КОЛЕГА

Оповідання

 

Літо. Канікули. Село…

Батьки підкинули мене бабусі. І сьогодні я разом із пастухом Анонєм вперше погнав череду на вигін.

Розморені спекою, корови залягли у траву і ліниво відмахувались від мух хвостами.

– Порядок в танкових войсках! – сказав Анонь, ще раз кинувши оком на череду. – Тепер можна і нам похрумати…

Ми сіли у тінь під деревом, розстелили полотняного рушника, розклали на ньому свої “тормозки”: хліб, сало, помідори, печену картоплю… Анонь дістав з кишені складаного ножичка, похукав на тонке лезо і обтер його об полу старої маринарки.

– Звиняйте, бананів у нас нема…

Пастух відрізав від круглої хлібини товсту скибку, накрив її добрячим шматком сала, прикрасив зверху двома половинками помідора і густо посолив. За мить майже увесь цей бутерброд зник у нього в роті.

– Ого! – видихнув я захоплено.

– Ти не “огокай”, а їж… І не стісняйся, тут усі свої! Я бабці твоїй слово дав, що ти будеш у мене і доглянутим, і ситим.

Анонь простягнув і мені хліб та сало.

У цей час стара безрога корова, що дрімала неподалік, підвелася з трави і повільно підійшла до нас.

– Шо, Колєга, “лагоміни” захотілося?

Корова ствердно похитала головою.

– Іди, візьми…

Анонь зробив ще один чималий бутерброд і поклав його на долоню.

Корова слухняно висунула язика і швидко злизала їжу з руки.

– Молодець, Колєга, – Анонь погладив коров’ячу шию.

Корова вдячно лизнула пастуха у небриту щоку і покірно відійшла вбік.

– А чого це ви її Колегою називаєте? – запитав я у Аноня.

– Бо ми з нею справді колєги. Колєги по нещастю… Обидвоє ні за що постраждали від комуністіческої влади.

– Як це?

– Як? А так… – Анонь витер губи рукавом і наморщив лоба. – Було це років не пам’ятаю скільки назад…

Якогось дня погнав я череду на випас до річки. Рано погнав, сонце тільки-но підніматись почало… Над річкою туман, на березі – роса по пояс. Чого його, думаю, роситися. Посиджу собі на сонечку, погріюсь.

Сиджу, гріюсь… Раптом бачу, під’їхала до річки чорна “Волга” і зупинилася біля кущів. Вилізли з неї четверо. Усі в краватках. Я одразу зрозумів – начальство. Витягли вони з машини вудочки, познімали краватки, одягли на себе воєнні камуфляжі…

– Камуфляжі – це що?  – пребив я Аноня.

– Ех ти, букварик! Камуфляжі – це такі комбенізони, які розвідники одягають, коли ідуть на заданіє. Ясно?

Я кивнув головою.

– Так от, – продовжив Анонь, – одягли вони камуфляжі, парадний одяг склали у багажник, взяли у руки вудочки, підсаки і уже збирались іти до річки, як один із них, найпузатіший, каже: “Хлопці, а чи не поснідати нам на фоні природи. Не гріх і чарчину одну-другу перекинути за те, щоб удача до нас одним місцем не поверталась”. Інші троє почесали потилиці, наче по команді, зиркнули на велике черево товстуна, і хтось із них сказав:

– Вам видніше, бо ви – начальство… Ви маєте більшу вагу… у суспільстві…

Пузатий скривився.

– Що за брудні натяки… Критикувати – не дозволяю. Дозволяю – поклонятися!

Потім він підняв догори руку і голосно так, як артист у театрі, мовив: “Усе, що вище коліна, – то грудь!.. Хто за те, щоб спочатку поснідати, прошу проголосувати”.

Усі дружно підняли вгору руки, потім застелили капот газетками і почали швидко діставати з машини сніданок. Чого там тільки не було!..

Я вранці лише кварту молока випив, а з-за кущів запах пішов такий, що у мене в голові замакітрилося і з рота одразу слина потекла.

…Випили вони три тости, добре закусили стоячи, це, мабуть, щоб більше влізло, зібрали їжу і рештки випивки з капота, покидали усе це на заднє сидіння, включили у машині магнітофон на повну котушку, відчинили усі дверці, щоб краще чути було, і пішли до річки.

Думаю, треба змиватись звідси подалі від гріха. Серце як чуло! Я тихенько пішов собі від машини. Відійшов метрів на сто, щоб череду з очей не згубити, простелив ряднинку, яку завжди з собою на випас беру, і приліг… Недовго лежав…

Чийсь крик підняв мене з ніг. За мить я зрозумів, що кричить отой пузатий начальник…

Анонь нервово крутнув головою і смачно сплюнув.

– Хай йому чорт… Поки начальство бавилося з вудочками біля річки, одна моя любопитна корова підійшла до машини. Мені за кущами її не було видко. Дверці у машини відкриті, а на задньому сидінні – закуска… Гріх було корові не спокуситися. Я сам ледве стримався. А вона не стрималась…

Анонь глянув у бік старої корови. Та наче зрозуміла, що йдеться про неї, знову підійшла до пастуха.

– Бачиш, скільки років пройшло, а вона теж забути не може.

Анонь простягнув корові окраєць хліба.

– Так от… Вгледіла корова на задньому сидінні “Волги” залишену закуску, просунула голову у машину і  почала уминати те, що начальство не доїло. На той час пузатий повернувся за чимось до “Волги”. Побачивши, що робить корова із їхньою їжею, начальник спочатку втратив мову, а потім став верещати. Та корові байдуже, вона продовжувала робити свою справу. Тоді пузатий щосили ляснув її долонею по ребрах… Краще б він цього не робив…

Корова злякалася, різко підвела голову і… її закручені роги з тріском проштрикнули дах “Волги”. Пузатий тихо охнув і повільно сів на одну із “мін розмазної дії”, які корова встигла залишити біля машини…

Я підбіг до “Волги” тоді, коли двоє приїжджих пробували витягнути  голову корови із салону, а ще один поливав водою пузатого начальника, намагаючись привести його до тями. Я одразу зрозумів, що справи кепські: роги, пробивши метал,  міцно застряли у ньому, а повернути голову корови під потрібним кутом і у потрібному напрямку не зміг би ніхто.

Дах “Волги” вигнувся і покоробився, фарба потріскалась…

Злякана тварина намагалася звільнитись, вона щосили крутила шиєю, тим самим ще глибше нахромлюючи машину на свої роги…

Пузатий начебто отямився і сів, але, побачивши, що сталося з машиною, знову втратив свідомість.

– Не чіпайте корову! – крикнув я, і штовхнув у спину того,  що тягнув корову за хвіст.

Той випустив з рук хвоста і вирячився на мене:

– Ти хто!?

– Я – пастух…

– Пастух!!! – він так відкрив на мене рота, що я навіть устиг, звиняй, його лайно побачити. – Хлопці, це пастух…

Хтось схватив мене за груди і почав трусити, як грушу.

– Да за такі вєщі при Сталіні розстрілювали!

Я тихо зрадів, що живу не в сталінські часи.

– Сучий ти сину, якщо зараз же не забереш звідси своєї корови, будеш на Колимі корів пасти!..

– Як же я її  заберу?

– Це твої проблеми. А не забереш, на нари сядеш…

Я підійшов до корови і легенько погладив по шиї. Вона відчула мою руку і благально скосила очі.

– Заспокойся, заспокойся… Щось придумаємо…

– Думай швидше! – крикнув мені хтось із начальства.

– Що воно може нам придумати, – перебив його інший. – Як на мою думку, то треба взяти молотка і добряче стукнути по рогах зверху. Тільки тоді вони можуть вискочити.

– Гарна ідея! Давайте спробуємо!

– Ви що, – закричав я, – це нічого не дасть, а корову загубите!.. Хто ж таке бачив – молотком по голові…

– Не по голові, а по рогах. Це дві великі різниці…

– Немає тут ніякої різниці. Я вам убивати корову не дам!

– Ти хто такий, щоб тут патякати!

Високий начальник підійшов до мене впритул і так дихнув перегаром, що мені одразу захотілося закусити.

– Прикуси язика і засохни, бо сам молотком по рогах заробиш! Дивіться за ним, хлопці, якщо буде заважати, зробіть так, щоб не заважав…

Високий начальник відчинив багажник, витягнув з нього великий ящик із інструментами, відшукав серед них важкий молоток. Він зважив його у руці і, підвівшись навшпиньки, критично оглянув кінчики коров’ячих рогів, що стирчали з машини.

– Пойдьот! – сказав високий і швидко перехрестився.

Саме у цей час прийшов до тями товстун. Він здивовано глянув на високого.

– Що ви збираєтесь робити?

– Зараз побачите, – сказав високий начальник і підняв над головою молоток.

Я заплющив очі. Коли їх розплющив, то побачив, що високий начальник слідом за молотком летить у кущі, а “Волга” спочатку чомусь починає дивно миготіти вікнами, потім відривається від землі, наче справжній літак…

Піднявшись угору на добрих півметра, машина з тріском опустилась на усі чотири колеса, і на траву посипалися дрібні осколки лобового скла, яке, мабуть, не витримало знущання над коровою і тріснуло.

– Моя машина!.. – заволав товстий начальник.

– Самі винуваті, Олександре Володимировичу, – сказав високий, виповзаючи з кущів і обтріпуючись. – Говорив вам, давайте візьмемо службову “Волгу”, а ви що сказали? У робочий час на власній машині непомітніше буде… Ось вам і непомітніше…

– Заспокойте свою скотину, – крикнув мені товстун і повільно почав підводитись з землі.

– Сам ти –  скотина, – подумав я, підходячи до корови. Тіло її тремтіло, наче від холоду. Я став її гладити по шиї і боках. Корова заспокоїлась.

– Уб’ю! – раптом просичав товстун крізь зціплені зуби і рішуче рушив до мене і корови. Мабуть, він хотів убити нас обох, але мене – першим. Це точно!..

– Зупиніться, Олександре Володимировичу! – у три горла закричали йому інші начальники. – Ми всі й так по самі вуха у…

Тут вони, наче по команді, ще раз глянули на товстуна і, скривившись, відвернулися. Товстун спинився, стягнув із себе забруднений коров’ячою міною камуфляж, закинув його у кущі і залишився в довгих сімейних трусах з білими ромашками.

– Думайте, що можна зробити. Не придумаєте, завтра ж покладете мені на стіл заяви про звільнення.

Товстун почвалав до річки відмиватись, а троє інших відійшли убік на нараду.

– А, може, справді завалити корову?

– Як саме?

– Пристрелити!

– Ти що, на постріл усе село збіжиться…

Я чую цю розмову і стою ні живий, ні мертвий. Завалять корову, а мені відповідай. Це або суд, або віддай п’ятсот рублів грошей … А вони ж у мене де?..

– А якщо їй снодійне ввести – тоді роби з коровою, що хочеш.

– Це ідея! Але ж де його в біса це снодійне дістати?..

Нарешті начальники підійшли до мене.

– У вас у селі  ветеринар є?

– Є, канєшно… – сказав я, обережно гладячи корову.

– Як його зараз можна знайти?

– Він на фермі, мабуть…

– Ходімо, покажеш, – наказав високий начальник.

– А як же корова?

– Поки фельдшер не прийде, не будемо твою корову чіпати. Пішли!

– Ви куди? – простогнав від річки товстун.

– За ветеринаром…

– У такому вигляді!?

Високий начальник сховався за машиною і став швидко переодягатись. За хвилину він уже був у костюмі і в краватці.

Ми побігли на ферму.

Першим, кого я побачив біля корівника, був наш голова колгоспу. Він саме сварився з доярками. Вгледівши високого начальника, голова зблід і виструнчився. Доярок одразу наче корова язиком злизала.

– Петре Івановичу? Яким це вітром?

– Грозовим, – буркнув той у відповідь. – Ветеринар тут?

– Тут, тут, – закивав голова. –  Покликати?

– Нехай візьме з собою усю свою аптечку, чи як там воно називається, і йде з нами. Чим хутчіше!

Начальник дістав із кишені цигарки, але прикурити не встиг. Бо голова і фельдшер у повній екіпіровці уже стояли перед ним. Фельдшер був у білому брудному халаті, в руках він тримав велику валізу з червоним хрестом, яку, мабуть,  уже добрих років з десять не діставав із шафи.

– Халат зніміть, – наказав фельдшеру начальник. Фельдшер швидко став розстібати гудзики. – Снодійне для тварин у вас, я думаю, знайдеться?

Фельдшер нишком глянув на голову колгоспу. Той швидко кивнув.

– Є, звичайно…

– Тоді давайте хутчіш до річки. Там у вас “чепе”.

– У нас?! – голова блиснув на мене золотим зубом. – Твоя робота?

– А кого ж… –  відповів за мене високий начальник. – Знайте, на березі зараз Олександр Володимирович…

– Сам?! – голова тремтячими пальцями розслабив нещільний вузол короткої засаленої краватки. – То, може, на машині під’їдемо? У мене за фермою “Волга” стоїть.

При слові “Волга” обличчя високого начальника пересмикнулося.

– Добре, але водія відпустіть. Самі поведете!

Голова підігнав “Волгу”. Начальник швидко сів спереду, ветеринар вмостився на заднє сидіння.

– А з цим що робити? – голова глянув у мій бік. – Хай пішки іде?

– Я б його із задоволенням на мотузці приволік, але він нам ще треба… Хай сідає!

Коли ми приїхали до річки, начальники уже були одягнені у костюми, вудочки були десь сховані, але коров’ячі роги так само стирчали з даху скаліченої “Волги”.

– Йосип-драний, – скрикнув голова, побачивши одягнутий на коров’ячу голову автомобіль. – Як же це трапилось!?

– Ми під’їхали до річки, щоб підлити воду у радіатор, а ваш бовдур загнав у салон машини усю череду, – відповів товстий начальник, не помічаючи простягнуту для вітання руку. – Спеціально, видно, вирішив нашкодити! Аби підірвати авторитет влади!

– Ну що ви, – заперечив голова. – Лежень він відомий, але щоб зумисно капость якусь зробити, то ні…

Чесно кажучи, такого від голови я не чекав. Навіть не думав, що він за мене заступиться.

– Що з вашим пастухом робити, ми потім вирішимо. Але знайте: риба гниє з голови! Порозпускали людей! Повний бардак у вашому господарстві! – почав гримати на голову товстун.

На цей раз голова злякано промовчав.

Товстий начальник підвів його ближче до машини:

– Щоб спокійно звільнити роги, потрібно приспати корову. Ваш фельдшер зможе це зробити?

– Зможе, звичайно, зможе, Олександре Володимировичу, – поспішив запевнити товстуна голова.

– Скільки треба часу, щоб снодійне почало діяти?

– Хвилин сорок, може, годину…– невпевнено відповів фельдшер.

– Ми так довго чекати не можемо. Уведіть корові подвійну дозу.

– Подвійної дози вона може не витримати…

– Нічого! Як не витримає, ми знаємо, хто за це відповість!

Голова зціпив зуби і помахав у мене перед носом кулаком. Фельдшер боязко підступив до змученої корови.

– Тримай її, щоб не брикалась!

Корова була настільки втомленою, що, мабуть, уже  і не відчула, як шприц з подвійною дозою снодійного пробив її шкіру… Хвилин через п’ятнадцять очі у неї посолов’їли, а ноги стали підкошуватись. Я та ще один начальник підтримували корову всередині “Волги”, інші ухопилися за неї зовні. Але втримати багатокілограмову коров’ячу тушу було нелегко. Наші руки швидко втомились… Голова корови стала повільно опускатись вниз, а начеплений на роги дах автомобіля тепер з тріском почав угинатись…

– Робіть щось! – щосили заволав товстий начальник.

– Що?!

– Ріжте їй роги! Та швидше! У багажнику може бути пилка. Ріжте під самі рипеці…

Товстий начальник похитнувся і схопився за серце. Голова колгоспу кинувся йому на допомогу, а поруч зі мною хтось почав невеличкою пилкою, якою ріжуть метал, відпилювати корові роги…

Я почув, як хряснув один ріг, а згодом ще один обрізок залишився в обшивці автомобільного салону. Саме у цей момент корова остаточно втратила свідомість…

З величезними труднощами начальники змогли укласти коров’ячий тулуб на посипану осколками скла траву, а я, зібравши  останні сили, опустив голову нещасної худобини на заднє сидіння автомобіля. 

– Що ти її наче у ліжко спати вкладаєш! – засичав на мене товстун. – Геть цю яловичину з машини!

– Дайте хоч віддихатись, – попросив я.

– Геть, сказав!

Довелося відтягувати нещасну корову від “Волги”.

– Ви підвезете нас трьох до райцентру, – суворо наказав товстун нашому голові. – А на цій машині, – черевань навіть не глянув у бік своєї скаліченої легкової, – поїде… Петро Іванович.

Високий начальник здивовано розвів руками.

– Як же це…

– Так же це! – відрізав товстий.

– А з пастухом що мені робити? – втрутився голова.

– Нехай тут буде, доки снодійне вивітриться. Завтра я з ним розберусь. Особисто!

У його словах  було стільки злості, що у мене мороз по спині пішов.

“Волга” голови, знявши куряву, швидко покотила від річки на дорогу, а з нами залишився один високий начальник. Він обійшов залишену йому машину, затим викрутив з понівеченого даху обрізані коров’ячі роги і кинув їх мені під ноги.

– Візьми на пам’ять…

Я нахилився і підняв лише один ріг:

– Дякую! Можу з вами поділитися!

Високий начальник спересердя сплюнув, потім сів за кермо і повільно рушив, не сказавши більше ні слова…

– Коли ж корова прийде до тями? – запитав я у фельдшера.

– Бог його знає. Може, через дві години, а може, через два дні, а може, ніколи…

– Тіпун тобі на язик!

Доведеться тобі біля неї або ночувати, або якось на ферму перевозити. Та боюсь, що голова ніякого транспорту не дасть і примусить тут сидіти, доки корова не очуняє. А може бути, що й не очуняє…

Фельдшер ще з добру годину постояв поруч, а потім замість мене погнав череду у село.

Увечері приїхав голова. Злий, як чорт. Привіз мені перекусити, а ще – гумовий матрац та ковдру.

Коли стемніло, я ліг біля корови, але заснути не міг. Прислухався до її нерівного дихання, дивився на зорі і думав, яким несправедливим буває наше життя.

На моє щастя корова прийшла до тями. Це трапилось аж у полудень…

Не встиг я пригнати її на ферму, як приїхали за мною з міліції. Посадили у “газик” і повезли в район. А там одразу – суд!

Прокурор вимагав посадити мене на два роки. Шив мені зумисне псування державного майна. Але оскільки “Волга” була приватною, то дали мені лише п’ятнадцять діб за дрібне хуліганство.

Усього строку я й не добув. На сьомий день випустили. Наш голова постарався…

От такі-то справи… Так що ми з цією коровою настоящі колєги. Друзі по нещастю, так сказать…

Анонь позіхнув і витягнувся на весь свій невеликий зріст:

– Після ситного обєда по закону Архімеда полагається поспать! Я подрімаю трішки, а ти подивись, щоб корови у шкоду не вскочили…

Він накрив обличчя старим кашкетом і одразу тихенько засопів. Я підвівся з місця, підійшов до старої корови, яка все ще стояла неподалік і час від часу сумно похитувала головою.

– Бідненька Колега…

Я  обережно погладив там, де колись були її роги.

Корова уважно подивилася на мене і у відповідь вдячно лизнула мою щоку…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛЬОДЯ

Оповідання

 

Льодя – маленький, а дядько Іван – великий.

І коли він піднімає Льодю на витягнутих руках угору, у Льоді перехоплює подих.

– Ну, то як це тебе звуть? – лукаво мружить око дядько Іван.

– Льодя.

– Льодя? – дивується дядько. – Це ж якесь дівчаче ім’я…

– Володя, – швидко виправляється Льодя.

– Тепер інша справа, – Іван ставить Льодю на землю.

– Не чіпляйся до дитини! – кричить дядькові тітка Женя. – Хіба не бачиш, дитина з дороги, втомилась, спати хоче…

Затуманені очі Льоді враз стали наче умитими.

– Я не хочу спати!

– Не хочеш? – підозріло запитала тітка, підходячи ближче.

– Я спати не хочу, давайте я краще вам допомагати буду.

– А чим же ти мені допоможеш? – посміхається тітка.

Льодя знизує плечима.

– Добре, скоро Рогуру з вигону приженуть, будемо разом її доїти.

– А що це, “рогура”?

– Не що це, а хто це. Так нашу корову звуть.

– А я ще ніколи живої корови зблизька не бачив, – печально зізнався Льодя.

– Дожилися… Дитині вже три роки, а вона живої корови зблизька не бачила, – тітка опускає теплу руку на голову Льоді. – Та, справді, де ти зараз у місті корову побачиш? Їх там, мабуть, навіть у зоопарках немає…

Льодя обійшов подвір’я, боязко привітався з півнем, сміливо зігнав з паркану горобців, погладив руками пелюстки яскравих осінніх квітів на величезній клумбі під вікнами нової хати.

Раптом грюкнула хвіртка. Льодя озирнувся. Велика чорна корова з білою плямою на лобі повільно пройшла повз нього і заховалася у хліві.

– Ура! – закричав Льодя. – Рогура прийшла.

На порозі з’явилися тітка Женя, дядько Іван та Льодина мама.

– Бачу, що наш міський житель швидко звикає до селянського життя, – весело сказала мама.

– Гени… –  усміхнулась тітка.

– Про якого це Гену вона говорить? – повернувся до мами дядько Іван.

– Ти його не знаєш, – усміхнулась мама.

– Не звертай уваги, мій Іван язиком ляпає, аби рот не зрісся, – тітка Женя жартома штовхнула чоловіка кулаком у спину. – Краще принеси чисте відро, корову час доїти.

Дядько виніс блискуче відро, накрите білим рушником.

– Ходімо, козаче! – тітка простягла Льоді руку. –  Сам просився мені допомагати…

Рогура зустріла їх доброзичливо. Льоді здалося, що корова навіть підморгнула йому великим чорним оком.

Тітка сіла на низенький ослінчик, вимила велике коров’яче вим’я, обережно витерла його рушником і звично взялася за дійки.

Густе молоко дзвінко бризнуло на стінки відра.

Льодя заплющив очі.

– Що це з тобою? – здивовано запитала тітка.

Льодя почервонів і відвернувся..

Тітка перестала доїти Рогуру, піднялась з ослінчика і взяла Льодю за плечі.

– Щось трапилось?

– Нічого… Просто мені трішечки… соромно…

– Соромно? – здивувалась тітка. – Чому?

Льодя заховав обличчя у гарячих долонях.

– Можеш пояснити чому? – не відступала тітка.

– Мені соромно, що ви … корові… корову…

Льодя раптово замовк.

– То що ж я таке роблю корові? – посміхнулась тітка Женя.

– Мені соромно, що ви корову за пісюнів смикаєте… – одним духом випалив Льодя.

Тітка ойкнула і прикусила губу. В її очах затремтіли несподівані сльози.

Льодя повільно прибрав долоні зі свого розчервонілого обличчя.

– Душа ти моя незаасфальтована…– тихо сказала тітка, рвучко ухопила Льодю на руки і міцно притисла до себе…

…Увечері дядько Іван вніс до світлиці великого стола, а Льодина мама і тітка Женя накрили його картатою скатертиною і заставили тарілками з усілякими стравами.

А потім почали приходити гості. Усі вони за руку здоровалися з дядьком Іваном, цілували у щоку тітку Женю, а Льодиній мамі говорили, що раді її приїзду, що вона зовсім не змінилася за стільки років. Дехто навіть не вірив, що у неї такий великий син і гладив Льодю по голові.

Льоді це зовсім не подобалось, але він терпів, бо давно не бачив маму такою радісною.

Дядько голосно запросив гостей за стіл.

Мама посадила Льодю поруч із собою. Льодя самостійно заліз на стілець, потім непомітно смикнув маму за край її святкової сукні.

– Ти мене сьогодні не годуй, добре?

– Добре, – пошепки відповіла мама, – але коли тобі щось буде потрібно, не забудь сказати.

– Угу, – Льодя кивнув головою і взяв у руку блискучу виделку.

Гості довго їли, пили, голосно сміялись, але Льодя не звертав на них ніякої уваги. Йому було достатньо власних турбот: виделка чомусь постійно вислизала з руки, а їжа, яку мама час від часу підкладала на Льодину тарілку, часто опинялась на скатертині.

Мама нишком спостерігала, як старанно Льодя намагається орудувати виделкою, тихенько усміхалась і робила вигляд, що не помічає його незграбності.

Нарешті хтось із гостей голосно сказав:

– Ні, люди стільки не їдять! Нам усім потрібно добре “протруситись”. Хватить їсти, давайте танцювати!

Усі піднялися зі своїх місць і перейшли до сусідньої кімнати. Там одразу голосно заграв магнітофон.

Розпочалися танці.

Льодя танці не любив.

Він тихенько прочинив двері і вийшов на ґанок.

На ґанку тітка Женя впівголоса сварила дядька Івана:

– Дорвався до горілки, як жаба до мулу. Забув про хвору печінку?! Невже ти не розумієш, що завтра вранці знову мучитись будеш?! Теж мені видумав: сам п’ю і вас запрошую…

– А як же інакше… Якщо хазяїн не п’є, то і гості пити не будуть, – виправдовувався дядько.

– І слава Богу! Усі жінки тобі подякують…

Льодя  зачинив двері і повернувся у кімнату. Згодом до світлиці зайшла тітка Женя і похнюплений дядько Іван.

Тітка  сіла поруч з Льодиною мамою, а дядько попрямував у протилежний кінець кімнати, саме туди, де стояв Льодя.

– Ти ще не втомився? – запитав він у Льоді. – Давай присядемо, бо в ногах  правди немає…

Дядько Іван присунув стільця і сів, а Льодю узяв до себе на коліна.

– Життя моє, наче у жолудя, – сказав дядько, похитуючи головою. – Не знаю, який вітер струсить і яка свиня з’їсть…

Раптом він якось дивно подивився на Льодю і радісно запитав:

– Слухай-но, а ти можеш тітці Жені привіт передати?

– Який привіт?

– Герафайку…

– Герафайку? – Льодя ледве вимовив таке дивне слово. – Що це таке?

Дядько узяв Льодину руку і акуратно склав з його маленьких неслухняних пальців дулю.

– Це і є герафайка. Підійди до тітки Жені і скажи: ось вам, тьотю, візьміть…

– А якщо вона не захоче?

– Захоче, захоче, – заспокоїв Льодю дядько.

Льодя сповз з дядькових колін і, боячись зіштовхнутись з кимсь із танцюючих гостей, поніс свої складені пальці тітці.

Тітка сиділа біля Льодиної мами, заплющивши очі і поклавши голову на мамине плече. Вони обоє були такими красивими і такими схожими одна на одну, що Льоді на мить здалося, ніби перед ним сидять одразу дві його мами.

Льодя нерішуче зупинився і чомусь заховав руку з герафайкою за спину.

– Що тобі, сину? – лагідно запитала мама.

– Нічого… – сказав Льодя і повернув назад до дядька.

Черговий танець закінчився, музика стихла, гості, розмовляючи, розійшлися по кутках кімнати.

Льодя швидко підбіг до дядька Івана і простягнув йому руку з герафайкою:

– Нате вашу… герафайку назад…

Дядько прожогом схопився зі стільця і став розгинати занімілі Льодині пальці.

Гості вибухнули реготом.

Обличчя дядька Івана стало червоним.

Гості не переставали сміятись.

Нарешті дядькові вдалося розплести пальці Льоді.

Саме у цей час до них підійшли тітка Женя і Льодина мама.

– Що тут у вас трапилось? – грізно запитала тітка Женя.

– Та нічого… Ми просто… бавимось… – винувато відказав Іван.

Льодя опустив голову.

– Бавитесь? – не повірила йому тітка. –  У тебе, Іване, усе, наче за приказкою: розум років не наздоганяє…

Мама раптом глянула на годинник і навіть злякалась.

– Ого! Як швидко збіг час. Тобі, сину, уже давно спати пора. Попрощайся з гостями.

Льодя слухняно побажав усім доброї ночі і втомлено пішов за мамою до невеличкої прибудови біля кухні, яку тітка чомусь називала “ванною кімнатою”. Там на нього чекала широка балія з теплою водою….

Через півгодини він уже міцно спав.

Снилось йому високе синє небо і білі пухнасті хмари.

Льодя відштовхувався ногами від землі і стрімко злітав у прозору височину.

Йому подобалось літати уві сні…

Мама сказала: якщо уві сні літаєш, значить, ростеш…