося лише 16 воїнів. Ігор, Володимир, Всеволод та Святослав потрапили до полону.

Майже рік перебував новгород-сіверський князь у полоні. Йому дозволялося мати слуг, ходити на полювання, дотримуватись християнського обряду (з цією метою до нього викликали з Київської Русі православного священика). Але після поширення інформації про те, що половці збираються знищити усіх своїх полонених, Ігор почав підготовку до втечі. Допомагав йому половчанин Лавор (у тексті “Слова о полку Ігоревім” його названо Овлуром). Дочекавшись слушного моменту, уночі, коли варта  сп’яніла “від кумизу”, Ігор непомітно вислизнув із шатра і вирушив у небезпечну дорогу додому.  Кочівники услід вислали погоню. Коні, на яких утікали князь і Лавор, згодом були загнані, тому втікачам довелося одинадцять діб пішки пробиратися до кордонів Новгород-Сіверського князівства. У 1187 році повернувся з полону і син Ігоря – Володимир. Повернувся уже з дружиною –  дочкою хана Кончака – і маленьким сином.

По-іншому зображає події походу князя Ігоря Святославовича проти половців невідомий автор “Слова о полку Ігоревім”. Перш за все, звернемо увагу на назву повісті, вона відповідає світовій середньовіковій традиції уже в заголовку називати головного героя або головну подію розповіді.

  1. Сюжетна побудова твору відзначається особливою оригінальністю. Розпочинається повість яскравим поетичним зачином (експозицією), у якому автор одразу заявляє про те, що, на відміну від легендарного співця Бояна, його твір буде грунтуватися лише на правдивих фактах, хай навіть трагічних; але це буде розповідь, яка повністю відповідає історичній дійсності. Більше того, він визначає хронологічні рамки своєї оповіді – “от стараго Владимера до нинішняго Ігоря” (тут і далі цитується транслітерований відповідно до української вимови текст “Слова о полку Ігоревім”, здійснений митрополитом Іларіоном – Іваном Огієнком), тобто у повісті автор буде звертатись до подій, що відбувались протягом останніх двох сотень років – з часів княжіння Володимира Хрестителя до часів княжіння Ігоря Святославовича. Правда, дехто з вчених вважає, що автор під “старим Володимиром” розуміє Володимира Мономаха.

У зав’язці письменник знайомить нас з головними дійовими особами твору, також вкладає в уста князя Всеволода розгорнуту і яскраву характеристику руського війська: “А мої ти куряни – свідоми кмети: под трубами повити, под шеломи возлеліяни, конець копія воскормлени. Пути їм відоми, яруги їм знаєми. Луці у них напряжени, тули отворени, сабли ізострени. Сами скачють, аки сіриї волці в полі, іщучи себі чти, а князю слави”.

Розвиток дії включає у себе декілька важливих моментів: затемнення сонця, яке наче попереджує Ігоря про небезпеку: “Тогда возрі на світлоє солнце, і виді от него тьмою вся своя воя прикрита. І рече Ігорь к дружині своєй: “Братіє і дружино, – луце ж би потяту бити, неже полонену бити!”; сповнена різноманітних символів динамічна розповідь про рух руського війська на половецьку територію: “Ігорь к Дону вої ведеть – уже бо біди його пасеть птиць по дубію, волці грозу восрожать по яругам, орли клекотом на кости звіри зовуть, лисиці брешуть на черления щити. О Руская земле, – уже за шеломянем єси!”; перша  переможна для Ігоря битва, в результаті якої русичі захопили багаті трофеї, “злато і паволоки, і драгия оксамити”.

Кульмінаційним моментом повісті є друга битва, під час якої військо русичів було повністю розбите, а самі князі потрапили до половецького полону: “Бишася день, бишася другий, третьяго дни к полуднію падоша стязі Ігореви… Ту ся брата разлучиста на березі бистрої Каяли, ту кровавого вина не доста… Ту пир докончиша храбрії русичі: свати попоїша, а сами полегоша за землю Рускую… Ничить трава жалощами, а древо з тугою к земли преклонилось”…

Втеча Ігоря з полону і повернення його на батьківщину складає щасливу розв’язку твору: “Солнце світиться на небесі, Ігорь князь в Руской земли. Дівиці поють на Дунаї, въються голоси чрес море до Кієва. Ігорь їдеть по Боричеву к святій Богородиці Пирогощей. Страни ради, гради весели!”

Велику роль у композиції “Слова о полку Ігоревім” відіграють і позасюжетні елементи. Автор повісті надзвичайно органічно вводить у текст свого твору дві вставні новели – “Золоте слово” князя Святослава” та “Плач Ярославни”. Остання новела, в якій дружина Ігоря Єфросинія, передчуваючи нещастя, звертається до сил природи, до Дніпра-Славутича з проханням вберегти коханого чоловіка від загибелі, надає твору особливої доконаності, прикрашає її новими яскравими лірико-трагедійними інтонаціями.

  1. “Золоте слово” Святослава”, хоча і не пов’язане з основним сюжетом, прямо відображає головну ідею повісті. Звернення стольного київського князя до своїх сучасників із закликом до спільних дій не випадково займає 50 відсотків тексту “Слова о полку Ігоревім”. Це означає, що невідомий письменник надавав словам Святослава особливого значення і використав невдалий похід князя Ігоря проти половців як привід до того, щоб загострити увагу на проблемах феодальної роздробленості держави, полум’яно наголосити на необхідності відродження минулої слави і міці Київської Русі, столицею якої він бачив лише одне місто – Київ. Автор сумує з приводу того, що тепер князям, образно кажучи, “розно ся їм хоботи пашуть, копіа поють”, тобто немає серед князів згоди, не одне їм бунчуки повівають і про різне списи співають.

Назвавши Ігоря головним героєм повісті, письменник спочатку зосереджується на ньому, на його родичах й військовій дружині, вдалій і невдалій битві. Але з моменту поразки у битві з половцями Ігор перестає бути основним героєм твору. Далі функції головного персонажа повісті бере на себе київський князь Святослав, устами котрого автор виголошує слова про необхідність припинення братовбивства і міжусобних воєн, про дружнє єднання, мир і добросусідські стосунки, бо лише у цьому вбачає він запоруку сили і могутності держави, процвітання і щастя народу: “…понизіть стязі свої, вонзіть свої мечи вережени, уже бо вискочисте із діднєй слави! Ви бо своїми крамолами начясте наводити погания на землю Рускую, на жизнь Всеславлю, которою бо біше насиліє от земли половецькиї”.

Головна ідея твору, яка полягає у заклику до об’єднання, проголошується не тільки у “Золотому слові” Святослава”. Опосередковано вона виражається стрімким сюжетом повісті: Ігор пішов проти половців, не покликавши нікого на допомогу, саме це стало основною причиною його поразки і загибелі усього його війська.

Без сумніву, утвердження ідеї єднання було настільки важливим для письменника, що заради цього він свідомо пішов на порушення принципу історичної достовірності і навіть дозволив собі відступити від історичної правди. У літописній повісті про похід Ігоря Святославовича 1185 року проти половців чітко вказувалось на те, що князь після полону повернувся до міста Навгород-Сіверського. Автор “Слова о полку Ігоревім” теж дає своєму герою можливість вирватись із полону, з допомогою різноманітних казкових перетворень допомагає йому утекти від переслідування половецьких ханів Гзака і Кончака, але, за текстом повісті, після втечі з полону Ігор повертається не у своє князівство, а до Києва. Цим його вчинком письменник письменник, очевидно, хоче підкреслити намагання князя, який усвідомив помилку, спокутати свої гріхи перед державою; герой наче просить у “матері міст руських” вибачення за свої нерозумні дії.

  1. “Слово о полку Ігоревім” яскраво свідчить про природний розум його автора, про силу письменницького таланту, надзвичайно високу освіченість і патріотизм. Письменник виступає у повісті як людина, яка завжди відстоює загальнодержавні інтереси, для якої власна доля нерозділима з долею власного народу. І хоча образна система повісті досить складна і розгалуджена, можна сказати про те, що у “Слові о полку Ігоревім” є лише один головний образ – це образ Руської землі.

Безперечно, цей образ – збірний, і його визначають багато різноманітних складових, а одними із найголовніших виступають образи руських князів. Із усіх історичних учасників походу автор зосереджується лише на Ігорі і Всеволоді, Володимира коротко згадує  наприкінці твору, а Святослав Ольгович у повісті не згадується зовсім. Найбільше уваги приділяє автор князю Ігорю. Ігор змальований у традиціях давньої літератури. Він, як і переважна більшість героїв наших середньовічних творів, – особи реальні, про яких збереглися певні історичні відомості, але в їхніх характерах відсутня будь-яка “діалектика душі”, вони змальовані досить односторонньо: автори відзначають у персонажів переважно лише одну якусь рису і роблять її головною, домінуючою. Ця риса затьмарює собою усі інші, саме тому герої літературних творів європейського середньовіччя поділяються лише на дві основні групи – на позитивних і негативних. Персонаж, у характері якого могли проявитися одночасно і позитивні, і негативні властивості, – швидше виняток, аніж правило.

Автор відмічає у Ігоря, перш за все, його мужність і відвагу. Хоробре серце князя “в жестоцім харалузі скована, а в буєсти закалена” (“в міцній криці сковане, у відвазі загартоване”). І хоча головний герой твору ні разу не зображується у бою, про його воїнську доблесть розповідає читачам автор, підкреслюючи, що князь “істягну ум кріпостією своєю і поостри сердца своєго мужеством, наполнився ратного духа, наведе своя храбрия полки на землю половецьку за землю Руську”.

Ігор демонструє сміливість, не властиву  людині середньовіччя, коли під час сонячного затемнення ігнорує застереження природи і усе одно наказує війську вирушати у похід. Але потрібно відзначити, що київський князь Святослав, захоплюючись  сміливістю і мужністю Ігоря, картає його за необдумані дії (“Рано еста начала половецкую землю мечи цвілити, а себі слави іскати”), за невміння передбачати наслідки своїх вчинків. Ще гостріше критикує його сам автор повісті: “Спала князю ум похоти, і жалость му знаменіє заступи іскусити Дону великаго” (“Пристрасть спалила князеві ум, і жадоба спробувати Дону великого заступила йому знамено”). Хоча той факт, що новгород-сіверський князь після втечі з полону одразу прийшов “замолити гріхи”  до Києва, свідчить про здатність Ігоря самовдосконалюватись, робити правильні висновки із  відповідних життєвих уроків.

Сміливим і мужнім воїном змальований у “Слові о полку Ігоревім” і князь Всеволод. Образ Всеволода поданий у яскравих традиціях народного епосу. Під час бою він не зважає на рани, забуває про спадок і маєток, про родину і навіть про любов вродливої дружини Глібівни.

Всеволод – плоть від плоті свого війська, він завжди там, де звитяжно воюють з ворогами його воїни. Наче казковий герой, він  “прискає стрілами”, “гремить об шоломи мечами харалужними”. Зображенню бойових дій за участю цього князя властива яскрава гіперболізація: “Камо, Туре, поскочяше, своїм златим шеломом посвічивая, тамо лежать погания голови половецкия, поскепани саблями каленими шеломи оварьския от тебе”… (“Куди, Туре, поскочеш, поблискуючи своїм золотим шоломом, там лежать погані голови половецькі, шоломи оварські шаблями загартованими на скибки поколені від тебе”).

Київська Русь переживала часті періоди роздробленості, жорстоких міжусобних воєн. Державі необхідна була міцна централізована влада, яка б могла давати відсіч зовнішнім ворогам, забезпечувати спокій і законність у власних кордонах. Символом і гарантом такої влади виступав мудрий князь, у якому вбачали справедливого, далекоглядного правителя, захисника рідної землі й усіх знедолених та нещасних.

Саме таким ідеальним правителем змальований у “Слові о полку Ігоревім” київський князь Святослав. Він виступає у творі як патріот рідної землі, турботливий керівник держави, хранитель її слави і величі. Автор наділяє його найкращими якостями людини, громадського діяча і полководця, який “приспав” свєю суворістю войовничість половців, ”притрепал своїми сильними полки і харалужними мечи. Наступи на землю половецкую, притопта холми і яруги, взмути ріки і озери, іссуши потоки і болота. А поганого Кобяка із луку моря от желізних великих полков половецьких, яко вихр, виторже, – і падеся Кобяк в граді Кієві, в гридниці Святославлі!”

Насправді Святослав не відігравав важливої ролі у політичному житті Київської Русі. Йому навіть довелося ділити свою владу у Києві з більш впливовим князем Рюриком Ростиславовичем, який поступився Святославу лише титулом великого князя, але мав більше війська, володів усіма землями навколо столиці і, по суті, одноосібно вирішував найважливіші політичні  та соціальні питання.

Автор “Слова о полку Ігоревім” представляє Святослава всезнаючим, сивоголовим старцем, який опікується долею молодших князів, глибоко переживає за долю своєї держави. Київський князь навіть володіє віщим даром, він на відстані відчуває, що з військом Ігоря трапилось лихо (у літописній повісті сказано, що Святослав  у дійсності довідався про поразку Ігоря від воєводи  Біловолода Просовича під час свого перебування у Чернігові, де він намагався зібрати воїнів для нового літнього походу проти половців).

“Золоте слово”, з яким звертається Святослав до усіх найбільш впливових князів Київської Русі, це – справжній маніфест миру і добросусідських стосунків, полум’яний заклик до об’єднання в ім’я слави і міці рідної держави, в ім’я процвітання і добробуту народу.

Серед тих, кому адресує Святослав свою яскраву публіцистичну промову, особливо виділяється володимиро-суздальський князь Всеволод Велике Гніздо, прозваний так за належність до численної родини. Устами Святослава автор підкреслює надзвичайну військову могутність Всеволода, багатотисячність його війська: “Ти бо можеши Волгу весли раскропити, а Дон шеломи вильяти”.

Мабуть, не випадково Святослав звертається до Всеволода, як до рівного, називаючи його великим князем і зазначаючи: “Аже би ти бил, то била би чага по ногаті, а кощей по різані” Сучасною мовою ця фраза перекладається так: “ То ж коли б ти був, то була б рабиня по ногаті (50 копійок), а раб по різані (20 копійок)”. Цей короткий фрагмент тексту “Слова о полку Ігоревім” сприймається як образне свідчення могутності Всеволода. Святослав робить натяк на те, що велика кількість захоплених Всеволодом у полон половців значно здешевила б у Київській Русі вартість рабів, адже реальна ціна раба у ті часи становила 35 гривень.

Святослав дозволяє собі ще один комплімент на адресу Всеволода. Він говорить: “Ти бо можеши по суху живими шерешири стріляти, – удалими сини Глібови”. “Живі шерешири” – тобто живі стріли чи списи – означають, що володимиро-суздальському князю не обов’язково самому воювати, він спокійно може послати на бій з ворогами своїх васалів.

Звертаючись до київського князя Рюрика і його брата, смоленського князя Давида, а також до волинського князя Романа, Святослав відзначає їхню хоробрість і військову силу, закликаючи об’єднати зусилля і помститися половцям “за землю Руську, за рани Ігоря…”. Такий же заклик звучить і у звертанні до галицького князя Ярослава Осмомисла – тестя Ігоря. Ярослав зображений головним оборонцем західних кордонів Київської Русі, його велич та сила поширюється і на Європу: “Галичкий Осмомисле Ярославе, – високо сидєши на своїм златокованім сиолі, підпер гори Угорськиї своїми желізними полки, заступив королеви путь, затворив Дунаю вороти, меча бреми ни чрез облаки, суди рядя до Дуная”.

Добре знаючи, що Ярослава недаремно прозвали Осмомислом, що він відзначається особливою обережністю і хитрістю, і, маючи велике наймане військо, постійно уникає військових конфронтацій (казали, що особисто князь не брав участь у жодній битві), Святослав пропонує галицькому князю не самому виступити у похід, а вислати проти хана Кончака лише свої війська: “Стріляєши с отня злата стола салтани за землями – стріляй, господине, Кончака, поганого кощея”…

Зовсім іншою інтонацією наповнене звернення до полоцьких князів, спадкоємців знаменитого князя Всеслава. Святослав закликає їх забути давні образи, зупинити стару ворожнечу, “вискочити” із поганої “дідівської слави”. Автор звинувачує полоцьких князів у тому, що з їхньої вини і з вини таких “крамольників”, як дід Ігоря чернігівський князь Олег Святославович, прозваний Гориславовичем, ослабилась Руська держава: “Ви бо своїми крамолами начясте наводити погания на землю Рускую, на жизнь Всеславлю, которую бо біше насіліє от землі половецкиї”.

Сам князь Всеслав, що вів боротьбу з Ярославом Мудрим і його спадкоємцями, зображений у “Слові о полку Ігоревім” не тільки з осудом, але й і з певною долею симпатії. Автор співчуває йому, вважаючи, що життєві обставини зробили його “неприкаяним”, примусили “скакати лютим звіром”, бути злим і жорстоким, “немилостивим на кровопролиття”.

Загалом, “Золоте слово”, з яким Святослав звертається до сучасників, не тільки яскраво утверджує ідею єднання усіх князівств навколо Києва, а й розкриває характери найвпливовіших і найавторитетніших князів Київської Русі наприкінці ХІІ століття.

Велике емоційне навантаження у “Слові о полку Ігоревім” несе на собі образ Єфросинії Ярославни – дружини Ігоря, яка на момент військового походу чоловіка перебувала у володіннях свого батька Ярослава Осмомисла. Ярославна яскраво символізує собою любов і подружню вірність. Благородна і любляча жінка серцем відчуває лихо і хоче якось зарадити чоловікові, вона звертається до сил природи зі слізним проханням вберегти коханого і його військо у чужому краю. Ярославна готова полетіти до свого “лада” птицею, аби утерти князю “кривавия его рани на жестоцем его тілі”, щоб допомогти Ігорю вистояти у важку хвилину.

Образ Ярославни – справжнє художнє відкриття, велика творча удача автора “Слова о полку Ігоревім”, який не став зображувати жінку як примітивне знаряддя чоловічої утіхи чи як джерело спокуси.  В образі цієї княгині узагальнені найкращі риси давньоруської жінки, вірної дружини і відданої помічниці, готової на самозречення заради свого чоловіка. За емоційною глибиною і драматизмом “Плач Ярославни” не має собі рівних у світовій літературі. Почуття скорботи і суму, що були викликані у княгині відчуттям поразки війська князя Ігоря, – це скорбота і сум усіх руських матерів та дружин, діти і чоловіки яких пов’язали свою долю із збройним захистом батьківщини. Всеперемагаюча і життєдайна сила кохання Ярославни дає Ігорю можливість не загинути у битві, зберегти сили і благополучно утекти з половецького полону. Не випадково саме після її звернення  до усіх стихій природа дивовижним чином допомагає князю відірватися від погоні і подолати такий далекий та небезпечний шлях із половецької землі до Києва.

Важливу роль в образній системі повісті відіграє і образ співця Бояна. Його існування довгий час піддавалося сумніву. Дехто з учених вважав, що Боян –  плід фантазії автора “Слова о полку Ігоревім”, лише образ-символ, художнє уособлення будь-якого митця. Як доказ наводили походження імені “Боян”, яке дійсно походить від давньоруського дієслова “баяти”, тобто  розповідати чи співати.

Але переважна більшість дослідників сприймають Бояна як історичну особу. Автор “Слова о полку Ігоревім” вважає його своїм учителем і майже точно вказує як на  період життя легендарного співця, так і на зміст його творів (“пісень”): він співав про “старого Ярослава” (Мудрого), який помер у 1054 році; про його брата “хороброго Мстислава” – князя Тьмутараканського і Чернігівського, який помер  у 1036 році; про “Красного Романа Святославовича” – онука Ярослава Мудрого і рідного брата сумнозвісного Олега Гориславовича, убитого половцями 2 серпня 1079 року.

Пісні Бояна сповнені високих поетичних порівнянь, вони звучать, наче спів солов’я, а майстерність співця настільки досконала, що під його пальцями стають живими струни  і “сами князем славу рокотаху”. Боян у зображенні невідомого автора “Слова о полку Ігореві” – ідеальний творець, внук язичницького бога Велеса – бога насолоди і достатку, покровителя мистецтв. Він названий “віщим”, “смисленим”, це означає, що Боян володіє даром передбачення, йому властива особлива мудрість. В поетичній манері співця яскраво виділяється надзвичайний політ фантазії, неповторна метафоричність і образність: “Боян бо віщий, аще кому хотяше піснь творити, то растікашеть ся мислію по древу, сірим волком по земли, шизим орлом під облаки”. Автора “Слова о полку Ігоревім” захоплює вміння Бояна поєднувати “оба поли сего времени” (тобто встановлювати зв’язки між поколіннями, поєднувати минуле і сьогодення), у своїй повісті він наводить навіть декілька яскравих прикладів поетичної манери легендарного оповідача: “Комони ржуть за Сулою… Звенить слава в Києві… Труби трубять в Нові Граді… Стоять стязі в Путивлі”…

Як уже відзначалось, творець “Слова о полку Ігоревім” спочатку дискутує з Бояном, відмовляючись від його прийомів і принципів зображення історичних подій, але згодом у деяких фрагментах тексту сам починає активно наслідувати свого відомого попередника: “Се вітри, Стрибожи внуці, віють з моря стрілами на храбрия полки Ігореви. Земля тутнеть… Ріки мутно текуть… Поросі поля покривають… Стязі глаголють… Половці ідуть от Дона і от моря, і от всіх стран руския полки обступиша”…

З яскравою метафоричністю зобразив автор твору і військо князя Ігоря – тих безіменних героїв, які загинули “за землю Рускую”. Образ народу – ще одна важлива складова образу Руської землі. Народ у “Слові о полку Ігоревім” – це, перш за все, народ-воїн, готовий відгукнутися на перший поклик князя. Не випадково автор до слова “русичі” постійно додає епітет “хоробрі”. Кожен із військової дружини Ігоря змалку навчений військовому мистецтву, вихований за законами військової честі і слави. Усі учасники походу “під сурмами сповиті, під шоломами вилюляні, з кінця списа вигодувані. Путі їм відомі, яруги їм знані. Їхні луки напружені, сагайдаки відчинені, шаблі нагострені. Самі вони скачуть, як сірі вовки в полі, шукаючи собі чести, а князеві слави”.

Про мужність і сміливість руського війська особливо яскраво свідчить друга битва з половцями, що тривала три доби. Дружинники Ігоря героїчно зустріли ворога, який переважав їх чисельністю, вони воліли померти, але не зганьбити своєї честі відступом.

Не можна не звернути особливої уваги на короткий фрагмент повісті, де автор з осудом розповідає про “крамоли” князя Олега Святославовича, які ослаблювали державу і “вкорочували людям вік”. Після таких братовбивчих воєн “по Руской земли рітко ратаєве кикахуть, но часто врани грахуть, трупів себі діляче, а галиці свою річ говоряхуть, – хотять полетіти на уїдіє” (…”по Руській землі рідко орачі перекликувалися, та часто крякали круки, труп’я собі ділячи, а галки свою мову говорили, – хотять полетіти на поїдь”).

Цей невеличкий фрагмент привносить у повість яскравий соціальний елемент, підкреслює те, що князі часто-густо невиваженими вчинками, бажанням владарювати і тішити свої амбіції наносять непоправної шкоди власному народові, нищать господарство, знецінюють людське життя.

Пообіцявши на початку повісті звертатися до зображення подій що відбулися протягом останніх двохсот років, автор залишається вірним своїй обіцянці. Історія стає невід’ємною частиною ідейно-образної структури “Слова о полку Ігоревім”. Включення до тексту твору цікавих фактів з історичного минулого Київської Русі надає йому високого узагальнення. Досить часто важливі  події давньоруської історії використовуються невідомим автором також для унаочнення головної ідеї, для підсилення емоційного звучання повісті.

Поєднуючи минуле і сьогодення, автор поділяє історію своєї держави на декілька періодів. Перший період він назвав “віками Трояновими”, тобто віками язичництва, другий історичний період пов’язаний з часом княжіння Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Цей період найвищого розквіту Русі, на думку невідомого письменника, змінюється часом міжусобиць і “крамол”, що, на жаль, не вщухають і досі.

В історії автор повісті знаходить декілька яскравих фактів, які, на його думку, мають стати для сучасників прикладом до наслідування, беззастережним морально-етичним законом, порушути який означає зрадити власній державі і славі предків. З цією метою згадується смертельний двобій князя Мстислава Володимировича з князем косогів Редедею, який відбувся у 1022 році. Перемога Романа позбавила косогів ватажка, і вони здалися русичам без бою.

З особливим пафосом розповідається у “Слові о полку Ігоревім” і про похід об’єднаного війська під орудою князя Святослава проти половців 1183 року, коли на річці Орелі був захоплений у полон половецький хан Кобяк та двоє його синів. Відзначимо також, що адресована князю Всеволоду фраза із “Золотого слова” Святослава “Ти бо можеши Волгу весли раскропити…” має у собі відвертий натяк на успішні військові походи Всеволода проти волжських болгар.

Для автора “Слова о полку Ігоревім” історія – цілюще джерело натхнення і снаги, разом з тим він закликає сучасників з абсолютною відповідальністю поставитись до її важливих уроків і у майбутньому більше не повторювати тих помилок, які свого часу допустили дід Ігоря чернігівський князь Олег Святославович та полоцький князь Всеслав Бряцеславович.

Олег, щоб повернути собі Чернігівське князівство, першим в історії нашої держави звернувся по допомогу до половців і уклав з ними відповідну угоду. Війська кочівників за сприяння крамольного князя почали нищити територію Київської Русі. Очевидно, автор “Слова о полку Ігоревім” знав і про те, що в покарання за жорстокість князь Олег два роки був у вигнанні на острові Радосі, що у 1096 році під час міжусобиці він убив сина Володимира Мономаха Ізяслава та полонив його дружину і маленького сина, але про ці факти у своєму творі він не згадує, зате згадує печально відому битву біля села Ніжатина Нива  у 1078 році. Під час цієї битви безглуздо загинули союзники Олега князі Борис В’ячеславович та Ізяслав Ярославович.

Заплямував свою честь постійними чварами і міжусобними війнами полоцький князь Всеслав. Внук полоцької княгині Рогніди, яку Володимир Хреститель силою узяв за дружину, убивши при цьому її батька і братів, як говорить літопис, був народжений “від волхованія”, тобто впаслідок чародійства, і володів дивовижним магічним даром. Окрім того на голові у князя була велика родима пляма, що сприймалася деким із його оточення як символічна ознака.

У 1066 році Всеслав розпочав міжусобну війну проти дітей Ярослава Мудрого: Ізяслава, Святослава і Всеволода. Він захопив Новгород, пограбував його, навіть зняв дзвони із церкви святої Софії Новгородської. Про цю подію автор “Слова о полку Ігоревім” говорить лаконічно, але з великою художньою силою: “Утрі же возизи стикуси, отвори врата Нови Граду, расшибе славу Ярославу, скочи волком до Немиги з Дудуток”.

Дійсно, на невеличкій річці Немизі, яка колись протікала біля міста Мінська, у 1067 році військо Всеслава було розбите, а сам князь змушений був рятуватись втечею. Згодом ворогуючі сторони помирились, мир було скріплено хрестоцілувальною клятвою. Але Ізяслав Ярославович, великий київський князь, порушив слово, віроломно захопив Всеслава та двох його синів і кинув  до в’язниці (“поруба”). Всеслава звільнили повсталі кияни. Це трапилось у 1068 році. У цьому році військо Ярославовичів – Ізяслава, Святослава і Всеволода – вперше  в давньоруській історії було розбите половцями. Виникла реальна загроза захоплення ворогами Києва. Жителі міста “створише вече”, почали вимагати від Ізяслава зброю і коней, щоб відбити напад кочівників. Князь побоявся озброїти народ, тоді повсталі жителі міста звільнили “із поруба” Всеслава, який, на відміну від Ізяслава, пообіцяв їм зброю та амуніцію, і проголосили його великим київським князем.

Сім місяців очолював Всеслав київський престол, але Ізяслав з допомогою війська своїх братів та польського короля Болеслава повернув собі Київ і титул великого київського князя. Всеслав повернувся до Полоцька. Втечу Всеслава від об’єднаного війська Ізяслава, Святослава і Всеволода автор “Слова о полку Ігоревім описав так: “Скочи от них лютим звіром в полночи із Біла Града, обісися сині мьглі”, тобто втікав лютим звіром, підвісившись до синьої хмари (туману).

Деякі дослідники “Слова о полку Ігоревім” відзначають, що автор повісті порушив хронологію і спочатку розповів про події 1068 року, а уже затим про події 1066 і 1067 років. Зроблено це свідомо, адже для письменника найважливішим було показати, до яких страшних наслідків призвели міжусобиці. Цей епізод повісті відзначається особливим драматизмом, яскравою художньою майстерністю автора: “На Немизі снопи стелять головами, молотять чепи харалужними, на тоці живот кладуть, віють душу от тіла. Немизі кровави брезі не болотом бяхуть посіяни, – посіяни костьми руских синов”…

В результаті кривавих братовбивчих воєн держава почала втрачати могутність, оголювала свої кордони для ворогів. Єднання усіх територій Русі під владою київського князя – ось, на думку невідомого письменника, головна запорука сили і розквіту його країни, яка простяглася з півночі на південь, із заходу на схід  на тисячі кілометрів. Для автора поняття “Руська земля” не обмежується лише Києвом і Черніговим, в повісті надзвичайно активно задіяний величезний географічний простір. Події, про які розповідається  у “Слові о полку Ігоревім”, відбуваються у  Полоцьку, Курську, Путивлі, Білгороді, Переяславі, Галичі, Нижатиній Ниві, Корсуні, Володимирі, Суздалі, Рязані, Городенську, Володимирі-Волинському, Луцьку, Дудутках, Перемишлі, Римові, Турові, Сурожі, Пінську. Навіть таке місто, як Тьмутаракань,  що у той час знаходилося на половецькій території, але колись належало дідові князя Ігоря, автор сприймає як частку Руської землі, частку своєї батьківщини.

Письменник чітко визначає кордони сучасної йому держави, яка з півдня обмежена  Чорним морем і Дунаєм, із заходу – Угорськими горами (Карпатами) і Північною Двіною, з північного сходу – Волгою, зі сходу – Доном і Дінцем, з південного сходу Сулою. В розповідь також включені Азовське море, Примор’я, Посулля, такі річки, як Дніпро, Рось, Стугна, Немига, Канин, Каяла. Вчені вважають, що Каяла – це давня назва річки Кагальник, яка неподалік від гирла Дону впадає в Азовське море.

Автор повісті надзвичайно вдало показує міцні зв‘язки Київської Русі з іншими державами і територіями, відзначає її значний вплив на хід світової історії. Письменник не виводить свою батьківщину із кола народів, що її оточують, навпаки, він активно підкреслює  участь Русі у багатьох важливих соціально-історичних і політичних процесах. Не випадково до подій, що відбуваються на давньоруських землях, постійно дослуховуються Греція і Литва, німці і морави, венеціанці і угорці, овари і половці.

Широка географія, що так яскраво відображена у “Слові о полку Ігоревім”, підкреслює велич Руської землі, її невичерпні природні багатства. Природа у повісті відіграє надзвичайно важливу роль, без неї неможливо уявити собі образну систему твору. Автор володіє народним світосприйняттям, тому сили природи у нього наділені людськими рисами і якостями, вони беруть безпосередню участь у розвитку майже усіх подій твору, то допомагаючи героям повісті, то співчуваючи їм.

Перед початком військового походу Ігоря проти половців сталося сонячне затемнення. Це – реальний факт, але у “Слові о полку Ігоревім” він зображений як зловісна прикмета, як застереження природи: вона наче попереджує князя і його військо про страшну небезпеку, що чатує на  них у поході, намагається зупинити  Ігоря, вберегти його від невірного кроку.

Після жорстокої поразки у другій битві природа, наче жива істота, сумує разом із усіма русичами за полеглими воїнами: “Ничить трава жалощами, а древо с тугою к земли преклонилось…”.

І, навпаки, коли Ігорю, який уже зрозумів свою помилку, духовно оновився, вдається утекти з полону і повернутись до Києва, природа  разом з ним святкує радісне повернення: “Сонце світиться на небесі, Ігор князь в Руской земли”.

Усі пейзажі у повісті подані в абсолютній відповідності до тих почуттів, які переживають герої твору, а також виступають своєрідними авторськими коментарями до зображуваних подій. Так, наприклад, незадовго до трагічної для русичів битви автор використовує в тексті пейзаж, який одразу вводить читачів в особливу атмосферу, виступає прообразом майбутньої жорстокої битви: “Другого дни вельми рано кровавия зори світ повідають, черния тучя с моря ідуть, – хотять прикрити 4 солнца, а в них трепещуть синії молнії. Бити грому великому, ітти дождю стрілами с Дону великого!”

Автор “Слова о полку Ігоревім” чудово розуміється на флорі та фауні, добре знає стандартну поведінку  тварин і птахів. Але часто у його зображенні звичні і добре знайомі сучасникам звірі і птахи набувають значення яскравих образів-символів, як, наприклад, в епізоді, що описує рух війська Ігоря до половецьких територій: “Ігорь к Дону вої ведеть, – уже бо біди его пасеть птиць по дубію, волці грозу восрожать по яругам, орли клекотом на кости звіри зовуть, лисиці брешуть на черления щити”.

У тексті повісті названо величезну кількість тварин і рослин, природа в “Слові о полку Ігоревім” наповнена різноманітними шумами і звуками, автор завжди точно добирає означення крику і пересуванню звірів та птахів: галиці річ говорять, лисиці брешуть, комоні ржуть, врани граяхуть, рикають тури; соколом полете, волком потече, поскочи горностаєм, восплескала лебединими крили тощо.

Зазначимо, що саме до сил природи звертається Ярославна зі своїм слізним проханням, своїм плачем, таким схожим на заклинання чи замовляння. І природні сили допомагають Ігорю втекти з ворожого полону. Щоб збити зі сліду половецьких ханів Гзака і Кончака, які кинулися за ним у погоню, “ворони не грахуть, галиці помолкоша, сороки не строкоташа, полозію ползаша только”. Зате Донець, з яким князь розпочав казкову розмову,  стелить йому шовкову траву на березі, гойдає на хвилях, стереже чайками на вітрах; Ігорю дятли “тектом путь к ріці кажуть, соловії веселими пісньми світ повідають”, тобто дятли стуком путь до річки вказують, а солов’ї веселими піснями закликають світанок.

  1. Основна художня своєрідність “Слова о полку Ігоревім” полягає у надзвичайно органічному поєднанні двох літературних стихій, двох традицій – книжної та фольклорної.

У відповідності до книжної традиції тих років автор повісті часто використовує риторичні конструкції: звертання, вигуки і запитання. Риторичні конструкції з’явились у творі під впливом риторичної прози, популярної як у церковних, так і у світських колах. Покликані стимулювати увагу слухачів і активно заохочувати читачів, риторичні запитання, вигуки і звертання у повісті несуть на собі  особливе емоційне навантаження. “О Руская земле, уже за шеломянем єси!” – двічі вигукує автор у найдраматичніші моменти розповіді. ”Что ми шумить, что ми звенить далече рано перед зорями?” – запитує він сам у себе за мить до вирішальної битви війська князя Ігоря з половцями.

Досить часто письменник ритмічно та інтонаційно організовує  текст з допомогою анафор та епіфор – однакового початку та однакового закінчення рядків і абзаців повісті. Наприклад: “Ігор спить, Ігор бдить, – Ігор мислію поля мірить”; три абзаци (строфи) плачу Ярославни розпочинаються зі слів: “Ярославна рано плачеть”; тричі своє звертання до князів Святослав закінчує фразою: “…за землю Рускую, за рани Ігореви, буєго Святославлича!”

На ритмічну структуру повісті активно вплинув зворотний паралелізм, до якого іноді звертається автор: “…не 10 соколов на стадо лебедей пущаше – но своя вещіа персти на живая струни воскладаше”; “Не буря соколи занесе чрез поля широкая, – галици стади біжать к Дону великому”.

Зворотний паралелізм, який і сьогодні властивий поетично-пісенній творчості нашого народу, сприяє досягненню у “Слові о полку Ігоревім” контрасного чергування традиційної прози і ритмічно організованих рядків, збагачує твір новими ритмічними можливостями, робить його ще більш художньо досконалим.

Свідченням активного сприйняття і розуміння книжної традиції є постійне використання у “Слові о полку Ігоревім” яскравих метафор: “волці грозу восрожать”, “ту кровавого вина не доста”, “свист звіриний воста”, “ітти дождю стрілами”, “Бояне, соловію старого времени”, “звенить слава”, “под шеломи возлеліяни”, “печаль жирна утече” тощо.

Зближує слово з літературною традицією тих років і велика кількість книжних епітетів. Подібні епітети часто називають “епічними”, і вони стали добре відомі науковцям не тільки по “Слову о полку Ігоревім”: “мутен сон”, “саблі ізострени”, “пресвітле сонце”, “старі времена”, “невесела година”, земля незнаєма”, “побідний жребій”, “луци напряжени”, “прадідняя слава”, “старі словеса”, “поганий половчанин”, “дівиця люба”, “тепла мгла” та інші.

Разом з тим, невідомий письменник надзвичайно активно використовує постійні епітети, характерні для усної народної творчості: “зелене дерево”, “зелена трава”, “красна діва”, “лютий звір”, “острий меч”, “сизий орел”, “сірий вовк”, “студена роса”, “черлен стяг”, “чисте поле”, “чорний ворон”, “чорна туча”, “поле широке”.

Надзвичайно цікава у повісті система порівнянь. Найчастіше за порівнянням автор звертається до світу природи. Боян “растікашет ся мислію по древу, сірим волком по земли, шизим орлом под облаки”, воїни Святослава “скачют, аки сіриї волци в полі”; Святослав вихопив Кобяка, “яко вихр”.

Усна народна творчість, очевидно, надихнула автора “Слова о полку Ігоревім” порівнювати жорстоку битву то з кривавим весільним застіллям (…ту кровавого вина не доста… Ту пир докончиша храбрії русичі: свати попоїша, а сами полегоша за землю Рускую….”), то з весняним посівом ( “Черна земля под копити костьми била посіяна, а кровію польяна: тугою взидоша по Руской земли”), то з жнивами і молотьбою (“На Немизі снопи стелють головами, молотять чепи харалужними, на тоці живот кладуть, віють душу от тіла”).

Повість дуже близька до кращих творів народного епосу  активним використанням гіперболізації. Не випадково багатьох героїв твору можна порівняти з казковими героями: князь Всеволод, наприклад, може Волгу веслами розплескати, а Дон шоломами вичерпати, Ярослав Осмомисл підпирає гори угорські своїми залізними полками.

Незважаючи на те, що в основі “Слова о полку Ігоревім” лежать реальні історичні факти, автор не боїться задіювати у повісті традиційні для фольклору елементи вимислу і фантастики: втікаючи з полону, Ігор скаче горностаєм до очерету, сідає білим гоголем на воду, зіскакує з баского коня сірим вовком і потім летить соколом під хмарами. А тиха розмова князя з річкою Дінцем перед фіналом твору ще більше підсилює у ньому казкову атмосферу.

Одразу впадає в очі і активне використання у “Слові о полку Ігоревім” магічних чисел та троїстості повторів. Наприклад: “Ігор спить, Ігор бдить – Ігор мислію поля мірить”; Ярославна звертається до трьох стихій – вітру, Дніпра та сонця; три дні триває битва русичів з половцями і так далі.

Завжди значне місце у фольклорних текстах відводилося віщим снам, народним прикметам і символам. Ця традиція яскраво проявилася і у “Слові о полку Ігоревім”. Достатньо пригадати сонячне затемнення чи віщий сон князя Святослава: князь бачить, що дах його золотоверхого терема залишився без гребеня, що його покривають чорним покривалом, черпають синє вино з отрутою змішане, сиплють на лоно великі перлини. Дах без гребеня – знак біди, вино і перлини – символ сліз, чорне покривало – символ похорон. Ці відомі народні фантасмагоричні символи достатньо прозоро вказують на можливий розвиток подій у творі.

Зазначимо, що мова повісті – це літературна мова кінця дванадцятого століття. Словник автора, окрім давньоруських слів, включає і цілий ряд запозичень: паполома, пардус, шерешири, кровать, оксамит (з грецької), кощей, харалужний (з тюркської), коромола (з латинської), каган (з хозарської), стрикус (з німецької), сабля (з угорської), чага (з арабської) та інші. Характерно, що у творі, незважаючи на тісні зв’язки та спільні кордони, не використано жодного запозичення із польської мови. Очевидно, польська мова у ті часи ще не набула такого розвитку, щоб якимсь чином впливати на структуру інших мов.

  1. Автор “Слова о полку Ігоревім”, подарувавши нам один із найяскравіших і найоригінальніших творів світової літератури, не залишив про себе ніяких відомостей. Цей факт, а також утаємничена історія знайдення і загибелі тексту повісті викликали безліч різноманітних домислів та пліток. Дехто з учених вважає, що “Слово о полку Ігоревім” написане не у 1185 – 1187 роках, як це зафіксовано більшістю науковців, а значно пізніше – у ХІV столітті. Є окремі дослідники, які схильні визнати, що цей твір – лише надзвичайно вдала літературна містифікація, талановита підробка ХVІІІ століття, створена архимандритом Іоілем, самим Мусіним-Пушкіним  або Бантишем-Каменським.

Спеціалісти з багатьох країн світу намагаються встановити, хто міг написати повість. Існує величезна кількість різноманітних теорій щодо автора “Слова о полку Ігоревім”, але жодна з них не може точно назвати нам його ім’я. Російський письменник і дослідник давньої літератури Володимир Чівіліхін, наприклад, впевнений, що повість написав сам князь Ігор. Свою точку зору він виклав у романі-есе “Пам’ять”. Відомий поет і перекладач Віктор Гончаров допускає, що цей твір могла написати дружина Ігоря – Єфросинія Ярославна.

Ще один дослідник “Слова о полку Ігоревім” Арсен Гогешвілі доводить, що початок повісті – це акровірш, тобто початкові рядки розташовані так, що у них зашифроване ім’я автора твору. І це ім’я – Ананій.

Відсутність у повісті християнських символів, традиційних для давньої літератури посилань на Святе Письмо породило теорію, що автор не сповідував християнську релігію і  був язичником. Казахський дослідник слова, відомий поет Олжас Сулейменов у своїй книзі “Аз і я” назвав автором “Слова о полку Ігоревім” зброєносця князя Ігоря половчанина Овлура (Лавора).

Викликає інтерес і так звана “теорія літературного вчителя”. Середньовічна традиція забороняла письменникам залишати у творах якусь інформацію про себе, зате дозволяла згадувати свого літературного вчителя. Не випадково у слові згадується співець Боян, якого, не без підстав, вважають літературним наставником автора “Слова о полку Ігоревім”. У ХІV столітті була написана військова повість “Задонщина”, де відчувається величезний вплив “Слова”. У “Задонщині” згадується книжник Софоній Рязанець. Можливо, це і є автор повісті про похід князя Ігоря проти половців, котрому його невідомий послідовник  і творчий спадкоємець віддає належне за високий талант.

Дехто з дослідників давньої літератури називає автором “Слова о полку Ігоревім” чернігівського воєводу Біловолода Просовича – одного із 16 учасників битви, які залишилися живими і повернулися до Київської Русі. Нагадаємо, що саме Просович розповів київському князю Святославу про те, що трапилось з військом Ігоря.

Михайло Грушевський, наприклад, відчував різницю у стилістиці повісті, вважав, що у творі не один, а два автори. Першому належить та частина “Слова о полку Ігоревім”, яка закінчується “Золотим словом” Святослава, а перу іншого належать лише фінальні епізоди твору.

Серед  можливих кандидатів на авторство вчені у різні роки розглядали кандидатури “книжника Тимофія Галичанина”, Бояна, співця Митуси, невідомого літописця князя Святослава, Агафії Ростиславівни – вдови старшого брата Ігоря Олега. Але на наш погляд, найбільш перспективними сьогодні є дві наукові концепції – концепція російського дослідника давньої літератури Бориса Рибакова, та українського вченого Леоніда Махновця.

Б.О.Рибаков вважає, що “Слово о полку Ігоревім” міг написати київський боярин Петро Бориславович, який мав літературний талант, був добре знайомий з Ігорем та Святославом, виступав як палкий патріот Києва і міг бути учасником історичного походу.

Л.Є.Махновець доводить, що можливий автор повісті – князь Володимир Ярославович, рідний брат дружини князя Ігоря Єфросинії Ярославни. Володимир Ярославович відзначався гострим розумом, спостережливістю, він був обізнаний з усіма фактами життя та діяльності свого родича, йому також були добре відомі як  двір київського князя Святослава, так і сам князь.

Але, на жаль, жодна із існуючих теорій стосовно авторства повісті не є бездоганною. Яскрава особистість творця “Слова о полку Ігоревім” зостається невідомою, ну а сам твір назавжди залишиться блискучим прикладом реалізації високого художнього таланту автора, спрямованого на служіння рідній державі і народу.

 

 

ТВОРЧІСТЬ ІВАНА ВИШЕНСЬКОГО

 

План.

 

  1. Життєвий шлях і світогляд Івана Вишенського.
  2. “Обличеніє диявола-миродержця” (робота з текстом):

    а) світоглядно-психологічний рівень прочитання твору;

    б) художньо-образний рівень;

    в) мовно-структурний рівень.

  1. Індивідуальний стиль Івана Вишенського.

 

Рекомендована література.

 

  1. Вишенський Іван. Твори/ За ред. І.Єрьоміна.- К., 1959.
  2. Вишенський Іван. Вибрані твори.- К., 1980.
  3. Вишенський Іван. Твори/ Переклад В.Шевчука.- К.,1986.
  4. Франко І. Іван Вишенський і його твори// Зібр. творів:

    У 50 т. — Т.30. — К., 1981.- С.7-211.

  1. Яременко П.К. Іван Вишенський.- К., 1982.
  2. Шевчук В. Мандрівничий, котрий розпікав людське

    сумління// Дорога в тисячу років.- К.,1990.- С.68-84.

  1. Пашук А.І. Іван Вишенський — мислитель і борець.- Львів, 1990.
  2. Пінчук С.П. Іван Вишенський: Життя і творчість.- К., 1969.

 

Методичні поради.

 

  1. Для з’ясування першого питання радимо звернутися до статті В.Шевчука “Мандрівничий, котрий розпікав людське сумління”, де викладено цікаві спостереження і припущення, які стосуються біографії Вишенського, в цілому маловідомої і загадкової (більше знаємо про твори письменника та історію їх публікації і вивчення). Ось деякі положення цієї статті.

“Маємо реальні факти, що письменник у молодості був зв’язаний з представниками латинсько-польської освіченості, навіть з католицькими колами, і певною мірою був до них близький”.

“Щось у житті молодого Вишенського відбулося, в його молодості конче мав бути факт переломний, те, що круто повернуло його долю і зачинило зрештою в кам’яний мішок”.

“Живий світ, можливо, болюче поранив його і викинув із рідної землі. Вишенський пережив першу свою велику драму. Доля завела його на Афон, на той час твердиню східної віри”.

“Вишенський не тільки відійшов від католицьких та реформаторських кіл, з якими був зв’язаний, він опинився в горнилі тієї ідейної боротьби, яка запалала в Україні в кінці ХУІ ст.”. “Він відчував моральне право на свою обраність — очевидно, встиг здобути серед земляків немалий авторитет”.

“Все, здавалось, ішло до того, щоб Вишенський покинув Афон. Переконує його патріарх, просять земляки, але він уперто посилається на “волю божу”, яка не допускає його доєднатися тілесно до братів, більше того, ставить умову: “Хай тільки очистять і виметуть церкву…”

“Живе життя тягне до нього тисячі ниток, до нього волає голос його “улюбленої Русі”, отож він і вибухає рядом памфлетів, в яких не милує ні своїх, ні чужих, ні земляків, ні зайд, ні високих сановників, ні братчиків. Для такої діяльності становище емігранта було таки найпригідніше”. “Але ясно одне: спокою духу на Афоні він не здобув”.

“Восени 1604 року письменник прийшов на Україну. Але Вишенському довелося глибоко розчаруватися: те середовище, для блага якого він виклав силу своєї мислительної і творчої потенції, не прийняло його як героя, керманича (…) Пасивна позиція Вишенського не могла заімпонувати братчикам, а на компроміси полеміст іти не міг”. “Це був, здається, моральний крах”.

“Жив Вишенський якийсь час в Унівському монастирі, потім у Манявському скиті — не відчував уже себе потрібним на рідній землі, тож конечним учинком його стало повернутися туди, звідки прийшов”.

“Постать Вишенського нам здається суперечливою. Поруч із гнівним засудженням духовенства, знаходимо в нього палку апологію чернецтва, поряд з гнівним протестом проти визиску й приниження “шевців, сідельників і кожум’яків” — погорду до всякого ремесла, поруч із закликом до активної боротьби з поневолювачами — проповідь суворого аскетизму і відчуженості, поряд з глибоким демократизмом соціального ідеалу — консерватизм у поглядах на науку, освіту і суспільний прогрес взагалі”.

“В центр системи своїх поглядів Вишенський ставить боротьбу істини з неправдою (…) Істина — той можливий ідеал, до якого людина має прагнути, очищаючись від неправд свого часу”. “Вихід із важкого становища мислитель бачить один: покинути розтлінний світ, котрий убиває добро в людині, а повернутися до бідності (…) Саме за її допомогою належить починати свій шлях удосконалення”.

“В ідеалі Вишенського — суспільство, складене з громад, подібних до ранньохристиянських, без приватної власності, панів, царств, владик”. “В своїй основі система ця утопічна й укладається в контекст західноєвропейських утопій ХУІ — першої половини ХУІІ ст.”

 

  1. Для текстуального вивчення пропонується не суто полемічний твір (на кшталт “Послання до єпископів”), який може більше зацікавити істориків чи релігієзнавців, а текст, що дає підстави розглядати його як передусім художнє явище.

Художній текст, за сучасними художніми уявленнями (Р.Барт, Ю.Лотман, Р.Якобсон, У.Еко, Ж.Дерріда), як знакова система має декілька рівнів; відповідно, його можна сприймати на тих рівнях: святоглядно-психологічному (феноменологічному), художньо-образному (естетичному), мовно-структурному (індивідуальний стиль). Спробуймо зрозуміти з такого погляду, наприклад, твір Вишенського “Обличеніє диявола-миродержця”, не випадково, мабуть, поставлений письменником першим в укладеній ним рукописній “Книжці”.

“Знімаємо” святоглядно-психологічний пласт тексту, що дасть можливість збагнути причини “явлення слова” у цьому конкретному випадку. Епіграф до твору — євангельська легенда про спокушання дияволом Ісуса Христа у пустелі; вивівши Ісуса на високу гору і показавши йому всі царства та їхню славу, диявол запропонував: “Це дам Тобі, якщо впадеш і мені поклонишся” (Матвій, 4:8-10). Це важливий момент у подальшому розгортанні тексту. Письменник прикладає легенду до Афону, де сотні ченців, зрікшись марнотного світу, добровільно обрали аскезу заради наближення до Бога. І легенда, як зазначає І.Франко, “послужила Іванові Вишенському за основу, за поетичну канву”. Удавшись до такої алегорії, письменник відобразив власну внутрішню боротьбу, пов’язану з переходом од світського до аскетичного життя на Афоні (на чужині, “в пустелі”). У цій своєрідній пристрасній сповіді відтворено дихотомію (два суперечливі поняття в межах одного явища) мислення і почуттів автора. Цю дихотомію можна було б зобразити такими схемами: Вишенський — світ, Вишенський — Вишенський. За першою схемою, автор протиставляє себе світові “слави, розкоші, багатства”, що в монолозі диявола постає досить-таки привабливим і спокусливим. “Странник” “от лиця всіх прельщаємих от диявола” пункт за пунктом відкидає ті “прелести”, проте аргумент у нього лише один: прагнення поклонитись і послужити Богу. Очевидно, рішення стати ченцем було нелегким для Вишенського, але переважило те, що світ став сприйматися з омерзінням. Складніше було виправдатися перед самим собою за такий вчинок, притоптати і тінь сумніву в тому, чи правильно він робить: тут спрацьовує схема “Вишенський — Вишенський”, яка виражає глибоку драму автора. За спостереженням І.Франка, “в душі автора ще йде боротьба: чи лишатись йому на Афоні, чи вернути до того життя, в котрім могли манити його коли не жодні високі “дикгнитарства і преложенства”, то бодай тихе життя у крузі роднім”. Видива колишнього життя знищуються аскетичною доктриною, але психологічна бротьба триває на суто вербальному рівні — у формі діалога “голяка-странника” зі спокусником-дияволом, і це діалог, скоріше, із самим собою.

Ще один пласт цього твору — образно-ліричний. І.Франко звернув увагу на те, що “концепція сього твору є, так сказати, наскрізь ліричною, без жодної науки для других (…) Автора інтересує тільки процес психологічний в його власнім нутрі, і він виливає його на папір в образовій, алегоричній формі”. Ключовий образ “Обличенія” — алегорія боротьби душі і тіла, божественного і мирського, цноти і гріха.

З одного боку, образ “нинішнього віку” має такі свої лики, як “слава, розкіш і багатство”, що виявляються в дрібніших “деталях”: папа, кардинал, єпископ, гетьман, староста, каштелян, суддя, воєвода; для “похоти телесной” — жінка. З другого боку, цій образній системі протиставляється інша: “ученіє Христове”, мудрість, “небесний титул”, “Божа вічна слава”, “помазанство Божіє”, “похвала ангельських уст”, розум, “світло істини”, “простота Ісусова”, богоугодництво, “небесний Єрусалим”. Ці образи структурно пов’язані із світоглядниим пластом тексту і відображають його психологічну заданість та напругу. Учасники діалогу — “голяк-станник” та диявол — образи-антиподи. Перший із них, як зазначено вище, співвідноситься з авторським “я”, що переживає своє самостановлення. Диявол має не лише класичні прикмети хитрого й підступного спокусника, що підбиває на гріх, а й дещо від авторського “я”, що спостеріг І.Франко: “Чорт говорить тут (зокрема, про “похоть тілесну”. — П.Б.) як аскет, а властиво аскет не дає говорити чортові по-чортівськи, щоб не утруднювати собі боротьби з його спокусами”.

Ліричний струмінь твору, що виявляє себе в особистісних рефлексіях автора, формується і з мовно-стилістичних засобів як важливого чинника індивідуального стилю в “Обличенії”. Викриття, здавалось би, конче не вимагає форми діалогу, але зумовлюється ситуативною дихотомією роздумів автора: він сам ставить запитання і сам на них відповідає. При цьому лексичний пласт мовлення “за” і мовлення “проти” не зазнає змін (мова “странника” і мова диявола не індивідуалізовуються). Авторський стиль очевидніший у стилістиці, де можемо помітити такі принципи побудови тексту, як градація, параболічність, парафраза, герметичність. Завдяки нагромадженню однорідних понять Вишенський вибудовує довгі синонімічні ряди, які роблять фразу розгонистою, рухомою, напруженою і націленою: “И твою мисль в біді, неволи, скорби, мятежи, попечении, франсунку и уставичном промислі погребу, я тебе стражу, слугу, невольника и вязня жені учиню…” (характерно. що кожен такий ряд “урізається” дієсловом). Параболічність тексту полягає не лише в наявності алегоричної “точки зіткнення” в розмові “странника” і диявола, а й в окресленні концентричних кіл — спочатку в “закладанні” запитань, а потім “викладанні” відповідей, що ніби дублюють ці запитання, але з точністю до навпаки.

Диявол: “Если хочеш идолопоклонником, сребролюбцем и лихоимцем бити, я тебе митником, купцем и корчмарем учиню”.

“Странник”: “Даш ми зась, дияволе, купцем, лихоимцем, митником и корчмарем бити, да тим лихоимством и упражнением разум свой погребу, осліплю”.

Такий прийом — не просто побудова діалогу, а створення образного поля тексту, у якому кожен знак-образ однаково пов’язаний з художньо-смисловим центром. Увесь текст — це своєрідна парафраза євангельської легенди загалом і вислову диявола, винесеного в епіграф (“Сия вся тебі дам, аще, пад, поклониши ми ся”). Ознаки легенди і вислову постійно “засвічуються” у тексті: “Дам ти нинішнего віка слав, роскош и багаство”, “Если хочеш біскупом бити, пад, преклони ми ся, я тобі дам”, “Если хочеш папіжем бити, пад, поклони ми ся, я тобі дам”, “Тобі ся поклонити не хочу Господу Богу ся єдиному поклоню и тому єдиному послужу” та ін.

Можемо зауважити прийоми герметичності тексту, які виявляють себе на рівні побудови фрази (наявність анафори та епіфори: “Если хочеш (…) я тобі дам”; Што за пожиток з того…” і текстуально синонімічні кінцеві слова — “валяю”, “отиду”, “посоромочон буду”, “скважитись буду”, “седіти буду”, “отпаду”, “погублю”, “страчу”, “осліплю” “не могу” тощо, і на рівні моделювання всього тексту: від першого слова в заголовку “обличеніє” до “амінь”, причому останнє слово, наче крапка, один раз ставиться після запевнення “Богу служити”, а вдруге — після прокляття “сатана, исчезни и пропади сам и з царством своим прелестним!”

 

  1. Риси індивідуального стилю Івана Вишенського:

   — простота і ясність викладу (прагнув, щоб зміст його творів зрозуміли передусім прості люди);

   — “момент присутності” створює імітацію діалогу;

   — емоційність,  експресія досягається за рахунок “допиту” опонента, внутрішньої незгоди з ним, запальності, звинувачень тощо;

   — використання біблійних мотивів, образів, міфів,    притч, широка цитація Святого Письма та інших джерел;

   — градація — нагромадження однорідних понять та образів;

   — використання повторів (анафори, епіфори, наскрізні вислови-рефрени та ін.);

   — вживання яскравих неологізмів;

   — використання сатирично забарвлених епітетів, метафор, антитез;

   — риторичні оздоби полемічного письма — звертання, запитання, оклики;

   — гротескно-сатиричне зображення дійсності, наявність карикатурних портретів.

 

Завдання: у текстах Вишенського знайти і виписати приклади, які виражають такі прийоми у його стилі, як градація, повтори, неологізми, епітети, метафори, антитези, риторичні фігури, гротеск, іронія, сатира.

 

 

УКРАЇНСЬКЕ ВІРШУВАННЯ ХVІ-ХVІІ ст.

 

План.

 

  1. Виникнення віршування в Україні.
  2. Теорія віршування (поетика).
  3. Основні жанри віршової творчості.
  4. Вірші Лазаря Барановича.
  5. Вірші Івана Величковського.
  6. Вірші Данила Братковського.
  7. Вірші Климентія Зіновіїва.
  8. Вірші на історичну тематику.

 

Література.

  1. Українська поезія ХVІ ст.- К., 1987.
  2. Українська поезія ХVІІ ст. (перша половина).- К.,1988.
  3. Українська поезія: Середина ХУІІ ст.- К., 1992.
  4. Українська література ХVІІ ст.- К., 1987.
  5. Величковський Іван. Твори.- К., 1972.
  6. Зіновіїв Климентій. Вірші. Приповісті посполиті.- К.,1971.
  7. Маслюк В. Латиномовні поетики і риторики ХVІІ — першої пол. ХVІІІ ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні.- К., 1983.
  8. Сивокінь Г. Давні українські поетики: 2-е вид.- Харків, 2001.
  9. Грицай М.С. Давня українська поезія.- К., 1972.
  10. Колосова В. Климентій Зіновіїв: Життя і творчість.- К., 1964.
  11. Крекотень В. Українська поезія ХVІІ в системі східноєвропейської літератури бароко// Українське бароко.- К., 1993.- С.54-64.
  12. Сулима М. Українське віршування кінця ХVІ — початку ХVІІ ст.- К., 1985.
  13. Шевчук Вал. Невмирущий фенікс української поезії// Шевчук Вал. Дорога в тисячу років.- К., 1990.- С.25-38.
  14. Яременко В. Два століття київської поезії // Аполонова лютня.- К., 1984.- С.5-20.

 

    Методичні поради.

 

  1. Віршувальна практика на українських землях розпочинається у другій половині ХУІ ст. і пов’язана з особливостями тодішньої шкільної освіти та книгодрукування. До навчальних дисциплін долучено було (на взірець єзуїтських колегіумів) поетику, де викладалися правила віршування. Родовід поетики — “Поетика” Аристотеля, “Послання до пізонів” Горація, що в середньовічному латинському варіанті дійшли до України і викладалися латиною у давніх школах. Це стимулювало зародження тут книжного віршування, хоч фактичний початок його можна віднести до кінця ХУ ст. (латинські вірші Юрія Дрогобича, а згодом — Пала Русина). Перші друковані вірші з’явилися в “Острозькій Біблії” (1586 р.), автором яких є Герасим Смотрицький, котрий склав вірш на герб князя Костянтина Острозького, а також написав віршовану передмову до читача. Проте чимало віршів, створених о тій порі, існували в рукописах і були написані латинською, польською та давньоукраїнською мовами (М.Гусовський, І.Рутенець, С.Кленович, С.Пекалід, А.Чагровський, Ян Жоравницький, Л.Зизаній, а також ряд анонімних авторів).
  2. Найдавнішим із відомих на сьогодні українських підручників поетики вважається рукопис шкільного курсу “Liber artis poetikae (…) Anno Domini 1637”. Ця та пізніші поетики містять теоретичні положення та практичні настанови.

Загальна поетика давала визначення поезії, пояснювала її предмет (матерію), природу і мету, вказувала на такі її ознаки, як наслідування, вимисел, віршова мова (тропи, фігури, метри). Ось як визначає поезію поетика 1637 року: “Поезія виникла із внутрішньої потреби, оскільки люди, очевидно, за самою природою своєю схильні до ритмічного мовлення. Цим можна пояснити те, що їм властиво з давніх-давен певні звичайні вислови художньо виражати віршами, а потім і виспівувати”. Предметом поезії є діяльність людей, людські вчинки (actiones). Мета поезії — “навчати, розважати і спонукати” (київська поетика 1685 р. “Кастальське джерело”). В ученні про вірш розрізнялися латинський метричний вірш, а також польський та слов’янський (силабічний з деякими відмінами в останньому). Давньоукраїнський вірш був в основному силабічним, відтак ритмічно важким і непристосованим до особливостей української мови.

Прикладна поетика подавала правила складання віршів і наводила зразки, визначала літературні роди і жанри. Наприклад, розділ “Про ліричну поезію” давав таке тлумачення: “Цей різновид поетичного мистецтва зобов’язує поета зваблювати людей різноманітністю і лаконічністю віршів, добірністю слів, блиском і гармонійністю звучання, описом предметів, якнайприємніших за своєю природою. Ліричний вірш приваблює тільки тоді, коли він наповнений квітами слів, багатий на думки, має гарне розміщення стоп і зображає красиві предмети” (поетика 1637 р.). До поширених віршових жанрів відносили: епіграму, елегію, лямент (плач), панегірик, епопею, оду, курйозний вірш.

В українському віршуванні був засвоєний і культивувався силабічний вірш, що має такі прикмети: а) рівна кількість складів у рядках (13, 11); б) вільне розташування наголосів у рядку; в) парне римування; г) наявність цезури — паузи, що ділить рядок на дві частини.

  1. Геральдичні вірші — твори, які пояснюють значення символів у гербі держави, міста, роду, є засобом звеличення певної місцевості або окремих осіб. З найдавніших геральдичних віршів відомі твори на герб міста Львова, на герб (“клейнод”) князя Острозького (Г.Смоторицький), підканцлера князівства Литовського Льва Сапіги (Андрій Римша). Символи на гербах тлумачились так: лев — влада над усіма (Львів “над всі міста в князівстві руськім порядкує”), лілії — чесноти (“цноти”) роду, “кінний воїн” — символ хоробрості, стріла з хрестами — свідчення захисту церкви та ін.

Панегіричні вірші — хвалебні твори на честь певних осіб. До найвідоміших належить “Візерунок цнот Єлисея Плетенецького” (автор — О.Митура), що складається з епіграми та семи віршів. З творів постає образ архімандрита Києво-Печерського монастиря — мудрого і непідкупного, простого і справедливого, безкорисливого діяча, організатора друкарської справи в Києві (“воскресив друкарню, що припала пилом”, почав видавати книги, які “прикрасили церкву”). Автору здається, що “цноти” Плетенецького такі значні, що сам Цицерон не зміг би їх восхвалити.

Подібним пафосом пройнятий панегірик на гетьмана Сагайдачного (“Вірша на жалісний похорон славного лицаря…” Касіяна Саковича. Вірш був проголошений на похоронах Сагайдачного (1622 рік), слава якого “у багатьох краях чесних відома”. В образі гетьмана вбачалися кращі риси “зацнесильного запорозького рицарства” — хоробрість, відданість у боротьбі з ворогами України. Викладається біографія Сагайдачного, підкреслюються його моральні якості та військові доблесті, внаслідок чого створюється образ ідеального героя (“з того гетьмана кожен лицар нехай приклад бере”).

Декілька панегіриків присвячено Петру Могилі — релігійному та культурно-освітньому діячеві, засновникові Києво-Могилянської колегії (академії).

Історичні вірші тематично пов’язані з певними історичними подіями або осмисленням історії загалом. У “Ляменті міщан острозьких” відображено події 1636 року, коли власниця Острога Анна-Алоїза Ходкевич, внучка Костянтина Острозького, ставши католичкою, вирішила перенести прах свого батька з православної церкви до костьолу. Це обурило православне населення міста, і під час перенесення сталося криваве зіткнення між гайдуками княгині та міщанами. Невідомий автор висловив своє емоційне ставлення до цієї події.

Про історичні події в україні кінця ХУІ ст. розповідає поема (написана латинською мовою) “Про Острозьку війну” Симона Пекаліда, де відтворено драматичні події, пов’язані з початком козацьких війн проти феодальних порядків. Ще одна поема латинською мовою — “Роксоланія” Себастьяна Кленовича, у якій автор розповідає про землі України: це художні описи розкішної природи, звичаїв, міст і сіл цього краю. Поетична манера “Роксоланії” нагадує взірці античного віршування, а за змістом — це епічне полотно з історичними реаліями.

Духовні вірші відображають релігійну тематику і пройняті дидактизмом у дусі християнської моралі. Найвідоміший збірник — “Перло многоцінне” (1646 р.) Кирила Транквіліона-Ставровецького, церковного й освітнього діяча, проповідника і письменника. Книга складається з передмови та 21 вірша, у яких автор розмірковує про Христа та Богородицю, святих та апостолів, про значні християнські свята і повчає відповідно до Закону Божого. Твори відзначаються високою культурою віршування.

 

  1. Лазар Баранович (1620-1693) — церковний, політичний та культурно-освітній діяч, письменник-проповідник, автор віршової польськомовної збірки “Lutnia Apollinowa…” (“Лютня Аполлона”). Вихованець Києво-Могилянської колегії, де пізніше викладав поетику і риторику, був її ректором. Згодом став чернігівським архієпископом, організував гурток вчених та письменників, опікувався місцевою друкарнею.

Збірка “Лютня Аполлона” (1671) різноманітна за своєю тематикою та жанрами. Філософська лірика апелює до “вічних” проблем добра і зла, мудрості і глупоти (вірші “Про час для всього — доброго, злого”, “Простаку мудрець не в лад”). Громадсько-публіцистичні вірші (“Один багатий, на іншому — лати”, “Меч землю рубнув, у крові потонув”, “Світ збурили сльози”, “Монастир наш марс доймає”, “скрізь на Україні видно лиш руїни”, “В миру нема миру” та ін.) розкривають питання багатства та бідності, війни та миру, соціального становища України у час “руїни” (друга пол. ХУІІ ст.); у цих творах світ постає контрастним, незатишним, непривітним і чужим людині, котра страждає передусім від суспільної дисгармонії — таке поетичне світовідчуття і мислення вказує на бароковість віршів Л.Барановича. Пейзажно-побутова лірика представлена такими творами, як “Веселка ясніє — кожен радіє”, “Про місяць і зорі”, “В полі робота, до неї охота”, які пронизані гуманістичними настроями і спробою знайти гармонію поміж людиною і природою. У збірці переважає жанр епіграми, який у ХУІІ ст. тлумачився як “короткий віршований твір”, що “просто, ясно, зрозуміло, з логічною чіткістю, дотепно і зграбно розповідає про певний предмет, певну особу чи подію” (В.Крекотень). Різновиди епіграм (у бароковому дусі) — епіграми-панегірики, епіграми-роздуми, епіграми-присуди, в яких наявні елементи сатиричного зображення (наприклад, “У світі так ведеться, що лихо сміється”). “Лютня Аполлона” багата на антитези (типу: “один багатий — іншому лати”), виразні метафори (“перо у мозок не пхав із них жоден”), у ній поєднано біблійні, античні, фольклорно-міфологічні образи, застосовується гра слів (a Polo — від Неба, Аполлон — повелитель муз; “в миру нема мирэ”).

Серед віршів Л.Барановича, написаних книжною давньоукраїнською мовою, є панегірики  (“На єго пресвітлого царського величества знаменіє”), епітафії (Івану Брюховецькому), духовні твори (“Вірші на Воскресеніє Христово”), плачі (“Плач о преставленії великого государя Алексея Михайловича”).

 

  1. Іван Величковський (? — 1701) — один із найяскравіших барокових поетів; вихованець Києво-Могилянської колегії, згодом — друкар у Чернігові, священик у Полтаві. Автор віршових збірок “Зегар з полузегарком” (1690) та “Млеко од овци, пастиру належное” (1691), а також перекладів з латиномовного англійського поета Джона Овена.

У передмові до “Млека” І.Величковський звідомляє про “штуки поетицькі”, що є в літературах інших народів, і “яко істинний син Малоросійской отчизни” він задумав рідною мовою вдатися до тих “штучок”, щось переймаючи від чужого, а щось винаходячи своє, аби подати все те “до читання охочим і любомудрим”. Йдеться про “курйозне віршування”, у якому на перший план висуваються формальні прийоми компонування творів, що цілком відповідало духові бароко. Наведемо деякі приклади.

“Рак літеральний” (читається як зліва — направо, так і навпаки:

             О мати великая аки лев и тамо…

             Аки лот о мати и тамо толика…

             А відай там єст се мати а діва…

             И тамо відом Ісус ім, о діво мати.

 

“Рак прекословний” (прочитані навпаки слова видають протилежний зміст):

             Со мною жизнь не страх смерти,

             Мною жити не умерти.

 

“Порядний непорядок”:

             Отец   син  утішитель  дщер  матер  невісту

             избра  возлюби  сниска  красну  благу  чисту

Порядок має бути такий:

 

                Отец дщер избра красну,

                Син матер возлюби благу,

                Утішитель невісту сниска чисту.

 

“Акростих згоджуючийся”:

                арія          з         одила    суса   даме

            М          А          Р             І         А

                 ні  з     нгели   адуйся       чти     врааме

“Многопремінительний” (переставляють слова без зміни змісту):

            Яко ниву рясно плоди украшают,

            Тако діву красно роди ублажают.

 

            Плоди яко ниву украшают рясно,

            Роди тако діву ублажают красно.

                                            І т.д.

“Столп”:      Діво,

                 диво

                 всей землі

                 приємлі

                 сію хвалу

                 любо малу,

                 праці моєя

                 во честь твоєя

                 слави составленну

                 тебі освященну...

        (далі додають один за одним нові склади)

 

“Пресікаємий”:

           МногАя Із не СУщих Созда сем твоРенІЯ

           даДІм ХеРувИмСкую ТОму піСнь хВАленіа

 

“Мезостих” (зворотний):

           НАстрОЙ навспак цинобру, если угадаєш,

           горшИИ Кто з Сих: ВОлК ЧИ ЛЕВ?

 

У збірці “Зегар з полузегарком” І.Величковський, окрім експериментів із художньою формою, вдається до філософського осмислення часу. У простих, на перший погляд, формулюваннях закладено глибокий зміст, що перегукується із біблійною Книгою Екклезіаста. Наприклад:

                             Минет младенчество,

                             Минет отрочество,

                             Минет юношество,

                             Минет мужество,

                Минет старчество,

                Минет престарелость.

                Минет весна,

                Минет літо,

                Минет осінь,

                Минет зима.

                Минут всі літа.

                Минут всі времена.

                А над все минет час покаянія.

 

Окрім новаторських віршів, І.Величковський писав і традиційні, на традиційну для тих часів тематику: духовні вірші (“Бесіда чоловіка з Богом”, “Вінець Ісусу Христу”, “Христос во Віфлеємі”, “Іоанн Предтеча” та інші/, пов’язані з мотивами та образами Євангелія, Діянь апостолів, Апокаліпсиса, Книги Буття тощо). У творчому доробку поета є епіграми, епітафії, панегірики, присвяти церковним та світським діячам, є вірші із світськими мотивами та роздумами. Для тих творів характерне переплетення релігійних, фольклорних, соціально-побутових образів, а манера — здебільшого традиційна, хоч подекуди проривається тяжіння автора до гри слів, до антитези і яскравої метафори.

  1. Данило Братковський (? — 1702) — український шляхтич із Волині, був на державній службі, брав участь у повстанні у складі козацько-селянського війська Семена Палія, за що його поляки заарештували і стратили у Луцьку. Автор книжки польськомовних епіграм “Світ, розглянутий по частинах” (1697).

Характерною рисою творів Д.Братковського є іронія та гумор — прийоми зображення, властиві бароковому світосприйманню. саме в такому ракурсі автор змальовує соціальну нерівність:

                Пан з паном здуру вели диспут довгий,

                Сміливо мудрий втрутився убогий:

                “Не теє, пане, у вас сперечання!” —

                Пан йому в зуби — задав так питання.

                Не смів убогий розвивать проблему,

                Не зумів з паном вести далі тему.

                Тож раджу, цапе, не переч ти вовку,

                Бо хвоста вирве — кинешся до сховку.

 

Бароковому світовідчуттю притаманне усвідомлення множинності світу, що постає у численних суперечностях (антитезах), є невпорядкованим і чужим людині, котра незатишно себе почуває і страждає від цього. “мінливість світу — не зрозуміти” — так називається один із віршів:

                Ой, що за диво діється на світі,

                Що тому смішки, тому сльози лити,

                Один здоровий, а інший хорує,

                Один щасливий, а інший горює,

                Той вола з болю, той радість голосить,

                Той їсть паштети, а той хліба просить,

                Той спить в перинах, той кров розливає,

                Той в красних шатах, той в гною конає.

                Осягнули б світу трагедію люди,

                Коли б предивне приключилось чудо:

                Убрані й голі, веселі і в горі,

                Коли б всі разом зійшлись в одній хаті —

                Що світ предивний, усім стало б знати.

 

Схожі мотиви звучать у віршах “Світ”, “Несталість світу”, “Смерть”.

Фольклорне походження має гумор в епіграмах про жінок — “З чого зроблена жінка”, “Чим є жінка”, “Непокірна жінка”, “Добра жінка”, “Ліпше з левом на пущі, ніж з жінкою злою”, “Про багату жінку”. Наприклад:

                Жінку із кістки сотворив ти, боже.

                Кісткою в горлі стати вона може.

                Мужа лупцює жіночка невинно,

                Її ж не вдариш — бо слабке створіння.

                Слабше начиння з глини, аніж з кості —

                Мужеві гірше, аніж її мості.

 

Те саме стосується й деяких народних звичаїв та обрядів (“Змовини старого з молодою”, “Підступне сватання”). Для прикладу епіграма “Порада”:

                Треба за мужа біднішого мати,

                Тоді він буде тебе шанувати,

                Буде тебе він хвалити усюди,

                Ніде й ніколи тебе не забуде.

 

Часом Д.Братковський вдається до віршової обробки анекдотів або до іронічного трактування афоризмів:

                Агей, і мури зазнають руїни,

                Потужних замків здобувають стіни,

                Не глина — камінь має прахом стати,

                А ти, людино, хочеш протривати?

 

  1. Зіновіїв Климентій (сер. ХУІІ — після 1717) — вихованець Києво-Могилянської колегії, мандрівний монах і поет, котрий уклав рукописну збірку віршів та зібраних народних приказок та прислів’їв.

Жанрова природа віршів К.Зіновієва досить різноманітна — це епіграми, елегії, псалми, пісні, молитви, орації. Загалом його творам характерна описовість, а намагання охопити і відобразити найрізноманітніші сторони життя, показати світ у його багатоманітності і контрастах зближує його вірші з тенденціями бароко.

Тематика творчості К.Зіновієва зумовлена його враженнями, добутими у мандрівках, а також роздумами про світ і людей. Поет бачив соціальну нерівність (“О убогих людєх”, “О багатстві і о нещеті”, “О убогих і о багатих”), яка викликала в нього гіркі роздуми, що зводилися до висновку — “так у світі ведеться”, кожен “мусить на світі так жить, як набіжить”. Автора хвилюють “вічні” питання, пов’язані з пізнанням істини (“правди наука”), осягненням буття і смерті (“О смерті”), моральних цінностей (“О друзєх зичливих”). К.Зіновіїв торкається тем, що відображені у заголовках деяких його творів: “О волочащихся ченцях…”, “О урядових людєх, слушаючих ябедников”, “О жонах сварливих і злоязичних”, “О не вміючих і о не хотящих дітей своїх учити на добрії діла” та ін. Поета цікавлять і такі, здавалося б, дріб’язкові теми, як погода (“О часах погодних і непогодних”), хвороби (“О кашлю”), борги (“О должниках”), тваринний світ (цикл “О звірах розних”) тощо. Півсотні віршів К.Зіновіїв присвятив “труждателям” — ремісникам, бурлакам, “ратаям”, музикам, друкарям, “сніцарям і слюсарям”, “стрільникам” (зброярам) та багатьом іншим ремеслам. Ці твори є своєрідною енциклопедією побутового життя України на межі ХУІІ-ХУІІІ ст. Ніхто з літераторів до К.Зіновієва не приділив стільки уваги трудівникам, як він, тим самим утвердивши в письменстві цю тему.

Творчість К.Зіновієва — якісно нове явище в українській літературі, яке має не лише причетність до розвитку бороко, а й до помітної демократизації літератури, що виявилося у зацікавленості простою людиною, у співчутті до неї, у зверненні до фольклорних джерел.

 

  1. У численних історичних віршах цього часу знайшла своє відображення найпомітніша подія у житті українського народу — визвольна війна, очолювана Б.Хмельницьким. Зокрема, перемога під Жовтими Водами оспівана у вірші “Висипався хміль із міха”:

 

Виспався хміль із міха

І наробив ляхам лиха,

Показав їм розуму:

Вивернув дідчу думу.

До Жовтої Водиці

Наклав їм дуже хмільниці.

Не могли на ногах стояти —

Воліли утікати.

 

У “Віршах на герб Малоросійський” прославляється Богдан Хмельницький:

 

Войска Запорожского воин знаменитій,

Вооружен бодрствует отчизну хранити.

Аще и врагов, коих не зрит пред собою,

Обаче оружіє готово к бою.

 

“Дума козацька о берестецькім звиченстві, 1651, 31 іюля” — про поразку козацького війська під Берестечком. Вона складена на зразок думи чи пісні, призначалася для співу. Починається ліричним зачином (“О ріко Стирю, що Хміль за віру — скажи ти всьому миру”), потім викладаються історичні факти про зраду кримського хана, втеча якого з поля бою призвела до поразки козаків.

Невідомі поети із сумом розповідають про тяжке лихоліття і невдачі, що почалися після смерті Хмельницького. Вони обурювалися зрадою козацької старшини, яка намагалася або повернути Україну до Речі Посполитої, або віддати під владу султанської Туреччини. У вірші “Плач Малої Русі” створено персоніфікований образ України-матері. Її “дітки”, наче яничари, допомагають шляхті поневолити матір. Можливо, стогнала б вона завжди у ярмі, якби “Богдан, муж ізбранний”, не скинув з неї кайданів. А поганих дітей названо “ляхолюбцями”, “лихолюбцями”, охарактеризовано так:

Що лядське, то їм і смачно,

Хоч лядащо, то їм вдячно.

Хощуть бути уніяти,

Папу в ногу цілувати.

 

В одному із віршів так зображено страждання і муки української землі:

 

Брат брата убиваєт,

Кров отца проливаєт.

Ненависть междуособная,

Ізрещи неудобная,

Точит кровем токи,

Падают отроки,

Юноши млади і діви,

Матері бивают вдови…

Історичні вірші ХУІІ ст. тісно пов’язані з усною народною творчістю (думи, історичні пісні) як тематично, так і за стилем та особливостями використання художніх засобів.

 

КОЗАЦЬКА ЛІТОПИСНА ПРОЗА

 

План

 

  1. Козацькі літописи як літературний жанр.
  2. Текстуальний аналіз літописних уривків:

   а) “Року 1663” (“чорна рада”) — за літописом Самовидця;

   б) “Про другу битву козаків з ляхами та про перемогу під       Корсунем”- за літописом Григорія Грабянки.

   в) “Напад на Січ” — за літописом Самійла Величка.

 

Література

 

  1. Літопис Самовидця.- К., 1971.- С.89-93 (вступна стаття Я.Дзири).
  2. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки.- К., 1991.- С.41-43 (вступна стаття Ю.Луценка).
  3. Літопис Самійла Величка.- К., 1991 (вступна стаття В.Шевчука).
  4. Давня українська література: Хрестоматія.- К., 1991.
  5. Грицай М.С. Давня українська проза.- К., 1975.
  6. Соболь В. Літопис С.Величка як явище українського літературного бароко.- Донецьк, 1996.
  7. Шевчук В. Про давню українську прозу, зокрема про літописи// Слово і час.- 1993.- №10- С.57-65.
  8. Яворницький Д. Історія запорізьких козаків: У 3 т.- Львів, 1990.
  9. Апанович О. Розповіді про запорізьких козаків.- К., 1991.

Методичні поради.

 

  1. Пожвавлення у сфері історіографічної прози в другій пол. ХУІ — на поч. ХУІІІ ст. стало наслідком бурхливих подій на землях України о цій порі — визвольна війна, початок колонізації України Росією, міжусобиці і чвари у козацькому середовищі, непевне, досить складне становище України в оточенні трьох імперій — Речі Посполитої, Туреччини, Московії. З іншого боку, ця проза генетично продовжувала вітчизняну літописну традицію, започатковану ще за часів Київської Русі. По всій території України були осередки, де нотувалися місцеві історичні факти і події,- монастирські, замкові, градські (міські) хроніки, різноманітні реєстри, описи, щоденники, діаріуші, мемуари та ін. Проте вони були розрізнені, отож існувала потреба синтезувати літописний регіональний досвід у ширше історичне полотно, що і вдалося зробити Самовидцю (це літературний псевдонім), гадяцькому полковнику Григорію Грабянці та канцеляристу Війська Запорозького Самійлу Величку.

Їхні літописи названі козацькими з декількох причин. По-перше, ці твори відображали здебільшого історію козацтва, події, пов’язані з козацьким військом. По-друге, вони виникли у козацькому середовищі і виражали його ідеологію, бачення історичних подій. По-третє, авторами літописів є люди, причетні до козацької справи особисто — були учасниками війн та походів, мали в руках безліч історичних документів, приватних записів, іноземних джерел з історії.

 

І.Франко відзначав, що козацькі літописи створили “грандіозну конструкцію Хмельниччини” (найбільше сторінок у літописах присвячено визвольній війні сер. ХУІІ ст.), значення яких більше літературне, ніж історичне. Тексти літописів хоч і зосереджуються на відображенні історичних фактів та процесів, проте не позбавлені образно-художніх рис, що надає ім белетристичного забарвлення, а окремі літописні уривки нагадують гостросюжетні оповідання чи новели. Історичні постаті у літописах часто характеризуються з авторського погляду, і в цьому можна вбачати художні прийоми їхнього змалювання як літературних персонажів. Завдяки таким властивостям козацькі літописи і в ХІХ та в ХХ ст. були благодатним джерелом для письменників, котрі бралися за історичну белетристику.

 

  1. Літопис Самовидця охоплює події 1648-1702 рр. За змістом і характером його можна умовно поділити на дві частини. Першу частину (1648-1676 рр.) написано у формі окремих оповідань про найважливіші події — “Про початок війни Хмельницького”, “Починається війна Збаразька” та ін. Далі автор переходить на порічний виклад. На першому плані — зображення військових дій, характеристика історичних діячів; рідше йдеться про “неісторичні” події (наприклад, напад сарани). Рекомендуємо розглянути уривок із літопису, де розповідається про “чорну раду”.

 

“Року 1663. Зараз по весні заводиться на нове лихо, чого за інших гетьманів не бувало, тобто чорна рада. І відразу ж до хитрощів удається Брюховецький і докучає його царській величності, благаючи про ту раду, аби кого зволив царська величність на ту раду прислати. Отож на жадання запорожців і тих полків, що прив’язались до Брюховецького, висилає його царська величність князя Великогагіна і стольника Кирила Юсифовича Хлопова. Дізнавшись про те, що вони вже вирушили в дорогу, Брюховецький мерщій, вийшовши з Гадяча, простує до Батурина, переймаючи тих посланців від його царської величності, а своїх розсилає по всіх полках із листами, щоб усе поспільство стягалося під Ніжин на раду. На ті листи жваво відгукнувшись, вирушило здому не тільки козацтво, а й усе поспільство купами, а не полками. А гетьман Сомко, козаків значних з полковниками зібравши, прибув під Ніжин, де і полковник ніжинський увесь полк свій скупчив зі всього Сівера, бо то один полк був на Стародубщині. Але те збирання Сомкове нінащо обернулося, оскільки вже Брюховецький ліпшу ласку мав у запорожців та в його царської величності, чому посприяв єпископ Мефтодій, котрого Брюховецький задобрив подарунками та обіцянками різними, як то і звикли люди дарами чинити.

Отож з іншого боку міста Брюховецький, зійшовшись з околичним Великогагіним, з яким немало люду військового від царської величності було, підтяг під місто війська чимало, а найбільше — посполитих. Там москва, не затримуючись у полі, вся увійшла у город Ніжин і стала по оселях в обох містах — старому і новому. Через декілька днів було запрошено до окольничого гетьмана Сомка і Брюховецького зі старшиною, де їм повідомили про дозвіл його царської величності на бажання і прохання усіх козаків бути чорній раді для обрання гетьмана (…)

Як вдарено було в бубна на раду, Брюховецький, згідно з постановою, піше військо припровадив до свого намету, і Сомко приготувався: і сам, і всі козаки, що при нім були, люди заможні, на конях добрих, ошатні і зі зброєю, наче на війну зібрались, бо мали осторогу на випадок несприятливого рішення ради, що може статися битва, до того ж у таборі Сомковім і гармат було немало. Але те нічого не допомогло, бо завадили запорожці, запевнені ласкою його царської величності. Скоро тая рада розпочалася, і боярин вийшов з намету і став читати грамоту та указ його царської величності, проте на дано було йому закінчити, ані послухати письмо царської величності — здійнявся крик з обох сторін про гетьманство: одні кричать “Брюховецького гетьманом!”, а другі кричать “Сомка гетьманом!” і на стілець обох садять. А далі і межи собою узялися битися і бунчук Сомків зламали, заледве Сомко вирвався через намет царський і вхопив коня, і його старшина те саме зробила, а інших декілька чоловік було побито. І так сторона Сомкова змушена була відступити до свого табору, а сторона Брюховецького на стілець його посадила і гетьманом проголосила, давши тому булаву та бунчук в руки. Заледве і нескоро той галас вгомонився. А тим часом князь Великогагін не підтверджував гетьманства Брюховецького, бо не міг цього зробити через шум великий поміж народом. Отож Брюховецький з тими знаками пішов до свого табору, що стояв над Остром у Куті Романовського. А Сомко в’їхав до свого табору, вже не маючи ні бунчука, ні булави, бо те запорожці видерли в нього. Тим-то стривожене військо Сомкове обступило його і почало вимагати, аби Сомко звернувся до князя, щоб той не утверджував Брюховецького гетьманом, і коли поновиться рада, змусив того покласти знаки військові. Інакше нехай Сомко відходить з військом до Переяслава, знову звертається до його царської величності, що гетьманство Брюховецькому дано гвалтом, а цього військо не приймає. Князь, побачивши те поривання й остерігаючись, аби з того не виросло ще більшої біди, знову на третій день тую раду скликає і наказує Брюховецькому, щоб, на ту раду прийшовши, знаки військові поклав, щоб уся старшина відійшла з ради до намету, а чернь щоб того гетьмана наставляла, якого хоче. Брюховецький дуже почав сперечатися, бо побачив, що князь до Сомка схиляється. Старшина йому порадила не порушувати ласки його царської величності, але, не йдучи до свого намету, де стояло військо московське, поміж собою тую раду вчинити, на що Брюховецький погодився.

Але несталість їхня тому завадила, бо козаки з боку Сомка, відступившись од своєї старшини, похапавши корогви кожної сотні, до табору Брюховецького прийшли і поклонилися, а повернувшись, зараз же напали з грабунком на вози своїх старших. Побачивши це, Сомко з полковниками своїми та іншою старшиною, сівши на коней, примчав до намету царського князя, сподіваючись допомоги та оборони своєму здоров’ю. Князь одразу ж відіслав їх усіх у замок ніжинський. Там у них все було відібрано — коней, зброю, одяг і самих під сторожу віддано. А Брюховецький зі своїм військом прийшов до намету царського, і давав князь йому зі своїх рук булаву та бунчук, підтверджуючи гетьманство, і спровадив у соборну церкву святого Миколая, де присягу склав Брюховецький зі своїм військом. А вийшовши з церкви, того ж дня своїх полковників понаставляв із тих людей, котрі з ним вийшли із Запорожжя, по всіх містах, а Ніжинський полк на три полки розділив. Під час настановлення полковників чернь позабивала багато значних козаків, і ця бойня три дні тривала (…) Тих же полковників, котрі у замку ніжинському були ув’язнені, пограбували так, що в їхніх оселях мало що зосталося (…)

Гетьман Брюховецький, одержавши цілковите гетьманство, випровадив більше ста послів до царської величності, дякуючи за уряд гетьманства, яке одержав, а Сомка з його полковниками, що сиділи в ніжинському замку, звинуватив у недоброзичливості до царської величності, чого насправді не було. Також і єпископ Мефтодій від себе передав з послами прохання протопопу, намагаючись погубити ув’язнених. Повіривши цьому, царська величність віддав їх на суд військовий, внаслідок чого одних стратили, а інших залишили в живих, спровадивши на заслання в Москву(…) (Переклад з давньоукраїнської — П.Білоуса).

 

Запитання до тексту.

 

  1. До кого звертається за підтримкою Брюховецький, якими засобами це робить?
  2. Як відбувалась підготовка до ради?
  3. Чому рада називається “чорна”?
  4. Що відбулося на раді?
  5. Дайте характеристику Брюховецькому.
  6. Охарактеризуйте методи і засоби боротьби за владу.
  7. Чим закінчилася чорна рада?
  8. Що притаманне стилю літопису?

 

  1. Григорій Грабянка (?-1737) — вчився у Києво-Могилянській колегії, з 1686 р. — на військовій службі: був гадяцьким сотником, полковим суддею, полковником. Прихильник автономії України, брав участь у депутації П.Полуботка до царя, за що був ув’язнений. Загинув під час кримського походу проти татар. Літопис уклав на початку ХУІІІ ст. (записи доведено до 1709 р.). За змістом твір можна поділити на три частини: у першій розповідається про події від початків козацтва, у другій — про визвольну війну, у третій — про те, що відбувалося в Україні після смерті Хмельницького. Автор не стільки подавав документальні факти, почерпнуті з різноманітних письмових та усних джерел, а літературно опрацьовану історію, прагнучи її зробити доступною для широкого загалу. Пропонуємо уривок з літопису.

 

Про другу битву козаків з ляхами

та про перемогу під Корсунем

Коли Марко Гдешинський розповів гетьману Потоцькому про розгром та загибель війська ляшського, описав, як козаки й татари (кого мечем забивши, а кого в неволю взявши) над поляками гору взяли і як, замість булави в руки заступ давши, смерть самого генерала Потоцького, сина його, тріумфують, то жахнувся гетьман Потоцький і польний Калиновський, а також і всі полководці та воїнство від страху заніміли, поникли, як трава або цвіт на морозі, коли після зимної ночі сонце засіяє. Не знаючи що діяти та самі незабаром на таку ж честь сподіваючись, зібралися вони на раду й почали думати, як би біду-лихо оминути; і на тій раді порішили йти на Корсунь, щоб ближче до Польського краю бути і, при потребі, скоріше допомогу зібрати. Відразу ж після ради прийшли на рось і стали табором за милю від Стеблева. А у вівторок у гості до ляхів наспіли і козаки з татарами й, гукнувши скільки моці “до бою!”, розпочали битву та, оскільки ляхи перебували в окопах, несила було кизакам і татарам ляхів подолати (та й не було козаків і татар більше п’ятнадцяти тисяч), тоді вони вийшли на пагорб і почали ляхів на двобій викликати. Якраз отоді і взяли ляхи якогось козака і привели до гетьмана, а той і почав випитуватим про силу татарську і козацьку. Бранець, будучи від природи кмітливим та хитрим, а може, й самим Хмельницьким підмовлений, сказав, що татар тільки з Тугар-беєм тисяч п’ятдесят і що скоро й сам хан з усією силою прийде, а козаків багато — без ліку. Вислухали все те ляхи і повірили, й напав на них страх незборимий, всі вони посмутніли, руки в них опустилися і втратили вони голову, бо боялися не лише сили козацької, а й голоду та облоги. Порадились вони й порішили пробиватися усім табором; та й тут взяли козака дорогу показувати і отак по вісім возів уряд усім табором рушили, за возами піхота та капітани, обік табору слуги з мушкетами, а з обох боків гетьмани з летючою кавалерією. Козаки ж влаштували засідку, відкрили вогонь із самопалів, коней у возах перебили і сильно потіснили піхоту польську і, хоч як не хотіли поляки, мусили поголовно всі, і малі, і дорослі, зійти з коней і пішо з козаками бій тримати, та посеред того вогню, який вели із самопалів козаки та із своєї зброї татари, пройшли заледве півмилі. Та ще ж на лихо той козак, що вказував дорогу, навмисне завів обоз ляхів у яругу, прямо у хащі й болото; отут, побачивши, що прийшла їхня година та погибель, вони почали свій обоз повертати — одні на гору з’їжджали, інші в болото прямували; Хмельницький же вислав наперед шеститисячний загін козаків, вони перекопали дорогу ляхам, зробили завали, а самі засіли у тих закопах. Нічого не знаючи про засідку, поляки пішки простують собі своєю дорогою, вози позад полишивши — одні на горі, а інші в болоті, а тим часом козаки і татари налетіли й обоз розгромили. Бачачи все те з своїм військом на лівому фланзі, Калиновський сильно розгнівився, та коли і його поранили, змирився з поразкою і запросив миру та молив, щоб йому життя і залишили. Всі ж останні кинулися навтьоки, і козаки й татари по полю їх, як снопи, клали, бо ж їхні слуги, що коней тримали та за цілістю панських голів пильнували, вже тільки про себе дбали, на їхніх коней сідали та чимдуж утікали. Проте і їх селяни в лісі ловили, тут і всі інші польські полководці козаків та татар  просили про милість. І воздавши хвалу господу, козаки забрали багатства польські, а татари забрали бранців, у їх числі два гетьмани — Потоцький та Калиновський, а також Казановський, Одривольський, Балабан, Бекчановський, Хмелецький, Комаровський, Яскольський, Ковальський та сила інших полковників та капітанів (переклад з давньоукраїнської мови — Р.Іванченка).

 

Запитання до тексту:

  1. Які передумови другої битви?
  2. Подайте схему перебігу битви за сюжетними компонентами.
  3. Як змальовано подвиг безіменного козака?
  4. Які літературні риси властиві цьому уривку?

 

  1. Самійло Величко (1670-1728) був військовим канцеляристом, генеральним писарем при Мазепі, знав декілька мов, брав участь у військових походах. У 1708 році за наказом царя потрапив до петербурзької в’язниці, де пробув більше семи літ, після чого оселився на хуторі Диканька, де й розпочав роботу над літописом. Його творіння — найбільший за обсягом літопис, у якому він розповів про визвольну війну, описав “малоросійские поведенія”, вмістив велику кількість різноманітних історичних документів. В цілому це масштабний історико-літературний твір, який відобразив життя України у другій пол. ХУІІ — на поч. ХУІІІ ст. Пропонуємо уривок з літопису.

 

                                        Напад на Січ

Року 1675. Турчин, цей ненаситний і завжди спраглий християнської крові фракійський смок, не задовольнився тим, що в минуле літо ковтнув чимало православного козако-українського народу і розвіяв попелом та зрівняв із землею сімнадцять міст із Ладижиним та Уманню. Він ще більше покладався на своє щастя і на бажання звершити свій всезлобивий намір вигубити низове Запорозьке Військо. Тож, сподіваючися побачити Січовий Кіш розореним, прислав на те діло кораблями від Константинополя в Крим минулої осені п’ятнадцять тисяч найвиборніших яничар та й велів кримському ханові подбати в наступну зиму з цими яничарами та Кримською Ордою, щоб дорешти вибити запорожців, а їхню Січ розорити дощенту (…)

Коли ж кінчився пилипівський піст, він рушив сам зі своїм вищезгаданим військом із Криму і пішов до Запорозької Січі степами в кілька миль опоодаль від Дніпрового берега, аби не бути постереженим від запорожців, що зимували на дніпровських островах та вітках, — про це все низове військо не мало анінайменшої звістки. На третю тоді чи четверту ніч після Різдва Христового опівночі хан наблизився до Січі, зняв через Орду січову сторожу, що стояла за верству чи дві  в пригожому місці і від цієї сторожі звідомився, що вже більше ніде інде, навіть у самій Січі немає сторожі, і що військо п’яне  безпечно спить у своїх куренях (…)

Отож тоді, опівночі, коли все військо, яке доти не чуло поміж себе анінайменшої тривоги і звісток про той бусурманський намір, безпечно спочивало, позачинявшись у своїх куренях, яничари були тихо проведені через незачинену хвіртку пійманим запорозьким провідцею в Січ і, наповнивши собою всі вулиці й завулки, стіснилися, наче в церкві, тримаючи в руках наготовану зброю (…)

Коли ж повернуло запівночі, то Вседержитель Бог зблаговолив зберегти за своїм жеребом цілим від погибелі своє православне й преславне низове Запорозьке Військо. Він відігнав в одному з куренів сон в одного Шевчика, і той, вставши на своє діло, відчинив кватирку та й почав крізь віконну щілину приглядатися, чи ранок уже, чи ні. Аж раптом побачив несподіваних людей — ущерть набиту вулицю ворогів-турків. Він жахнувся на те, однак відразу, тихо засвітивши у своєму курені кільканадцять свічок, тихцем ознайомив те п’ятьом чи шістьом товариству картників, які ще не спали в тому курені, а заслонившись в одному з кутків, тихо грали в карти. Вони, почувши це, забули карти і зараз-таки, кинувшись до всіх вікон свого куреня  і, не відчиняючи їх, почали приглядатися у віконні щілини, чи правду сказав їм Шевчик. Коли ж і самі побачили повну Січ ворогів-турків, то відразу тихо побудили все товариство свого куреня, якого було три з половиною сотні й ознайомили їх про біду, що їх чекала. Вони хутенько повставали, тихо повбиралися й озброїлися, а під проводом свого курінного отамана учинили такий лад, що біля кожного вікна поставили по кількадесят чоловік кращих стрільців, щоб ті безперервно стріляли, а інші щоб заряджали мушкети. Отак тихо поладнавшись і помолившись Господові Богу, відразу поророзчиняли вони всі вікна й віконниці та й почали густо й безперервно стріляти в тісняву яничарів, сильно їх б’ючи. Почули це з інших куренів та й, побачивши увіч тих-таки своїх ворогів, відразу запалили зусібіч і з усіх курінних вікон по січових вулицях і завулках вельми густий і безперервний мушкетний вогонь, і, наче незгасною блискавкою, просвітили в своїй Січі темну тодішню ніч; вони так тяжко разили турків, що від одного пострілу падало їх два чи три. Яничари ж через свою тісняву не могли просто наставити до курінних вікон свою зброю, вони стріляли в повітря і, кидаючись поміж себе, наче козли, падали на землю часто-густо биті і топилися у своїй власній крові. Коли ж їх на вулицях і завулках порідшало так, що лишилася живими ледве третя частина, тоді запорожці побачили, що, стріляючи один супроти одного з куренів на ворогів, мусили б шкодити самі собі; тож крикнули одноголосно до ручного бою й отак висипалися разом з усіх куренів з мушкетами, з луками, списами, шаблями й дрючками та й почали докінчувати та нещадно вбивати решту тих турків, які не були поцілені стрільбою. Докінчили їх на самому світанку й обарвили таким чином та осквернили бусурманською кров’ю всю Січ, всі курені, всі гармати і навіть Божественну церкву, а всі січові вулиці й завулки наповнили тими ворожими трупами (вони були від сильного тодішнього морозу і від крові, якою були залиті, посклеювані) так, що з п’ятнадцяти тисяч яничарів вихопилося із Січі заледве півтори тисячі — їх підхопили на коні татари. Хан тоді стояв ордами біля Січі і чекав намисленого влову, але, побачивши нещасливе завершення своєї сподіваної ловитви, заплакав і, наче вовк (так, як старожитний Мамай, переможений росіянами на Куликовому полі і річці Непрядві), завив, втративши й погубивши над сподівання в Запорозькій Січі таке немале число виборних стамбульських яничарів. У таких негараздах, огорнений великим страхом, він рушив від Січі, вдень і вночі поспішаючи до Криму, боячись, щоб роздразнені запорожці, всівшись на коні, не догнали й не розгромили його самого.

 

Завдання до тексту.

  1. Перекажіть текст за сюжетними компонентами.
  2. Визначте в уривку кульмінацію.
  3. Відшукайте у тексті художні засоби.
  4. Охарактеризуйте стиль розповіді.
  5. Доведіть схожість уривка до новелістичного жанру.

 

 

ФЕОФАН ПРОКОПОВИЧ

І ЙОГО ТРАГІКОМЕДІЯ “ВОЛОДИМИР”

 

План

1. Життя та громадська діяльність Ф.Прокоповича.

2. Літературна творчість.

3. Місце і роль трагікомедії “Володимир” у літературному процесі 18 століття:

                             а)   політична заангажованість трагікомедії;

                             б)   композиційні особливості п’єси;

                             в)   принципи розкриття характерів головних

                      героїв;

                             г)   художня своєрідність твору.

 

 

Рекомендована література

 

Історія української культури. Під загальною редакцією І.Крип’якевича. ІІІ Зшиток. – К.: АТ “Обереги”, 1993.

Малий словник історії України // В.Смолій, С.Кульчицький, О.Майборода та ін. – К.: Либідь, 1997.

Нічик В.М. Феофан Прокопович. – М.: Мысль, 1997.

Шевчук В. Феофан Прокопович у Києві // Про поета і філософа ХVІІІ ст. // Українська мова і література в школі, 1981, №6.

 

Методичні поради

 

  1. Феофан Прокопович належить до числа найяскравіших українських письменників 18 століття. Його літературний талант, що вражає глибиною і багатоманітністю, проявився у різних жанрах поезії, прози, драматургії. Окрім того, Феофан Прокопович відомий як релігійний і громадський діяч, до думки якого постійно прислуховувались і прості люди, і можновладці.

Біографія майбутнього письменника сповнена багатьох драматичних моментів, авантюрних пригод, стрімких злетів і несподіваних падінь. Народився він 9 червня 1681 року у Києві, в родині купця. Прізвище батька в історії не збереглося (можливо, Церейський), зате відомо, що Прокопович – це прізвище матері. Ім’я ж, яке дали синові при народженні батьки, було чи то Єлісей, чи то Єліазар.

Надзвичайно рано хлопчик залишився сиротою і змушений був жити у родині свого дядька по матері Феофана Прокоповича – ректора Києво-Могилянської академії. Після раптової смерті дядька підлітка усиновила невідома сім’я заможних киян.

Три роки Єліазар навчався у початковій школі Київського братського монастиря, після чого вступив до Києво-Могилянської академії. Засвоївши курс “світських наук”, майбутній письменник не став вивчати теологію у рідному Києві, а подався до Львова, де два роки навчався і викладав піїтику та риторику у місцевій колегії. Увесь цей час юнак мріяв здобути освіту в якомусь із найкращих західноєвропейських навчальних закладів. Його вабив Рим. З цією метою  він прийняв уніатство, отримав нове ім’я – Самійло – і прибув до Італії. Навчання продовжилось у Ватикані, в колегії святого Афанасія. Але через три роки майбутній письменник залишає Італію, оскільки за написаний ним латинською мовою сатиричний вірш “На захист Галілея”, де гостро висміювався папа і його оточення, йому загрожували репресії.

Шлях на батьківщину був довгим і складним. На певний час юнак затримався у Німеччині, де відвідував заняття в престижних університетах Лейпцига і Галле. Після повернення до Києва у 1704 році він вступив до Київського братства, прийняв православіє і тепер уже назавжди узяв собі ім’я і прізвище померлого дядька – Феофана Прокоповича.

Спочатку Ф.Прокопович викладав у Києво-Могилянській академії піїтику, з 1706 по 1707 рік – риторику, з 1707 по 1709 – філософію. Згодом, ставши ректором академії, читав лекції з теології. 22 липня 1709 року, майже одразу після Полтавської битви, Ф.Прокопович виголосив вітальну промову на адресу Петра І, котрий особисто був присутнім на церковній службі у Софіївському соборі. Панегірик справив на царя надзвичайне враження, і він одразу наказав  надрукувати його в оригіналі (промова була написана книжною українською мовою), а також зробити переклад польською та латинською мовами. До речі, “Панегирикос” (саме так автор назвав свій твір) залишився єдиним твором Ф.Прокоповича, який було надруковано за життя письменника.

У 1716 році Петро І викликав Ф.Прокоповича до Санкт-Петербурга, нагородивши його високим церковним саном архієпископа Новгородського. З цього часу і до смерті царя Ф.Прокопович був головним радником російського самодержця у справах релігії, науки та культури, ідеологом багатьох суспільно-політичних процесів. На жаль, усі реформи, які втілював у життя Ф.Прокопович, спрямовувались на посилення російської монархії і були пов’язані з відстоюванням інтересів дворянства, у першу чергу російського.

У 1721 році він організував світську приватну школу, де навчалося більше як 160 учнів, серед яких були діти-сироти та  діти із бідних сімей. Незважаючи на високий церковний сан, Ф.Прокопович ніколи не був аскетом, він любив життя в усіх проявах, цінував найменші людські радості. У його бібліотеці нараховувалось майже 30 тисяч книг, а картинна галерея архієпископа складалася із 149 полотен кращих вітчизняних і зарубіжних майстрів пензля. Він був літературним вчителем першого російського сатирика Антіоха Кантеміра, підтримував поета і філолога Василя Тредіаковського і навіть свого часу врятував від виключення із Московської слов’яно-греко-латинської академії молодого Михайла Ломоносова.

Після смерті Петра І, коли розпочалося жорстоке переслідування усіх його прихильників, Ф.Прокопович не тільки зумів зберегти власне життя, а й відстояти свій високий соціальний статус. Він залишався фаворитом і у імператриці Катерини І, і у імператора Петра ІІ, а також у імператриці Анни Іоанівни. Та інтриги, постійна виснажлива боротьба за право знаходитись біля царського престолу неухильно підривали творчі та фізичні сили Ф.Прокоповича. Він помер 8 березня  1736 року, у день 11 річниці з дня поховання свого кумира – Петра І.

  1. Літературний спадок Ф.Прокоповича досить великий. Він прославився як блискучий оратор, автор великої кількості панегіриків. Цей літературний жанр виник у V столітті до нашої ери у Греції. Слово “панегірик” означає урочисту похвальну промову. Ф.Прокопович досить часто відгукувався на визначні дати в історії держави, вшановував своїми літературними творами вельмож. Відомі його панегірики “Слово про владу і честь царську”(1716), “Слово похвальне про баталію Полтавську” (1717), “Слово похвальне про флот російський (1720), “Слово не погреб Петра Великого” (1725) та інші. Але найдосконалішим твором ораторського мистецтва Ф.Прокоповича залишається уже згаданий “Панегирикос”, до складу якого автор включив ліро-епічну поему “Епиникіон” (у перекладі з грецької – пісня перемоги). Цей твір – яскравий приклад урочистої поезії, до якої також часто звертався Ф.Прокопович. Поема, що зображує Полтавську битву, написана силабічними віршами і насичена великою кількістю риторичних фігур, церковнослов’янізмів, а також образами, запозиченими з античної міфології.

Зазначимо, що Ф.Прокопович першим із наших поетів звернувся до зображення у поетичних творах батальних сцен і робив досить вдалі спроби тонізувати традиційні силабічні вірші. Про це свідчить вірш “За Могилою Рябою”, в якому зображувався невдалий похід українського і російського війська проти турків 1711 року.

Ф.Прокопович писав латинською і польською мовами, але, звичайно, найчастіше він звертався у своїх поезіях до книжної мови, характерної як російській, так і тогочасній українській літературі. Серед поетичних творів Ф.Прокоповича потрібно виділити похвалу Анні Іоанівні “На день 25 лютого” (день коронації імператриці), вірш 1732 року “Про Ладожський канал”, елегію “Плаче пастушок у довгій негоді”, присвячену 5–ій річниці з дня смерті Петра І.

Поетичний доробок Ф.Прокоповича поєднує у собі переважно патріотичні і філософські твори. Але іноді автор вдається до іронічних  та сатиричних віршів (вірш “Про Станіслава Лещинського”, у якому висміюється невдаха-претендент на польську корону), а також пише поезії на побутові теми (звернення до А.Кантеміра з нагоди написання ним четвертої сатири, подяка економу Герасиму тощо) .

Заслуга Ф.Прокоповича полягає  і в тому, що у своїй поетичній творчості він одним із перших  у нашій літературі звернувся до інтимної лірики. Це можна довести на прикладах таких його віршів, як “Дистих для того, хто просить любові”, “Жарт на Венеру, що шукає свого сина Купідона”, “Пісня світова” та деяких інших.

На жаль, Ф.Прокопович залишався далеким від створення оригінальної поетичної системи, але у своїй творчості він спробував використовувати різноскладові поетичні рядки, експериментував з нетрадиційними для того часу римами (чоловічою і дактилічною), звертався до нової строфіки (октава). Деякі його вірші написані простою розмовною мовою із вживанням побутової лексики. Усе це, без сумніву, сприяло подальшій демократизації літературного процесу.

В історію української літератури 18 століття Ф.Прокопович увійшов і як один із найталановитіших драматургів. Його перу належать дві драматичні замальовки, що були написані близько 1716 року (“Розговор гражданина с селянином да певцом или дьячком церковным” та “Разглагольствие тектона, си есть древодела, с купцом”), а також трагікомедія “Володимир”.

  1. П’єса була інсценована учнями Києво-Могилянської академії 3 червня 1705 року. У цей час у європейській літературі домінував такий літературний напрямок, як класицизм (слово classicus у перекладі з латинської означає – ідеал, зразок). Класицисти вважали античне мистецтво зразковим і закликали наслідувати його. Французький поет Ф.Буало, синтезувавши основні літературно-філософські принципи, викладені у працях Платона, Арістотеля, Сенеки та інших античних мислителів, створив художню систему класицизму. Літературні смаки і переконання Ф.Прокоповича багато в чому співпадали з основними принципами класицизму.

Звернення письменника до драматургії також не було випадковим. Запозичивши з античної літератури систему жанрів, класицисти виділили як один із найголовніших жанрів — драму. В основі драматичних творів рекомендувалося використовувати античні сюжети, але Ф.Прокопович у своїй п’єсі звернувся до сюжету з давньої історії своєї держави.

Тема п’єси – запровадження християнства у Київській Русі та боротьба князя Володимира з язичницькими жрецями, що активно виступали проти нової віри. Володимир зображений у трагікомедії як мудрий політичний діяч-просвітник, як реформатор, що спрямовує свої зусилля на розбудову держави, на посилення її міці і міжнародного авторитету.

П’єса, яка зображувала сторінки далекої історії, змістом своїм тісно пов’язувалась із сучасністю, а реформаторська діяльність київського князя чітко асоціювалася з реформаторською діяльністю Петра І. Для Ф. Прокоповича язичництво – символ невігластва і темноти, тому протистояння християнства і язичництва у період княжіння Володимира, що відображене у трагікомедії, – це прозорий натяк на боротьбу нових ідей зі старими в часи царювання Петра І, алегоричний показ драматичної спроби імператора вивести державу “з варварства”.

Трагікомедія Ф.Прокоповича “Володимир” написана за правилами, викладеними автором у його лекційному курсі поетики. Вона має пролог та епілог, п’ять дій, кожна дія включає в себе не більше десяти яв. У кожній яві автор намагався задіювати не більше трьох осіб. Уже в “Пролозі до слухачів” Ф.Прокопович сам декларує політичну заангажованість твору, закликає усіх, хто сприймає його п’єсу (у тому числі і російського імператора), бачити себе спадкоємцями легендарного князя Володимира, відображенням його віри і слави.

Перша дія (протасис) розпочинається з появи у Києві посланої пеклом тіні князя Ярополка. Ярополк, який був убитий своїм братом Володимиром під час міжусобної війни, повідомляє верховному жрецю Перуна Жериволу про наміри Володимира прийняти християнство і позбутися язичницьких богів.

У другій дії (епістасисі) язичницькі жреці Піяр, Куреяд та Жеривол накликають на Володимира пекельні сили, щоб спокусити його, завадити духовному очищенню, яке б утвердило князя у намірах порвати з язичництвом.

Третя дія (катастасис) передає душевні переживання Володимира напередодні прийняття найважливішого у своєму житті рішення. Князь усе ще вагається, тому звертається по допомогу до своїх синів Бориса і Гліба, а ті радять йому прислухатись до слів грецького філософа про Хрестовий закон. Філософ викладає Володимиру основні положення християнського вчення і остаточно впевнює його у необхідності прийняття християнства.

У четвертій дії (вона також має назву катастасис) зображується, як сили зла здійснюють ще одну спробу зламати дух князя. Вони намагаються навіяти йому думку, що у світі вирішать, ніби він прийняв нову віру не за внутрішніми переконаннями, не заради самої віри, а тому що боявся греків. Але Володимир стійко переносить усі труднощі, виходить переможцем із цього надзвичайно складного протистояння.

П’ята дія (катастрофа)  приводить п’єсу до розв’язки. Прибічники Володимира воєводи Храбрій та Мечислав дискутують з язичницькими жрецями, котрі вважають, що зміна релігії призведе до кінця світу.  Позбавлені можливості отримувати жертвоприношення Піяр, Куреяд, Жеривол помирають з голоду. Вісник повідомляє, що князь Володимир після похрещення узяв собі нове християнське ім’я – Василій. Князь у своєму останньому монолозі говорить про переваги християнської релігії і закликає знищувати язичницьких ідолів.

Завершується трагікомедія хором апостола Андрія та ангелів, які пророкують щасливу майбутню долю Києва і усієї держави. Позитивно згадується в епілозі п’єси і гетьман Мазепа, якого Ф.Прокопович згодом буде засуджувати за зраду Петрові І, а також відомі діячі української церкви В.Ясинський та С.Яворський.

Центральний образ твору – образ князя Володимира. Автор зобразив його мудрим і далекоглядним керівником держави, мужнім і сміливим, стійким у своїх переконаннях. Але, разом з тим, Ф.Прокопович не позбавив його тих рис і якостей, які зближують князя із звичайними людьми: він вагається при визначенні правильності свого вибору, боїться, чи не принесе цей вибір шкоду людям і державі.

Володимир змальований драматургом в період важливого духовного зламу. Автору вдалося у всій складності показати драматичний процес зміни характеру князя під впливом обставин, яскраво підкреслити те, як непросто далося герою рішення відмовитися від релігії батьків.

На відміну від класицистів, що позбавляли своїх героїв психологізму, чітко ділили їх лише на позитивних та негативних, Ф.Прокопович створив яскравий художній образ, який відзначається особливою життєвою силою, глибиною і складністю. Володимир вигідно відрізняється від інших героїв української літератури 18 століття можливістю духовного росту і самовдосконалення, здатністю викорінювати застарілі звички і принади язичницького життя, у найбільш відповідальні життєві моменти перемагати вади власного характеру, .

Інші герої п’єси значно поступаються її головному герою. Вони досить статичні і, як правило, демонструють лише якусь одну рису характеру. Ця риса підкреслюється самим автором з допомогою “промовляючих” імен: Храбрій, Мечислав, Жеривол, Куреяд, Піяр.

До речі, саме із зображенням язичницьких жреців у п’єсі з’явився комічний елемент. Дійсно, жреці змальовані у творі з великою долею іронії. Органічне поєднання драматичних та іронічних моментів дало можливість Ф.Прокоповичу назвати п’єсу трагікомедією, що викликало невдоволення класицистів, які активно боролися за чистоту жанру і різко засуджували будь-яке поєднання різножанрових елементів.

Язичницькі жреці уособлюють собою не тільки реакційне духовенство, а й усіх прибічників старого, віджилого, того, що зупиняє або обмежує поступ. Прислужники Перуна, які погрожують князю розправою, на ділі виявляються жалюгідними боягузами. Драматург свідомо гіперболізує їхню любов до їжі. Боротьба за віру зводиться у них лише до боротьби за право поїдати жертвоприношення. Сенс і мета життя Жеривола, Піяра, Куреяда – в задоволенні своїх примітивних потреб.

Без сумніву, під час роботи над п’єсою Ф.Прокопович знайомився з великою кількістю літописних та агіографічних матеріалів, що відображали добу князя Володимира. Але драматург особливо не турбується про історичну достовірність твору. Він звертає увагу лише на один важливий епізод із довгого і драматичного життя київського князя. Ф.Прокопович не переймається тим, що від моменту прийняття Володимиром рішення про хрещення Русі і до самого процесу хрещення минає лише три дні, не звертає увагу на те, що князі Борис і Гліб на момент прийняття християнства, очевидно, були у такому віці, який не давав можливості батькові звертатись до них за порадою. Ці та інші історичні недоречності пов’язані з творчою установкою автора, який услід за Арістотелем вважав, що письменник, на відміну від історика, має право зображувати події не так, як вони відбувалися насправді, а так, як вони могли б відбутися.

У п’єсі мало сценічної дії, немає масових сцен, вона побудована виключно на монологах і полілогах, про деякі важливі події розповідає глядачам символічний персонаж – Вісник. Ф.Прокопович зберіг у своєму творі три класицистичні драматургічні єдності (єдність дії, місця та часу): трагікомедія має лише одну сюжетну лінію і зображує тільки процес прийняття християнства у Київській Русі, усі події відбуваються у Києві і тривають не більше трьох діб.

Зазначимо, що трагікомедія Ф.Прокоповича “Володимир” написана переважно 13-складовими силабічними віршами, хоча іноді автор звертається до 8-складових віршів, а також користується віршами, у яких рядки нараховують від 5-ти до 13-ти складів. Цікаво, що під час діалогів чи полілогів драматург застосовує такий поділ свого 13-тискладника, коли початок рядка закінчує вислів одного персонажа, а кінець рядка є початком промови уже іншого героя.

Ф.Прокопович ставить за мету уникати банальних дієслівних рим, і хоча віддає повну перевагу жіночій римі, намагається  активно римувати слова, що належать до різних частин мови: жало – настало, худому – дому, слова – готова, мало – настало тощо.

У п’єсі використовується книжна українська мова, автор звертається до великої кількості архаїчних слів та церковнослов’янізмів. Але це, загалом, не зменшує великого історико-літературного значення твору Ф.Прокоповича, який заклав підвалини українського театру, відкрив нові яскраві перспективи у розвитку національної драматургії.

 

ВЕРТЕПНА ДРАМА

 

П л а н

 

  1. Походження та особливості побутування вертепу.
  2. Композиція вертепної драми.
  3. Мотиви та образи різдвяної частини драми.
  4. Засоби гумору, гротеску, сатири в другій частині драми.
  5. Історична доля вертепу.

 

Література.

 

  1. Вертеп// Українська література ХУІІІ ст.- К., 1983.- С.415-445.
  2. Вертеп// Українці: народні вірування, повір’я, демонологія.- К., 1991.- С.72-103.
  3. Франко І. До історії українського вертепу ХУІІІ в.//

Франко І. Зібр. творів: У 50 т.- Т.36.- К., 1980.- С.170-275.

  1. Федас Й. Український народний вертеп.- К., 1987.
  2. Перетц В. Ляльковий театр на Русі: історичний нарис// Матеріали до вивчення історії української літератури: У 5 т.- Т.1.- К., 1959.- С.508-518.
  3. Грицай М.С. Українська драматургія ХУІІ-ХУІІІ ст.- К., 1974.
  4. Шурко Л. Різдвяне дійство// Укр. мова і літ. в школі.- 1990.- №12.
  5. Хрестоматія давньої української літератури.- К., 1967. — С.506-519.

 

Методичні рекомендації

 

  1. Вертеп (власне, печера, де, за євангелієм, народився Христос) — це драматична гра, у якій ролі виконували ляльки, тобто різновид українського лялькового театру. Час виникнення вертепу — приблизно середина ХУІІ ст. (тексти драми відомі з ХУІІІ ст.). Місце виникнення — спочатку на західноукраїнських землях, звідки вертеп розповсюдився по всій Україні. І.Франко називає традиції і джерела вертепної драми — лялькова гра скоморохів (Київська Русь) і західноєвропейський театр маріонеток (інші дослідники посилаються на польський та німецький впливи).

Вертеп становив собою переносний невеликий будиночок або скриньку, зроблену з дерева і картону. Він мав два поверхи: на верхньому відбувалися різдвяні сцени — за євангельськими мотивами, а на нижньому — світські сцени побутового характеру. Керував ляльками за допомогою дротиків схований за будиночком вертепник, який озвучував дійових осіб. Для виготовлення ляльок використовувались дерево, ганчір’я, овочі.

Вертепні вистави розігрувалися на різдвяні свята. тексти до вистав створювалися переважно у середовищі школярів, вони ж були і вертепниками. Ось характерний уривок із жартівливого “Правила” мандрівних дяків: “Се радостний день приспіваєт, день, глаголю, празника рождественського сближаєтся. Востаньте убо от ложей своїх і восприміте всяк по своєму художеству орудія, соділайте вертепи, склейте звізду, составте партеси [ноти]! Єгда же станете по улицям со звуком бродити, примуть вас под крови своя”.

 

  1. 2. Усталеного тексту вертепної драми не існує, а є декілька її редакцій, що дійшли в списках із ХУІІІ ст. Очевидно, текст відтворювався щоразу заново (як фольклорні твори) і був принагідно записаний кимось із зацікавлених людей. Словесна частина вертепу поділяється на дві дії. Перша з них має серйозний характер і перегукується з мотивами різдвяної шкільної драми: тут розігрується легенда про народження Ісуса Христа і втечу святого сімейства з Віфлеєма. Друга дія — комічна, вона складається з декількох десятків сцен, часто не пов’язаних між собою сюжетом, а лише іноді — персонажами. Персонажі, котрі з’являються на сцені, відбувають “свій номер”, а натомість, як у концертній програмі, з’являються інші. Отож драматична дія тримається не на сюжеті, а на характерах персонажів та швидкій зміні сценічних ситуацій, які нанизуються у виставі одна за одною. Таким чином, композиція вертепної драми — це поєднання окремих ситуацій, що дозволяє постійно підтримувати увагу та інтерес глядачів.

 

  1. Різдвяна чпастина драми зосереджується на перипетіях, пов’язаних з народженням Сина Божого, поклонінням волхвів, винищенням немовлят у Віфлеємі з наказу царя Ірода. Своїми рисами Ірод нагадує земних владик (“аз есмь богат и славен, и несть мні в силі равен”). Дізнавшись, що народився Христос, який зруйнує його царство, Ірод вдається до винищення всіх немовлят у місті, що спричинило сльози і страждання віфлеємських матерів, котрі проклинають царя. Певним відступом від канонічного тексту є сцена, коли чорти тягнуть Ірода до пекла:

А от так несуть  розкошників сього світа,

Понеже они не могут отдать перед Богом отвіта.

 

Колорит цієї частини вистави визначався не тільки уведенням соціально гострих сцен, а й виглядом самих персонажів: Ірод нагадував зовні поміщика, Рахіль була у плахті і запасці, Йосип — у свитці та чоботах. Прийом травестії надавав виставі національного колориту.

 

  1. Друга дія вертепної вистави має світський характер. Швидка зміна численних персонажів, що співали, танцювали, жартували, билися, цілувалися, галасували, ворожили, пили горілку, створювала веселе, динамічне видовище. Персонажі відображали соціально-етнічну структуру української спільноти ХУІІІ ст, а в їх зіткненнях відбилися тогочасні суспільні відносини.

Дід з Бабою, котрі танцюють і співають жартівливу пісню “Ой під вишнею”, змальовані гумористично, як і Москаль, котрий залицяється до “красавиці Марії”. З доброзичливим сміхом змальовано Цигана, який пропонує купити нікчемну шкапу. Сатиричними ж рисами наділено Шляхтича, який хизується своїм походженням і гнівно висловлюється про гайдамак, нахваляється їх усіх знищити, але ганебно тікає, як тільки з’яляється Запорожець. Цей персонаж є центральниим у вертепному дійстві (навіть за розміром більший від інших ляльок) і нагадує козака Мамая з народних картин. У монолозі Запорожця відтворено історію козацтва — боротьба з турками, татарами, шляхтою, перебування в неволі. Загалом цей персонаж символізує військову силу України, її захисників та носіїв справедливості. Виступаючи в ряді сцен, Запорожець дає негативну оцінку гнобителям народним — шляхтичу, попу-уніату, шинкару, крамару, яких змальовано у вертепі гротескно (карикатурно).

Закінчувалося вертепне видовище низкою комедійних сцен, де селянин Клим платить дякові-бакаляру за його освітні труди напівздохлою свинею, а дяк виголошує з цього приводу відповідну орацію; Савочка-жебрак просить у глядачів платні за вертепний спектакль.

Поширеним засобом комізму у вертепі є: а) комізм ситуацій (Шляхтич вихваляється своєю відвагою, але тікає, як тільки з’являється Запорожець); б) комізм персонажів (йдеться про їх жартівливе або карикатурне зображення, зокрема зовнішнього вигляду); в) мовний комізм (смішні діалоги, як в анекдотах, перекручування слів, каламбур). Персонажі загалом змальовані схематично, кожен з них діє згідно зі своїм становим, соціальним, віковим статусом. Мовна індивідуалізація виявляється лише в тому, що кожен з них говорить “своєю” мовою: Запорожець, Дід, Баба — по-українськи, Шляхтич — по-польськи, Москаль — по-російськи, дяк-бакаляр — пародійною книжною мовою, циган — “по-циганськи” та ін.

 

  1. 5. Вертепна драма була популярною і впродовж ХІХ ст., зафіксовано її вистави і в ХХ ст (нині є спроби розігрувати вертепну драму не ляльками, а живими персонажами). Цей драматичний жанр мав вплив на творчість І.Котляревського (водевіль “Москаль-чарівник”), П.Куліша (“Іродова морока”), І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького, М. Старицького (комедійні твори).Пропонуємо проаналізува, наприклад, п’єсу І.Котляревсьуого “Москаль-чарівник” і виявити в ній мотиви, образи, сюжетні елементи, притаманні вертепній драмі.

 

 

ГУМОР ТА САТИРА ХУІІІ ст.

 

План

 

  1. Гумористичні віршовані оповідання (“Кирик”, “Отець Негребецький”, “Марко Пекельний”).
  2. Соціальна сатира (“Сатирична коляда”, “Плач київських монахів”, твори І.Некрашевича).
  3. Творчість мандрівних дяків.
  4. Інтермедії до драм Г.Кониського та М. Довгалевського.

Література.

 

  1. Українська література ХУІІІ ст. — К., 1983.
  2. Хрестоматія з давньої української літератури.- К., 1967.
  3. Грицай М. Давня українська поезія.- К., 1972.
  4. Давній український гумор і сатира/ Упоряд. Л.Махновець.- К., 1959.
  5. Українські інтермедії ХУІІ-ХУІІІ ст.- К., 1960.
  6. Шолом Ф.Я. Соціально-політичні сатири та бурлескно-гумористичні вірші ХУІІІ ст.// Матеріали до вивчення історії української літератури: У 5 т.- Т.1.- К., 1959.- С.569-573.
  7. Мишанич О.В. Українська література другої пол. ХУІІІ ст. і усна народна творчість.- К., 1980.
  8. Нога Г. Звичаї тії з давніх школярів бували… (Український святковий бурлеск ХУІІ-ХУІІІ ст.).- К., 2001.

 

Методичні поради

 

  1. Вірш “Кирик” — це літературна обробка відомої казки, у якій ідеться про селянина, котрий знайшов скарб, але жадібний піп, залякавши того, відібрав золото. Правда, шкура, у якій піп приходив уночі до селянина, і горщок із золотом приросли до попового тіла і не відпускали доти, поки той не повернув скарб. У творі виражено ставлення до духовних осіб селянства, що потерпало від їхньої загребущості. Межування побутових і фантастичних елементів у вірші зумовлене казковим сюжетом, а стиль заснований на фольклорній оповідальності.

Зміст вірша “Отець Негребецький” — це історія про те, як піп-пройдисвіт перехитрив громаду, пообіцявши за гроші дістати їй у самого Господа на небесах додаткові привілеї. З погляду літературного, цікавими є рядки, де розповідається про порядки у раю. Опис раю та його мешканців — весела травестія, джерело якої вбачається у фольклорних фантастичних оповідках про “той світ”. Тут Господь схожий на “старенького діда”, архангел Гавриїл — на чиновника із “золотими гудзиками”, святі — звичайні міщани, які живуть заможно та безтурботно. Власне, про все те оповідається устами Негребецького, який “красиво бреше” громаді, аби виправдати легковажну розтрату коштів, зібраних на привілеї. Травестування — це прийом самохарактеристики, який сприяє яскравому змалюванню образу хитрого та винахідливого попа.

“Марко Пекельний” — гумористичний твір про козака, котрий, з одного боку, характеризується негативно (ледар, п’яниця, грубіян, волоцюга, розпусник), а з другого — здатний, якщо необхідно, виявити сміливість, дотепність, розважливість та рішучість, зокрема під час “викурювання” чортів із пекла. Цей вірш перегукується із традиційною великодньою тематикою і є своєрідною пародією на великодні вірші, що розробляли євангельський сюжет. Марко повинен був заступитися за “бравих козаків”, котрі потрапили у пекло, і визволити їх звідти, як визволяли бранців із неволі. Для “життєвості” він наділяється як негативними, так і позитивними рисами і нагадує образ козака-запорожця. Сюжет і художні засоби твору почерпнуті з фольклору.

 

  1. “Сатирична коляда” (вірш 1764 року) — анонімний твір, у якому викриваються окремі сторони суспільного життя. Зокрема, критиці піддаються поміщики, зображені в хижацькій подобі, проти них немає жодного захисту, бо ж вони і в суді сидять і “отечеством любезним керують”. Відтак — суд продажний, бідний люд страждає від сваволі “власть імущих”, а духовенство, що “діє молитви”, не спроможне захистити обездолених, бо і саме більше дбає про “карман непорожній”, ніж про свою паству. Невідомий автор розкриває свої спостереження над суспільним життям, вказуючи на хабарництво серед чиновників, на панування у державі багатьох злочинців, на вибори в адміністративні органи гнобителів. І все ж він сподівається, що

         Сонця, луни, звізд, землі вірний Управитель

         Ісправит все і бідних буде защититель.

“Плач київських монахів” має свій історико-соціальний підтекст: у ХУІІІ ст. монастирі нагромадили величезні багатства, володіли тисячами кріпаків, тому перетворилися на “державу в державі”. У 1786 р. Катерина ІІ видала указ про секуляризацію (відібрання на користь світської влади) монастирських земель. Саме ця подія і відображена у сатиричному вірші, який написаний у формі розмови 13 ченців Києво-Печерської обителі. Архімандрит Зосима сповіщає, що в такій ситуації змушений покинути монастир. Орест пропонує пороздавати в Петербурзі хабарі тим, хто відверне від них біду, але економ Єпіфаній приречено радить “чего-нибудь еще приобрісти” до того, як указ вступить у силу. Ворсофонія найбільше хвилює те, що для них минають “золоті часи”, Мелхіседек жалкує за лимонним соком і свіжою осетриною, а Модест, що звик до сивухи, ладен піти на всілякі жертви, навіть не їсти, аби тільки горілка була. Іоасаф передбачає, що доведеться все самим робити, “когда отберутся от нас всі люди”, тоді як соборний писар Андріан готовий оженитися і зректися монастирського життя. Кожен, хто промовляє, по суті, дає собі характеристику, внаслідок чого складається загальна картина життя за стінами монастиря. Твір має сатиричний пафос, і його особливість у тому, що у виразній художній формі, доступній та іронічній, він вторгається у сферу, яка була практично закрита для загалу. А виявляється, що в монастирі ченці є носіями не християнських моральних цінностей, а зажерливості, ледарства, розпусти і паразитичного життя. Ця сатира була досить популярна і поширювалася у списках.

Іван Некрашевич жив у другій пол. ХУІІІ ст., але біографічні дані про нього надто скупі. Відомо лише, що навчався у Києво-Могилянській академії, після чого одержав парафію і був священиком. Його перу належать віршові листи та драматичні діалоги.

У діалозі “Сповідь” Некрашевич відображає стосунки між молодим священиком та прихожанами (селянин, жінка, дівчина, діти). Сатирично забарвленим є образ попа — надмірно строгого, прискіпливого, підозріливого у ставленні до селян, що виражало відчуженість духовенства від побуту та запитів трудового люду. Селяни ж у своїх монологах виявляють власне безправ’я, злидні, пригніченість — так постає картина життя українського села. Піп не вірить у їхню безгріховність, тож на цій основі виникає конфліктна ситуація, яка показує, що між священиком і простим прихожанином пролягла межа. Формально цей конфлікт виражений за допомогою контрасту: піп говорить книжною мовою, а селяни — розмовною.

Драматична сцена “Супліка, або Замисел на попа” тематично перегукується з попереднім твором. Зображено селян, які прийшли до дяка жалітися на нового попа та заведені ним порядки. Сільська громада міркує, як би того попа “в шори вбрати” і радить дякові, щоб той написав архієреєві “круто, щоб на попа залізне надіть путо”. Із нарікань селян постає образ пихатого, занадто вимогливого та гордого священика, котрий зневажає прихожан і чинить на них тиск. Громада жалкує за старим попом, який і колядував з усіма, і навкулачки бився, і старостував на весіллі, і до церкви не змушував ходити. Водночас селяни висловлюють сумнів, що їм удасться позбутися нового попа, бо всім заправляють пани — “куди піди, то їх право буде”. Твір поєднав у собі сатиру та гумор, відтворив мовний колорит, дотепні висловлювання, влучні міркування, що підкреслює його зв’язок з фольклорними традиціями.

 

  1. Мандрівні дяки (пиворізи, миркачі) були вихідцями із середніх і нижчих верств українського суспільства, студенти (спудеї, бурсаки) Києво-Могилянської академії або колегіумів. Вони вирушали у мандри під час канікул (вакацій), аби заробити собі кошти на прожиття. Заробляли малярством, декламуванням віршів, ходили з вертепом, були домашніми вчителями, канцеляристами. Головна їх заслуга, як відзначав П.Житецький, полягає в тому, що “вони пристосовували важку шкільну премудрість до розуміння народу, переймаючи своєю чергою від нього своєрідні властивості його думки і мови”. У цьому середовищі виробилися традиції віршоскладання, що йшли від шкільних поетик і задовольняли запити як самих студентів, так і простолюду. За своїм характером їхні твори були жартівливими, пародійними, часто виникали як переробка відомих писемних текстів, зокрема і тих, що призначалися для церковного богослужіння. В тому виявилися риси ренесансного вільнодумства, барокової химерності і народної сміхової культури.

У творах “Синаксар, виписаний із служби дванадцяти нетлінних братів коропських на пам’ять пиворізам про викриття сивухи” та “Лікарство на болящих немощію пияцтва” пародіюються популярні церковні тексти для того, щоб показати життя і побут мандрівних дяків. Жартівливо зображено бурсацьку братію, яка мандрує “от града в град” у пошуках смачної їжі та випивки і “возгніздається” там, де багато шинків та винниць. Гумористично підкреслена пристрасть до “лядопивства”, проте вона піддається лікуванню: п’яницю треба карати голодом, “дубовим суком спину шмарувати”, а також змусити “стоять на морозі”.

Складали мандрівні дяки і різдвяні та великодні вірші-орації, в основі яких хоч і була поважна тема, але перероблялася вона на жартівливий лад. Вдаючись до травестування (переінакшення серйозного змісту на смішний) та до бурлескного (грубувато-розв’язного, жартівливого) тону, автори таких творів зображали біблійних персонажів в українському одязі, серед українського побуту, ставлячи їх у комічні ситуації. Ось як трактується біблійний міф про гріхопадіння:

Бідна Єва одну з древа

Вирвала кисличку,

Збула власті, треба прясти

На гребені мичку.

Глупа жона: сама вона

Яблучко строщила,

За один плод увесь народ

У пекло втащила.

 

Персонажі віршів-орацій вельми схожі до земних мешканців: “Єва в плахті походжає”, пророк Давид “у кобзу грає”, Хам “ріже в сопілку”, а святі — “ті бичка, ті козачка, ті горлиці скачуть”. Найвідоміший із тих творів — “Вірша, говоренная гетьману запорожцями на світлий празник воскресіння Христового 1791 року”, де в зображенні пекла вгадуються соціальні мотиви.

Комізм у творах мандрівних дяків досягається невідповідністю форми — змісту: зміст — звичайні побутові явища, а форма — високий книжний стиль. У віршах використовується бурлескна розмовна лексика, дотепні народні вислови. В цілому ця творчість належить до так званого “низового бароко”.

 

  1. Визначення інтермедій знаходимо в одній із давніх шкільних поетик 1648 р.: “Інтермедія є коротка дія, вигадана або справжня, що розігрується між актами комедії і трагедії, складається із слів, предметів та осіб веселих, що освіжує увагу слухача, не належить до актів і сцен п’єси”.

Українські інтермедії відомі з першої пол. ХУІІ ст. — дві комічні сценки “Продав кота в мішку” і “Найкращий сон” до драми Якуба Гаватовича. У Дернівському рукописі (друга пол. ХУІІ ст.) представлено уже півдесятка інтермедій, а найбільше їх збереглося у ХУІІІ ст., зокрема до драм М.Довгалевського та Г.Кониського.

Персонажі інтермедій — люди простого стану, теми — побутове життя, анекдотичні ситуації, мова — народна розмовна, автори — здебільшого студенти, які добре знали народне життя та фольклор.

В одній з інтермедій до драми М.Довгалевського “Коміческоє действіє” висміюється шляхтич, який видає себе за астролога: “Знаю, що діється і в пеклі, і в небі, маю мудру голову…” Двоє селян, перед якими вихваляється шляхтич, кепкують з нього, пропонуючи вгадати, коли їм гречку сіяти, якої масті вродиться у кобили лоша. Зрештою, поглузувавши, селяни проганяють його.

В іншій інтермедії змальовано Козака, який з’являється на сцені з піснею, де оповідається про полон у турків і татар, про невтішне становище в Україні: “Ліси, поля спустошені, луги, сіна покошені”. Тож Козак вирішує знову податися на Січ: “Буду турків воювати, мечем слави добувати”, щоб відродити козацьку доблесть. Як тільки закінчується пісня, на сцену виходить Лях зі слугами і похваляється повернути собі всі українські землі, що були відвойовані у нього козаками. Але побачивши Козака, Лях ганебно тікає. Ця комічна сцена має соціально-політичний підтекст, оскільки всатиричних формах відображає протистояння України і Польщі.

Гумористично-побутові мотиви звучать в інтермедії про пиворізів (мандрівних дяків). Самі себе вони характеризують іронічно: “Довольствуєм же зіло, что хліба ні куса, все ходячи по школі, справляєм труса. Потрясши кучерями, да спати лягаєм, а уставши рано, бражку попиваєм” Пиворізи мандрують і, шукаючи поживи, промишляють малярством. Коли ж селянин просить їх намалювати його портрет, то вони пропонують йому заплющити очі і для сміху розмальовують фарбами його обличчя.

В інтермедіях до драми “Воскресіння мертвих” Г.Кониського звучать як гумористично-побутові, так і соціально-сатиричні мотиви. В одній з них змальовано селянина, котрий оглядає своє поле і сподівається на добрий урожай. Він промовляє, що значну частину майбутнього урожаю йому доведеться роздати (“оремо і сіємо на всякого долю”), так що його родині мало що залишиться. А тут іще бачить, як якась “баба” на його ниві “закрутки” робить, аби накликати біду. З криком та комічною біганиною він проганяє її з поля.

В іншій інтермедії — така ситуація: від жорстокого поміщика Підстолія тікає його кріпак і наймається до іншого — пана Бандолія. Тож між обома панами виникає сварка, внаслідок якої вони приходять до рішення: розрубати кріпака навпіл і поділити між собою. Цей незвичайний намір має алегоричний характер і підкреслює безправність селян та свавілля поміщиків, для яких кріпаки — ніби річ.

Ще в одній інтермедії йдеться про шляхтича, котрий без усяких причин зарубав у шинку молодого дяка. Цей злочин викликає гнів та обурення селян, і вони розставляють тенета і ловлять зловмисника, мов дикого звіра. “Очепивши путом”, селяни тягнуть Ляха і топлять у болоті, аби знав, “як християн забивать”. У цій сцені відображено міжконфесійний конфлікт, характерний для тих часів.

Інтермедіям притаманні нерозгорнутий сюжет, простота композиції і сценічних ситуацій, швидкий розвиток дії, ефектна розв’язка, виразність персонажів та їх мовних характеристик. За своїми художніми особливостями ці твори наближені до образної системи усної народної творчості, а засоби комізму тісно пов’язані зі сміховою культурою народу.

 

 

ХУДОЖНЯ ТВОРЧІСТЬ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ

 

План

 

  1. Біографія і творчість: “як навчити людину бути щасливою”.
  2. Вірші про самопізнання і моральне вдосконалення.
  3. Мотиви свободи у поезії Сковороди.
  4. Джерела і теми збірки “Байки харківські”.
  5. Байки про “сродний труд”.
  6. Тлумачення Сковородою моральності у байках.
  7. Художнє новаторство Сковороди.

 

Література

 

  1. Сковорода Григорій. Повне зібр. творів: У 2т.- К.,1973.
  2. Драч І.Ф., Кримський С.Б., Попович М.В. Григорій Сковороди: біографічна повість. — К., 1984.
  3. Поліщук Ф. Григорій Сковорода.- К., 1978.
  4. Барабаш Ю. “Знаю человека…” Григорий Сковорода: Поэзия. Философия. Жизнь.- М., 1989.
  5. Грицай М., Микитась В., Шолом Ф. Давня українська література.- К., 1989.
  6. Чижевський Д. Історія української літератури.- Тернопіль,1994.
  7. Мишанич О.В. Григорій Сковорода і усна народна творчість.- К., 1976.

 

 

Методичні поради.

 

  1. Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 року в с. Чорнухи на Полтавщині у козацькій родині. Навчався у Києво-Могилянській академії, але з перервою — царським велінням його було забрано на два роки в Петербург співати в придворній капелі. Незадовго до закінчення академії вирушив як здібний студент до Угорщини разом із дипломатичною місією. Повернувшись, викладав поетику у Переяславському колегіумі, згодом — у Харківському, але зрештою облюбував бути домашнім учителем у заможних людей і вільним письменником та філософом-мандрівником. До кінця життя (помер у 1794 р. на Харківщині в оселі свого приятеля) Сковорода багато подорожував і складав філософські трактати та діалоги, вірші та байки. Маючи бунтівливий характер та своєрідні життєві уподобання, він не піддався на спокусу зробити кар’єру церковника або вдовольнитися ситим життям, пристосувавшись до обставин. Все його зріле життя — мандрування по світу як протест, незгода з існуючими суспільними порядками та морально-етичними правилами. Вимріявши свою, “горнюю республіку”, Сковорода намагався знайти гармонію в собі (“веселіє серця”) і в людях, навчитися бути щасливим і навчити цьому інших. Необхідною умовою людського щастя вважав прагнення пізнати себе, свої природні нахили, їх цілеспрямований розвиток і “сродний труд”, який дає відчуття задоволення і корисності в суспільстві. Це був ідеалізований шлях до щастя, але впевненість, що його слід шукати в самій людині, давала йому філософську опору і натхнення у творчості.

 

  1. До збірки “Сад божественних пісень” увійшло тридцять віршів на різноманітну тематику. Помітне місце тут займають твори, в яких Сковорода в художній формі висловлює свої філософські погляди на самопізнання та моральне самовдосконалення: пісня 23 (“О дражайше жизни время”), пісня 21 (“Щастіє, где ти живеш?”), пісня 24 (“О покою наш небесний”), пісня 28 (“Возлети на небеса”). На думку Сковороди, пізнанням людини рухає її прагнення бути щасливою (“о щастіє, наш ясний світ, о щастіє, наш красний цвіт!”), проте даремно шукати його в полі, у небі, в книжках, тобто “извне”, бо воно в самій людині: “Нужнейшее тобі найдеш то сам в собі”. Мислитель вважає, що для самопізнання людина повинна використовувати кожну мить — “дражайше жизни время”, оскільки лінощі, легковажне ставлення до часу унеможливить власну самореалізацію:

Брось, любезний друг, безділля,

Пресічи толикій вред,

Сей момент пріймись до діла:

Вот, вот, время упливет.

            (Пісня 23)

У Сковороди час набирає морально-етичних вимірів, коли йдеться про смисл життя:

Лучше час чесно жить, неж скверно цілий день…

Лучше в пользе десять літ, неж весь вік без плода.

 

Поет не сприймає намагання людей задовольнити “дух неситий”, “мучить краткий вік”, а пропонує вести спокійне життя, віддаючись роздумам, самозаглибленню. Бути самим собою — ось шлях до внутрішньої гармонії: “Будьмо тим, что бог дал, ради, разбиваймо скорбь шутя”. У пісня 28-й Сковорода в художніх образах сверджує думку, що в житті люджському найбільше значення має стан душі — “что тобі то помагает, естли сердце внутрь ридает?” Він закликає заглянути в себе, щоб улагіднити душу: “Глянь в сердечния пещери! В душі твоей глагол, вот будеш с ним весьол!”

Для повнішого уявлення про роздуми Сковороди над смислом життя радимо звернутися до його філософських творів — “Наркіс. Разглагол о том: Узнай себе”, “Разговор, називаемий Алфавіт, или Букварь мира”, “Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни”.

 

  1. У “Саді божественних пісень” відображено авторські міркування про свободу. Зокрема, у пісні 9-й Сковорода стверджує свій вибір:

Так и мні вольность одна есть нравна

И безпечальний, препростий путь.

Се — моя міра в житті главна.

 

Образ “міри в житті”, тобто свободи, “вольності”, поет розвиває у пісні 12-й, де протиставляє спокійне життя серед сільської природи — міським реаліям, які “на море печалей пхнут”, “в неволю горьку ведут”. Сковорода не визнає життєвих марнот, він не хоче “їздить за море”, мати “красні одежі”, ходити “за барабаном плінять города”, добиватися “штатских санов” і “пугать мелочних чинов”. Це — не головне в житті, а важливішим є відчуття свободи — якщо не суспільної, то принаймні внутрішньої. Саме такі відчуття знаходить він серед природи:

О дуброва! О зелена! О мати моя родна!

В тобі жизнь увеселенна, в тобі покой, тишина!

 

В останній строфі автор видозмінює ці рефренні рядки:

    О дуброва! О свобода!

    В тобі я начал мудріть.

 

Вірш “De libertate” (“Про свободу) не увійшов до збірки, але перегукується з мотивом свободи. Наведемо його повністю (змодернізовано В.Шевчуком):

Що є свобода? Добро в ній якеє?

Кажуть, неначе воно золотеє?

Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,

Проти свободи воно лиш болото.

О якби в дурні мені не пошитись,

Щоб без свободи не міг я лишитись.

Слава навіки буде з тобою,

Вольності отче, Богдане-герою!

  1. З ім’ям Сковороди пов’язане утвердження жанру байки в українській літературі. Він не лише написав три десятки байок, уклавши їх у збірку “Байки харківські”, а й висловив у передмові свої міркування щодо жанрових особливостей цього ліро-епічного виду. Байку Сковорода розглядав як “мудру іграшку”, що “таїть у собі силу”, тобто у розважливо-алегоричній формі він убачав серйозний зміст. “Байка тоді буває погана і дурна,- пише він,- коли в підлій та смішній шкаралущі своїй не містить зерна істини; схожа тоді на порожній горіх”. “Звірі, змії та птахи” у байках — “ніщо інше, як образи, що прикривають, як полотном, істину”.

Джерела байок Сковороди — це деякі популярні сюжети давньогрецького байкаря Езопа, а також повсякденна українська дійсність, усна народна творчість. Сковороді вдалося створити оригінальний різновид байки, яка розробляла теми “сродного труда”, моральних та етичних цінностей, натякаючи своїми алегоричними образами на певні суспільні явища, даючи їм критичну оцінку.

Тема “сродност1”, “сродного труда” перегукується із філософськими трактатами Сковороди (зокрема, “Разговор, називаемий Алфавіт, или Букварь мира”) і має виразний дидактичний смисл у байках “Жайворонки”, “Орел і Черепаха”, “Пчела і Шершень”, “Дві курки”. У двох перших стверджується думка про те, що кожна людина повинна обирати такий рід своєї діяльності, який би відповідав її природним нахилам, інакше — вона стане посміховиськом або невдахою. Байка “Пчела і Шершень” наголошує не тільки на тому, що лише у природній праці можна знайти насолоду, а й робить натяк на паразитизм “шершнів”, котрі в суспільстві “живуть крадіжкою чужого і народжені на те тільки, щоб їсти, пити”. Водночас Бджола — “це символ мудрої людини, яка в природженому ділі трудиться”. “Дві курки” — твір про те, що природні нахили необхідно розвивати, щоб змогти реалізувати свою “сродность”.

 

  1. Морально-етична проблематика властива й ряду інших байок Сковороди. Культ розуму, що протиставляється зовнішній ефектності, підноситься у творі “Голова і Тулуб”: “Фабулка ся для тих, хто честь свою на самій пишності заснували”. Розмірковуючи у байці “Годинникові колеса” про “сродность”, автор підкреслює у висновку (“силі”), що “у людей з різними природними нахилами і життєві шляхи різні”, але неодмінною властивістю усіх має бути “чесність, лад і любов”. У байці “Орел і Черепаха” Сковорода висловлює таку сентенцію: “Прагнення насолод і слави збиває у протиприродний стан”. Мудро звучить “сила” в іншому творі — “Сова і Дрізд”: “Ліпше в одного розумного і доброго бути у любові та шані, ніж у тисячі дурнів”. У байці “Жаби” викладено фабулу про мешканців озера, серед яких виявилася одна жаба, котра знайшла собі пристанище коло джерела, мотивуючи це тим, що вода може висохнути, а джерело усе-таки є надійнішим від калюжі. Сковорода так розшифровує алегоричний зміст: “Всяка розкіш може зубожіти і висохнути, як озеро, лише чесне ремесло забезпечить непишне, але спокійне існування”. Про людську дружбу йдеться у байці “Собака і Вовк”. Ні багатство, ні чин, ні походження, на думку автора, не можуть стати основою дружби, а “лише серця, думками єдині, й однакова чесність людяних душ”. Подібні сентенції знаходимо і в байці “Соловей, Жайворонок та Дрізд”: “Дружбу годі випросити, купити чи силою вирвати”. У творі “Два коштовні камені — Діамант і Смарагд” Сковорода визначає своєрідний моральний кодекс: “Освіченість, милосердя, великодушність, справедливість, постійність і цнотливість — ось ціна наша і честь!”

 

  1. Художня творчість Сковороди хоч і пов’язана з традиціями давньої літератури, проте має ряд новаторських рис. У віршових творах письменник розширив тематику, вдавшись до критицизму (сатира, іронія) в дусі просвітницької епохи, звернувшись до пейзажної лірики, надавши нових відтінків філософській ліриці. Сковорода значно урізноманітнив версифікаційні прийоми, ритміку і строфіку своїх віршів, зробивши їх гнучкішими, пластичнішими, наближеними до силабо-тонічної системи. Деякі з віршів (“Ой ти птичко жовтобока”, “Ах поля, поля зелені”) підпорядковані фольклорній ритміці та образності, що свідчить про певну зорієнтованість поета на народнопісенні традиції. Своїм віршам Сковорода прагнув надати цілісної художньої завершеності у формі поетичної книги “Сад божественних пісень”.

У байкарській творчості Сковорода передусім утвердив в українській літературі цей жанр, створивши свій варіант байки, якій притаманна прозова форма викладу, поділ на дві частини (фабула і “сила”), уведення в текст нових алегоричних персонажів та символів. “Сила” байки часто висловлюється у вигляді місткого і лаконічного афоризму або ж розгортається у повчальний міні-трактат на моральну тему. Байкар уводить у твори народні прислів’я та приказки, моделює побутові сценки, широко вдається до діалогічної форми викладу фабульної частини байки.

 

 

 

КОЛОКВІУМ

на тему:

“ЗАРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ”

 

    Колоквіум (від лат. colloquium — співбесіда) — вид навчальної роботи, бесіда викладача зі студентом на заздалегідь визначену тему. Колоквіум організовується таким чином: оголошується тема, що охоплює певний навчальний матеріал курсу, рекомендуються для вивчення відповідні літературні джерела, визначається термін підготовки. Результати колоквіуму можуть зараховуватися у загальний рейтинг успішності студента.

 

Орієнтовні питання для проведення співбесіди.

  1. Гіпотези про походження Русі.

2.Звідки пішла назва “Русь”?

  1. “Хто в Києві почав першим княжити”?
  2. Причини християнізації Русі.
  3. Як відбувалося хрещення Русі?
  4. Наслідки хрещення Русі.
  5. Як з’явилося письмо у слов’ян?
  6. Походження письма у східних слов’ян.
  7. “Велесова книга”: спроба відповісти на важливі питання?
  8. “Боянова пісня”: писемна пам’ятка чи міф?
  9. Зіткнення візантійської культури з язичницькою.
  10. Проблема атирибуції літературного періоду Київської Русі.
  11. Яким був літературний процес у Київській Русі?
  12. Російська схема виникнення давньої літератури і в чому її хиби?
  13. Трансплантація чи “творче засвоєння” візантійсько-болгарського досвіду.
  14. Особливості рецепції візантійської літератури на Русі.
  15. Особливості рецепції староболгарської літератури на Русі.
  16. Зародження книжності на Русі.
  17. “Перекладна” й “оригінальна” — одна чи дві літератури?
  18. Становлення жанрової системи у літературі періоду Київської Русі.
  19. Хто він — руський автор?
  20. Якою була мова давніх творів?
  21. “Офіційна” та “неофіційна” література часів Київської Русі.
  22. Роль фольклору у ставновленні давньої української літератури.
  23. Значення Святого Письма у становленні давньої української літератури.

 

Література для підготовки.

 

Основне джерело:

  1. Білоус П.В. Зародження української літератури.- Житомир, 2001.

 

Допоміжні джерела.

  1. Пріцак Омелян. Походження Русі.- Т.1.- К., 1997.
  2. Літопис Руський/ За Іпатським списком переклав Л.Махновець.- К.. 1989.
  3. Возняк М. Історія української літератури: У 2 кн.- Кн.1.- Львів, 1992.
  4. Давня українська література: Хрестоматія/ Упоряд. М.Сулима.- К., 1991.
  5. Брайчевський М. Походження слов’янської писемності.- К., 1998.
  6. Брайчевський М. Утвердження християнства на Русі.- К., 1988.
  7. Висоцький С.О. Київська писемна школа Х-ХІІ ст. (До історії української писемності).- Львів-Київ-Нью-Йорк, 1998.
  8. Истрин В.А. 1100 лет славянской азбуки.- М., 1988.
  9. Яценко Б. “Велесова книга” — пам’ятка ІХ ст.// Хроніка-2000.- 1995.- Вип.1.- С.34-58.
  10. Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова.- К., 1993.
  11. Аверинцев С.С. Поэтика ранневизантийской литературы.- М., 1977.
  12. Гуревич А.Я. Средневековый мир.- М., 1990.
  13. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури.- К.,1992.
  14. Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т.- Т.2.- К., 1993.
  15. Єфремов С. Історія українського письменства.- К.,1995.
  16. Чижевський Д. Історія української літератури.- Тернопіль, 1994.
  17. Лихачев Д.С. Развитие русской литературы Х-ХУІІ веков.- Л., 1973.
  18. Франко І. Зібр. творів у 50 т. — Т.40: Історія української літератури.- К., 1983.
  19. Родник златоструйный: Памятники болгарской литературы ІХ-ХУІІІ веков.- М., 1990.
  20. Котляр М.Ф. Іларіон, Никон, Нестор// Український історичний журнал.- 1989.- №3.- С.122-133.

 

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

 

Варіант 1.

  1. Подайте жанрову характеристику літопису.
  2. Викладіть зміст драми “Слово про збурення пекла”.
  3. З’ясуйте термін “Силабічне віршування”.
  4. Назвіть тематичні групи лірики ХУІІІ ст.
  5. Перекладіть сучасною українською мовою уривок і вкажіть автора та назву твору:

“И быша 3 братья: единому имя Кий, а другому Щекъ, а третьему Хоривъ, и сестра ихъ Лыбедь. Сhдяше Кий на горь, гдhже нынh увозъ Боричевъ, а Щекъ сhдяше на горh, гдhже нынh зовется Щековица, а Хоривъ на третьей горh, от него же прозвася Хоревица. И сътвориша градъ во имя брата своего старhйшаго, и нарекоша имя ему Киевъ”.

 

Варіант 2.

  1. Охарактеризуйте жанр проповіді.
  2. Викладіть зміст вірша “Лямент міщан острозьких”.
  3. З’ясуйте терміни “міракль”, “містерія”, “мораліте”.
  4. Визначте причини виникнення літописання.
  5. Перекладіть сучасною українською мовою уривок і вкажіть автора та назву твору:

“Длъго ночь мрькнетъ.

Заря-свhтъ запала.

Мъгла поля покрыла.

Щекот славии успе,

говоръ галич убудися.

Русичи великая поля

Чрьвлеными щиты прегородиша,

ищучи себh чти, а князю — славы”.

 

Варіант 3.

  1. Подайте жанрову характеристику житія.
  2. Викладіть зміст байки “Пчела і Шершень” Г.Сковороди.
  3. З’ясуйте термін “курйозні вірші”.
  4. Визначте передумови виникнення сатири ХУІІІ ст.
  5. Перекладіть сучасною українською мовою уривок і вкажіть автора та назву твору:

“Запри в изобиліи пчелу, не умретъ ли с тоски въ то время, когда можно ей лhтать по цвhтоноснымъ лугамъ? Что горестнhе, как плавать в изобилыи и смертно мучитись без сродного дhла? Нь мучительнhе, как болhть мыслями, а болять мысли, лишаясь сродного дhла”.

 

Варіант 4.

  1. Охарактеризуйте жанр інтермедії.
  2. Викладіть зміст драми “Милість Божа”.
  3. З’ясуйте терміни “ізборник”, “ізмарагд”, “патерик”.
  4. Назвіть основні теми полемічної прози.
  5. Перекладіть сучасною українською мовою уривок і назвіть автора і твір:

“Начну же от мирославнhйших. Перво его милость каштелян Патей, если и каштелянства титул догонил, але толко по чотыри слуговины и во одежды, якая барва вомhститися могла, за собою волочил, а нинh, коли бискупом зостал, перебhжит личба и десятковая и барва скуподорожчая и славнhйшая”.

 

Варіант 5.

  1. Подайте жанрову характеристику байки.
  2. Викладіть зміст “Слова про Ігорів похід”.
  3. З’ясуйте терміни “притча”, “хронограф”.
  4. Назвіть основні риси стилю бароко.
  5. Перекладіть сучасною українською мовою уривок і назвіть автора і твір:

“Ту ся брата разлучиста на брезh бытрои Каялы,

ту кровавого вина недоста,

ту пиръ докончаша храбрии русичи:

сваты попоиша,

а сами полегоша

за землю Русьскую.

Ничить трава жалощами,

а древо с тугою къ земли преклонилось”.

 

Варіант 6.

  1. Охарактеризуйте жанр панегірика.
  2. Викладіть зміст вірша “Отець Негребецький”.
  3. З’ясуйте терміни “бурлеск”, “травестія”, “пародія”.
  4. Визначте основні теми ораторської прози.
  5. Перекладіть сучасною українською мовою уривок і назвіть автора і твір:

“- Что плачеши, Адаме: земного ли края?

                                           — Рая.

— Чему в онь не вныйдеши, боиш ли ся браны?

                                            — Раны…

— Откуду дhет ти ся сицевая досада?

                                            — С сада.

— Кто ти в садh снhдь смертну подаде от древа?

                                            — Ева.

 

 

ПРОГРАМА

екзамену з давньої української літератури

(ХІ-ХVІІ ст.)

 

  1. Літературна спадщина минулого і сучасність.
  2. Зародження української літератури: обставини та основні чинники.
  3. Характерні риси давньої української літератури.
  4. Хронологічні межі давньої літератури.
  5. Перекладна література часів Київської Русі.
  6. Біблія як літературна пам’ятка, її значення в давній українській літературі.
  7. Літописання на Русі. Головні літописні зведення.
  8. Зміст і художня форма “Повісті минулих літ”.
  9. Київський літопис.

10.Галицько-Волинський літопис.

  1. “Повчання” Володимира Мономаха.
  2. Ораторська проза Київської Русі.
  3. Житіє Бориса та Гліба.
  4. Києво-Печерський патерик.
  5. “Хоженіє” Данила Паломника.
  6. Історія відкриття і публікація “Слова о полку Ігоревім”.
  7. Історична основа “Слова о полку Ігоревім”.
  8. Жанр і композиція “Слова о полку Ігоревім”.
  9. Художні особливості “Слова о полку Ігоревім”.
  10. Образи “Слова о полку Ігоревім”.

21.Зв’язок “Слова о полку Ігоревім” із усною поетичною творчістю.

  1. “Слово о полку Ігоревім” в історії української літератури.
  2. Питання про авторство “Слова о полку Ігоревім”.
  3. “Моління” Данила Заточника.
  4. Особливості розвитку української літератури ХІУ- першої пол. ХУІ ст.
  5. Діячі української літератури: Ю.Дрогобич, П.Русин, С.Оріховський.
  6. Роль братських шкіл у розвитку освіти, науки і літератури.
  7. Слов’янське книгодрукування (Фіоль, Скорина, Федоров).
  8. Полемічна проза: жанр, теми, стиль, персоналії.

30.Творчість І.Вишенського: тематика, образи, стиль.

31.Виникнення українського віршування, тематика віршів.

32.Перші українські інтермедії.

  1. Виникнення шкільної драматургії.
  2. Історична проза другої пол. ХУІІ ст.
  3. Теорія проповіді (гомілетика). Проповідь як художній твір.
  4. Загальна характеристика ораторсько-проповідницької прози ХУІІ ст.
  5. Основні риси теорії віршування у шкільних поетиках.
  6. Вірші на історичні теми у другій пол. ХУІІ ст.
  7. Вірші Данила Братковського.
  8. Вірші Івана Величковського.
  9. Творчість Климентія Зіновієва.
  10. Вірші Лазаря Барановича.
  11. Теорія шкільної драми. Загальна характеристика драматургії другої пол. ХУІІ ст.
  12. Драма “Олексій, людина Божа”.
  13. Великодня драма “Слово про збурення пекла”.

46.Інтермедії другої пол. ХУІІ ст. (Дернівський збірник).

  1. Українське літературне бароко.

 

 

Контрольні питання до заліку

(ХVІІІ ст.)

 

  1. Загальна характеристика літературного процесу.
  2. Літературні особливості козацьких літописів (Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка).
  3. Публіцистичне спрямування “Історії русів”.
  4. Зміст і форма “Мандрів до світлих місць” В. Григоровича-Барського.
  5. Творчість Ф.Прокоповича.
  6. Драма Г.Кониського “Воскресіння мертвих”.
  7. Образ Богдана Хмельницького у драмі “Милість Божа”.
  8. Інтермедії ХУІІІ ст.
  9. Вертепна драма.
  10. Творчість мандрівних дяків.
  11. Гумористичний вірші “Кирик”, “Отець Негребецький”, “Марко Пекельний”.
  12. “Сатирична коляда” (вірш 1764 року).
  13. “Плач київських монахів”.
  14. Творчість Івана Некрашевича.
  15. Лірика ХУІІІ ст.: тематика, жанри, поетика.
  16. Життєвий і творчий шлях Григорія Сковороди.
  17. Вірш “Всякому городу нрав і права” Г.Сковороди.
  18. Вірші Г.Сковороди про самопізнання і пошуки щастя.
  19. Пейзажна лірика Г.Сковороди.
  20. Байкарська творчість Г.Сковороди.
  21. Тема “сродного труда” у творах Г.Сковороди.
  22. Художні особливості творів Г.Сковороди.

 

 

 

ТЕМАТИКА РЕФЕРАТІВ

 

  1. Обставини виникнення давньої української літератури.
  2. Проблема періодизації давньої української літератури.
  3. Жанровий склад української літератури періоду Київської Русі.
  4. Українські переклади Біблії.
  5. Фольклорні елементи у “Повісті минулих літ”.
  6. Українські апокрифи: походження, функціонування, образи.
  7. Житіє Бориса і Гліба: від фактів — до художності.
  8. Образ автора у “Молінні Данила Заточника”.
  9. Образ Єрусалима в літературі Київської Русі.
  10. Проблема автентичності “Слова про Ігорів похід”.
  11. Художня інтерпретація в українській літературі подій 1185 року.
  12. Переклади, переспіви “Слова про Ігорів похід”.
  13. Юрій Дрогобич — людина Ренесансу.
  14. Образ України в поемі С.Кленовича “Роксоланія”.
  15. Багатомовність української літератури ХУ-ХУІІ ст.
  16. Полемічна проза: між ідеологією та літературою.
  17. Іван Франко як дослідник творчості Івана Вишенського.
  18. Давня теорія віршування (аналіз “Поетики”).
  19. Огляд робіт про українське бароко.
  20. Києво-Могилянська академія як центр освіти, науки та літератури в ХУІІ-ХУІІІ ст.
  21. Образи українських історичних діячів у поезії ХУІ-ХУІІІ ст.
  22. Іван Величковський як перший український модерніст.
  23. Козацькі літописці: біографія і праця.
  24. Історико-літературні витоки образу князя Володимира у трагікомедії “Володимир” Ф.Прокоповича.
  25. Українська новорічна обрядовість і вертеп.
  26. “Історія русів” та історіософія Т.Шевченка.
  27. Образи мандрівних дяків у художній літературі.
  28. Образ світу у “Мандрах” В.Григоровича-Барського.
  29. Відображення студентських звичаїв в “Оді на перший день травня” І.Максимовича.
  30. Езопівські джерела байок Г.Сковороди.
  31. Особливості віршування Г.Сковороди.
  32. Афористика Г.Сковороди.
  33. Огляд найновіших робіт про Г.Сковороду.

 

 

 

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

 

Автентичність (від грецьк.- справжній, достовірний) — оригінальність, вірогідність тексту на підставі безпосередніх даних.

 

Агіографія ( від грецьк. святий і пишу) — літературний жанр, призначений для розповіді про святого; житіє святого.

 

Акровірш  — вірш, написаний таким чином, що по початкових літерах рядка можна прочитати слово чи словосполучення (назву вірша, ім’я автора тощо).

Ампліфікація (від лат. — збільшення , прикрашування) — стилістичний прийом, який полягає у нагромадженні однакови тропів, однотипних виразів чи синтаксичних елементів з метою підсилення виразності художньої мови.

 

Апокриф (букв.: схований, таємний) — оповідання легендарного характеру про осіб і події з біблійної історії, які не входять у канонічний текст Святого письма.

 

Бароко (з італ.: вигадливий, примхливий) — стиль у літературі ХУІ-ХУІІІ ст., якому властиві підкреслена урочистість, пишність, ускладненість образів, декоративність.

 

Бурлеск — жартівлива поезія, комічний ефект у якій досягається тим, що серйозний зміст викладається навмисне грубо, зниженою мовою, або тим, що про буденне говориться піднесено.

 

Вертеп — популярний в Україні у ХУІІ-ХІХ ст. пересувний ляльковий театр.

 

Геральдичні вірші — твори, що тлумачать, розшифровують значення гербів.

 

Декламація ( з лат.: вправа з красномовства) — віршований твір , що складався та виконувався під час різдвяних чи великодніх свят.

 

Діалог — віршований твір на релігійну чи історичну тематику, побудований за принципом розмови двох осіб.

 

Діаріуш — (з лат.: щоденний) — записи, зроблені одною особою про події із власного життя.

 

Духовні вірші — віршова релігійна лірика, яку створювали церковні діячі, а також учні шкіл, мандрівні дяки, лірники.

 

Ізборник (збірник) — так у давнину називали своєрідні рукописні хрестоматії, до яких входили уривки з різних творів, висловлювань та ін.

 

Ізмарагд — збірник релігійно-повчальних творів, складених невідомими авторами.

 

Інвектива — різкий, гнівний виступ, який звинувачує когось або спрямований про чого-небудь.

 

Інтермедія — жартівливі побутові сценки, які виконувалися між діями шкільної драми.

 

Кант — вид старовинної величальної пісні, яку виконував хор без музичного супроводу у святкові дні.

 

Курйозні вірші — поширені у ХУІІ ст. вірші, у яких перевага надавалася версифікаційній вигадливості, формальним прийомам (напр., акростихи, фігурні вірші та ін.).

 

Літопис — найдавніший вид історичної прози, що являє собою розташовані у хронологічному порядку розповіді про історичні події.

 

Манускрипт — (букв.: рукою написане) — дуже давній рукопис.

 

Медієвістика — галузь літературознавства, що вивчає письменство Середніх віків.

 

Мандрівні дяки — автори орацій, травестій, бурлескних віршів, постановники вертепної драми.

 

Міракль (букв.: чудо) — жанр середньовічної релігійно-повчальної драми на агіографічні сюжети.

 

Містерія — масова драматична вистава на сюжети релігійних легенд, яка здійснювалася у святковий день (Різдво, Великдень).

 

Мораліте — повчальна алегорична драма на морально-етичну тематику.

 

Палеографія — допоміжна історико-філологічна дисципліна, що вивчає давні рукописи, переважно письмо (спосіб написання, форму літер, особливості матеріалу, на якому писали, тощо).

 

Панегірик — жанр ораторської і поетичної творчості, похвальне слово на честь видатних осіб.

 

Пародія (букв.: пісня навиворіт) — сатиричний або гумористичний твір, який наслідує, імітує творчу манеру письменника чи якогось окремого твору з метою його висміяти.

 

Патерик (з лат.: батько, отець) — збірник коротких оповідань церковно-релігійного змісту про життя ченців якогось монастиря.

 

Повчання — жанр красномовства, який мав настановчу, дидактично-моралізаторську мету.

 

Поетика — навчальна дисципліна в давніх школах, яка викладала правила віршування, складання драматичних творів та використання у літературі різноманітних художніх прийомів.

Притча — алегоричне оповідання про людське життя з яскраво висловленою мораллю.

 

Проповідь (казання) — жанр ораторсько-публіцистичної прози в давній літературі; твір урочистого або релігійно-повчального характеру.

 

Псалми — пісні релігійного змісту, зібрані в псалтирі.

 

Риторика — наука красномовства; у давніх школах була обов’язковою навчальною дисципліною.

 

Силабічне віршування — система віршування, що має такі основні ознаки: рівна кількість складів у рядках (11, 13), парне римування, наявність цезури; характерна українській поезії ХУІ-ХУІІІ ст.

 

Список — рукописна копія певного твору, його варіант.

 

Травестія — один з різновидів гумористичної поезії, коли твір із серйозним змістом перероблюється на твір з комічними персонажами та жартівливим спрямуванням розповіді.

 

Устав — почерк з майже квадратним накресленням літер, характерний для рукописних книг часів Київської Русі.

 

Хроніка — вид історико-мемуарної прози, для якої властиве ведення записів про історичні події в хронологічній послідовності.

 

Шкільна драма — жанр драматичної літератури, який творився в Україні в ХУІІ-ХУІІІ ст. викладачами та студентами тогочасних шкіл та колегіумів.

 

Хронограф — зведений огляд найважливіших історичних подій, зроблений на основі візантійських джерел та біблійних легенд.

 

Ходіння (“хоженіє”) — твір, у якому паломник (мандрівник до Святих місць) розповідав про бачене і почуте в далеких краях.

ЗМІСТ

Передмова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3

Організація самостійної роботи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5

Семінари . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 18

Практичні заняття . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 44

Колоквіум . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 149

Контрольні завдання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 152

Програма екзамену . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 154

Контрольні питання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 156

Тематика рефератів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 157

Термінологічний словник . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 158

 

 

П. В. БІЛОУС

В. Ф. ШИНКАРУК

 

ДАВНЯ УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Практикум. – Житомир, 2003. – 164 с.

 

Навчальний посібник

 

Видано за сприяння виробничого підприємства “СІРІУС”

(директор – Щербина Микола Григорович)