ОБРАЗИ ЗЕМЛЯКІВ В ТВОРЧОСТІ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО

Почуття закоханності ніколи не полишало М.Рильського. Більшість його творів можна розглядати як поетичне освідчення в любові до жінки, рідної землі і народу. Особливо дорогими для поета були спогади про роки дитинства і юності, проведені на Житомирщині. На все життя зберіг М.Рильський щирі почуття і до своїх земляків, серед яких у нього було багато добрих і відданих друзів.

У своїх поетичних творах Максим Тадейович досить часто звертався до зображення “тих днів щасливих”, що подарувала йому рідна Романівка. У віршах “Дитинство” (1, т.1, с.142), “Тодось” (1, т.2, с.207) поет згадує свого друга Яська (Івана) Ольшевського, которий щоліта наймався до Рильських у пастушки. Ясько був однолітком Максима і, звичайно, постійним учасником їхніх дитячих ігрищ і забав. Хлопці разом пізнавали оточуючий світ, усю складність і неоднозначність людських взаємин:

Багато дечого з Яськом ріднило нас.

Тепер, дитячі ті пригадуючи годи,

Я добре розумів, що мали водночас

Фантазію, мовляв, і потяг до природи

Обидва хлопчаки. Узявши про запас

Насіння й гниличок, рушали до пригоди

Ми втрьох із Кваксом, і всім здавалось трьом

Гайок наш пущею, а шпак — тетеруком. (1, т.3, с.78)

Батько Яська Ольшевського — Григорій Гнатович, людина корислива і хвалькувата — “був десь за економа”, за доброю чаркою завжди любив пригадати, як “в карти виграв четвірку вороних, дві шуби і карету”. Ясько ж, на відміну від батька, відзначався особливою скромністю і доброзичливістю. В поемі “Мандрівка в молодість” М.Рильський з болем і скорботою говорить про трагічну загибель свого кращого друга дитинства від випадкової кулі:

Спасибі, Яську мій, що поділяв зі мною

Ти перші радості на життєвій весні!

Бідахо, молодим ти смертю вмер дурною —

Хоч від вояцьких рук, проте не на війні:

Товариш твій солдат почав перед тобою

Робить гвинтівкою артикули смішні,

Приціливсь жартома в Ольшевського Івана,

І куля вдарила — як завсігди, нежданна! (1, т.3, с.81)

Твори М.Рильського завжди сповнені хвилюючими роздумами над важливими проблемами людського буття, видно, що письменника по-справжньому хвилює доля його земляків. Глибоким співчуттям проникнуті рядки поеми “Мандрівка в молодість”, в яких Максим Тадейович говорить про ще одного свого друга дитинства Андрія Романенка. Всі відзначали особливу працьовитість Андрія, неабиякий поетичний хист, але він так і не зміг розкрити глибину своєї натури, проявити багатогранну обдарованість. Авторові боляче, що обставини і роки витравили з душі Романенка оптимізм, поетичне світосприймання, загубили літературний талант. Натомість він “звичайним став шевцем  і вмер над склянкою брудного самогону”. (1, т.3, с.75)

Сестра Андрія — білява і блакитноока — в дитинстві дуже подобалась Максиму. Ця кмітлива і весела дівчинка стала предметом трепетного дитячого захоплення Рильського, яке йому, незважаючи на всі зусилля, не вдалося приховати від товаришів:

До сірих оченят додайте ім’я Ганя —

І хай згадається вам перше на віку,

Незграбне, дещицю малповане кохання,

Дівча засмалене в волошковім вінку. (1, т.3, с.74)

З теплою усмішкою пригадує поет, як образливо було йому, коли за любов до Гані хлопці відшмагали його кропивою. Перше почуття залишило в душі М.Рильського глибокий слід, про Ганю Романенко він розповідає не тільки в поемі “Мандрівка в молодість”, а й у віршах “На узліссі” (1, т.1, с.68), “Моє село” (1, т.3, с.27).

Максим Тадейович добре знав родину Романенків, з повагою ставився до всіх її членів, за виключенням хіба що дядька Гані — дрібного царського чиновника. Дядько мав красиву зовнішність, але вона не могла приховати його заздрісну і порожню душу. Він постуво став цуратись своїх бідних сільських родичів і згодом перетворився в обмежного служаку, мета якого — гроші і кар’єра. Своє селянське походження дядько ретельно приховував. І хоча “в Романівці селянський борщ хвалив, стріляв на молодиць холодним оком ласим”, не міг простити своїм близьким, що через них, через “мужву оту він партію утратив золоту”.(1, т.3, с.75)

Потрібно відзначити, що селянські типи в художніх творах М.Рильського отримують далеко не однозначну оцінку. З осудом говорить Максим Тадейович про Петрика Самрося (поема “Мандрівка в молодість”), котрий “хитро вів розмови між селян”, викликаючи їх на відвертість, а потім писав на своїх односельчан доноси в поіцейське управління:

До речі, той Самрось, що мова йшла про нього…

У році п’ятому підпільний робітник,

У чотирнадцятім зробивсь він у Рудого

Рукою правою — сімнадцятий же рік

Розкрив (дізнались ми не про одного),

Що звичайнісінький був із Самрося шпик,

Який, проводячи таємні збори вранці,

Увечорі про них доповідав охранці. (1, т.3, с.121)

Саме Самрось “продав” жандармам Івана Чуприну — двоюрідного брата Максима по материнській лінії (в поемі “Мандрівка в молодість” М.Рильський чомусь називає його Степаном). Іван ненавидів будь-яку форму експлуатації та гноблення, виступав за рішучу збройну боротьбу проти панівного класу. Він надзвичайно любив техніку, мріяв стати інженером чи механіком. Батько, помітивши його талант, віддав Івана на навчання до Києва в Олександрівське ремісниче училище. В лютому 1906 року 18-літнього Івана Чуприну вперше заарештовують. Приводом до його арешту стало звинувачення сквирського повітового справника Ганиткевича в революційній агітації селян села Трубіївки (тепер село належить до Ружинського району Житомирської області). В квітні Іван Чуприна вийшов з в’язниці, але, захопившись терористичними ідеями, став виготовляти саморобні бомби. За доносом Самрося 2 вересня 1906 року на станції Фастів юнака знову заарештовують. Під час обшуку у нього були знайдені прокламації і 5 саморобних бомб. Івана Чуприну було засуджено на 15 років каторги. В Романівку йому вже не судилось повернутись: 22 грудня 1914 року він помер від сухот в Ярославській в’язниці. Варто зазначити, що матеріали про революційну діяльність Степана Кузьмича Чуприни, зокрема про арешт на станції Фастів, про знайдені у нього п’ять бомб і прокламаціїї антидержавного змісту, про ув’язнення та слідство зберігаються в Київському обласному державному архіві. (2)

Ставлення романівчан до Петрика Самрося відзначалось, з одного боку, таємною ненавистю і зневагою, з іншого — запобігливістю і страхом. Коли рибалка Денис Каленюк вранішньою порою почув на ставку чиєсь благання допомогти, він довго вагався, чи плисти йому на порятунок, бо думав, що то потопає Петрик Самрось — голос птопаючого віддалено нагадував голос Петрика. Врешті-решт природна доброта і милосердя рибалки взяли верх, Денис Ісакович підігнав човна до знесиленої людини і витягнув її з води. Зробив він це дуже вчасно, адже кликав на допомогу не хто інший, як Максим Рильський.

До цього епізоду ми ще повернемось, але потрібно сказати, що письменник не ідеалізує романівських селян. Йому добре відомі як умови їхнього життя, так і основні особливості селянського характору з його достоїнствами і вадами. У поетичних творах Максима Рильського перед читачами постає справжня галерея чудових огбразів селян — земляків поета: “відьмар і вовкулака” Сидір Верещак, чумаки з діда-прадіда Марко Наджос та Семен Підпалок (поема “Чумаки”), талановита народна співачка Каська з Кошляків та “підхмелений баштанник Гриць”, пісні яких записував сам Микола Лисенко (поема “Мандрівка в молодість”). В цій же поемі автор змальовує заядлого рибалку і неперевершеного оповідача діда Ігната Остапенка на прізвисько Курка, який знав безліч мисливських і рибальських історій і колись навіть “зловив вовка власною рукою” (цей герой згадується і в поезії “На узліссі), а також одного із перших вчителів юного Максима в питаннях політики та економіки Івана Даниловича Климацького. Іван Данилович — людина великого природного розуму і азарту — уособлював новий тип українського сільського жителя, який активно намагається якось змінити на краще обставини свого життя:

Цікава постать той Данилович Іван

Климацький: рожденний для річищ та затонів,

Де сам на човнику, як повновладний пан,

Качок вишукував, стріляв прудких кульонів,

Він, як і дехто ще з сусідів-романчан,

Пішов на колію провідником вагонів

І навіть діло це, здається, полюбляв, —

А втім, лиш на воді, як птиця, оживав. (1, т.3, с.130)

Поетичні твори М.Рильского “відлунюють життя”, відтворюють яскраві подробиці і деталі, зачіпають актуальні і сьогодні моральні та соціальні проблеми. Для поета завжди було принциповим звернення до життєвої конкретики, до життєвих глибин. Він активно відмежовувався від зайвої дидактики, уникав набридливого філософського абстрагування, а звертався виключно до зображення того, що має реальний зміст. Ось чому більшість гроїв віршів та поем М.Рильського мають реальних прототипів.

Вірш “Хлопчик” Максим Рильський присвятив своєму небожу, також Максиму Рильському — сину старшого брата Івана. У цьому невеличкому творі, який побудований на основі яскравих життєвих фактів, М.Рильському вдалося відобразити долю цілого покоління людей, котрим випало винести на своїх плечах страшний тягар Великої Вітчизняної війни, поклавши на вівтар свободи і незалежності країни найдорожче, що є у людини, — власне життя.

Автор поступово вводить своїх читачів у світ почуттів і захоплень хлопчика Дмитрика, розповідає про етапи становлення його характеру. З раннього дитинства герой пізнав важку селянську працю, справжню ціну сповнених напруги днів сівби і жнив. Торкнулось долі Дмитрика і раннє сирітство, але не вистудилась душа хлопця, не знищилась повага до людей, захопленість красою рідного краю. Та понад усе він любив музику, добре грав на дудці, мріяв про баяна:

Роки минали — і допався він

І до баяна, як військова школа

Його в свої обійми прийняла.

Приходить він, бувало, у неділю

До нас — такий кумедний в уніформі,

Немов солдатик-лялька на вітрині, —

Одповіда лиш “так” та “ні”. Зате

Як усміхнеться — серце переверне!

В самодіяльному він грав гуртку

І лиш про той гурток оповідати

Умів не скупо — і тоді являв

Зненацька спостережливість і гумор. (1. т.3, с.230)

З військової школи юнак одразу потрапив на фронт, став командиром взводу саперів. Довго не було від нього відомостей. Не дочекавшись звістки від сина, померла мати, втратили надію побачити Дмитрика односельці… Лише згодом сестра Оксана отримала від військового командування листа і посилку з орденом. У листі говорилось, що Дмитрик героїчно загинув в одному із боїв з фашистами, прикриваючи відхід своїх бойових товаришів. Саме так у 1944 році при визволенні Польщі загинув реальний прототип цього літературного персонажа — лейтенант Максим Іванович Рильський, нагороджений посмертно орденом Червоного Прапора.

Трагічний фінал твору не зумів повністю знищити, або навіть приглушити його високий оптимізм і героїчно-патріотичний пафос. Завершальні рядки вірша утверджують думку про нездоланну силу життя, про безперервність естафети поколінь, естафети подвигу:

Шумлять жита, оновлене село

У воду видивляється з узгір’я,

У небі хмари плинуть срібнопері —

І на баяні грає хтось далеко

Мотив, що Дмитрик над усе любив. (1, т.3, с.231)

Але найчастіше в художніх та публіцистичних творах М.Рильський згадує своїх найперших вчителів, “поводирів по життю” — селян рідної Романівки Дениса Каленюка та Родіона (Редька) Очкура.

Денис Каленюк, як ніхто інший, знав звички диких тварин і птахів, саме він пристрастив юного Максима до рибальства та полювання. До речі, рибальсьтво Денис Ісакович вважав священнодійством, і в окрузі не було нікого, хто б міг достойно суперничати з ним. М.Рильський і його старший товариш довгі години проводили разом. До того ж  Денис Каленюк був чудовим оповідачем, і хлопець з величезною цікавістю і захопленням слухав дивовижні розповіді досвідченого рибалки та мисливця:

З Денисом ми не раз в години ранку ніжні,

Як тіні плавали на дощанім човні,

Підстерігаючи лиски, чирята й крижні, —

І скільки таємниць він оповів мені

Про звичаї качок, про голоси їх різні, —

У серпні от такі, такі-от навесні!

Він часом розкривав прикмети і секрети,

Що і в Мензбіра ви подібних не знайдете. (1, т.3, с.84)

Денис Каленюк полюбляв книги, і дуже часто Максим приносив йому з домашньої бібліотеки твори письменників-класиків, а також пригодницькі романи, якими Денис Ісакович особливо захоплювався. Не потрібно забувати, що М.Рильський був зобов’язаний старому рибалці власним життям (про епізод, коли Каленюк  в останню мить врятував потопаючого Максима, ми вже розповідали).

З гарячим співчуттям розповідає поет про нещастя, яке згодом спіткало його друга. Застаріла рана на нозі Дениса Ісаковича призвела до гангрени, і, щоб врятувати йому життя, лікарі змушені були ампутувати ногу. Каліцтво вплинуло на характер Каленюка, але не змогло змінити ті його риси, які найбільше подобались друзям і односельцям. Звичайно, про рибальсьтво та полювання потрібно було забути, але щоб постійно знаходитись серед людей, в центрі подій, Денис Каленюк найнявся до пана Рудого сторожувати новозбудованого млина.

Не менш складною і драматичною була доля Родіона Очура. М.Рильський зізнається, що Редько не раз вражав його поєднанням талантів хлібороба і артиста,  чудового шевця і вмілого мисливця. До того ж він мав славу кращого косаря, і влітку, в пору жнив, постійно наймався до багатих людей косити жито, пшеницю чи сіно. А ось в довгі зимові вечори Родіон Васильович часто брав до рук скрипку. Зачудовано слухали присутні його гру. Максим Тадейович не без підстав вважав, що Родіон Очкур уособлює собою  надзвичайну обдарованість і працьовитість всього українського селянства.

Але, маючи стільки прекрасних рис і якостей, важко працюючи, Редько ледве зводив кінці з кінцями. Врешті-решт вирішив спробувати щастя в Росії і поїхав обживати далекий Сибір. Довгих чотири роки поливав він своїм потом чужі землі, а потім повернувся до рідної Романівки, без якої, як виявилось, не міг жити:

Як романтично він умів оповідати

Про норов лебедів і звичаї гусей,

Про те, що раз його поранений сохатий

Ледь-ледь не затоптав, про рибу, про людей!..

Як він хвалив Сибір! Чого ж вернувсь до хати

Своєї вбогої? Звичайно, вчинок цей

Усім він пояснив причиною одною:

Несила, мов, було боротись з мошкарою. (1, т.3, с.87 — 88)

Про Дениса Каленюка та Родіона Очкура М.Рильський розповідає в таких віршах і поемах, як “На узліссі” (1, т.1, с.74), “Рибальське посланіє” (1, т.1, с.161), “Літо і весна” (1, т.1, с.266), “Рід-де-Жанейро” (1, т.4, с.206), “Катерина” (1, т.2, с.113), “Мандрівка в молодість” (1, т.3, с.63 — 132).

Уже в ранньому дитинстві, під час перебування в Романівці, М.Рильський вперше зіткнувся із соціальною несправедливістю, зрозумів, наскільки важким і залежним від панських примх є життя селян. У поемі “Марина” поет згадує про те, як хтось із колишніх романівських поміщиків, щоб потішитися, надав своєму селянинові-кріпаку прізвище Папа Римський, яке писалося вкупі: Папаримський, хоча і сам селянин, і його нащадки не те що ніколи не бачили римського папи, але й не знали, що таке Рим. Цей “панський жарт”, як і величезна кількість інших подробиць романівського життя, надовго збереглися в пам’яті М.Рильського і, як бачимо, часто використовувались для створення яскравих художніх картин та епізодів.

У поемі “Мандрівка в молодість” письменник згадує поміщика Янушевича із сусіднього з Романівкою села Кошляки:

Апостол власності, законності оплот,

Зробивсь поміщиком той Янушевич дивно:

Був управителем, зразком людських чеснот,

В одної дідички п’ять років, кажуть, рівно,

А щоб земних її позбавити турбот, —

Приспав отрутою, як у казках царівну,

Підчистив грошики (легенда каде так)

І незабаром став володарем Кошляк. (1, т.3, с.117)

Багато років за Янушевичем “ходила недобра слава”, він був відомий тим, що за гроші погоджувався давати у суді фальшиві свідчення, а ще відзначався особливою жорстокістю по відношенню до селян. Ніхто не наважувався підійти до нього, не знявши шапки. Янушевич з рушницею в руках часто сам уночі виходив пильнувати свої угіддя. І горе було тому, хто потрапляв до рук кошляцького поміщика. У поемі М.Рильський наводить епізод, коли Янушевич “вполював” восени трьох нещасних парубків, які мали необережність зайти в панський ставок з благеньким “волоком”:

І всіх по шию втрьох у воду пан загнав

Годин чи не на дві, б’ючи гусиним шротом…

Один заслаб і вмер, а два хворіли потім. (1, т.3, с.117)

Цей епід Максим Тадейович використав також і в поезії під назвою “Мемуарна сторінка”, замінивши лише прізвище поміщика, — поет назвав його Лукашевичем.

З неменшим осудом зображує письменник і пана Рудого – сусіда поміщика Янушевича. У володіннях багатого і титулованого царського чиновника Рудого знаходилась частина романівських земель і великий став. Сам Рудий заправляв розшуковим відділом жандармерії:

Начальник відділу сискного, пан Рудий

Тим ставом володів. Розказували люди,

Що, службі помогти бажаючи своїй,

Той пан підстроював (хоч варте те огуди)

Крадіжки сам-таки – і розкривав як стій!

Коли ж розкрилося оте нехитре чудо,

Рудого звільнено…Але з яких причин

Іще теплішого доскочив місця він? (1, т.3, с.89)

Дійсно, після звільнення з жандармерії Рудого було призначено на чергову керівну посаду. Він згодом збудував у Романівці великого млина, що поставило селян у ще більшу залежність від колишнього жандарма.

Потрібно зазначити, що поява у творчості М.Рильського таких типів, як Самрось, Янушевич-Лукашевич, Рудий та інших, яскраво свідчила про соціальну і творчу зрілість поета, його активну життєву позицію, постійне намагання бути максимально точним і чесним як у відтворенні оточуючої дійсності, так і  у зображенні людських характерів.

На початку 1919 року, в один із натяжчих періодів свого життя, коли в душі письменника точилась драматична боротьба, велись напружені пошуки власного місця в літературному процесі, визначалися нові ідейно-художні засоби і нові шляхи у творчості, М.Рильський залишає Київ і поселяється в селі Вчорайшому Ружинського району, розташованому за п’ять залізничних перегонів від Романівки. З січня 1919 року по березень 1921 року він працює вчителем української мови і літератури Вчорайшенської середньої школи.

Вчорайшенський період до сьогоднішнього дня залишається одним із найменш дослідженим періодів життя і творчості М.Рильського. Відомо, що цей час став для молодого літератора часом накопичення сил, активно вплинув на розуміння соціальних суперечностей життя, визначив нову якість його поезії та перспективу подальшого розвитку літературного таланту.

Директор Вчорайшенської школи Микола Тодосович Влодек прийняв нового вчителя з неприхованою радістю, надавши йому невеличку квартиру в одному із шкільних будиночків. Харчувався Максим Тадейович в родині Мефодія Оксентійовича та Катерини Омелянівни Середюків, яких в селі прозивали Хуторними. Сину Мефодія Оксентійовича – Михайлу та його дружині Вілії – через багато років судилося стати хрещеними батьками автора цих рядків. Як розповідали вони мені, прізвисько своє Середюки отримали отримали тому, що до революції жили на невеличкому хуторі неподалік від Вчорайшого.

 Досить швидко у молодого вчителя з’явилися нові друзі. Особливо тісно здруживя М.Рильський із шевцем та завзятим рибалкою Остапом (прізвище встановлюється), чудовим знавцем рідної природи Іваном Якубівським.

У 1935 році, згадуючи своє перебування у Вчорайшому, М.Рильський пише вірш “Сторінка”. На початку цього твору поет розповідає давню легенду, пов’язану з походженням назви цього села:

Переказ є: Хмельницького загін

Колись жовніри польські тут розбили,

А козаки на другий день жовнірам

Усипали: “Оце вам за вчорашнє!”

Отож зовуть відтоді те містечко –

Вчорашнім чи Вчорайшим. (1, т.2, с.330)

Основу вірша складають події громадянської війни. Поет згадує, як у 1919 році у Вчорайше ввійшли польські війська. “Рятівників отчизни” з розпростертими обіймами зустрічали лише куркулі, ксьонз “і піп, забувши релігійний розбрат”. А наступного дня, вранці, на центральному майдані містечка “заради моціону” польські жовніри потоптали кіньми та посікли гарапниками жінок, дітей та літніх мешканців Вчорайшого. Цей епізод глибоко вразив і обурив поета, ось чому навіть більш як через півтора десятка літ не зміг забути М.Рильський “про вершників, про смугу на плечі у хлопчика”, про “дівочі зойки і старечий плач”. (1, т.2, с.331)

Про перебування М.Рильського у Вчорайшому свідчила меморіальна дошка, відкрита у 1981 році на фасаді колишньої Вчорайшанської середньої школи: “Тут з 21 січня 1919 року по 24 березня 1921 року працював учителем української мови і літератури видатний український радянський поет і громадський діяч Максим Тадейович Рильський”.

На жаль, приміщення школи сьогодні знаходиться в аварійному стані і потребує термінового ремонту. Місцева влада змушена була зняти дошку з фасаду напівзруйнованої будівлі. Проблема увіковічнення пам’яті про перебування М.Рильського у Вчорайшому поки-що чекає свого вирішення.

Максим Тадейович завжди з особливою цікавістю ставився до всього, що якимось чином було пов’язане з Житомирщиною. В творах письменника часто згадується не тільки рідна Романівка і Вчорайше, де він жив та працював, але й Корнин, Криве, Липки, Кошляки, Новогра-Волинський, Житомир та інші села і міста нашої області. Протягом усіх років життя М.Рильський з великим задоволенням приїздив на Полісся, розуміючи, що саме тут, на цій благословенній землі, народився його високий поетичний талант, саме тут відбулося його духовне становлення і сходження до вершин творчої майстерності. Постійно відчуваючи щиру повагу і любов своїх земляків, М.Рильський відповідав їм такою ж щирою любов’ю і повагою.

 

    ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:

  1. Рильський М.Т. Зібрання творів в ХХ томах. – К.: Наука, 1983 –1990.
  2. Матеріали Київського державного архіву. Ф.7, оп.3, од.зб. 206.