М.С. Грушевський

 

                                                 План

  1. М.С. Грушевський як політик:

а).  система політичних поглядів М.С.Грушевського;

б).  концепція розвязання “української проблеми на російському грунті”;

в). суперечливість поглядів М.С.Грушевського в останній період політичної діяльності.

 

  1. М.Грушевський як державний і громадський діяч:

а).   еволюція поглядів М.С.Грушевського з проблем державності;
б).   розробка і обгрунтування М.С.Грушевським української національної ідеї.

 

  1. Актуально національно-державницьких та політичнгих ідей М.С.Грушевського

 

Шлях М.С.Грушевського в політику — типовий для того покоління укра­їнської інтелігенції, яке входило в активне життя у 80-90-ті рр. минулого століття. Виховання в заможній родині з простонародними коренями, на­вчання в гімназії та Київському університеті, академічна кар’єра у Києві та Львові, де Михайло Сергійович працював після захисту магістерської дисер­тації в 1894 р.

Така життєва школа багато що дала майбутньому главі Центральної Ради — ґрунтовну освіту, знання європейського досвіду, а з ними — здат­ність розглядати «українське питання» в широкому історичному та гео-політичному контексті. Вона прищеплювала стійкий світоглядний нахил до лібералізму, поважання права, як фундаментальної цінності, ненасильства та «народолюбства з культурно-національною закваскою», як писав згодом сам М.С.Грушевський [І].

Проте подібний досвід формував й інші якості, що їх влучно підмітили деякі дослідники (Т.Еммонс, В.Леонтович та ін. [2]) у російської ліберальної інтелігенції взагалі — елітаризм, соціокультурний відрив від мас, надмірну схильність до умоглядних схем, переважно запозичених з західної традиції. Ці якості були зумовлені значною мірою тчм, що вітчизняна поступова ін­телігенція в царській Росії була позбавлена механізмів суспільної перевірки своїх концепцій. Властиві вони були й Михайлові Сергійовичу. Тим більше, що він, за характеристикою брата, Олександра Сергійовича, був «за своїм складом далекий від політичної діяльності — це передовсім кабінетний вче­ний». Досвід практичної політики в М.С.Грушевського до 1905 р. вимірю­вався кількома роками перебування у створеній в 1899 р. (за його ж уча­стю) маленькій галицькій партії — Народно-демократичній. Властиві цій партії провінціалізм та групівщину критикував сам Михайло Сергійович в опублікованому у 1911 р. збірнику «Наша політика».

Водночас школа, політичний досвід та врахування геополітичних ре­алій призводили до сприйняття «проросійської» орієнтації як незаперечної. «Російське українофільство, до якого я примикав, самим незаперечним чи­ном відмежовувалось від усякого сепаратизму, вірило, що українське питання буде розв’язане на російському грунті та покладало свої надії на загальний розвиток в Росії конституційного устрою, національного самовизначення і т.д. — ця українська програма найближчого майбутнього цілком здійснима в законних формах і зовсім не вимагає якого-небуть перевороту,» — писав М.С.Грушевський вел. кн. Костянтину Костянтиновичу (родичу імператора Миколи II) 5 квітня 1915 р. [З]. У щирості автора годі сумніватися. Вона під­тверджується як добре відомою дослідникам діяльністю М.С.Грушевського в Товаристві українських поступовців (утв. в 1908 р.) — прокадетській ор­ганізації помірковано-ліберального напряму, так і опублікованими нещодавно протокольними записами переговорів між ТУПом та ЦК кадетів у березні 1914 р. [4].

У загальних моментах концепція розв’язання української проблеми на «російському ґрунті» визріла в М.С.Грушевського десь в 1905-1906 рр., під час революції. Виступивши в березні 1905 р. з ідеєю «політизації» україн­ського руху, він розробив (вперше) конституційний законопроект надання автономії Україні. Суть такого підходу полягала в поступовому формуванні парламентарного режиму в Росії та законодавчому закріпленні автономії України Державною Думою Росії. Похідною від цих «стартових» реформ була решта перетворень — перегляд бюджетної політики на користь України, регіоналізація земельної реформи, впровадження української мови в освітню систему та діловодство й т.ін. У загальному плані намічалося розмежування компетенції між центральними та автономними органами управління. Втім, проробка як цих аспектів, так і проблем соціально-економічного курсу май­бутньої автономії ще залишала бажати набагато кращого.

Досвід показав, що ця концепція виявилась в цілому поверховою, явно неадекватною реаліям. Справа, перш за все, в тому, що в тодішньому росій­ському суспільстві ще не визріли умови для повноцінної парламентарної де­мократії, а його ставлення до української проблеми залишалось в найкра­щому разі індиферентним. Саме з цієї причини не виправдались сподівання на одну з поступових партій російської Думи — кадетів, а сам М.С.Грушевсь­кий незабаром після початку першої світової війни (в листопаді 1914 р.) по­трапив під поліцейський нагляд. «Не вписувався» в цю концепцію й своєрід­ний менталітет тодішніх українців, у якому соціальна складова переважала над етнічною і якому «автономія» була маловідомою й малозрозумілою. По­казово, що українські національні партії, які виступали переважно під «ав­тономістськими» гаслами, не мали масового успіху аж до 1917 р. [5].

Однак своєму «кредо» М.С.Грушевський залишався вірним аж до кінця 1917 р. Відкриваючи 11 листопада т.р. VII сесію Центральної ради, він вважав за потрібне наголосити: «Мета, яка стоїть перед нами, — українська демократична республіка в федеративному зв’язку з народами і областями Росії.» [б]. До корекції такої лінії голова Ценральної ради та його соратники приступили лише через місяць-півтора по тому — на ходу, при гострому дефіциті часу, звужених можливостях політичного маневру. А відтак — з

помилками.

Стрімкий злет і таке ж стрімке падіння М.С.Грушевського-політика ви­пали на короткий відрізок часу з березня 1917 р. по квітень 1918 р. Парадок­сально, але факт: того ж дня (29 квітня 1918 р.). коли «залишки» Малої ради обирали його президентом УНР, ця держава була ліквідована німецькими окупантами та прибічниками гетьмана П. Скоропадського.

Той факт, що саме М.С.Грушевський висунувся па роль незаперечного лідера українського руху, має свою логіку й складові: коротка епоха демократії в Росії потребувала саме таких діячів. За Михайлом Сергійовичем закріпилися: солідний на той час авторитет серед демократичної інтеліген­ції, життєвий та інтелектуальний досвід, а також чисто суб’єктивні риси, незамінні для політика демократичного стилю — гнучкість, здатність до ком­промісів, корекції лозунгів та тактики згідно з кон’юнктурою. Зокрема, на­прочуд далекоглядним та своєчасним маневром М.С.Грушевського став відхід від лібералів та зближення (з червня 1917 р.) з лідерами українських есерів та «Селянської спілки» — М.Ковалевським, М.Стасюком, А.Степаненком та ін. Діячі саме таких структур забезпечували масовий вплив Центральної ради й контролювали більшість мандатів на її сесіях (380 з 800-т).

Не останню роль в популярності спікера Ради зіграла й його приваблива для простонароддя «харизма» статечної, поміркованої та розважливої лю­дини.

Як глава Центральної ради він доклав зусиль практично до всього, чим виміряний поступ національного державотворення — проголошення авто­номії України, потім — УНР, розбудови структур Центральної ради, попу­ляризації її політики. Під керівництвом М.С.Грушевського український рух восени 1917 р. став домінуючою політичною силою в своєму регіоні, здо­був всеросійське визнання. Ще в червні 1917 р. у важких переговорах з Тимчасовим урядом було домовлено про підготовчі заходи з впровадження автономії України, а в жовтні саме М.С. Грушевського обрали головою Ради народів — координуючого органу автономістських рухів всієї Росії. Водно­час Центральна рада стала предметом інтересу з боку іноземних урядів, що теж свідчить саме за себе.

Загалом же імпульс, наданий Центральною радою та особисто М.С.Грушевським процесам творення української «політичної нації», виявився на­стільки потужним, що його вже неможливо було нейтралізувати.

Проте ці здобутки М.С.Грушевського-лідера в той час були неспро­можні компенсувати його ж слабкостей — відсутності реалістичного бачення пріоритетів державного будівництва та подальших перспектив цього про­цесу, певної інерційності мислення та ироявів пасивності в практичних діях. Факти свідчать і про те, що він явно недооцінив усього кризового потен­ціалу в суспільстві, виявившись неготовим до стихійної соціальної радикалі-зації восени 1917 р. Як наслідок, уже у вересні-жовтні 1917 р. в процесах практичної розбудови автономії України вже проявлялися ознаки паралічу: в той час, як урядові органи відверто ігнорували Центральну раду (за сло­вами самого ж урядового комісара в справах України П.Стебницького [7]), її керівництво не наважувалось на якісь самостійні дії ціною конфлікту з О.Корейським та його міністрами.

На вирішальному ж виткові протиборства — з Раднаркомом Росії та українськими більшовиками — в листопаді 1917-січні 1918 р. керівництво УНР спіткав провал. Стало очевидним те, що воно втрачає ініціативу, від­стає від подій, а його тактиці бракує рішучості та послідовності на всіх ділянках — побудови авторитетної влади, впровадження соціальних реформ, створення національної армії. Самі світогляд і психологія М.С.Грушевського та більшості його соратників, налаштованих на поступові перетворення при збереженні громадянського миру й демократії на всьому політичному про­сторі Росії, виявились безпорадними перед радикальною демагогією, політи­чним і воєнним тиском противників. Вже наприкінці грудня 1917 р. розвалились військові частини Центральної ради, управління, а сама вона депопуляризувалась серед мас.

Вихід з кризи тоді було знайдено в двох несумісних площинах — при­скоренні радикальних соціальних реформ (їхнім первістком став закон про соціалізацію землі від 12 січня 1918 р.) та зближенні з австро-німецьким блоком проти більшовиків. Прологом до нього стало проголошення неза­лежності УНР (22 січня 1918 р.), форсоване укладення мирного договору в Бресті. А завершальним актом — офіційне звернення за воєнною допомогою — 12-13 лютого 1918 р. Документи свідчать про те, що М.С.Грушевський був безпосередньо причетний до цих рішень, включаючи й останні [8].

Наслідки цієї короткозорої тактики стали фатальними для українського народу, Центральної ради та самого М.Грушевського. Покликана до того, щоб позбавити політичного ґрунту більшовизм, ця тактика позбавила всякої опори саму Центральну раду, привівши до її заміни буржуазне- поміщицькою диктатурою 29-30 квітня 1918 р. Політичний вплив самого екс-глави УНР став падати й практично зійшов нанівець. Суть не лише в тому, що а ним особисто перестав рахуватись багато хто навіть з колишніх соратників. Коли в листопаді 1918 р.-лютому 1919 р. влада в Україні перейшла до Ди­ректорії УНР (її почергово очолювали колишні «підлеглі» М.С.Грушевського — В.Винниченко та С.Петлюра), його участь в політиці обмежилась лише двома днями депутатства в Трудовому конгресі України та невдалою участю в антипетлюрівському путчі у Кам’янці-Подільському наприкінці березня 1919 р. У травні 1919 р. він виїхав за кордон, звідки лише в 1924 р. по­вернувся в Україну — вже радянську.

Причиною драми М.С.Грушевського-політика стало те, що за своїми по­глядами він залишався лівим демократом-центристом, а тому став наперед «чужим» протагоністичним диктатурам у тодішній Україні — як петлюрів­ській, так і комуністичній. Як видно з підготовленого ним проекту програ­мної декларації українських есерів (у квітні 1919 р ), М.С.Грушевський уже в той момент став на точку зору визнання радянського устрою влади, ра­дикальних соціальних перетворень Але — за умов збереження демократії й багатопартійності [9]. Перше протиставляє його авторитарному режимові С.Петлюри: зберігся його конфіденційний лист до керівників УПСР (від 11 жовтня 1919 р.) з настановами відмежуватись від «військової диктатури», або ж «демократизувати» її [10].

Водночас зворотні пропозиції більшовицького урядові в Україні — по­ступитись монополією на владу блокові «українських соціалістичних партій», висловлені в листі до ЦК КП(б)У від 19 липня 1920 р., теж не знаходять від­гуку, як і попередні. Хоча в листі всіляко підкреслюється обіг позицій КП(б)У та закордонної делегації українських есерів, ш.о її очолював М.С.Грушевсь­кий [II].

Варто наголосити ще на одному принциповому моменті — екс-глава УНР продовжував відстоювати принципи цілісності та суверенітету Укра­їни, хоча й зважав на можливість її федерування з іншими державами, вклю­чаючи Росію. Проте — на основі рівності та демократичних процедур во­левиявлення українського народу [12]. Але реалізувати цю пропозицію було справою надскладною, якщо взагалі можливою. І в самій Україні — з огляду на залежність більшовицького та петлюрівського урядів від зовнішніх сил. І поза її межами, в рамках політичної ситуації у тодішній Європі. Самому М.С.Грушевському не раз доводилось змінювати свої орієнтири. «Герма­нофіл» на поч. 1918 р., прибічник «нейтралітету України» на поч. 1919 р. [ІЗ], він уже влітку 1919 р. закликає західну громадськість до втручання у конфлікт в Україні — від імені Паризького комітету незалежної України [14]. Надії пов’язувались головним чином з соціал-демократією. А вже у квітні 1920 р. — з Комуністичним Інтернаціоналом [15]. Але й ці розрахунки не спрацювали на суверенітет України.

Зрештою, на початку 20-х років вектор політичної позиції М.С; Грушевського зміщується в бік визнання «радянських реальностей»: адже лише УРСР залишалась нехай і вихолощеною, та все ж реально існуючою формою української державності. Така позиція зробила можливим його повернення в Україну. Але — ціною повного розриву з давніми соратниками по партії українських есерів; від свого колишнього лідера відійшли емігрантські групи в Празі, Польщі, партійне підпілля в УРСР [16]. На Батьківщину колишній лідер українського руху повертався переможеним і фактично одиноким. Як політик він відійшов у історію.

М.С.Грушевський був оригінальною, складною й суперечливою політичною постаттю. Його політичний шлях випукло відобразив всі об’єктивні протиріччя дер­жавотворчого процесу, поч. XX ст., а також чисто суб’єктивні достоїнства й хиби цієї непересічної постаті.

А втім, незаперечним є те, що саме М.С.Грушевський стояв біля витоків державного самовизначення України, намагався надати цьому процесові де­мократичного й гуманістичного спрямування. У цьому сенсі його політич­ний досвід звернений до сьогодення.

 У майбутньому році відзначення 135-річчя від дня народження М.С. Грушевського співпаде з відзначенням 10-ти річчя існування незалежної України, доцільність якої обґрунтував вче­ний, політик і громадський діяч. У теоретичному доробку М.С. Грушевського вагоме місце посідають національно-державницькі ідеї, частково ре­алізовані ним у практичній діяльності. Для вченого наука була інструментом політики, тому він випереджував час, наголошуючи на ідеях демократизму, свободи і людського поступуу всесвітньому вимірі, прагнучи до утворення федерації незалежних держав. Однак сувора дійсність протистояння класів, партій, влад і збройних сил змушували змінювати уявлення і дії.

Еволюція поглядів М.С.Грушевського з проблем державності була діа­лектичною: від вимоги «національно-культурної автономії» в рамках «єди­ної і неділимої» Росії — до вимоги «національно-територіальної автономії» в межах децентралізованої демократичної росії і, нарешті, до вимоги та про­голошення «самостійної, ні від кого не залежної, вільної суверенної Держави Українського Народу». Така еволюція поглядів вченого відбувалася на основі глибокого аналізу реальної політичної ситуації, що склалася в самодержавній багатонаціональній Російській імперії та в умовах її розпаду.

Ще на початку XX сторіччя М.С.Грушевський попереджав, що система гноблення і денаціоналізації стає системою політичної і суспільної деморалі­зації, що пригноблені провінції завжди і всюди є осередком розкладу для пануючих народностей, всього державного організму [17]. Аналогічний про­цес відбувся і в 80-90-ті роки XX століття, коли на терені загальносоюз­ної держави СРСР, з її русифікаторськими тенденціями, виникли суверенні національні держави.

У період першої народно-демократичної революції 1905-1907 рр. М.С. Грушевський формулює історичну правомірність українських націо­нальних змагань та української автономії. У вересні 1903 р. в статті «Зви­чайна схема » русскої» історії й справа національного укладу історії східного слов’янства» він підтримує думку про дві слов’янські народності, зазнача­ючи, що «Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської; Володимире-Московська — другої — великоруської» [18].

В умовах реакції, коли російський царизм розпочав наступ на демокра­тичні та національні завоювання, М.С.Грушевський у праці » Освобождение России и украинский вопрос» (1907 р.) писав, що повна самостійність і неза­лежність — це «логічне завершення питань національного розвитку і само­визначення будь-якої народності, що займає певну територію і має достатні нахили та енергію розвитку» [19].

У період першої світової війни, коли українці перебували у складі дер­жав-суперниць Австро-Угорщини і Росії, думка М.С.Грушевського розви­вається в напрямі, що привів у 1917-1918 рр. до ідеї соборної, самостійної й незалежної Української держави, консолідації українського етносу в єдину державну націю. Обґрунтовуючи вимоги українців щодо створення власної держави, він окреслив територію майбутньої автономної України: «Українці хочуть, щоб з українських земель Російської держави була створена одна область, одна національна територія…», куди увійдуть губернії «…в пере­важній часті українські — Київська, Волинська, Подільська, Херсонська, Катеринославська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Таврійська, Ку­банська» [20].

Отже, принцип національно-територіальної і обласної автономії та за­безпечення національних прав усіх народностей на їхніх територіях і поза ними був провідною національно-державницькою ідеєю М.С.Грушевського до грудня .1917 р., коли в Україні виникло два органи влади — Центральна рада, як український парламент, що виражав інтереси всіх верств населення України, і ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, що прово­дили політику Раднаркому Росії і РСДРП в УНР, а пізніше — в УРСР.

Провідні ідеї М.С.Грушевського щодо державної суверенності українсь­кого народу знаходимо в його «Історії України-Руси», «Історії української літератури», дослідженнях окремих періодів української історії, зокрема у збірниках статей «Хто такі українці і чого вони хочуть», «На порозі но­вої України». Незважаючи на те, що у науковій і політичній діяльності М.С.Грушевського домінували ідеї народництва і федералізму, він передба­чав навесні 1917 року: «Прапор самостійної України стоїть згорнений. Але чи не розгорнеться він з хвилею, коли всеросійські центристи захотіли б вирвати з наших рук стяг широкої української автономії?» [21]. Через рік, навесні 1918 р., цей стяг було розгорнуто і М.С.Грушевський пише: «Фе­деральний постулат…був постулатом державності», але через «суворі лекції російського централізму» федеральні плани України відкладено й українсь­кий народ устами ЦР і IV Універсалом «висловив свою постанову самому, власними силами переводити в життя ті політичні й соціальні принципи, які наперед вказала йому історія, розвинула і поглибила світова, думка» [22].

У статті «Українська самостійність й її історична необхідність» (лютий 1918 р.) теоретик і практик проголошує: «Не розриваючи з федералістич-ною традицією, як провідною ідеєю нашого національно-політичного життя, ми мусимо твердо сказати, що тепер наше гасло — самостійність і незалеж­ність» [23]. Це положення закріплене нині в Конституції незалежної України від 28 червня 1996 року.

Тогочасна ситуація була вкрай напруженою, оскільки вирішення соціа­льних і національних завдань випало на тяжкий, драматичний період світо­вої та’громадянської воєн і боротьби за владу. Тому М.С.Грушевськнй вже не аналізує історичне минуле, а на його підставі розробляє модель сучасної України, здійснює практичні державотворчі кроки. У збірці «На порозі но­вої України» він підкреслює, що «добре робити історію важніше, ніж гарно писати її» [24]. Мотивацію цієї тези знаходимо у визначенні особливостей переломного часу: «Та стадія українського життя, в яку ми ввійшли, вима­гає високого морального настрою, спартанського почуття обов’язку, певного аскетизму, навіть героїзму від українських громадян» [25]. Злободенним є і радикальний заклик до кадрів, які мають будувати Українську державу: «Ви краще відійдіть, коли не маєте охоти піддатись твердим вимогам сього часу. Зійдіть з політичної, з громадської арени — і не перешкоджайте тим, хто має сміливість працювати й творити нове життя тими методами, котрими воно може творитися в даний момент» [26].

Стосовно актуальності автономної-федералістичної ідеї М.С. Групієвського, то вона мала здійснюватися через утворення незалежних, демокра­тичних держав, які добровільно утворять федерацію не лише в межах Росії, а в ідеалі прийдуть до Європейської федерації [27].

М.С. Грушевський зробив суттєвий внесок у розробку й обґрунтування української національної ідеї, яка одержала юридичну силу в Основному Законі нашої держави. На основі аналізу історичних процесів та під впливом західноєвропейських державницьких концепцій він довів, що національна ідея є першовитоком державності, рушійною силою її творення і тісно пов’язана з ідеєю свободи, насамперед — національної і соціальної. Ще в 1904 році у праці «Очерк истории украинского народа» він визначив природну спе­цифіку «українського національного типу», відносячи сюди мову, антропо­логічні особливості, психофізичні риси, етнографічні особливості [28]. Націо­нальна, українська ідея та інтерес фокусуються у русло «державницької ідеї», державницького інтересу. М.С.Грушевський відмовляється від орієнтації на викладення історії класової боротьби, а запропонував історію української державницької ідеї.

Нинішній взаємозв’язаний процес становлення державності і подальшої консолідації української нації, як багатоетнічної, полікультурної спільноти підтверджує положення М.С.Грушевського про побудову національної дер­жави. Актуальна відповідь-ствердження вченого і політика на запитання, які він поставив у статті «Чи Україна тільки для українців?»; Україна для всіх, хто живе в ній, «а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людности… а не оббирати, не експлуатувати для себе». І далі: «Всякий, хто водиться такими поглядами, — дорогий співгорожанин для нас, незалежно від того, хто б він був — великорос, єврей, поляк, чех. А хто хоче тільки живитися з праці народної, бути паразитом… той нам не потрібен, без різниці, чи він українець чи неукраїнсць» [29].

М.С.Грушевський категорично заперечував проти шовіністичних течій або провокаторів, які компроментували діячів національно-демократичного руху, заявляючи, що «Україна лише для українців». Він заявляв, що «обо­ронці української національності не будуть націоналістами». Водночас ви­словлював сподівання, що й представники національних меншин підуть на­зустріч українським політичним домаганням при побудові держави, оскільки їм гарантуються їхні національні права.

Актуальність національно-державницьких ідей М.С.Грушевського ви­значається кількома чинниками: по-перше — теорією і практикою укра­їнського державотворення; по-друге — необхідністю наукової розробки іде­ології державотворення; по-третє — виробленням ідеї, що формує націю, пов’язану з розбудовою незалежної національної держави. Пріоритетними

серед них є ідеї демократизму, соціальної й національної свободи, консоліда­ції всіх громадян в межах власної держави, що забезпечить поступ україн­ської нації у всесвітньому вимірі.

 

Література

  1. Копиленко О.Л. Повернення М.С.Грушевського. -К., 1991. -С.3-10.
  2. Леонтович В.В. История либерализма в России. -М., 1999. -С.364;

История СССР. -1989. -Н 5. -С.208.

  1. Великий украинец к великому князю //Зеркало недели. -1996. -28.09.
  2. Шелохаев В.В. Идеология й политическая организация российскои либеральной буржуа-зии (1907-1914). -М., 1991. -С.141-143.
  3. Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ-ХХ ст.: соціаль­но- політичний портрет. -К., 1993. -С.68,95-96.
  4. Народна воля (Київ). -1917. -13 листопада.
  5. ПДАВОВ Російської федерації, ф.1779, оп.1, од.збер.209, арк.1.
  6. ЦДАВОВ України, ф.1064, оп.1, спр.5, арк.15-16.
  7. ЦДІА України, ф.1235, оп.1, спр.61, арк.246-247.
  8. ЦДІА України, ф.1235, оп.1, спр.63, арк.1-2.
  9. ЦДАГО України, ф.1, оп.20, спр.194, арк.33-35.
  10. III Конференція Закордонної делегації до Закордонного Комітету УКП //Борітеся — поборете (Відень). -1920. — Н 2. — С.59.
  11. Грушевськиїй М. Україна окремішна //Літературно-науковий вісник (Київ). -1919. Н 1-3. -С.17.
  12. ЦДІА України, ф.1235, оп.1, спр.65, арк.10,20-21.
  13. II конференція УПСР //Борітеся — поборете. -1920. -№ 2. -С.60.
  14. ЦДАВОВ України, ф.9011, оп.1, спр.6, арк.1-2; ЦДІА України, ф. 1235,оп.1, спр.62, арк.28, 48.
  15. Корогод П.П. М.С.Грушевський про деякі положення національної політики //Українська державність: історія і сучасність. Матеріали наукової коееренції. -К., 1993. -С.119.
  16. Грушевський М. Звичайна схема «русскої» історії й справа націо­нального укладу історії східного слов’янства //Вивід прав України. -Львів, 1991.-С.8.
  17. Грушевський М. Освобождение России й украипский вопрос: Заметки и статьи. -СПБ, 1907. -С.61-62.
  18. Грушевський М. Якої ми хочемо автономії і федерації? -К., 1991. — С.126.
  19. Гунчак Т. Україна. Перша половина XX століття. -К., 1993. -С.84.
  20. Грушевський М. На порозі нової України. -К., 1991. -С.78.
  21. Там же. -С.76.
  22. Там же. -С.27.
  23. Там же. -С.9.
  24. Там же.
  25. Грушевький М. Хто такі українці і чого вони хочуть. -К., 1991.-С.51.
  26. Грушевський М; Очерк истории украинского народа. -К., 1990. — С.15.
  27. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. -К., 1991. -С.106.