Оповідання 1

Захочеться побачити себе,

                           подивлюсь в очі тим,

                                                         хто дивиться на мене…

 

КРИНИЦЯ

Оповідання

 

Мати помирала.

І Степан це розумів.

Старий дільничний лікар, який знав болячки всіх жителів навколишніх сіл, винувато розводив руками:

– Надії майже немає… Я б на вашому місці покликав священика…

Священика Степан кликати не став.

Він сидів біля ліжка помираючої, пильно вдивляючись в її змарніле обличчя.

Уже кілька годин мати не приходила до свідомості, дихала важко, з хрипом.

Опівночі до кімнати навшпиньках увійшла Галинка – Степанова дружина:

– Поспи хоч годинку,  дай я біля неї посиджу…

Степан заперечливо похитав головою.

– Ти ж знаєш, що я не зможу заснути. Лягай сама… Коли що, покличу… Коли що…

Він жахнувся своїх слів й одразу відчув, як сіпнулася повіка.

Дружина важко зітхнула і опустила теплу руку на його сивіючу голову:

– Як знаєш, – пошепки сказала вона і вийшла.

У кімнаті було так тихо, що Степан навіть чув, як наручний годинник відлічує секунди.

Раптом йому здалося, що матір зворухнула губами.              Він швидко підвівся зі стільця і нахилився над її обличчям. Очі були заплющені, але матір дійсно намагалася щось сказати.

Степан спершу не розчув. Він майже приклав своє вухо до сухих материнських вуст.

– Води… з криниці… Оверкової…

– Води? – чомусь пошепки перепитав Степан.

– Оверкової… – видихнула мати і замовкла.

Степан довго стояв над ліжком, намагаючись ще щось почути, але дарма…

 

* * *

Оверкова криниця була кілометрів за п’ять від села, в розлогій балці. Мати розповідала, що колись там білими вишнями цвів хутір її діда Оверка. Оверко власноруч розкопав джерело, обсадив його вербами, поставив криничку і прилаштував до неї масивний дубовий жолоб. Вода, що витікала з Оверкової криниці, була дивовижно чистою і смачною. Люди ходили до криниці за декілька кілометрів, вірячи, що вода у ній справді цілюща.

Але під час війни німці спалили хутір. Повертатися жити на згарище не захотів ніхто, і про Оверкову криницю забули. Хоча Степан добре пам’ятав, як хлопчиком мати кілька разів посилала його за водою із криниці її дитинства…

Степан обережно прочинив двері сусідньої кімнати. Галинка одразу схопилася:

– Що?..

– Ні-ні… Все добре… Заспокойся… Ти посидь за мене…

– Будеш спати?

– Не буду… Мені потрібно йти…

– Куди? – Галинка потерла очі, намагаючись відігнати    дрімоту.

– Мати води попросила… з Оверкової криниці…

– Не може бути… Тобі почулося…

– Не почулося… Я піду…

– Господи, там і криниці вже, мабуть, немає – висохла давно… І як ти зараз туди доберешся, ніч надворі?

– Велосипед візьму…

– Туди вже й дорогу знайти не можна…

– Я знайду!..

У голосі Степана було щось таке, що примусило Галинку лише покірно зітхнути:

– Як знаєш…

 

* * *

Степан почепив за плечі торбу з двома порожніми пластиковими пляшками і на старому велосипеді виїхав з подвір’я.

Хоча небо було зоряним, він декілька разів збивався з дороги. Доводилося об’їжджати  лісосмуги, невеличкі яри і бакаї… Завбачливо узятий ліхтарик допомагав мало. Скоро він тьмяно зблиснув і згас.

– Батарейка розрядилась, – здогадався Степан. – Але нічого, уже розвиднюється…

Липнева ніч шепотіла колоссям достигаючого хліба, дихала пахощами трав і квітів.  З-під велосипедних шин, лякаючи Степана, раз-по-раз випорхували темні тіні сонних перепілок…

Нарешті він полегшено зітхнув, побачивши на тлі сіріючого неба обриси заповітних верб.

Хотів було сильніше натиснути на педалі, але у цей момент йому здалося, що земля розступилася перед ним, а велосипед раптово провалився кудись униз…

Степан перелетів через кермо, боляче вдарився об щось холодне і тверде… На мить він навіть знепритомнів, та ще за мить схопився на ноги. Роззирнувся. Виявилось, що велосипед звалився в сухе бетонне русло старого меліоративного каналу.

Обидва колеса від удару зігнулися вісімкою. Рівняти і рихтувати їх у нього не було ні часу, ні можливостей.

Залишивши понівечений велосипед у каналі, Степан не без труднощів вибрався на поверхню…

До Оверкової криниці було кілька десятків метрів. Через лічені секунди він уже нишпорив у високій траві під вербами, намагаючись знайти джерело.

Але джерела не було.

Те місце, звідки колись била чиста дзвінка вода, замулилось і заросло густою гострою осокою. Степан натрапив лише на кілька трухлявих колод і на старий понівечений жолоб – ось і все, що залишилось від Оверкової криниці…

Степанові здалося, що у нього зупинилось серце. У розпачі він закричав пораненим звіром, упав навколішки і благально склав долоні. Злякані ворони зграєю затріпотіли в небо, а луна від його крику довго літала у прохолодному ранковому повітрі, то ховаючись у неглибокі яри, то піднімаючись до верхівок розбуджених верб.

Степан ніколи не плакав. А зараз сльози градом котилися його неголеними щоками.

Знову згадалася мати, її бліде загострене обличчя, знову почувся згасаючий шепіт: „Води… з криниці… Оверкової…”

– Немає криниці, не стане і мами… – від цієї страшної думки перехопило подих.

Степан прожогом підвівся з колін, розкидав трухляві колоди і руками почав рвати землю на шматки…

Заважало коріння, осока до крові різала пальці, друзки заповзали  під нігті, та він не відчував болю. Він навіть не тямив, що робить…

 

* * *

Встало сонце. Сумний і чорно-сірий світ миттю став веселим і кольоровим. Степан цього не помічав.

Він забув про час і продовжував шматувати землю.

В різні боки летіли важкі вологі грудки впереміш з піском, хмизом, перетлілим листям і травою, корінням та крихкими шкаралупами слимаків… Піт аж струменів по його тілу, різав і сліпив очі.

Щохвилини яма, яку він у нестямі рив голими руками, ставала дедалі глибшою. Та лише тоді, коли Степан сховався в ній по груди, на дні ями з’явилась вода…

Тоненька цівка, наче кволий, блідий паросток, несміло визирнула з темної глибини.

Він спочатку не повірив своїм очам і навіть покрутив головою, відганяючи видіння, але це було не видіння – джерело зблиснуло у теплому сонячному промінні, ожило і завирувало.

Викинувши нагору останні пригорщі важкої багнюки, Степан виповз із ями, яка поступово стала наповнюватись холодною водою…

Одразу відчув смертельну втому. Тіло було, мов налите свинцем, у голові туманилось, спина боліла, а пальці на руках розпухли і пекли вогнем. Він довго лежав горілиць і, не мружачись, дивився на сонце. Сил не було навіть на те, щоб відповзти в тінь.

Згодом підвівся.

Каламутна вода заповнила яму і почала розтікатись навколо, шукаючи своє русло.

Радості Степан не відчував. Ще добру годину довелося чекати, доки вода відстоїться. Нарешті він наповнив пластикові пляшки, міцно закоркував їх і поклав до торби. Потім сам упав обличчям у джерело…

Пив, доки не відчув у горлі судому. Рвучко схопився і побіг назад у село.

Трава в’язала ноги, кущі чіплялися за одяг, гарячий літній вітер обпікав щоки, пляшки з водою боляче калатали по спині, але йому було байдуже.

Він поспішав додому. Бо там на нього чекала мати.

І найбільше Степан боявся запізнитись…

 

* * *

У дворі було порожньо, а в хаті тихо.

– Слава Богу, встиг, – подумав Степан.

Побачивши чоловіка, Галинка зойкнула:

– Що трапилось?

– Потім розповім. Як мати?

– Без змін…

– Води не просила?

Галинка заперечливо похитала головою.

– Візьми, може попросить…

Степан дістав з торби повні пляшки.

– А я піду помиюсь і перевдягнусь.

Галинка хотіла вийти слідом, щоб розпитати, де він пропадав так довго, але чоловік зупинив її поглядом:

– Побудь біля матері… Її не можна залишати саму…

Галина ображено повернулася назад до ліжка.

Степан змив під літнім душем піт і бруд, причесався, дістав із шафи чистий одяг…

І саме в цей момент почувся стривожений голос Галинки. Він миттю влетів до кімнати, на ходу застібаючи гудзики на сорочці.

Мати з зусиллям підняла повіки.

– Пити… – ледь чутно прошепотіла стара жінка.

Галинка обережно підняла її голову, а Степан підніс до блідих  пересохлих вуст склянку принесеної води.

– Це з Омелькового джерела вода…

Мати зробила кілька маленьких ковтків і знову заплющила очі. Але Степану на секунду здалося, що вона вдячно кивнула йому головою… Він чомусь захотів погладити сиве материне волосся, як у дитинстві, заховати своє обличчя в її теплих долонях.

Дружина поправила постіль і прислухалась.

– По-моєму, дихати стала спокійніше… Послухай ти…

Степан нахилився над ліжком. Йому теж здалося, що дихання у матері було без хрипу і не таке гаряче, як раніше, та він промовчав. Промовчав, бо давно перестав вірити в дива.

Два довгих дні і дві ще довших ночі Степан і Галинка не відходили від ліжка матері.

І диво сталось…

На третій день під вечір мати розплющила очі і попросила їсти.

Степан стрімголов побіг за лікарем…

 

* * *

Старий дільничний лікар здивовано розводив руками:

– Видно, Господь Бог передумав… Таке в моїй практиці траплялось, але, чесно кажучи, і не пам’ятаю коли… Побачимо, що покаже ніч… Я залишусь біля хворої…

Ніч пройшла спокійно.

Вранці дільничний довго оглядав матір, слухав, міряв тиск, рахував пульс…

– Криза наче минула… Здається, справи ідуть на краще…

Лікар виписав нові рецепти, дав рекомендації і пообіцяв наприкінці дня навідатись ще раз…

Степан всунув у його долоню зім’ятого червінця і провів за ворота.

Потім нагострив сокиру, відшукав ножівку, цвяхи і широку лопату… Хвилину стояв у роздумах і нарешті поліз на горище. З горища він скинув із десяток струганих дошок.

– Що це ти збираєшся робити? – занепокоєно підступила до нього Галинка.

– Нічого, – буркнув Степан.

– Що значить „нічого”? – дружина кинула підозрілий погляд на зняті з горища дошки і заготовлений інструмент.

– Багато будеш знати, скоро постарієш…

– Ти зі мною не жартуй! – на очах у Галинки виступили сльози.

Степан суворо наморщив лоба, але раптом уявив, які думки могли виникнути у дружини, коли вона побачила інструмент і дошки…

– Заспокойся, це зовсім не те, що ти думаєш! Я Оверкову криницю збираюсь почистити. Замулилась зовсім… Її і накрити чимось треба, і жолоб новий поставити…

Він обняв дружину.

– Заодно і велосипеда заберу… Якщо його досі ніхто не потяг… Ти за матір’ю дивись.

– Міг би і не нагадувати… Може, попросиш когось із сусідів, щоб тебе підвезли?

– Сам дійду. Тут недалеко.

– Як знаєш, – тихо проказала Галинка.

Степан на одне плече повісив торбу з інструментом, на інше поклав зв’язані дошки, узяв в руку лопату, і коли повернувся до дружини спиною, вона нишком перехрестила його услід…

БУКЕТ

Оповідання

 

Іван посміхався.

В душі у нього звучала світла музика.

Широка дорога то ховалась в зелену прохолоду лісу, то виринала на яскравий сонячний простір поля і наче кликала за собою.

Салон автомобіля заповнювали пахощі троянд. Букет білих квітів, загорнутий у вологий рушник (щоб не зів’яли), Іван прилаштував поруч на місці пасажира.

Він не любив сидіти за кермом і вважав це важкою роботою. Довгі автомобільні поїздки виснажували його, але сьогодні все було по-іншому. Іван здивувався, коли зрозумів, що більш як три сотні кілометрів лишились позаду. Можна було не поспішати, але він не зменшував швидкості, адже десь там, наприкінці дороги, на нього чекала… мрія.

Мрію звали Світлана. Лана – так себе називала вона сама.

Іван закохався в Лану з першого погляду.

Він ніколи не забував ту мить, коли побачив її. Це трапилось в інституті в перший день занять. Дзвоник сповістив про початок першої пари. У той самий момент, коли галасливі недавні абітурієнти розсілись по місцях в очікуванні викладача, раптом ввійшла вона… Наче фея з чарівної казки… Висока, струнка, усміхнена, з розпущеним довгим волоссям і блакитними бісиками в очах…

Студентська аудиторія, де сиділи переважно хлопці, принишкла. Лана декілька секунд спокійно приміряла на себе захоплені хлопчачі погляди, потім стала шукати вільне місце.

 Найближчий порожній стілець був поруч з Іваном, тому під час своєї першої лекції він майже нічого не записував… Голова його раз у раз сама собою поверталася в бік сусідки…

…Лана подобалась усім. Її завжди оточували інститутські інтелектуали і красені, до яких сором’язливий від природи Іван не належав. Хоча він постійно виказував дівчині знаки своєї уваги, Лана залишалась байдужою до його залицянь. Лише раз вона подякувала йому за допомогу на екзамені і поцілувала в щоку. Від цього короткого дружнього поцілунку Іван ледве не знепритомнів…

Він ніколи не втрачав надії і шукав різні способи схилити до себе Ланине серце: відмінно складав сесії, писав наукові статті, займався спортом, приносив їй запрошеннями на естрадні та симфонічні концерти… Випадково почувши слова Лани про те, що вона любить, коли від чоловіка пахне не тютюном, а дорогими парфумами, він кинув палити і всю свою підвищену стипендію потратив на  дефіцитний французький одеколон для чоловіків… Але це не допомогло…

Друзі і навіть викладачі легенько насміхались над його закоханістю, та хлопцеві було байдуже. День, коли він не бачив своєї мрії, Іван вважав прожитим даремно.

На випускному вечорі він підніс Лані великий букет пахучих білих троянд.

Вона взяла букет і посміхнулася:

– Навіщо ти знову потратився, дурнику?

– Щоб зробити тобі приємне…

– Ну, зробив, а далі що?

– Не знаю…

– А ти знай: у нас з тобою нічого бути не може.

– Чому? – запитав Іван.

– Бо ми з різних планет…

Лана зблиснула очима і ніжно торкнулася трояндових пелюсток губами.

Іван спохмурнів. На білих квітах залишалися брудно-рожеві сліди від її помади…

Через рік після закінчення інституту Лана вийшла заміж за військового і стала літати за ним по світу, постійно змінюючи місце проживання.

Іван поступив до аспірантури і теж одружився. Згодом у нього народилась донька. Але шлюб розпався…

З колишньою дружиною він підтримував „цивілізовані” стосунки, а весь вільний час віддавав доньці, яку обожнював. Якщо ж його хтось запитував, чому так довго один, жартома відповідав: „Не страшно, коли один, страшно, коли нуль”.

Лана не виходила з його думок…

Щоб позбутися душевних мук, Іван з головою поринув у роботу, захистив кандидатську, а потім і докторську дисертацію.

Раз на п’ять років під час літніх відпусток він збирав однокурсників на традиційний збір.

Іван організовував ці зустрічі з єдиною метою – знову побачитися з Ланою. Вона ж уперто не приїжджала до інституту, а у відповідь на запрошення надсилала короткі поштові листівки з ввічливою відмовою і, як правило, черговою новою адресою.

Іван поступово починав втрачати надію, та доля нарешті посміхнулася йому. Лана приїхала на традиційний збір…

 

* * *

 Вони не бачились довгих п’ятнадцять років, але Лана    нітрохи не змінилась і навіть стала ще вродливішою…

Іван не відходив від неї цілий день і вечір, сипав жартами, говорив компліменти. Лана, як не дивно, не уникала Іванового товариства. З виразу обличчя було зрозуміло, що їй подобається його увага. Однокурсники вперше бачили Івана таким щасливим і всіляко намагалися не заважати йому.

А Іван осмілів настільки, що навіть запросив Лану на танець.

Повільно рухаючись в такт мелодії, він нахилився до її вуха і, п’яніючи від запаху парфумів, прошепотів:

–  Не пам’ятаю точно, але, здається, Бернард Шоу сказав, що танець – це вертикальне вираження горизонтальних бажань.

Лана засміялась.

– Ніколи не думала, що з роками ти станеш ловеласом…

Іван знітився.

– Вибач. У твоїй присутності я хвилююсь настільки, що навіть язик мене не слухається. Знов змолов дурницю…

– Не переймайся… Краще скажи мені чесно, ти й справді професор?

Іван не любив хвалитися, а тут чомусь не стримався:

– Справді… І є перспектива стати академіком…

В очах Лани загорілись блакитні вогники.

– Ніколи й думати не могла, що в тобі був прихований такий талант і… пробивна сила. Не червоній і не заперечуй… Сьогодні без міцних ліктів нічого не доб’єшся.

Іван дійсно хотів заперечити, але послухався Лани.

– Я так розумію, побутові проблеми академіків не хвилюють, у них є все: і квартири в центрі міста, і машини, і закордонні поїздки?

– Поки що професорів, а не академіків… – Іван усе таки наважився на заперечення. – Так, є в мене і квартира, і авто, іноді запрошують читати лекції в університетах недалекого зарубіжжя, але…

У Івана в цей час перехопило подих, він відчув, як Лана в танці міцніше притислась до нього.

– Чому ж ти замовк? – підвела очі Лана. Її губи були близькими і гарячими. –  У тебе є все для повного щастя…

Іван заперечливо похитав головою.

– Не вистачає лише одного…

– Чого саме? – Лана і не намагалась приховувати свою цікавість.

– Тебе.. – із зусиллям промовив Іван.

Лана знову засміялась.

– Хочеш – вір, хочеш – не вір, але в тебе є шанс. Я вже третій рік як розлучена…

Іван не повірив.

– Ти жартуєш?

– Ні, не жартую… Давай сядемо, бо всі на нас якось дивно дивляться…

Обличчя однокурсників справді світилися посмішками: музика давно закінчилася, а ці двоє під акомпанемент тиші продовжували танцювати в центрі залу.

Вони сіли за столик. Лана дістала пачку дорогих цигарок, звично клацнула запальничкою.

– Не знав, що ти палиш.

– Тут хіба хочеш – мусиш…

Лана випустила сизу хмарку диму.

– Ти навіть не можеш уявити, як набридло мені кочове життя. За дванадцять років пережили п’ять переїздів… Увесь час без друзів, без роботи, без власного кутка…

Прикинь, через півтора року після народження сина змушена була залишити його в мами. На новому місці служби не було ні дитсадка, ні школи…

На очах у Лани з’явилися сльози. Іван сховав її руку в своїх долонях.

– А чоловік?

– Що чоловік… Про нього і говорити не хочеться. Помилилась я… Він виявився з тих, хто на роботі – про жінок, а на жінках – про роботу…

Іван зіщулився, наче від холодного подиху вітру. Він ніколи не міг подумати, що з вуст Лани можуть злітати такі     слова.

– А потім раптово померли мої батьки… У спадок дістався мені великий будинок, город, садок… Я довго думала і врешті вирішила… Одного прекрасного дня зібрала валізи, взяла сина, написала чоловіку записку і повернулася в батьківський дім…

Місто наше невеличке – не столиця, але й не той загублений світ, де білого ведмедя частіше зустрінеш, аніж людину… Влаштувалась на роботу, працюю на невеличкій, але керівній посаді…

Іван розумів, що Лана хоче виговоритись.

– В тридцять п’ять все розпочала з самого початку. На перших порах було страшно тяжко… Спасибі батькам, які все життя для мене заощаджували…

Лана замовкла, нервовим рухом заштовхнула недопалок в попільничку.

– Мабуть, це – доля! – раптом схвильовано вигукнув Іван. – Я не вірю у випадковості і збіги!.. Це просто – доля!

Він говорив голосно, говорив так, наче хотів зібрати біля себе всіх своїх однокурсників. І вони, дійсно, поступово почали підходити до столика, оточуючи його нещільним кільцем.

– Це – доля, а долю обдурити не можна… Запрошую всіх вас… у свідки… Не сприймайте це як жарт, повірте, говорю… абсолютно серйозно…

Від хвилювання Іван зблід, видно було, що слова даються йому важко.

– Я… я…. пропоную Світлані стати моєю дружиною!

В залі запанувала тиша, але за мить її прогнали оплески і вигуки „ура”.

Лана зашарілася.

– Це для мене так несподівано… Я повинна подумати…

– Даю тобі три дні, не більше, – рішуче промовив Іван.

– Добре. Але ти на мене не тисни… Домовились?

– Домовились, – сказав Іван після паузи, – але пам’ятай – лише три дні!

 

* * *

…Лана зателефонувала на п’ятий день. Голос був радісний:

– Я згодна… Приїжджай…

– Може, спочатку ти до мене?..

– Не хочу залишати сина без нагляду…

– Гаразд! Їду. Чекай.

Наступного ранку Іван вирушив у дорогу.

У душі в нього не переставала звучати світла музика.

Кожен кілометр наближав його до омріяної зустрічі. Їхати залишалось недовго. Він навіть не дивився на карту автошляхів, бо перед поїздкою вивчив її напам’ять…

Нарешті дорога завернула в місто.

Несподівано одразу за поворотом Іван побачив на узбіччі мікроавтобус із піднятим капотом. Якийсь чолов’яга, очевидно, водій, порпався в моторі, а інший – старенький священик – жестом просив зупинитися.

Іван спинився й вийшов з авто.

– Добрий день, – привітався священик. – У нас проблеми з двигуном… Допомогу викликали, але допоки вона приїде… Чи не підвезли б ви мене до міста? Тут недалечко…

– Будь ласка.

– Дякую вам! Тоді я зараз візьму свої речі…

Священик витяг з автобуса велику і важку валізу. Іван допоміг йому поставити її в багажник.

– Сідайте.

Священик відкрив передні дверцята і зніяковів, побачивши на сидінні букет білих троянд.

Іван подумки вилаяв себе:

– Вибачте… Я забув про квіти… Сідайте позаду. Там вам буде зручніше.

Вони рушили.

– Ви до нас у справах чи в гості, – запитав священик, зацікавлено глянувши на троянди.

– В гості. Тут живе моя однокурсниця…

Іван назвав Ланине прізвище.

– Вродлива жінка… – промовив священик, витримавши паузу.

Інтонація, з якою були сказані ці слова, здалась Івану дивною. Він відчув занепокоєння.

– Ви її знаєте?

– Знаю… Знаю і давно, – священик погладив коротку сиву бороду. – Добре знав і її батьків… Чудові люди були… Великі трударі… На таких, як кажуть, світ тримається… І дочку свою вони любили, як ніхто… Все життя для неї старались… Померли майже в один день – не могли один без одного…

„Наче в казці, – подумав Іван. – Померли в один день… От би так у мене з Ланою”…

Священик замовк, відвернувши обличчя до вікна.

– Якщо ваша ласка, – згодом сказав він – то зупиніться, як тільки під’їдете до міста… Біля цвинтаря… Там у нас капличка… Мені потрібно саме туди…

– Як скажете, – ввічливо відповів Іван.

Біля входу на кладовище він загальмував.

Священик на мить затримався в машині:

– Мені незручно вас просити, але чи не допомогли б ви мені піднести валізу?

– Звичайно, звичайно…

Іван витяг з багажника валізу, замкнув машину і слідом за священиком рушив до каплички. Вузька стежка петляла серед могил, прикрашених вінками і корзинами штучних квітів.

Він здивувався з того, що деякі хрести були перев’язані рушниками. В його рідному селі такого звичаю не було.

Раптом священик спинився.

– Ось могили батьків вашої однокурсниці… Дякую вам. Тепер я піду сам. Хай оберігає вас Господь…

Він узяв з рук Івана валізу і пішов стежкою далі.

Іван не відповів священику. Він навіть не почув його останніх слів, тому що прикипів поглядом до двох могил, що сиротливо притулились одна до одної.

Ні надгробків, ні огорожі біля могил не було. Земляні горбики осіли, поросли густою травою. На дерев’яних хрестах, що потемніли від часу і похилились, залишались помітними лише невеличкі металеві таблички. Іван ледве зміг розібрати вибите на них знайоме прізвище…

Івану здалося, що його штовхнули в груди. Він навіть похитнувся, відступив на кілька кроків назад і важко опустився на благеньку лавку біля сусідньої могили.

Сидів, втупившись в одну точку…

Непомітно збігали хвилини. Сонце піднялось в зеніт… Довгі тіні від хрестів почали повільно вростати в землю…

Голосний дзвін, що долинув від каплички, нарешті вивів його з оціпеніння. Іван побіг до машини, дістав білі троянди, розділив букет на дві половини. Потім повернувся до забутих могил і акуратно поклав троянди на зелені горбочки…

За хвилину він рішуче розвернув авто і поїхав у протилежний від міста бік…

Дорога знову вела його крізь зелену лісову прохолоду і позолочені сонцем поля…

Ось тільки музика, яка ще зовсім недавно радісно лунала в його душі, розсипалась болем і згасла…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СОЛОВ’ЇНИЙ ГАЙ

Оповідання

 

Побачивши мене, дядько Антін посміхнувся на весь свій беззубий рот і широко розвів руки.

Ми обнялись.

– Не забув усе таки… Не забув… – повторював він, легенько плескаючи мене по спині.

Забути дядька Антіна я б не зміг ніколи. З ним були пов’язані щасливі дні мого дитинства.

Жив дядько разом зі своєю дружиною тіткою Варкою на далекій околиці в сусідньому селі. Працював у колгоспі обліковцем. На горбі, неподалік від його хати, зеленів густий гай, до якого щороку злітались солов’ї чи не з усього світу.

Дядько добре грав на гітарі і чудово співав. Сусіди жартували: „Якщо вже Антін почне пісню, то за ним будь-яка собака потягне”…

Ми любили бувати у дядька з тіткою. Антін славився на всілякі веселі витівки, а тітка Варка пекла найсмачніші в світі коржі з маком…

Весною діти не могли дочекатися, коли  під вечір дядько винесе з хати стареньку гітару, колись залишену йому циганами як  нагороду  за гарний спів…

Це був справжній ритуал: Антін повільно сідав на широкий ослін, притискав  до грудей інструмент з яскравим червоним бантом на грифі, довго настроював його, прокашлювався і нарешті брав дзвінкий акорд. А потім лунала пісня…

Після перших її звуків починав оживати недалекий гай. Спочатку несміливо й тихо, а потім усе гучніше і гучніше відповідали дядькові солов’ї. Вони перегукувались, тьохкали, сміялись і плакали, озивались довгим лунким тремоло і затихали радісним зойком…

Дядько Антін завжди співав спокійно, без будь-якої напруги, з насолодою і щирістю. Його пісня не рвалася в небо, а густою теплою хвилею, наче срібний вечірній туман, пливла над землею.

Здавалося, солов’їв дратував дядьків спів. Вони з усієї сили намагалися, але не могли переспівати людину…

Антін співав і посміхався. Ми, обступивши його з усіх боків, зачудовано слухали.

Це дивовижне пісенне змагання тривало до сутінок, аж доки тітка Варка не заганяла нас до хати.

Найбільшим щастям було доторкнутися до гітари, знизу вверх провести  неслухняними від хвилювання пальцями по голосних струнах. Щоправда, перед цим дядько примушував нас вимити милом руки…

З роками подібні концерти траплялися все рідше.

Ми виросли і пішли з батьківського дому. Понесло у холодну північну далечінь і Антінових дітей.

Раптово померла тітка Варка.

На малолюдних поминках дядько зовні здавався спокійним, але його зраджували тремтячі руки і закушені до крові губи.

Сини довго вмовляли його переїхати до когось із них, але Антін рішуче відмовився:

– Що судилось, того не минеш. Не турбуйтесь…

– Зрозумійте, якщо ви поруч, нам спокійніше…

– Розумію, але ви й мене зрозумійте. Чорт біди не перебуде, одна мине – друга буде… – відповів своєю улюбленою приказкою. – Впораюсь…

…Тепер ми сидимо один навпроти одного за столом з випивкою і закускою. Я бачу, як постарів дядько. Зморшки густо вкрили його обличчя. Сиві вуса, які він завів, щоб хоч якось прикрити беззубий рот, двома срібними потічками добігли до країв сухих, потрісканих губ. Лише очі в нього залишились такими ж блакитними і глибокими, як були. Коли дядько посміхається, вони запалюються дивним світлом і від них у різні боки розбігається тоненьке проміння зморщок. 

– Спасибі тобі за подарунки, – дядько Антін киває головою в бік складених у кутку кімнати пакунків. – Але не варто було турбуватися. У мене все є… Це, мабуть, ви, молодь, не можете жити без зайвого і спокійно живете без необхідного, а нам старим…

Очі дядька блищать. Він радіє, мов дитина. Подарунки йому подобаються.

Я теж радий, що втішив його своїм приїздом.

– Який же це вітер тебе до мене приніс?

– Попутний… Відправили у відрядження до столиці, я й вирішив заодно вас навідати…

– Куди? – перепитав дядько.

– До столиці! – я змушений був підвищити голос.

– Ти зараз де працюєш?

– Де й раніше. У мне все без змін… Мама вам, мабуть писала, я в минулому році квартиру отримав…

– Зараз від людей всього можна чекати, – несподівано почав філософствувати Антін.

Я здивувався, але не став допитуватись, що має на увазі дядько.

– Заночуєш у мене. Я тебе на ніч нікуди не відпущу! – категорично заявив він.

– Гаразд, залишусь. Мрію поспати на сіні… З дитинства цього не робив. У вас на горищі сіно є? Може, я там собі постелю?

Дядько залишив моє запитання без уваги, очевидно, уже думав про щось своє.

– А я тут сам… З деревами розмовляю і коровою… У селі людей лишилось – на пальцях можна перерахувати…

– А як ваші знамениті солов’ї?

Дядько заметушився, підвівся зі свого місця і поклав мені на тарілку апетитну шкварку.

– Що ти кажеш? –  перепитав він.

– Солов’ї ваші як… – вимовив я і показав рукою в бік гаю.

– А… Ти знаєш, не прилітають… Уже років зо два не чути… Може, люди прогнали, може, та… – Антін почав пригадувати слово, – екологія… Шкода, що не прилітають… А як співали колись… Пам’ятаєш?

– Пам’ятаю, звичайно…

– У житті, як на довгій ниві… – сказав він якось по-особливому голосно.

Мені раптом стало сумно.

Я вибачився, вийшов із-за столу і відчинив двері сусідньої кімнати. Там на стіні завжди висіла знаменита дядькова гітара, прикрашена червоним бантом. Гітара і майже до білого вицвілий бант були на місці. Я акуратно зняв її, носовичком витер товстий шар пилу. За хвилину повернувся до столу і простягнув гітару дядькові.

Він хотів було взяти інструмент, але чомусь нерішуче спинився.

– Невже розучились грати? – засміявся я. – Згадайте молодість…

Дядько подивився на свої важкі, порізані глибокими зморшками руки… На його очі набігли сльози. Він покрутив головою, наче струшуючи з себе неприємні спогади.

– Якось на Покрову я спробував… Нічого не вийшло… Моїми руками зараз тільки гній відкидати, а не на гітарі грати, – губи Антіна затремтіли. – Не можна такими пальцями ображати інструмент…

Я не знав, що відповісти на його слова.

– Спекотно в хаті, важко дихати… Поклади гітару і давай вийдемо на свіже повітря…

Повітря на вулиці дійсно було свіжим.

Ми сіли поруч на старому ослоні.

– Кажуть, людина до всього звикає, – почав дядько, – але я ніяк не можу звикнути до тиші. Став боятися вечорів… Ти знаєш, від цієї тиші  в мене навіть вуха болять…

І саме в цей час з гаю несподівано долинула солов’їна пісня. Я зрадів. Солов’їний спів ставав дедалі голоснішим.

– Чуєте? – запитав я.

Дядько підняв на мене очі.

– Ти, може, курити хочеш? – здивував мене Антін.

— Ні, я не палю…

Я встав з ослона і зробив декілька кроків в напрямку до гаю.

– Ви знаєте, а вони виявляється повернулись… Солов’ї повернулися! – промовив, не озираючись.

– Тоді спробуй мого самосаду, – сказав чомусь дядько.

— Ви що, не чуєте? Солов’ї повернулися!

Антін не відповів.

Я повільно підійшов до дядька, уважно подивився на нього.

Від раптової здогадки мене огорнуло сумом і щось боляче защеміло в грудях.

Оця дивна дядькова поведінка, голосна розмова, його відповіді невпопад… Солов’ї нікуди не відлітали. Вони і зараз виспівують у гаю. Просто дядько Антін їх уже не чує… Він глухий…

Я співчутливо поклав руку на дядькове плече, Антін із зусиллям посміхнувся….

Він сидів, склавши на грудях натруджені руки. Самотній, втомлений, старий… Сидів, назавжди закутий в холодну тишу. А поруч вибухали голосним сміхом, заливались солодкими піснями весняні солов’ї…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВДЯЧНІСТЬ

Оповідання

 

1.

 

      Ніч була холодною.

«Якби не вміла тремтіти, то змерзла б…» — подумала вона про себе, зі страхом очікуючи ранку.

Вранці приїхали нові господарі. Чоловік з дружиною і двома маленькими дітьми — сином та дочкою.

Вона  стояла, захована в сіру тінь, і боялась поворухнутись.

Уважно роздивившись довкола, господарі нарешті підійшли до неї.

— Ну, здрастуй, красуне… — сказав чоловік, торкаючись її рукою.

Вона здригнулась.

Рука чоловіка була важкою і теплою…

— Що ж нам з тобою робити?.. Мабуть, доведеться розпрощатись…

— Хіба не можна по-іншому? — втрутилась дружина.

— «По-іншому» інші не погоджуються, — з роздратуванням мовив чоловік…

— А якщо попросити?… Добре попросити?..

— Знаєш, у скільки обійдеться нам така операція…

Слово «операція» злякало. Їй стало не по собі… 

— У скільки б не обійшлася, а варто спробувати…

— Тобі говорити легкою, бо все лягає на мої плечі… 

Чоловік замовк і опустив очі.

— Татку, — почулися дитячі голоси, — вона нам так подобається…

— Давайте відійдемо, не можу при ній говорити…

Нові господарі піднялися на ганок будинку. Легенький вітер доносив до неї лише короткі уривки фраз: «буде важко»… «не виживе»… «як пояснити»… «це майже неможливо»…

Раптом дівчинка залишила батьків, сполоханою пташиною злетіла східцями до неї, обпекла подихом і міцно обхопила руками. Було чути, як  б’ється її маленьке серце:

— Таточку, не треба… Не треба, таточку…

Чоловік підійшов до дівчинки, узяв її на руки і ніжно погладив по волоссю.

— Гаразд, сонечко моє… Спробуємо… А раптом вийде…

Він всміхнувся.

— Заспокойся… Ходімо в хату.

Вони зайшли в будинок.

На подвір’ї стало тихо.

За мить на землю впали важкі і теплі дощові краплини.

Вона зраділа дощу.

Під дощем можна не приховувати сліз…

 

 

 

2.

 

Через кілька днів її оточили якісь люди.

— Що ж, почнемо… операцію, — сказав хтось, мабуть, старший.

Вона подумала, що він зовсім не схожий на лікаря…

Раптом почувся дивний звук, після якого страшний біль пронизав її всю. А далі — темрява…

Та навіть там, у суцільній темряві, біль продовжував розривати і мучити її тіло…

… Вона отямилась, коли стало не так боляче, а, може, просто звикла до болю…

Невідомо, скільки минуло часу, та, мабуть, пройшло багато днів.

Навколо все змінилось. На подвір’ї лежали купи сміття, бита цегла, якісь дошки…

Вона перестала розрізняти фарби, сприймала світ чорно-білим.

Але найстрашнішим було те, що вранці не було видно сонця. Заважала холодна і висока кам’яна стіна. Сонце з’являлось після полудня. Вона раділа йому, як найкращому другу… Нові господарі по кілька разів на день навідували її, сідали поруч, співчутливо зітхали…

Діти приходили ще частіше. І хлопчик, і дівчинка тихо горнулись до неї, говорили лагідні слова… Здавалось,  після цих слів біль ставав не таким пекучим і нестерпним…

Іноді неподалік спинялися люди, несхожі на лікарів. Дивились на неї, кивали головами, гомоніли про щось своє. Про що, вона не розуміла…

Люди діставали дешеві цигарки і палили. Від цигаркового диму у неї перехоплювало подих, але ніхто з них чомусь не помічав, що їй важко дихати…

Це помітив лише новий господар.

— Скільки раз говорити, щоб ви не палили тут! — визвірився він на тих, що несхожі на лікарів. — Знайдіть собі інше місце! І недопалки позбирайте…

— Навіщо хвилюватись… Ми й так навколо неї, можна сказати, по повітрю ходимо…

— За це я вам додатково плачу! І чимало…

Несхожі на лікарів люди, невдоволено блимаючи очима, присіли навпочіпки і стали видряпувати з трави розкидані недопалки…

Новий господар торкнувся її своєю важкою і теплою долонею:

— Нічого не поробиш, потрібно терпіти… Життя часто буває жорстоким і несправедливим…

 Вона терпіла…

І з кожним новим днем почувала себе краще…

Нарешті вперше заснула без болю…

Їй снився дивний сон: вона побачила себе прекрасною нареченою в дивовижній сліпучо-білій сукні. Сяяло сонце, лунала ніжна музика, вітер розвівав її срібну фату, встеляючи шлях білосніжними пелюстками…

Вона прокинулась від веселого галасу.

Нові господарі здивовано дивились на неї і сміялись:

— Це неймовірно, це справжнє диво, — повторювали вони… — Молодець! Яка молодець! Це мають бачити всі. Діти, кличте сусідів…

Приходили сусіди, за ними якісь інші люди… Усі здивовано хитали головами, обсипали її сміхом…

Вона не знала, з чого вони радіють, але теж відчувала радість.

І хоча сонце затуляла висока холодна стіна, їй було сонячно й тепло…

Світ знову став кольоровим…

3.

 

Якогось дня вона побачила над собою відлітаючих журавлів. Гострий клин розрізав небо навпіл і швидко зник за обрієм, а прощальний журавлиний крик сивим туманом повільно осів на землю.

Їй стало сумно. Це означало, що прийшла осінь і що скоро повіє зима.

Вона не любила зиму. Їй подобалось сонце і тепле літо. Але що поробиш, в житті немає нічого вічного…

 Що літо повернеться, вона знала. Тільки потрібно перечекати холодний вітер, пекучий сніг і морози…

У задумі не помітила, як підійшли нові господарі.

— Здрастуй, красуне! — весело привіталися з нею.

Вона побачила в руках господаря легку  алюмінієву драбинку-стрімлянку і здригнулася. Їй одразу згадалися люди, несхожі на лікарів.

— Не лякайся, не лякайся… — посміхнувся господар, — боляче не буде. Діти, підійдіть ближче… Ви знаєте, що вона була приречена на смерть, бо заважала будівництву… Але нам усім хотілося її зберегти, і ми… попросили будівельників…

Господар глянув на дружину і чомусь почервонів. Дружина заспокійливо кивнула йому головою.

— Отож, ми… попросили будівельників зробити все можливе, аби врятувати їй життя. Довелося провести важку… операцію. Усі думали, вона помре… Але…

У господаря перехопило подих.

Усі члени родини дивились на неї з ніжністю.

Їй навіть здалося, що в їхніх очах тихо світяться сльози.

— Але вона вижила… — продовжив господар після короткої паузи, — Відродилась… В липні місяці, посередині літа зацвіла… Наче подякувала за те, що врятували її… Кажуть, іноді таке буває… Рідко, але буває…

— Ми також хочемо їй подякувати, — задзвеніли сміхом діти.

Хлопчик і дівчинка пригорнулись до неї й міцно обхопили руками.

Було чути, як б’ються два маленьких серця:

— Спасибі тобі… Спасибі…

Дитячі голоси пробудили в ній особливі почуття. Їй також захотілося їх обняти…

— На завтра обіцяють дощ і мокрий сніг, — чомусь сказав господар.

Він став на другий щабель стрімлянки і підняв руки до її покаліченої крони, до тієї єдиної гілки, яку не зрізали люди, несхожі на лікарів…

Вона раптом пригадала звук електричної пилки, своє гілля, яке безсило падало на земним часом відшукав серед пожовтілого листя кілька маленьких яблук, обережно зірвав їх і подав дружині й дітям.

Усі вони одразу смачно захрумтіли яблуками.

Плоди були нестиглі й кислі, але ніхто з них не помічав цього.

— Потрібно зірвати усі яблука, — сказала дівчинка. — Вона ж для нас старалась…

— Що ж ми з ними будемо робити? — сміючись, запитала господиня. — Вони ж не встигли дозріти…

— З’їмо…

— А я найбільше люблю яблуневе варення…- втрутився в розмову господар.

— І ми, і ми… — заплескали в долоні діти.

Скоро усі яблука були зірвані і акуратно складені на дно плетеного кошика.

…Непомітно підкрався вечір. Сутінки туманом огорнули двір.

— Скажіть нашій яблуньці добраніч і гайда в хату. Не дай Бог застудитесь, — суворо наказала дітям господиня.

Взявши кошик, родина зайшла в будинок.

На подвір’ї стало тихо.

За мить на землю впали важкі й холодні дощові краплини.

Вона знову зраділа дощу.

Під дощем можна не приховувати сліз…

Навіть якщо це сльози радості…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВЛАСНИЙ РАКУРС

Оповідання

 

Льончик не міг дочекатись ранку.

Нарешті на чорно-сірій плівці вікна проявились яскраві сонячні промені… Можна було вставати з ліжка.

Хлопець прибрав постіль, швидко поснідав і підсунув до себе телефон. Час минав повільно. Льончик раз-по-раз зиркав на годинник, але стрілки на циферблаті, наче заснули.

Нарешті пролунав довгоочікуваний телефонний дзвінок.

— Спиш? — від упізнав у слухавці голос Маестро.

— Доброго ранку Анатолію Вікторовичу! Ні, звичайно… не сплю…

— А даремно… Ніколи не стій, якщо можеш посидіти, ніколи не сиди, якщо можеш лягти, і ніколи не вставай, якщо можеш ще поспати… — Льончик зрозумів, що Маестро ледве не роздер рота голосним позіханням. — Ну, добре… Все, як домовлялись… Чекаю тебе через дві години. Місце зустрічі змінити не можна… Будь у формі… І нову камеру візьми, — додав він після короткої паузи. — Випробуєш своє закордонне диво…

— Через дві години?.. Може, раніше потрібно прийти… — не стримав свого розчарування Льончик, — підготуватись…

— Раніше нам з тобою там немає чого робити. Мітинг намічено лише на дванадцяту…

За дві години вони зустрілись. Маестро, він же Анатолій Вікторович Подейко, викладав фотосправу в професійному училищі, до якого зовсім недавно вступив Льончик.

Різниця в роках між викладачем і учнями була невелика, але студенти ставились до Подейка з особливою повагою. Вчорашній випускник училища швидко зумів зробити собі ім’я і навіть відкрити власну студію. Він вважався майстром репортажного знімка. Не випадково його і в очі, і поза очі називали Маестро. Анатолій Вікторович проти такого прізвиська не заперечував. Під час зйомок йому дійсно вдавалось знаходити дивовижні ракурси, підмічати і знімати такі деталі, які одразу вирізняли його з поміж інших професіоналів. Кілька товстих журналів залюбки друкували його фото, а деякі роботи навіть експонувалися на престижних виставках.

— У мене є нюх, — не без гордості говорив про себе Маестро, — і два головних правила, від яких я ніколи не відступаю. Правило перше: не лови гав, а лови момент, інакше ніколи не впіймаєш життя. Правило друге: не світися, будь непомітним, бо злякаєш мить.

Свої правила Маестро постійно навіював учням. Із двох десятків студентів він чомусь виділив саме Льончика. Хлопець відчував це, і йому дуже хотілося на власні очі побачити, як працює справжній майстер, повчитися у нього… Кілька разів він просив Подейка взяти його з собою на репортажну зйомку, і нарешті після довгих вагань Маестро погодився. Вони планували знімати мітинг протесту проти підвищення цін.

— Маєш знати, — одразу попередив Маестро, — те, що ми сьогодні ходимо поруч, не означає, що ми працюємо разом. Кожен справжній фотограф, наче вовк-одинак. Можеш спостерігати за мною, можеш учитись і навіть копіювати, але шукай власний ракурс. Я ні з ким своїми моментами ділитися не збираюсь… Зрозумів?

— Звичайно… — поспішив відповісти Льончик. — Мені просто цікаво подивитись на вас у роботі… Я давно мріяв побувати з вами на тихому полюванні…

— Тихе полювання… — скривився Маестро. — Сказав, як у воду пукнув… Тихе полювання — це коли гриби збирають, а у нас інша справа!

     Льончику стало соромно:

—  Вибачте…

— Добре, добре, вибачаю… — поблажливо всміхнувся Маестро. Учись, поки я живий….

…Місто потопало в зелені, іще не забрудненій осінньою іржею… Сонячне проміння чіплялося за гілки дерев, стікало на теплу землю золотими плямами. Біля міської ратуші, де фотографи думали побачити багатотисячну юрбу, стояла лише невеличка купка людей з транспарантами.

— Що трапилось?.. — запитав Маестро в рожевощокої жінки з червоним прапорцем в руках. — Чому так мало людей?

— Мітинг відмінили… — жінка щасливо засміялась. — Тільки-що офіційно повідомили, що ціни піднімати не будуть… Злякались народу бюрократи!

— Погано, погано… — наче сам до себе, проказав Маестро.

Жінка здивовано подивилася на нього покрутила біля скроні пальцем і відійшла.

За хвилину площа перед міською ратушею спорожніла.

— Що робити будемо?

У Льончика був такий нещасний вигляд, що Маестро вирішив пожаліти хлопця:

— Давай пройдемося по місту… На удачу…

 Вони довго блукали старими вуличками, постійно озираючись і вдивляючись в обличчя перехожих. Нічого цікавого і вартого уваги не траплялось. Все навколо було звичним і буденним. Настрій в обох почав повільно псуватись. Зробивши кілька нічого не вартих знімків, фотографи зайшли в кафе на каву.

— Дивно, — з кислою міною сказав Маестро, — друга половина дня, а місто, наче й не прокидалось…

— Нічого не поробиш, час відпусток. Людство в таку пору повним складом перебирається ближче до моря, — зітхнув Льончик.

Маестро задумався:

— А давай до парку навідаємось, — він насунув чорну бейсболку на самі очі, —  раптом там щось цікаве запримітити вдасться…

— Гаразд — одразу пожвавішав Льончик. — В які віки вибрались, гріх повертатися з порожніми руками.

— Не переживай і тримай хвіст пістолетом. Зі мною не пропадеш… Щось надибаєм. А якщо не надибаєм, нічого страшного. Повітрям подихаємо… Знаєш, що думає півень, коли біжить за куркою?

— Ні…

— Якщо не наздожену, то хоч зігріюсь. Ходімо…

Зніяковілий Льончик рушив за Маестро.

Парк був розбитий на високому пагорбі, а його окрасою був пам’ятник героям війни. Біля підніжжя пам’ятника вітер розвівав полум’я Вічного вогню.

Фотографи зайшли в парк і розчаровано перезирнулись: тінистими алеями снували лише поодинокі пенсіонери та молоді мами з дитячими колясками…

Маестро намагався приховати роздратування, але це в нього виходило погано.

— І тут голяк… Ну що ж, не пощастило сьогодні, пощастить завтра… Пора змотувати вудочки, тобто плівку…

Раптом Льончик ухопив Маестро за лікоть:

— Гляньте-но…

     Той прослідкував за Льончиковим поглядом і миттєво схопився за камеру: під невисокою липою, опираючись на ціпок стояв старий чоловік у старомодному костюмі із кількома рядами орденських планок на грудях.

Він плакав.

Сльози густо текли по його старечих щоках, в чоловік навіть не намагався їх витерти чи приховати.

Маестро швидко почав клацати фотокамерою, постійно змінюючи ракурс зйомки. Льончик став робити те ж саме.

Біля ветерана зупинилося кілька літніх жінок.

— Що з вами? — співчутливо запитала одна з них. — Вам погано?

Чоловік не відповів і продовжував плакати.

— У вас щось болить? Серце?.. Мабуть, вам краще сісти на лаву…

Хтось із жінок став пропонувати старому пігулки:

— Давайте ми вам швидку викличемо…

Ветеран заперечливо похитав головою, дістав з кишені носовичка, щоб витерти сльози.

— Не треба швидкої, — нарешті спромігся промовити він. — У мене не серце болить, а душа… Багато бачив на своєму віку, але такого…

Старий знову заплакав.

Льончик, кілька раз сфотографувавши ветерана, опустив свій фотоапарат, а Маестро ні на мить не відривався від фотокамери, роблячи знімок за знімком. Він був схожий на азартного мисливця, який загнав свою здобич у смертельну пастку і тепер лише хоче побачити, який із його влучних пострілів буде останнім.

Тим часом жінкам вдалося всадовити старого чоловіка на вузьку лавку.

— Варвари! — тихо, наче сам до себе, говорив ветеран. — Ніколи не думав, що коли-небудь буду таке переживати… Добре, що мертві цього не бачать… А вони ж, вони… заради них, заради оцих… — старий махнув ціпком кудись вбік, — смерть прийняли…

— Заспокойтесь… Вам, мабуть, не можна так хвилюватися… — Жінки дружно стали втішати старого. — Не варті вони ваших сліз і нервів ваших не варті… Давайте краще ми вас до дому проведемо.

Ветеран почав заспокоюватись.

— Ні, ні. Не потрібно… Сам доберусь. Мені тут недалечко… Дві зупинки тролейбусом.

— Тоді дозвольте вас хоч на тролейбус посадити…

— Дякую, але це зайве…

— А нам саме у ваш бік…

За хвилину жінки  разом зі старим повільно рушили до тролейбусної зупинки.

 Маестро задоволено потер руки.

— Ні гроша, ні гроша, і раптом — гривня!.. Усе-таки Бог — є. Недаремно вийшли з дому, не даремно збивали ноги… Тепер буде що показати… А ти чого так мало знімав?

Льончик зніяковіло знизав плечима.

— Незручно якось… Стара людина плаче, а ми, наче підглядаємо…

— Дурню ти, дурню… Такої сцени жоден режисер у світі не зможе поставити… Повторити таке теж неможливо! Перед тобою було життя в оголеному вигляді, а ти — „незручно»… Незручно спати на стелі, бо ковдра вниз падає…

Немає ще в тебе професійного підходу…

Маестро став переглядати знімки на дисплеї фотоапарата.

— У твоїй новій камері така оптика, що з будь-якої відстані знімати можна. От і знімай, не зупиняючись… Я, наприклад, більше сотні разів клацнув, а вдалим може бути лише один, максимум два кадри… І це в кращому випадку… Треба бути обдарованим, щоб довести свою талановитість. Тому в нашій справі сумніви і вагання — речі зайві…  Тобі ясно?

— Ясно… — Льончик винувато посміхнувся.

— Ну, добре… Скільки там зараз на твоїх золотих?

Льончик мимохідь кинув погляд на годинник і назвав час.

— Можна зав’язувати. На сьогодні досить. Мавр зробив свою справу, Мавра може йти… — Маестро поклав руку на Льончикове плече. — Може, зайдемо на коньяк? Я пригощаю.

— Ні, ні… — злякався Льончик. — Краще ходімо, глянемо, що дідугана так  дістало, — нерішуче сказав він.

— Гарна ідея, а я про це навіть не подумав… Старію, мабуть, — Маестро засміявся і рішуче повернув свою бейсболку козирком до потилиці. — Пішли…

Вони вже було рушили вглиб парку, але Маестро ляснув долонею по широкому лобі:

— Забув подзвонити. Ти мене не чекай, іди сам, а я наздожену… 

Він дістав з кишені мобільний телефон, набрав номер і повернувся спиною. Льончик зрозумів, що Маестро не хоче, аби він чув розмову, тому швидко попрямував до центральної алеї парку, де стояв високий пам’ятник.

Те, що він побачив, ледве не примусило його повернути назад. Льончик нерішуче зупинився.

Біля підніжжя монумента сиділа компанія бритоголових молодиків у чорних шкіряних куртках-безрукавках. Поруч були розкидані порожні пляшки від горілки, пластикові тарілки з рештками закуски, брудні газети… Бритоголові, начепивши на тонкі залізні шампури шматки ковбаси, галасливо смажили її на полум’ї… Вічного вогню.

Льончику стало не по собі. Він озирнувся.  Маестро не було видно…

Тим часом компанія в чорних куртках раз-по-раз простягала металеві прути з нанизаними на них кружальцями ковбаси до яскравого полум’я.

Раптом Льончику згадалися слова Маестро про вовка-одинака, а також його перше правило: не лови гав, а лови момент… Хлопець швидко взяв у руки фотокамеру і зробив кілька знімків… Об’єктив наблизив на відстань простягнутої руки обличчя молодиків. Він навіть здригнувся: ніколи і ні в кого йому ще не доводилось бачити такого дивного і такого лихого виразу. Льончик буквально прикипів до камери…

Душу наповнило незрозуміле хвилювання. Серце забилось частіше, тіло напружилось і аж затремтіло. Бажання не запізнитися та нарешті впіймати момент було таким сильним, що Льончик забув друге правило Маестро: не світися, будь непомітним…

Один із бритоголових молодиків побачив фотографа.

— Череп, улибніться, вас знімають, — штовхнув він загорілого хлопця, який виділявся серед усіх високим зростом.

— Я не поняв, блін… — той, кого назвали Черепом, витягнув з рота цигарку, кинув скляний погляд на Льончика і підвівся на ноги. — Шо це за кіно?..

Тепер уже вся компанія повернулася в Льончиковий бік.

— Бачу, хтось хоче помішать нашому культурному отдиху… Но ніхто не має права влазити в нашу лічную жизнь без разрєшенія. А ми давали разрєшеніє?

— Нє… — дружно загули бритоголові.

Череп зобразив на обличчі  обурення. Він розважався, і було видно, що усім іншим подобалась така гра.

— Не давали… Значить, той, хто це робить, нас не тільки не уважає, а й хоче опустить нижче плінтуса… Я правильно говорю?

— Правильно… — компанія закивала бритими головами.

— Ану, пацани, притягніть-но до мне цього папараці!

Першим бажанням Льончика було — втекти. Його зовсім не захоплювала перспектива мати справу з підпилими неформалами, але й виказувати страх перед ними, коли десь поруч Маестро, йому також не хотілось.

Поки здоровий глузд і юначий максималізм боролись у Льончикові душі кілька чоловік із компанії Черепа вже схопили його за руки. Льончик спробував вирватись, але даремно…

— Анатолію Вікторовичу! Маестро!.. — крикнув хлопець, озираючись… Маестро!..

Маестро не відгукнувся.

— Тут, блін, не кіно, а настоящий концерт, — скривився Череп.

Він послинив пальці, загасив ними цигарку і обережно сховав недопалок у верхню кишеню куртки. .

— Ти нас своїм Маестром не пугай… Чьо очі мозолиш? По якому такому праву наводиш на нас апарат? Може, у мене на нього алергія?! Ти питав мене, ти пацанів моїх питав, чи хочемо ми сфоткатись?..

Череп брудно вилаявся. Бритоголові засміялись.

У Льончика защеміло під лопаткою, але він з усіх сил намагався не виказувати своєї збентеженості і страху. Хлопець чудово розумів, що Череп провокує сутичку. У цьому випадку допомогти міг лише Маестро, а його, як на гріх, не було поруч…

— В натурє, пацани, — обурився Череп. — він мене не слухає! Прочистіть йому вуха!…

Виконуючи команду ватажка, хтось із компанії іззаду вдарив Льончика у скроню. Фотограф похитнувся.

— Ти нам настроєніє спортив, блін, желаніє культурно отдихать отбіл… За це ти должен просити у нас всіх прощенія…

Чьо я не так говорю, пацани?

— Всьо так!

— Тоді ставай на коліна і ізвіняйся… — Череп підступив до фотографа впритул. — Ну! Ми ждьом…

Льончик мовчав.

— Не хочеш? Дєло твоє. Но пацани можуть обідитись. Я, блін, думаю, вони вже обідились…

Череп непомітно подав знак, і ззаду хтось щосили вдарив фотографа по ногах. Льончик скрикнув від болю і впав на коліна.

— Це вже другий коленкор, — вдоволено захихотів Череп. — А тепер скажи: „Простіть мєня, подлєца і нєгодяя»…

Фотограф спробував підвестися з колін, але знову отримав болючий удар по ногах.

— Я не зробив нічого, за що повинен вибачатись…

— Нам лучше знать… Проси!

Льончик заперечливо похитав головою.

— Здря, здря… — ватажок бритоголових підняв догори руку. — Людина може все… якшо її заставити…

…Пацани, — звернувся Череп до компанії, обводячи усіх своїм скляним поглядом, — давайте поглазім, шо цей творец навитворял?..

Він швидко перехилив чарку, кинув до рота шматок хліба, потім  витер долоні об шкірянку і потягнувся до Льончикової камери. Льончик зробив ще одну спробу вирватись, але  двоє молодиків міцно утримували його за руки.

— Навел резкость на оба глаза, теперь позирим, как ми получились…

Череп узяв фотоапарат, зі знанням справи увімкнув зображення і почав роздивлятись знімки.

— Оба-на!.. Да здесь оказиваєца наш старий знакомий запечатльон. Братва, гляньте, тот самий інвалід, которий мне костильом угрожал…

Двоє хлопців з компанії стали за спиною свого ватажка і втупились в маленький екран фотокамери, інші двоє продовжували вивертати Льончикові руки.

— А вот і ми…. Нє… — Череп сплюнув, — фігово вишлі… Плохая работа. Не фографія, а порнографія… Людям на такоє смотреть вредно… Ми ето експроприіруєм…

Ватажок бритоголових став повільно діставати з апарата флеш-картку.

Льончик зблід. Від безсилля й приниження він став задихатись.

— Що ти робиш! Не смій!.. Це ж цілий день роботи…

Череп, дратуючись, навмисно помахав „флешкою» перед очима Льончика й кинув її у вогонь.

— Ну ти й скотина… — прошепотів Льончик.

— Шо ти сказав?.. Ану повтори! — Череп криво всміхнувся. — Повтори, блін…

Льончик зціпив зуби.

Череп ударив його в обличчя.

— На кого гавкаєш?! Хочеш всю жизнь на аптеку работать?.. Можу запросто устроіть…

— Ти  сміливий, бо мене твої шавки за руки тримають… — тихо сказав Льончик і майже не злякався своїх слів.

Очі Черепа зловісно зблиснули.

— Фільтруй базар і не зли мене! Ше одне слово вякнеш, блін, і я за себе не ручаюсь. Усьок?

— Плював я на тебе і на твої погрози…

— Я тебе предупреждал: закрой пасть… Но ти сам в бутилку залєз… Глянь сюда!

Череп підняв над головою новеньку камеру Льончика і щосили жбурнув її на гранітні плити. Від удару апарат розлетівся на друзки…

Не страх, а гнів подвоїли чи навіть потроїли сили і допомогли Льончику вирватись із цупких рук бритоголових.

— Так ти ж фашист… Справжній фашист…

За секунду Льончик поцілив Черепа  кулаком у сонячне сплетіння, а коли той від болю переломився надвоє, з розгону ударив коліном у підборіддя. Вдоволено почув, як клацнули його зуби…

Втретє ударити Черепа йому вже не вдалося. Бритоголові молодики звалили фотографа на землю і мовчки стали бити ногами…

— Анатолію Вікторовичу! Маестро!.. — знову покликав Льончик. — Маестро!..

Але цей тихий вигук почув лише Череп.

Він повільно приходив до тями. З його розбитого рота текла кров.

— Харе, пацани… Стоять! — наказав він бритоголовим. — Підніміть його!

Напівнепритомного Льончика поставили на кволі ноги.

Череп підняв із землі сталевий шампур і скинув з нього рештки пересмаженої ковбаси.

— Не заводься!.. — різко крикнув хтось із бритоголової компанії, намагаючись спинити свого ватажка. — Тормозі,  ти уже совсєм обкурений…

— Дєствітельно, Череп! Остинь  і не псіхуй… — почувся ще один голос.

— Заткнітєсь!… Я такого не прощаю нікому…

— Всіх нас під статтю підведеш…

Раптом Череп зробив фехтувальний випад і штрикнув Льончика шампуром в живіт… Тонкий гострий метал легко ввійшов у тіло.

Льончик повалився на бруківку.

— Атас, пацани! Линяєм!..

Компанія Черепа чорною зграєю розлетілась в різні боки.

— Убили!.. — крізь біль Льончик почув жіночий істеричний крик.

— Міліція!… Людину вбили!..

— Хто-небудь, подзвоніть у швидку…

Навколо Льончика стала збиратися юрба.

— Що тут сталось?..

— Хулігани фотографа зарізали…

— Не зарізали, живий він…

— Хто знає, що в таких випадках треба робити?.. Може, штучне дихання?..

— Яке штучне дихання! Ви що, не бачите, у нього залізний шампур в грудях стирчить!..

Льончик упізнав голос Маестро і нарешті побачив над собою його спітніле обличчя.

—   Я вас… кликав… Де ви так довго… були… —  простогнав Льончик.

— Не переживай! Все добре… Все буде добре… — став повторювати Маестро. — Ми їх, голубчиків, швидко на нари посадимо… Усіх посадимо… Усі строк мотати будуть… Нехай не думають, що це їм так запросто минеться. Все нам компенсують… за все заплатять… Головне — ти тримайся…

— Боляче, — прошепотів Льончик.

— Зараз швидка приїде. Я її по телефону викликав. Потерпи трішки. А морди цих негідників у мене ось тут. — Маестро погладив свій фотоапарат. — Я їх увіковічив…

— Увіко… увіковічили?..

— Ага… Все встиг зняти… У найкращому вигляді… Поки вони тебе… Поки ви бились, я за деревом прилаштувався. Голомозі з тобою розбирались, а на мене ніхто уваги не звернув. Повезло мені… Такий матеріал! Нічого не пропустив… А ти — молодець… Не чекав від тебе. Один проти п’яти не побоявся…

— Ви стояли поруч і не підійшли… — Льончик від болю закусив губу.

— Не зміг… Ти зрозумій, якби підійшов, кадр зіпсував би… А це ж справжня сенсація. Ми з тобою за якусь годину знаменитими станемо… Такі фото будь-який журнал візьме. І не тільки в нас,  в Європі! Та що там Європа, нас в Америці надрукують, можеш повірити. У мене на це — нюх.

— Ви… ви… Знаєте, хто ви… — Льончик закашлявся.

Але на брутальне слово, яке він хотів виплюнути в обличчя Маестро, уже не залишилось сил.

Льончик знепритомнів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ТРЕНЕР

Маленька сумна повість

 

Я вже давно перестав літати уві сні. Та мені ще й досі сниться дитинство.  Сняться тиха дідова хата з вічними пахощами свіжого хліба, меду і яблук; дивовижні бабусині казки і пісні, які піднімали мене на широкі крила і несли у незвідані світи; ніжні мамині руки, один дотик яких гоїв рани і тамував біль; короткі оповіді батька про страшну і тоді ще таку  близьку війну…

А ще був у моєму дитинстві футбол. І була людина, від якої я вперше почув: “Футболістом можеш ти не бути, а громадянином бути зобов’язаний!”

Один раз на три роки ми усі – колишні злодіївські курчата – збираємось влітку на зарослому споришем маленькому стадіоні у селищі, де промайнули наші дитинство і юність. Ніхто із нас так і не став великим футболістом, але ми ще і досі – одна команда.

Його команда.

Команда Тренера…

 

1.

У селищі усім давали прізвиська.

Його прозивали Тренером.

Мешкав Тренер на вулиці Воровського. Цю вулицю ще у довоєнні часи охрестили Злодіївською.

Мав він невеличку однокімнатну квартирку у “шпаківні” – дерев’яному заводському будинку, де, окрім нього, тулилось майже десяток сімей. Жив самотньо.

На місці лівої руки у Тренера висів жовтий протез. Подейкували, що раніше у нього була сім’я, та коли він повернувся з фронту калікою, дружина його покинула.

В усі пори року Тренер ходив в короткій потертій шкірянці, з-під якої хлопчачо визирав смугастий тільник – спогад про фронтову матроську юність.

Ставилися до нього з повагою.

У селищі він оселився одразу після війни. Працював на цукровому заводі технологом. Справу свою знав. Але коли пішов на пенсію, чомусь зовсім перестав заходити до заводської контори.

Днями він пропадав у селищній бібліотеці або просиджував на ставку з вудочками. Зрідка його можна було побачити у чайній з кухлем пива і таранею власного приготування.

Навесні, коли розпочинала сезон заводська футбольна команда, Тренер не пропускав жодного матчу. На стадіон приходив завчасно і ніколи не сідав на лавку, спочатку не застеливши її старою газетою. За матчами він завжди спостерігав з якоюсь особливою зосередженістю. А з виразу його обличчя ніхто ніколи не міг зрозуміти – подобається йому гра чи ні.

Іноді після фінального свистка разом з футболістами він заходив до роздягальні, але участі в обговоренні гри не брав. Сидів тихо у кутку кімнати, слухаючи, що кажуть інші. Мабуть, саме тоді до нього і приклеїлось прізвисько Тренер.

Правда, коли команда програвала і пристрасті розпалювались, його не зовсім тактовно просили вийти. Він не ображався. Спокійно прощався і виходив.

Справами у команді заправляв голова заводської профспілки Борис Прищепа, якого поза очі усі називали “Прищиком”, а граючим тренером був вічний студент-заочник інституту фізкультури Василь Нагорнюк на прізвисько Гора. Гора за сумісництвом виконував на цукрокомбінаті ще й обов’язки інструктора зі спорту. Переважна більшість футболістів числилися на виробничих посадах, але під час футбольного сезону вони працювали од сили два дні в тиждень.

Іноді у команду заманювали непоганих гравців. Та, як правило, довго у селищі вони не затримувалися. Винятком був лише воротар Сергій Осика, на прізвисько Кілок. Він давно б уже грав у футбольному клубі майстрів якогось великого міста, якби не бібліотекарка Лариска Каретникова, у яку було закохане усе чоловіче населення Злодіївки.

 Дівчина, може, і погодилася б вийти заміж за футболіста, але несподівано на перешкоді став батько.

Батько Лариски – Франц Геронович Каретников, охрещений у народі Возиком, –  очолював селищну коопспілку.

Возик намірювався видати дочку за сина директора заводу і тому усіляко оберігав її від зазіхань футболіста. Він дозволяв Ларисці йти на стадіон лише тоді, коли сам ішов на матч.

Кілок не залишав надії добитися згоди на шлюб з дочкою старого Возика. Варто було йому побачити на стадіоні сім’ю головного “хап-спілківця” (коопспілку у селищі ніхто інакше, як “хап-спілка”, не називав), і Кілок одразу ставав для суперників “непробивним”.

Але оскільки Возик з Ларискою ходили на футбол нечасто, то команда похвалитися особливими успіхами не могла. У чемпіонаті області вона займала місце в кінці турнірної таблиці…

Якось у черговий раз Ларисці вдалося вмовити батька піти з нею на футбол. На стадіоні вони сіли на застеленій газетами лавці поряд з Тренером…

Та у цей день суперники з якихось причин на матч не приїхали. Селищні футболісти на очах розчарованої публіки розбилися на дві неповні команди і ліниво зіграли тренувальний тайм.

Кілок побачив, що невдоволений Возик піднімається зі свого місця, і почав голосно пропонувати гравцям потішити вболівальників – провести конкурс на краще пробиття 11-метрових штрафних ударів. Хто заб’є йому п’ять пенальті із п’яти, той отримає п’ять пляшок пива.

Публіка вдоволено зааплодувала.

Футболісти по черзі підходили до 11-метрової позначки, але навіть Гора зміг забити Кілку лише три м’ячі.

Тоді несподівано на поле з мегафоном в руках вибіг Прищик.

– Увага, увага! Слухайте всі! Я особисто поставлю два ящики пива будь-кому, хто заб’є воротареві п’ять голів із п’яти! – у свою чергу став заохочувати він глядачів.

Спиртовий завод, який був розташований у селищі, розпочинав сезон лише наприкінці літа, тому на поле потяглися не стільки ті, хто мріяв перевірити майстерність Кілка, скільки  ті, кому хотілося дармового пива. Але у цей день удача була на боці воротаря.

Возик нервово совався по лавці, а Лариска не відривала зачудованого погляду від футбольних воріт, у яких буквально літав її коханий.

– Ти глянь, – дивувався Возик, – а, може, він справді талант…

– Талант, тату, та ще й який, – защебетала Лариска. –  Йому б навіть і цей…

Дівчина замислилась.

– О… згадала… Йому навіть і Яшин не забив би.

– Яшин пенальті не бив, він сам у воротах стояв, – несподівано втрутився у їхню розмову Тренер. – Повинен вам сказати, що воротар у нас, звичайно, хороший, але забити йому – це наче дурному з горбака збігти…

– Що це ви таке кажете, – обурилась Лариска. – Його минулого року до першої ліги запрошували!

– Я і кажу, воротар у нас непоганий, але йому ще по-справжньому ніхто і не показував, як треба бити…

– От ви й покажіть, – глузливо скривила губи Лариска.

– Старий я уже, – зітхнув Тренер. – Якби років з двадцять п’ять назад…

Лариска зневажливо пхикнула.

– Отож… Ви у футболі розбираєтесь так, як баран у зорях…

– Що це ти собі дозволяєш! Хіба так зі старшими розмовляють! – прикрикнув на дочку старий Возик.

– Вибачте…

Лариска ображено відвернулася, а Тренер повільно підвівся з лавки.

Мабуть, він хотів щось сказати у відповідь, але натомість лише махнув своєю єдиною рукою, прибрав з лавки газету і несподівано пішов до футбольних воріт.

Глядачі глузливо засвистіли, але Тренер спокійно дочекався своєї черги і з виразом особливої зосередженості встановив м’яч на одинадцятиметровій позначці.

Кілок демонстративно поплював на долоні і підморгнув йому, але Тренер  не звернув на воротаря ніякої уваги.

– Виймай перший, – сказав колишній технолог і, не розбігаючись, ударив по м’ячу.

М’яч полетів прямісінько у верхній кут, а Кілок навіть не поворухнувся.

Стадіон вражено замовк, та вже за мить вибухнув свистом і криками захоплення.

Симпатії глядачів одразу перекинулися до Тренера. Багато хто підвівся зі своїх місць і підійшов ближче до воріт, щоб краще бачити, чим закінчиться ця незвичайна дуель.

– Виймай другий, – тихо сказав Тренер і на цей раз запустив м’яч у протилежний кут воріт.

Кілок зміг зреагувати на удар, та відбити його у воротаря не було абсолютно ніяких шансів.

Два наступні м’ячі залетіли у сітку, зачепивши бокові стійки, але найефектнішим вийшов останній удар.

Спочатку Тренер невловимим рухом уклав Кілка на землю, а потім тихенько покотив м’яч прямо по центру воріт.

Публіка шаленіла.

Роздратований Кілок спересердя двічі копнув штангу ногою, потім підбіг до Тренера. Стадіон раптово затих.

А Кілок зірвав з долонь рукавички і… згріб колишнього технолога в обійми…

– Ура Тренеру, – крикнув хтось із юрби.

Десятки рук підхопили Тренера і стали підкидати його догори.

– Хлопці, що ви робите, зупиніться!..

Нарешті вболівальники заспокоїлись. Тренер поправив протез, обсмикав сорочку і зніяковіло опустив очі.

Прищик поблажливо поклав йому руку на плече:

– Пиво ваше…

– Дякую! – Тренер посміхнувся. – Але я думаю, що його усе-таки найбільше заслуговує наш воротар… Він працював найбільше…

Юрба невдоволено зашуміла, а Кілок заперечливо похитав головою:

– Ні, ні! Я ні за що не погоджусь! Це було б нечесно…

Він рвучко потис руку Тренеру.

– Спасибі! Може, якось попрацюєте зі мною?..

– Старий я уже…

– Ви сьогодні показали, що будь-якому молодому фору дасте! Не відмовляйтесь.

Кілок благально подивився на Тренера. Було видно, що той  вагається.

– Ну, давай спробуємо, – нарешті погодився  Тренер.

Возик, який з надзвичайною цікавістю спостерігав за цією сценою, несподівано пригорнув дочку до грудей:

– Ти знаєш, а він, виявляється, непоганий хлопець!

Лариска щасливо засміялась і чмокнула батька у щоку.

– А тепер вперед, на пиво! – Прищик хитро всміхнувся і показав рукою у напрямку заводського буфету.

Голова профкому добре знав, що у цей день пива до буфету не завезли…

Постоявши біля дверей буфету і перекинувшись з розчарованими чоловіками кількома фразами, Тренер непомітно залишив компанію і подався додому.

У сутінках до нього постукали.

Він прочинив двері і впустив до тісного коридору кількох хлопчаків.

– Здрастуйте…

– Здрастуйте! Чим зобов’язаний?

– Ми сьогодні були на стадіоні й усе бачили…

– Що ви бачили?

– Як ви граєте… Навчіть і нас так грати…

– По-перше, я не грав, а бив пенальті, а, по-друге, старий уже я…

– Ну і що! Ви ж Тренер!

– Це ж на мене так прозиваються, – Тренер засміявся.

Хлопчаки у коридорі нерішуче переминалися з ноги на ногу і з захопленням дивились йому в обличчя.

– Добре, завтра під вечір приходьте на стадіон. Я буду працювати з Кіл… з воротарем. Там побачимо, що з вами робити. Може, і знайдеться хвилинка…

Провівши несподіваних гостей за ворота, Тренер довго дивився їм услід.

– Тренер… Це ж треба…

2.

І Тренер став тренером. 

Смугастий матроський тільник і шкірянку він замінив на картату сорочку та спортивну куртку, за власні гроші купив у магазині три новеньких футбольних м’ячі і все літо провів на стадіоні з хлопчаками: учив їх бити по воротах, зупиняти м’яча, грати в пас… 

На запитання, звідки він знає стільки футбольних прийомів, Тренер лише загадково посміхався.

Усі заняття починалися зі своєрідної клятви. Тренер збирав дітлахів у широке коло і починав:

– По-перше, думай не про себе, а про команду. По-друге, не злись і не плач. Ні від болю, ні від того, що сьогодні хтось сильніший від тебе. Злість і сльози роблять людину слабкою. По-третє, грай чесно. Найсильніший той, хто найчесніший.

І всі луною повторювали:

– Думай…

– Не злись і не плач…

– Грай чесно…

Про Тренера заговорили.

Учителі першими почали вітатися з ним  із підкресленою повагою.

Щосуботи він перевіряв щоденники малих футболістів. За двійки відлучав від тренувань:

– До побачення! Я ж попереджував, щоб з такими оцінками на тренування не приходили. З дурнями на наших футбольних полях і так перебір.

– У мене лише одна випадкова двійка. Я її виправлю.

Тренер залишався невблаганним:

– Коли виправиш, тоді й приходь. Футболістом можеш ти не бути, а громадянином бути зобов’язаний. Зрозумів?

Учителі були вражені. Дехто із одвічних злодіївських двієчників і хуліганів підтягнулись зі всіх предметів.

Кілька разів на тиждень колишній технолог займався з Кілком. Тренер терпляче пояснював йому секрети ударів головою і ногами, учив займати правильне місце у воротах, здійснювати перехвати і працювати на виходах. Кожне заняття закінчувалося пробиттям кількох серій одинадцятиметрових ударів, але взяти хоча б один пенальті воротар поки що не міг.

З настанням холодів Тренер попросив у Гори дозвіл на те, щоб тричі на тиждень займатися зі своєю командою у заводському спортзалі.

– Тричі навряд чи можливо… – Гора заклопотано почесав потилицю. – А ось два рази на тиждень я постараюся вставити вас у розклад…

Тренер зрадів.

– А можна  ще попросити для хлопчаків комплект списаної футбольної форми. Ми б її випрали, заштопали, підігнали б під зріст…

– Ого! Ви як мед – то й ложкою… На жаль, списана форма – це не моя парафія. Зверніться у профком до Прищепи.

Наступного дня Тренер зайшов у кабінет Прищика.

Голова профкому прийняв його насторожено.

– У вас є десять хвилин, – одразу попередив він Тренера.

– Зрозумів… Я ненадовго.

Тренер навіть не сів на стілець.

– Я на заводі відпрацював більше двадцяти років і, чесно кажучи, не звик байдикувати… А пішов на пенсію, засумував зовсім… Тому якось само собою вийшло, що на старості років випало мені зайнятися футболом із нашими хлопчаками… Вам, мабуть, це вже відомо…

Тренер глибоко зітхнув.

– Так от, є у нас талановиті діти… Чи не можна попросити для нашої команди комплект старої списаної футбольної форми? Її все одно мають знищити, а ми її привели б у порядок…

Прищик намагався  не дивитись на колишнього технолога.

Коли Тренер замовк, голова профкому повільно підійшов до вікна, склав руки за спиною і довго дивився крізь заморожену шибку на вулицю.

– Закон вимагає, щоб списані речі підлягали знищенню…

Прищик говорив так, наче читав інструкцію.

– Про це має складатися акт за підписами кількох відповідальних осіб. А порушення закону цим же законом і карається. Ви вимагаєте від мене кримінального вчинку!

– Я лише звертаюсь до вашого здорового глузду. Навіщо знищувати те, що ще можна використати для доброї справи…

– От що, шановний, не я це придумав, не мені й відміняти…

Прищик іронічно посміхнувся.

– Знайте: жодна добра і благородна справа не залишається без покарання!

– У всякого правила є винятки…

– Не думаю, що це саме той випадок, який дозволяє виняток. А раптом хтось нас з вами не зрозуміє, поскаржиться вищому начальству… Кому потрібні неприємності…  І чому я повинен нести відповідальність за вашу…

Прищик запнувся.

– … За ваш авантюризм…

– Який же тут… авантюризм? Хіба це погано, що я хочу допомогти дітям…

– З дітьми має займатися фахівець, досвідчений спеціаліст. А ви, перепрошую, каліка…    

На лобі Тренера виступив піт, очі потемніли і перетворились на дві шпарини.

– Вибачте, що потурбував, – сказав він раптово охриплим голосом і тихо вийшов за двері.

Повернувшись додому після розмови з Прищиком, Тренер дістав з буфету залишену кимсь із гостей пачку міцних цигарок і довго курив перед відкритою кватиркою. Потім він подзвонив до спортзалу і вперше за весь час відмінив тренування…

 

3.

Навесні, коли зійшов сніг, “курчата” (так стали прозивати підопічних Тренера) вибігли на ще сіре і мокре поле. Тренер і направду виглядав поміж них, як квочка поміж курчатами. Хлопчаки старанно виконували всі його команди: гасали вздовж бокової лінії то з м’ячем, то без м’яча, носили один одного на плечах, намагалися бити по воротах з будь-яких позицій…

– Пам’ятайте, – любив повторювати Тренер, – треба не тільки попасти в ворота, а й промахнутися повз воротаря…

Наприкінці кожного заняття малі футболісти обов’язково розбивалися на команди і грали між собою два неповні тайми…

Несподівано на одне з тренувань заявилися  Гора з Прищиком. Побачивши дії  вихованців Тренера, голова профкому вражено прошепотів:

– Щось тут нечисто. Терміново потрібно перевірити. Бо виходить, що він і справді – тренер…

– А я про що вам доповідав, – теж пошепки сказав Гора. – Сам спершу очам не вірив. Де ж цьому можна  навчитися?.. 

– Довідаємось! Завтра ж зайду у відділ кадрів.

У відділі кадрів Прищику відповіли, що, на жаль, особові справи колишніх працівників заводу чи то знищили, чи то відправили до районного архіву. Але інспектор-кадровик, який добре знав Тренера, побожився, що в його документах не було нічого, пов’язаного з футболом.

А тим часом Тренер  намагався зробити із “курчат” справжню команду. Тренування ставали дедалі інтенсивнішими і складнішими. Дорослі гравці, спостерігаючи за Тренером, лише кивали головами:

– Якби з нами хтось так працював, то ми б уже давно грали у вищій лізі.

Відпустивши своїх “курчат на сідало”, Тренер брався за Кілка. Усі знали, шо довгі тренування з воротарем кожного разу закінчувались обов’язковим пробиттям пенальті. Аби побачити це, на стадіон сходилась добра сотня людей…

І, нарешті, Кілок відбив два із п’яти одинадцятиметрових ударів Тренера. Причому удари були і сильні, і точні. Але воротар не став вгадувати напрямок польоту м’яча, не купився на фальшивий замах, а довірився власній реакції. І не прогадав!

Кілок на радощах навіть тричі перекинувся через голову.

– Заспокойся, – тихо промовив Тренер. – Рано радієш. У тебе попереду довга дорога. І можна сказати, що сьогодні вона лише починається…

А через кілька днів після цього випадку в селище приїхала чорна “Волга” зі столичними номерами. Чоловік, який вийшов із “Волги”, швидко загубився в юрбі вболівальників, що поспішали до заводського стадіону на черговий футбольний матч. 

Після закінчення гри незнайомець з’явився у кабінеті Прищика. За мить туди були терміново викликані Гора і Кілок.

– Нам виявили високу честь, – почав Прищик, витираючи картатою хустинкою спітнілу лисину. – Знайомтесь, це – тренер нашої столичної команди…

Кілок і Гора, почувши знамените прізвище, здивовано завмерли.

– Нам зробили пропозицію, – Прищик запнувся, – тобто вам… тобі зробили пропозицію…

На більше голова профкому не спромігся. Він якось дивно глянув на Кілка, розвів руками і замовк.

Приїжджий підійшов до воротаря, простягнув йому руку і спокійно сказав:

– Бачив вас сьогодні на полі. Непогано грали… Правду мені розповіли…

Ви могли б продовжити свою спортивну кар’єру в нашій команді… Розумію, пропозиція досить несподівана. Якщо потрібно, дамо вам на роздуми два дні. Не більше!

– Що йому думати, – несподівано втрутився Гора, – погоджуватися потрібно!

Прищик зі злістю подивився на свого граючого тренера і мимоволі стиснув кулаки.

– Я згоден! Згоден! – майже крикнув Кілок і засміявся.

Голова профкому в знемозі впав у крісло.

– Значить, домовились… – сказав приїжджий. – Чекаю вашого дзвінка.

Він простягнув Кілку візитну картку, швидко потиснув усім руки і зник за дверима.

Прищик накинувся на Гору:

– Ти чим думаєш!? З команди на початку сезону забирають кращого гравця, якого немає ким замінити…

– Викрутимось, – весело відповів Гора, – не вперше… А хлопцеві рости потрібно. У нас йому уже, справді, нічого робити… Такий шанс буває лише один раз у житті, і гріх було б ним не скористатись… Мені свого часу такого шансу доля не подарувала…

Прищик ударив кулаком по столу:

– Якщо команда вилетить з чемпіонату – головою відповіси!

– Кажу ж вам, що не вилетимо…

– Кого ж ти у ворота поставиш?..

Захопившись сваркою, Прищик і Гора не помітили, як усміхнений Кілок залишив кабінет голови профкому.

За декілька хвилин він уже стояв перед дверима квартири Возика.

Двері відчинив господар. Побачивши Кілка, старий Возик навіть зрадів:

– Заходь, хлопче…

– Я на хвилину… Лариса удома?

– А де ж їй бути. Ларисо!

У кімнаті з’явилася Лариска.

– Я хочу вам сказати, – зніяковіло почав Кілок, – що мені сьогодні запропонували грати у команді вищої ліги…

Лариска радісно сплеснула в долоні.

– Де саме грати? – поцікавився Возик.

– У столиці… Думаю, треба їхати…

– Звичайно, їдь! Тут немає чого і сумніватись.

Кілок рішуче подивився в очі головному хап-спілківцю:

– Я без вашої Лариси нікуди не поїду!

Лариска затамувала подих. Возик почесав потилицю:

– Не можу зрозуміти… Ти що, просиш у мене її руки?

– Так… – промовив Кілок крихким від хвилювання голосом. – Я прошу у вас її руки…

Возик лукаво подивився на дочку і знизав плечима:

– До чого ж тут я… Як вона захоче, так і буде… Що скажеш, дочко?

Очі Лариски раптом зблиснули слізьми. Вона швидко провела долонями по щоках:

– Я згодна! Згодна! – майже крикнула дівчина і щасливо засміялась.

Кілок подумав, що сьогодні він уже десь чув ці слова…

…У той самий час, коли старий Возик діставав пляшку шампанського, а Лариска накривала на стіл, у кабінеті голови профкому Гора і Прищик уже встигли випити по першій чарці.

– Я виведу його на чисту воду! – Прищик ударив себе пухким кулачком у груди. – Це ж він про Кілка настукав. Тільки він! Більше нікому…

– Не нервуйте ви так, – намагався заспокоїти Прищика Гора, – нічого ж страшного не сталося…

– Якщо сидиш по вуха в лайні, то хоч не відкривай рота! Як це не відбулося!? – гримнув голова профкому. – Він заставив нас з тобою почесатись там, де навіть і не свербіло! Уявляєш, якийсь безрукий пенсіонер на очах у всіх руйнує команду!

Де він узявся на нашу голову… Не можу зрозуміти, як йому вдалося до столиці достукатися…

Прищик  залив до рота нову чарку горілки.

– Треба щось робити,  і я знаю що!  Скажи-но, хто йому дозволяв займатися зі школярами?

Гора знизав плечима.

– Ото-то і воно! Немає у нього дозволу! І освіти у нього відповідної немає, і сам він – каліка… Щоб не було ніяких неприємностей, завтра ж забороню йому  всілякі тренування з дітьми. Теж мені тренер знайшовся! 

– Чого це ви так на нього в’їлися, – ніяк не міг зрозуміти Гора. – Він же нікому не заважає, навпаки…

– Толку з нього, як з козла молока.

– А це уже ви дарма, – заперечив Гора. – Якщо бути чесним, то він нам добру справу робить.

– Добру справу!? Що ти верзеш! З  допомогою цього інваліда ми тільки кращих футболістів губимо. А ти подумав, хто в чемпіонаті грати буде, “курчата” його чи хто?

– Не варто так нервувати… – сам Гора намагався бути спокійним. – Уже завтра з цих курчат справжні майстри можуть вийти…

Прищик скептично посміхнувся.

– Та справа, навіть, не в цьому… Давайте подивимося на нашу проблему з іншого боку. Пам’ятаєте, як і мене, і вас картали за погану роботу з молоддю… Догани навіть записали в особові справи… Бо не було у нас команди дублерів… Не було… раніше. А тепер, можна сказати, що у нас вона є! І створив її – Тренер. Створив, можна сказати, з повітря…

Голова профкому задумався.

– Гм… і справді… Я про це не подумав…

Раптом Прищик голосно ляснув себе долонею по лобі і почав нишпорити у ящиках письмового стола:

– Кілька днів назад мені надіслали офіційного листа зі спорткомітету… Запрошують дитячу футбольну команду на районний “Шкіряний м’яч”…

– Колись і я у цьому турнірі починав, – тихо проказав Гора.

Прищик знайшов документ і почепив на носа окуляри.

– Справді, непогана ідея! Як я не дійшов до цього раніше! Пошлемо в район Тренера з його “курчатами”. Хай побігають! І ти з ними поїдеш! Обов’язково!

Але поїдеш – головним тренером. Зрозумів? Довіряти каліці дітей не можна!

– Я ж до цієї команди не маю ніякого відношення… – не погодився Гора. – Що я дітям скажу?

– Знайдеш, що сказати!

– Я не згоден…

– Цю тему я для себе уже забетонував. Ставлю крапку. А не згоден – пиши заяву..

Гора ображено відвернувся до темного вікна.

– Ти мені тут дитячий садок не влаштовуй, – уже більш миролюбно сказав Прищик, розливаючи залишки горілки у чималенькі чарки. – Давай швиденько іще по одній – і по хатах. День був таким, що краще його забути…

 

 

4.

Напередодні від’їзду до столиці Кілок влаштував прощальну вечірку.

Першим він запросив на неї Тренера, а вже потім – заводське начальство та гравців своєї тепер уже колишньої команди.

Воротар здивував присутніх бездоганним чорним костюмом і сріблястою краваткою, а також тим, що одразу представив Лариску Каретникову як свою наречену.

Виявляється, годину тому вони удвох занесли до селищної ради заяву про шлюб.

На вечірці було весело. Грав естрадний ансамбль. Столи вгиналися під випивкою та закусками. Не було відбою від бажаючих проголосити тост на честь Кілка та його нареченої.

Селищні футболісти, які ніколи не дотримувалися спортивного режиму, на цей раз перевершили самі себе…

Тренер сидів перед кухлем темного пива у кутку великого залу і з виразом особливої зосередженості спостерігав за всім, що відбувалося.

Нарешті перед закінченням вечірки Кілок узяв у руку келих шампанського і підвівся.

Шум і розмови за столами припинились.

– Дорогі друзі! Говорити я не майстер, але сьогодні не можу не подякувати долі за те, що вона познайомила мене з усіма вами… Не знаю, що чекає мене у майбутньому, але моє минуле, завдяки вам, було світлим і добрим… І цього, повірте, я ніколи не забуду..

Кілок по черзі вклонився заводському начальству і футболістам. Це було так несподівано і зворушливо, що у декого на очах навіть з’явилися сльози.

– Ще не так давно я думав, що знаю про футбол усе і що майже усе у футболі вмію… Варто мені було захотіти, і я міг би грати в будь-якій титулованій команді… Але знайшлася людина, яка змінила мою свідомість, примусила подивитися на світ і на самого себе по-новому. Ця людина довела, що  найбільших висот у будь-якій справі, і в футболі у тому числі, досягне той, хто не просто буде грати у футбол, а стане жити футболом … Те, що мене запросили у команду майстрів, – це, перш за все, результат його впливу, результат його роботи зі мною… Тепер я переконаний: Бог завжди буде на боці тієї команди, в якої кращий тренер. Пропоную усім підняти келих за Тренера!

Присутні посхоплювались зі своїх місць і потяглися до Тренера зі своїми чарками.

Тренер зніяковіло взяв у руку кухоль з пивом:

– Дякую за добрі слова, але тут немає ніякої моєї заслуги.

– Не прибіднюйтесь, – крикнув хтось із футболістів. – бачили ми, як ви вмієте примусити працювати… Ваші “курчата” уже сьогодні можуть деяким дорослим футболістам   фору дати…

– До речі, – голосно втрутився в розмову Прищик, – маю честь повідомити вам приємну новину: сьогодні на розширеному засіданні нашого профкому вирішено делегувати на районні змагання на приз клубу “Шкіряний м’яч” дитячу команду, яку зараз, так сказати, на громадських засадах тренує Федір Григорович.

Прищик вказав рукою на Тренера.

Переважна більшість присутніх не одразу збагнула, про кого йде мова, оскільки вперше за останні роки почула ім’я та по-батькові Тренера.

– На час змагань ми вирішили створити своєрідний тренерський штаб і затвердити Василя Нагорнюка помічником Федора Григоровича, – продовжував голова профкому. – Так би мовити, одна голова – добре, а дві – краще.

Всі зааплодували.

Обличчя Гори стало червоним.

Тренер спохмурнів.   

– А коли змагання? – запитав він.

– Через три тижні, – улесливо відповів Прищик. – Сподіваємося, команда нас не підведе?

Тренер з докором похитав головою, але промовчав.

– Можете розраховувати на нашу повну підтримку, – сказав голова профкому і стрімко вилив у рот повну чарку.

– До речі, – несподівано звернувся Кілок до Прищика, – коли це ви свій борг віддасте?

– Який борг? – здивувався Прищик.

– Невже забули? – не повірив воротар.

– Навіть не уявляю, про що йдеться.

– А пам’ятаєте, ви обіцяли два ящики пива тому, хто заб’є мені п’ять пенальті з п’яти?

– Правильно! – загаласували присутні. – Давно пора вам, Антоне Цезаровичу, вивернути кишені!

– Коли це було… – відмахнувся голова профкому.

– Коли б не було, але справа не закрита…

– Ви, Антоне Цезаровичу, – іронічно мовив Кілок, – справжній господар свого слова: хочете – даєте, а хочете – забираєте…

– Невже хтось зараз пиво пити буде?.. – спробував заступитися за шефа Гора. – На столах уже і місця для випивки немає…

– Хто б що не казав, але тут питання принципове, оскільки борг лише відплата погашає…

Усі подивились на Тренера. Той заперечливо покрутив головою:

– У такий гарний вечір не варто про дрібниці мову вести. Особисто я про той випадок давно забув…

Несподівано у розмову втрутився директор заводу:

– Гадаю, Антоне Цезаровичу, вам відступати не личить. Дали слово – тримайте його!

Спітнілий Прищик зітхнув і хотів було щось сказати у відповідь, але директор зупинив його застережливим жестом:

– Не примушуйте думати про вас погано…

Голова профкому з невдоволеним виглядом витяг із кишені потертий гаманець, потім послинив пальці, повернувся до всіх спиною і став повільно відраховувати гроші…

 

5.

Через три тижні злодіївські “курчата” разом із Тренером і Горою поїхали  на районні змагання з футболу.

Уже в першій грі вихованці Тренера викликали справжню сенсацію… Затим вони по черзі і досить легко залишили поза змаганнями всіх своїх суперників і впевнено дійшли до фіналу. Перед кожним матчем Тренер збирав своїх “курчат” і починав традиційний ритуал:

– Думай не про себе, а про команду…

Не злись і не плач… Ні від болю, ні від того, що сьогодні хтось сильніший від тебе. Злість і сльози роблять людину слабкою…

Грай чесно. Найсильніший той, хто найчесніший.

Очі дітлахів спалахували ясним світлом, і вони дружно повторювали слова клятви…

Гора займався організаційними питаннями, підписував протоколи, брав участь у жеребкуванні і навіть давав інтерв’ю, а Тренер постійно був зі своїми хлопчаками: проводив тренування і розминки, розробляв на кожну гру тактичні схеми, визначав склад гравців, керував замінами…

Він не звертав уваги на те, що суддя-інформатор чомусь оголошував головним тренером команди Василя Нагорнюка, тобто Гору, а його обзивав нефутбольним словом “наставник”. Коли над стадіоном лунало таке повідомлення, на обличчі Тренера з’являвся вираз особливої зосередженості, і важко було зрозуміти, погоджується він із суддею чи ні.   

Щоб побачити фінал турніру, до райцентру приїхало заводське начальство. За дві години до початку гри у роздягальню малих футболістів вкотився захеканий Прищик. В кожній руці він тримав великий пакунок, перев’язаний товстим шпагатом:

– Ось, тримайте… Це вам подарунок від профкому…

– Що тут? – запитав Тренер.

– Вгадайте!

Тренер знизав плечима.

– Василю Павловичу, розв’язуйте! – наказав Прищик Горі.

Гора потягнув за вузол…

У пакунках була новенька футбольна форма.

Тренер посвітлів обличчям.

Прищик вдоволено потер руки:

– Звиняйте, якщо комусь не підійде за розміром, брали стандарт…

– А де ж взуття? – звернувся до голови профкому Тренер.

– Яке взуття? – здивувався Прищик.

– Футбольне взуття. Воно називається  бутсами…

– А,  бутси… – Прищик шморгнув носом. – Бутси команда отримає, коли виграє фінал…

Фінал злодіївські “курчата” виграли.

Під час останньої гри турніру, переможець якої отримував путівку на чемпіонат області, Прищик чомусь усівся на лаві поруч з Тренером. Час від часу він захоплено штовхав його у плече:

– Ніколи не думав, що у нас такі таланти підростають… Здається, декого уже зараз можна виставляти за дорослий склад заводської команди…

– Побійтесь Бога, Антоне Цезаровичу, найстаршому з них ще й п’ятнадцяти не минуло…

– Хіба ж це проблема? Пригадайте Пеле. Він уже в такі роки грав на чемпіонаті світу.

– По-перше, Пеле, якщо я не помиляюсь, було шістнадцять… По-друге, такі унікуми народжуються один раз на сто років… А, по-третє, грав же він, як ви кажете, на чемпіонаті світу, а не у першості області…

– Ото ж я й кажу, – зрадів Прищик, – у нас рівень незрівнянно нижчий, і хлопцям легше буде пристосуватись!

– Нижчий, – погодився Тренер, не відриваючи погляду від зеленого газону стадіону, – тому їм пристосуватись і не дадуть. У першій же грі поламають… Це нашим костоломам, як дурному з горбака збігти…

– А я думаю, що варто спробувати, – з притиском сказав Прищик.

Тренер стиснув пальці своєї єдиної руки в кулак і рішуче подивився в очі голови профкому.

– Ви не посмієте цього зробити!

Прищик ображено відвернувся.

Саме у цей час злодіївські “курчата” забили суперникам черговий гол. Глядачі зааплодували, і Тренер не зміг почути, як голова профкому зі злістю прошепотів:

– Посмію!.. Ще й як посмію! І дозволу в тебе питати не буду…

 

6.

Чи не на останнє перед чемпіонатом області тренування “курчат” не з’явився один із кращих футболістів.

Іншим разом можна було б і не звернути на це увагу, та у відповідь на запитання, хто знає, що трапилось, хлопчаки чомусь винувато опускали очі.

Тренеру не хотілося насідати на підлітків і примушувати їх нашіптувати, тому допитуватись не став, хоча душею відчув недобре…

Цього дня заводська команда грала на виїзді зі збірною сусіднього райцентру. Після кожної  виїзної гри автобус спочатку повертав до стадіону, щоб вигрузити інвентар, а вже потім розвозив футболістів по домівках.

Закінчивши заняття, Тренер попрощався з хлопчаками, всівся на лавці перед входом до стадіону і став чекати.

Автобус під’їхав у сутінках.

Двері відчинились, але із салону ніхто не вийшов.

Тренер став на підніжку і зазирнув у середину. Втомлені футболісти похнюплено сиділи на своїх місцях.

– Щось трапилось? – запитав він. – Програли?..

– Не програли, але… трапилось, – відповів Гора після затяжної паузи.

– Хто? – Тренер спромігся лише на одне коротке слово.

Хоча Гора міг уже й не називати прізвища…

– Перелом?

– Ні, меніск…

– Де він зараз?

– Залишили в лікарні… Лікарі кажуть, що нічого страшного… Операція нескладна…

– Як ви могли!.. Він ще ж дитина… – Тренер грізно підступив до Гори.

– Я, щоб ви знали, був проти… Але моя справа маленька… Антон Цезарович з вашим пацаном переговорили, той  погодився і я вніс його в заявку на сьогоднішню гру…

– Те, чого ми боїмося, трапляється рідко, найчастіше відбувається те, чого ми найменше очікуємо. Я цього найменше чекав і найбільше боявся…

– Хто ж знав, що так вийде… Коли ваш хлопець перший гол забив, за ним справжнє полювання розпочалось…

– Ви що ж… не могли його замінити?

– Я вже хотів, але Прищепа не дозволив…

– Прищепа з вами теж на гру їздив?

– Їздив. Ми його тільки-що біля профкому висадили. Казав, що допізна буде працювати в кабінеті…

– Ну що ж! Як любить повторювати наш… Прищик, жодна добра і благородна справа не залишається без покарання!

Тренер залишив автобус і рішуче попрямував до заводської контори. Але зустрітись з Прищиком йому не судилось. За кілька кроків до дверей кабінету голови профкому він раптом зупинився і притулився плечем до стіни. Обличчя стало білим, як крейда.

Тренер щосили рвонув комір картатої сорочки…

У різні боки бризнули ґудзики, а він повільно і важко осів на підлогу….

– Що з вами? – кинувся до нього вахтер.

– Невчасно… Ой як невчасно… – прошепотів Тренер, все ще силуючись підвестись. – Хто ж їм скаже…

Більше ніхто не почув від нього жодного слова.

 

7.

Із області прибула спеціальна реанімаційна бригада, ще тиждень лікарі боролися за життя Тренера, але даремно.

Він помер спекотної серпневої ночі, так і не прийшовши до свідомості.

Ховали Тренера всім селищем.

Довгий людський потік повільно тягнувся від „шпаківні”– будинку, де жив покійний, – до кладовища.

Музиканти заводського духового оркестру вразили всіх не тільки пристойною грою, а й тверезим виглядом.

Нікого із злодіївських „курчат” на похороні не було. Команда виступала на першості області.

На кладовищі відкритий гроб, який встановили на спеціальних ослонах поруч з могилою, щільно обступили люди.

Обличчя Тренера  було спокійним, без болю і втоми. На ньому застиг вираз особливої зосередженості. Саме з таким виразом він дивився на футбольне поле. Лише очі у нього були заплющені і рука, яку чомусь забули прикрити білим тюлем, самотньо лежала на грудях…

Промов було небагато, оскільки керівництво заводу поїхало до обласного центру підтримати виступ дитячої футбольної команди, а штатний похоронний промовець Прищик лежав у лікарні зі зламаною щелепою…. Ніхто точно не знав, що сталося. Ходили чутки, ніби-то голова профкому поніс своє підборіддя в руках чи то після випадкової зустрічі з батьком малого травмованого футболіста, чи то після останньої розмови з Горою…

Коли печальна церемонія наблизилась до завершення,  під самісінькі ворота кладовища під’їхала темна „Волга” зі знайомими столичними номерами. Із машини вийшли четверо. Серед них люди впізнали Кілка і Лариску Каретникову –  дочку старого Возика.

Лариска плакала.

Кілок стримував сльози, але відчувалось, що робить він це з останніх сил.

Двоє приїжджих піднесли до могили великий дорогий вінок, напис на траурній стрічці якого свідчив, що цей  вінок від знаменитого футбольного клубу…

Заголосили жінки.

Звуки оркестру огорнули всіх хвилею печалі.

На домовину лягло важке віко.

– Зачекайте!… Зачекайте! – несподівано вигукнув Кілок.

Він уже не приховував сліз.

– Зачекайте хвилину… Я зараз…

Юрба розступилась…

Кілок підбіг до „Волги” і відчинив багажник…

За мить він повернувся з новеньким футбольним м’ячем у руках.

– Мабуть, там він йому знадобиться… Підніміть, будь ласка, віко, – тихо попросив воротар.

Кілок акуратно поклав у гроб м’яча, ще раз поцілував холодний лоб і самотню руку Тренера…

Гроб опустили  в могилу.

…Коли перші грудки вологої землі глухо впали на  віко домовини Тренера, у далекому обласному центрі злодіївські „курчата” з сяючим кубком в руках саме добігали своє коло пошани… Вони все-таки стали чемпіонами області!

Але це був останній успіх нашої команди…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПРО СЕБЕ І НЕ ТІЛЬКИ…

Усі ми – родом із дитинства.

Родом із дитинства і наші найперші спогади…

Мій батько під час Великої Вітчизняної війни був важко поранений, мабуть, тому після демобілізації обрав професію медика. Мама мала музичний талант і у 1941 році в окупованому німцями Житомирі навіть успішно здала екзамени до музичного училища, але на навчання не пішла: боялась, що її, як і старшу сестру Євгенію, поженуть до Німеччини на примусові роботи. У 1946 році мама закінчила фармацевтичне училище і за направленням приїхала у село Нову Романівку Новоград-Волинського району на Житомирщині. Там вона зустрілася з батьком, який також прибув у Нову Романівку на роботу. Через рік двоє молодих людей побралися і переїхали у невеличкий районний центр Вчорайше…

Світ я побачив на Спаса. Саме у цей святковий день 19 серпня 1954 року мені пощастило народитись. У нашій сім’ї любили робити подарунки на дні народження: старший брат Борис народився в один день із мамою, а я – в один день із батьком. За легендою, 19 серпня також з’явився на світ мій прадід, про якого нам було відомо лише те, що звали його Сільвестр. Взагалі ця дата – 19 серпня – має для нашого роду певне магічне значення. Наприклад, моя дочка Ірина, за усіма законами фізіології, також мала народитися саме у цей день, але поспішила і зробила це на 19 днів раніше…

Батьки керували Вчорайшенською районною аптекою. Колись Вчорайше дійсно було районним центром, а ще раніше (у 20-х роках 20 століття) тут працював учителем Максим Рильський. Жив великий поет на квартирі у родині Середюків. Згодом Михайло Середюк та його дружина Вілія по черзі хрестили мого старшого брата та мене.

Час від часу Рильський навідував місця, де пройшла його юність, бував у моїх хрещених батьків Середюків, очевидно, заходив і до нас. Мама розповідала, що поет любив бавитися з Борисом, а мене (я на п’ять років молодший брата) навіть носив на руках. Мабуть, цей факт і визначив нашу подальшу долю: Борис сьогодні – заслужений журналіст України, головний редактор солідної газети, я у 1991 році також отримав почесне звання заслуженого працівника культури України, як значилось у державному указі, “за заслуги у розвитку української радянської культури та високий професіоналізм”. (Спочатку подумалось, може прибрати слово “радянської”, але я не звик із пісні слова викидати)…

Мій перший “великий” успіх пов’язаний з маленькою сценою у дитячому садочку селища Теофіполя на Хмельниччині, куди батьків перевели після ліквідації Вчорайшенського району. Під час дитячого новорічного ранку я без запинки прочитав напам’ять довжелезний вступ до поеми Олександра Пушкіна “Руслан і Людмила”. Вражений дід Мороз (я не одразу здогадався, що це була переодягнена вихователька) поцілував мене і тричі підкинув до стелі, а глядачі довго-довго аплодували…

За кілька тижнів до переїзду в Теофіполь у нас з Борисом з’явилась сестричка Лариса. Після двох хлопців – “анцибеїв і урвителів” – мама подарувала батькові довгоочікувану дочку. Лариса любила спати на відкритому повітрі, тому мама і бабуся в теплі дні часто виставляли її колиску у двір під високе дерево, де були тінь і затишок. Якось мене попросили наглядати за сестричкою. Я посидів біля колиски з чверть години, потім вискочив на вулицю, почав зупиняти перехожих і запрошувати їх подивитись, яка у мене гарна молодша сестричка…

Наша родина складалась із шести осіб – трьох дорослих та трьох дітей. Потрібно сказати, що з моменту народження старшого брата, який у ранньому дитинстві тяжко хворів, з нами жила мамина мама – бабуся Ганна. Вона не вміла ні писати, ні читати, але ми, діти, зобов’язані їй не менше, ніж батькам.

Чоловік бабусі Ганни – наш дід Наум Артемчук – загинув на фронті у 1943 році. Саму Ганну в роки окупації  було важко поранено за те, що не вміла коритися злу. Бабуся стала нашим першим університетом. У неї були свої погляди на виховання, своя система заохочень і покарань. Її найстрашніше покарання – “шльопанці” (три обов’язкових удари по м’якому місцю), а найбільшою нагородою для себе ми вважали казку, яку вона розповідала на ніч…

Бабуся  примусила батьків охрестити нас. Батько не був комуністом, але займав керівну посаду, і якби про це у ті часи довідались, йому було б непереливки… Але бабуся Ганна наполягала, і батько погодився. Наприкинці серпня 1958 року Михайло Середюк на своїй “літучці” (грузовик з дерев’яною будкою в кузові) привіз усіх нас в Крилівку – рідне село батька. Вранці мама одягнула мене у святковий одяг і дуже просила не забруднитись. Я ж не втерпів і поліз на розлогу шовковицю… Через годину, вгледівши мене, бабуся сплеснула руками, а батько схопив широкий офіцерський пасок. Руки, губи, язик, щоки і навіть лоб були чорними від соку стиглої шовковиці. Мене терли содою, мили милом, але це не допомогло…

Опівдні у нас на подвір’ї з’явився піп. Він приїхав на велосипеді, ряса у нього була закотана до пояса, з під ряси виглядали широкі світські штани, причому одна штанина була стягнена великою дерев’яною прищепкою, щоб штанина не потрапила під велосипедний цеп.

Я першим вибіг на звук велосипедного дзвоника. Не можу сказати, що зустріч зі мною подарувала попові приємні хвилини. Він спочатку навіть навідріз відмовився хрестити “маленьке чортеня”, але бабуся рішуче сказала, що священики, перш за все, повинна турбувати душа людини, а не на її зовнішність… Батюшка поморщився, але промовчав. Нас благополучно охрестили…

Бабуся Ганна учила житейській мудрості, була щедрою і разом з тим вимогливою, не давала проростати в нас ліні і зазнайству. Любов до праці і повага до людей праці були основними в її характері. Від неї ми вперше почули страшну правду про розкуркулення, про голод в Україні, а її своєрідні уроки моралі і людяності збереглися у серці назавжди. Пригадую, як у ранньому дитинстві я відмовився доїсти уже надкушений мною шматок хліба. Бабуся з докором подивилася на мене і сказала, що від тепер цей хліб буде постійно бігати за мною. Я не повірив, але дійсно, де б не був, що б не робив, щохвилини натикався  на свій надкушений шматок. Навіть коли прокинувся після денного сну, побачив його поруч на подушці. Озирнувшись, чи бува хтось не бачить, я швидко вхопив шматок і кинув його до рота…

Не знаю, добре це, чи ні, але й до сьогоднішнього дня я можу недоїсти будь-яку найсмачнішу страву, але ніколи не залишаю після себе надкушеного шматка хліба.

Бабуся прожила з нами до 75 років, а коли померла, ми з братом несли її труну до самого кладовища. Нас просили не порушувати давнього звичаю – родичі не повинні нести гроб, – але Борис обірвав усі розмови: ”Бабця стільки років носила нас на руках, що не буде ніякого гріха, якщо внуки на руках понесуть її до місця останнього спочинку”.

Улюблена приказка бабусі Ганни: “Повний колос донизу гнеться, а порожній колос доверху пнеться” і нині залишається моїм головним життєвим правилом.

…У Теофіполі я пішов до школи. І як тільки навчився читати, одразу став книголюбом. За місцем проживання. Районна бібліотека була у п’яти метрах від нашого дому… Почерпнуте мною із книг часто разюче не відповідало дійсності, я починав розуміти, що в реальному житті не завжди торжествує справедливість. Одного разу, повертаючись зі школи, побачив біля дверей продуктового магазину величезну чергу за хлібом і сказав те, що чув від батька: “Скільки років, як закінчилась війна, а хліб і досі по картках видають”.

Із черги вискочила якась висока худа блондинка і стала боляче викручувати моє вухо:

  • Людоньки, – кричала вона, – слухайте, що син комуніста говорить!..

Наступного дня батька кудись викликали. Він повернувся додому стривожений і злий. Завів мене в окрему кімнату і тихо сказав: “Запам’ятай, сину, язик людині дано для того, щоб вона приховувала свої думки. Зрозумів?”

Я не зрозумів, але кивнув головою.

А батько замість того, щоб вліпити мені “шльопанець”, міцно притис до себе…

Чесно кажучи, із-за мене батька викликали не раз. Вперше це трапилось ще у дитячому садочку. Виявляється, я навчив усіх хлопців зі своєї і сусідніх груп пісням… з ненормативною лексикою. Перебування в компанії старшого брата не минулося безслідно. Іще не розуміючи змісту багатьох слів, я легко запам’ятав пісні, що нишком співали старші підлітки під час походів у ліс чи на рибалку. Пісні з моїх вуст швидко перейняли уже мої однолітки, і скоро весь дитячий садок весело співав “Гоп со смиком” і “Родила мама Зиночку”, “Ходил я по бульвару, нашел я финский нож” і “В один английский порт ворвался теплоход”… Повірте, я й досі не забув цих пісень, як не забув, яку екзекуцію влаштував мені батько за такий концерт…

Теофіпольську школу я відвідував лише півтора року. Боротьба Микити Хрущова за “укрупнення районів” продовжувалася. Державний указ відмінив існування Теофіпольського району, і батьки, як керівники районного масштабу, знову змушені були переїхати…

Останнє, що я запам’ятав із свого “теофіпольського періоду”, – це те, як нас переводили із старої школи в нову. Під нову школу віддали колишній райком партії – красиву двохповерхову будівлю з просторими кабінетами і навіть паркетною підлогою. У зв’язку з цим нас заставляли носити до школи змінне взуття. В коридорі школярі перевзувалися у легкі туфлі чи навіть кімнатні тапці і йшли на уроки…

Згодом Теофіпольський район відновили, але чи повернули приміщення райкому старим власникам, мені уже не судилось бачити, – наша родина оселилась у місті Красилові.

Боячись негативного впливу вулиці, батько одразу віддав мене до музичної школи. Я швидко став солістом хору і навіть переміг у районному конкурсі шкільної самодіяльності. Пісня, яку я виконував на конкурсі, називалась “Гайдар шагает впереди”. Акомпанував мені однокласник Володя Вознюк. Цікаво, що Володя був маленького зросту. Коли він сідав на стілець і брав у руки баян, зі сцени було видно лише його ноги, які ледь торкалися підлоги…

Чесно кажучи, мені швидко набридли гами і сольфеджіо, тому через рік я кинув заняття музикою і сам записав себе до дитячої спортивної школи на секцію легкої атлетики. Керував секцією чудовий спортивний педагог Іван Іванович Черних. За це самовільне рішення я чи не востаннє був відлупцьований батьком, який не вбачав у заняттях спортом ніякої перспективи. Я ж, навпаки, отримував від спортивних змагань насолоду і мріяв стати великим спортсменом. Певні підстави у мене для цього були, я навіть потрапив до збірної району з піонерського легкоатлетичного чотирьохборства (біг на 60 метрів, стрибки в довжину та у висоту, кидання м’ячика). Звичайно, улюбленою грою залишався також футбол. Пам’ятаючи, що воротар – це півкоманди, я вибрав собі місце у воротах…

Весною 1965 року батькові вручили медаль “За відвагу”, яка знайшла його через 22 роки після пам’ятного для нього бою. Саме тоді він був важко поранений. Якось ми мірялись з батьком силою, я схопив його за руку і жахнувся: мої пальці легко пройшли крізь тіло. Виявляється, я зачепив те місце,  куди колись вдарила німецька розривна куля. Варто було кулі схибити на якихось десять сантиметрів, і батька не було б в живих. Тоді і я не зміг би народитись…

Це було одним із найстрашніших відкриттів мого дитинства…

Наприкінці 1966 року батьки прийняли добровільне рішення повернутись назад на Житомирщину. Місцем майбутнього проживання було вибрано велике робітниче селище Червоне. Тут розташовувалися два заводи і навіть фабрично-заводське училище, а головне Червоне знаходилося у трьох кілометрах від рідного батькового села Крилівки. У Крилівці самотньо проживала старенька батькова мама, ще одна наша бабуся – Марія, яка після смерті діда Гиви (саме так перекрутили у селі ім’я Іов) навідріз відмовилась залишати рідне село. По суті, необхідність доглядати за матір’ю примусила батька піти на цей, уже останній у своєму житті переїзд.

Мушу зізнатися, що кожна моя поява у новій школі закінчувалася бійкою. Червоненська школа не була виключенням. Я відзначив свою “прописку” тут яскравою сутичкою з грозою місцевих школярів Вальком Прилуцьким на прізвисько Кощей і у перший же день з “ліхтарем” під оком потрапив до учительської…

Після цього мені ще не раз доводилося мірятись силою, але робилося це не в школі, а після уроків у старому парку неподалік від замку цукрозаводчика Терещенка.

Як любить повторювати один із моїх близьких друзів Георгій Матишнюк: посієш звичку – пожнеш характер. Незважаючи на щось спільне у назвах двох населених пунктів, після Красилова важко було звикати до Червоного. Але я звик.

У восьмому класі відбувся мій літературний дебют. На українському радіо у ті часи досить популярною була програма “Клуб фантазерів”. Слухачам розповідалося про якесь загадкове явище і пропонувалося у літературній формі пояснити причини його виникнення. Мене зацікавила розповідь про чудовисько з озера Лох-Несс, і я написав оповідання “Таємниця шотландського озера”, в якому передав власну версію появи цього дивовижного створіння. Оповідання прочитали по радіо, згодом передачу ще кілька разів повторили… У школу навіть надіслали посвідчення про те, що я став дійсним членом “Всеукраїнського клубу фантазерів”, а в районній газеті з’явилась невеличка замітка про вчителів моєї школи, які  активно розвивають у своїх учнів художнє мислення.

До речі, героїв свого першого оповідання я назвав прізвищами знаменитих англійських футболістів: Метьюз, Лоу і Райт, оскільки футбол все ще залишався захопленням №1. Соромно зізнаватися, але я навіть став чемпіоном області у змаганнях на приз клубу “Шкіряний м’яч”. Чому соромно? Тому що виступати довелось “підставним”, тобто скористуватись чужими документами, оскільки, за правилами, наша команда мала складатися з гравців, яким не більше чотирнадцяти років, а мені було вже усі п’ятнадцять. Пригадую, що грав я на турнірі під прізвищем Ворона. Правда непогане прізвище для воротаря?

Того ж літа я потрапив на відпочинок до табору комсомольського активу. Безліч моментів нашого веселого і безтурботного табірного життя збереглися в пам’яті, але чи не найяскравіше враження залишив у мене матч, який зіграли між собою збірна команда нашого табору і збірна команда військової частини, що розташовувалась неподалік. Уявіть собі, школярі, посилені лише фізруком, виграли у військових з рахунком 3 : 1!

Я стояв у воротах. Не можу і досі пояснити, яким чином мені вдавалося відбивати усі м’ячі, що летіли у мій бік. Було навіть байдуже, з якої відстані наносять удар… Знав, що все одно впіймаю м’яч.

 Публіка шаленіла. Гравці суперників не могли забити гол навіть тоді, коли виходили зі мною сам на сам. Кульмінацією гри став пенальті, який мали пробивати противники. Виконував штрафний удар кращий нападаючий військових, котрого усі називали Спартаком. Спартак ударив сильно і досить точно, але я відбив м’яч із нижнього кута воріт… На радощах публіка висипала на поле… Суддя на кілька хвилин навіть змушений був зупинити гру. Тоді вперше і востаннє в житті мене на руках високо підкидали вгору…

Правда, наприкінці матчу мені усе-таки забили гол. Це випадково зробив наш фізрук…

На вечірній лінійці улюблений комсорг табору Раїса Костюченко надала почесне право опустити прапор капітану футбольної команди, але весь табір голосно почав скандувати: “Во-ро-тар! Во-ро-тар! Во-ро-тар!”.

І я, з усієї сили намагаючись не розплескати свою радість, по-акторськи накульгуючи, пішов до флагштоку…

Цей випадок ще більше утвердив мене на думці у майбутньому пов’язати свою долю зі спортом.

Не можу не сказати про ще одну важливу зустріч. У таборі комсомольського активу я познайомився із Андрієм Гичком. З 1969 року ми жодного разу не бачились, але його вплив на мою долю важко переоцінити. Андрій чудово співав, акомпануючи собі на гітарі. Я був у захопленні від його гри, і коли повернувся додому, одразу написав йому листа, в якому попросив дати мені, як починаючому гітаристу, декілька порад.

У нас  була гітара. Її подарували старшому брату, але до занять музикою він ставився байдуже. З допомогою листів Андрія я почав освоювати цей музичний інструмент. В листах Гичко часто малював гітарний гриф, лади, ставив хрестики там, де потрібно було притискати струни…  І після року копіткої праці я уже міг на слух зіграти будь-яку пісню, підібравши до неї найпростіший акомпанемент. Тоді ж прийшло захоплення Висоцьким, Візбором, Вахнюком, Кукіним, Берковським… Звичайно, я не міг знати, що згодом доля подарує мені щастя особистого знайомства з цими блискучими авторами і виконавцями…

Останнє літо свого дитинства я зустрів фізруком у районному піонерському таборі. Саме тоді на власному досвіді мені вдалося пересвідчитися, яку чудодійну силу має мистецтво… Вечорами ми з молодими вожатими збирались у тісній піонерській кімнаті, я брав до рук гітару і починав співати. Дівчата завжди захоплено слухали, цим самим сприяючи моєму натхненню… Якось я помітив, що одна із вожатих чомусь не звертає не мене ніякої уваги, не реагує на спів і байдуже сидить, заховавши обличчя в долонях. Мене це образило: як же так, вивертаєш душу, стараєшся, а у відповідь ніякої зацікавленості… Я вирішив будь-що захопити увагу дівчини і почав співати “слізоточиву” пісню під назвою “Луната”. Але і це не допомогло. Вожата продовжувала мовчки сидіти, не відриваючи долонь від обличчя. На колінах у неї лежав томик віршів Єсєніна. Я розлютився на самого себе, невже ж не розчулю цю поетичну натуру? Прокашлявся і став виконувати нову сентиментальну історію із репертуару Валерія Ободзінського…

Раптом мій погляд упав на розгорнуту книгу, що лежала на колінах дівчини. Сторінки книги були мокрими від сліз…

У таборі я відпрацював дві літні зміни поспіль, хотів залишитися на третю, але щоденні посилені заняття спортом призвели до перенавантаження, до розриву зв’язок і серйозної травми коліна. Я розпочав свій випускний рік з милиць.

Щороку до Червоненської середньої школи на практику приїжджали випускники Житомирського державного педінституту. Ми очікували їхнього приїзду, як свята. І вони нам, дійсно, дарували свято. З однією із колишніх студенток-практиканток Іриною Чернецькою (Буцукіною) я підтримую стосунки і досі. Мабуть, саме вони підсвідомо вплинули на те, що згодом я виберу для навчання саме Житомирський педагогічний…

Це буде згодом. А у 1971 році, закінчивши школу і отримавши золоту медаль, я спробував поступити до Київського державного університету. Після травми уже не мріяв про спортивну кар’єру, і, чесно кажучи, хотів навчатись на факультеті журналістики, та старший брат, який сам був студентом цього факультету, категорично заявив батькам: “Достатньо вам буде одного журналіста”…

Я здав документи на факультет іноземних мов, досить успішно склав екзамени і так само успішно… не пройшов по конкурсу…

Забув сказати, що у десятому класі я закохався. Закохався у свою однокласницю. І у той момент моя голова була зайнята не стільки вступом до вузу, скільки думками про зустріч з коханою дівчиною. Більше того, її колишній хлопець служив у війську і присилав друзям листи, в яких обіцяв після повернення “розібратися” зі мною. Я вирішив не сидіти, склавши руки, і почав займатись боксом. Через три роки, будучи уже студентом педінституту, я став чемпіоном області і здобув перший розряд. Правда, після того, як на Всеукраїнських студентських іграх зі мною познущається більш вправний боксер і мене знесуть з рингу (іти я, зрозуміло, не міг), буде прийнято неостаточне рішення повісити боксерські рукавички на цвях.

…Невступ до вузу батьки не сприйняли як трагедію. Вони одразу звернулися до директора Червоненського цукрового заводу, а той запропонував мені місце завідуючого заводським клубом. Я прийняв його пропозицію і у сімнадцять років став керувати великим закладом культури (під моїм керівництвом було аж  шість осіб)!

Цей рік був найбезпечнішим роком моєї юності. Я їздив на семінари і огляди самодіяльності, готував концерти, складав пісні, грав у футбол за заводську команду, а у серпні 1972 року поступив до Житомирського педінституту. Чому саме до педагогічного інституту? Мабуть, тому, що мені таланило на вчителів. Я ніколи не забуду виховательку Теофіпольського дитячого садочка (її запам’ятав як Станіславу Михайлівну), котра (уявіть собі!) запросила до себе додому на день народження усіх своїх вихованців; схиляю вдячно голову перед вчителями Красилівської школи № 1 Ганною Олександрівною Поляковською, Неллі Антонівною Замараєвою, Панасом Федоровичем Крисоватим; з найщирішими почуттями згадую педагогів Червоненської школи: Ліну Олексіївну Жовтило, Антоніну Іванівну Копаницю, Володимира Васильовича Мар’янка, Раїсу Гнатівну та Олександра Васильовича Сторожуків, Марка Карповича Мельника, Лідію Василівну Дубровську, Фаїну Михайлівну Нечепу, Валентину Василівну Герладжіу, Леоніду Іванівну Дюсембаєву…  Їх багато, але я пам’ятаю усіх. Бо вони продовжуються  у мені. Кожен справжній учитель продовжується в своїх учнях…

З 1972 року незмінним у моїй долі залишається Житомирський державний педінститут… Я ще застав педагогів, які свого часу закінчували Сорбонну, були тут і такі, яких згодом (після еміграції з Радянського Союзу) із задоволенням брали в Сорбонну на роботу.

Один із несподіваних життєвих уроків надав мені професор Яків Феліксович Ривкіс, що викладав зарубіжну літературу. На екзамені, окрім відповідей на два запитання за білетом, професору потрібно було надати конспект конкретної наукової монографії, а ще нас чекала бесіда на тему вибраного наукового дослідження. Монографію ми вибирали самі із величезного переліку, який задовго до іспитів роздавав нам професор. Я вибрав книгу про творчість автора “Робінзона Крузо” Даніеля Дефо.

Студенти заходили до Ривкіса на екзамен строго за алфавітним списком. Моє прізвище, зрозуміло, стояло в самому кінці списку, тому я зайшов передостаннім. На два запитання з білету відповів впевнено. Професор зупинив мене і запитав, яку монографію я підготував? Я відповів, що підготував монографію про творчість Дефо. Ривкіс мовчки подивився на мене, похитав головою і постав у заліковку четвірку. Це була перша і єдина четвірка, отримана мною за роки навчання в інституті.

А все пояснювалось дуже просто: із нашої групи я був уже сьомим, хто вибрав для аналізу книгу про творчість Дефо.

Після мене відповідав мій майбутній кум Федір Яковлєв (тридцять два роки він і його дружина Ніна залишаються нашими найближчими і найвірнішими друзями, більше, ніж родичами). Свою відповідь про творчість іспанського драматурга сімнадцятого століття Кальдерона Федір розпочав  так: “Дон Педро Кальдерон де ла Барка Енао де ла Барреда і Ріаньо”…

У професора злетіли окуляри:

  • За сорок років роботи у вузі мені таке доводиться чути вперше… До речі, я й сам ніколи не знав повного імені Кальдерона…

І Яків Феліксович, не запитуючи більш нічого, поставив Федору п’ятірку.

Наші мудрі викладачі учили нас не бути, “як усі”, примушували позбуватись стадного інстинкту і психології юрби. Вони намагались виховати у нас розуміння своєї неповторності, давали усвідомити, що ми їх цікавимо, перш за все, як яскраві особистості, готові до нестандартного мислення і здатні на нестандартні вчинки.

Розповівши про свою першу і єдину четвірку, я не можу не згадати і свою першу і єдину двійку, якою пишаюсь не менше, ніж червоним дипломом про закінчення педінституту. Будучи лауреатом іменної стипендії імені Івана Франка, я примудрився отримати двійку не з якогось там другорядного предмету, а з педагогіки! І справа була не в знаннях. Це був ще один життєвий урок. Просто я забув про старий батьків вислів: “Пам’ятай, сину, язик людині дано для того, щоб вона приховувала свої думки”.

Влітку 1974 року у складі студентського будівельного загону я вперше працював у далекій Тюменській області – в центрі справжнього комариного царства. Організація, яка приймала загін, називалася “Головтюменьнафтогазбуд”. Наш командир Мирослав Яніцький (тепер заслужений будівельник України) називав її інакше – “Безголов-тюмень-нафіга-блуд”. Працювали ми на комсомольській будові. Окрім п’ятидесяти студентів, на будові рахувалось іще дві сотні “хіміків”, тобто засуджених до примусово-виправних робіт. Тут я вперше побачив, що робить із людиною наркотик…

Це було одним із найстрашніших відкриттів моєї юності.

Уже на першому курсі я став солістом інститутського вокально-інструментального ансамблю “Музики”. Ми часто виступали на різноманітних концертах і конкурсах, окрім того, кожної суботи та неділі я ще і підробляв, граючи на танцях у Будинку офіцерів військового містечка Озерне, що неподалік від Житомира.

Наприкінці 1975 року ансамбль “Музики” мав виступати на Всесоюзному конкурсі політичної пісні, який відбувався у Вінниці. Коштів для відрядження повного складу колективу не знайшлося, тому було прийнято рішення послати на конкурс не ансамбль, а лише одного соліста. Я захопив із собою гітару і поїхав у Вінницю…

А через три дні повернувся додому володарем першого місця…

До конкурсної програми був включений мій власний варіант пісні Юрія Візбора “Балада про Полоцьк”. Ця пісня стала визначальною у моїй долі. Через шість років під час одного із творчих вечорів в інституті його ведуча Світлана Вощенкова зачитала присутнім умови конкурсу, що проводила у той час газета “Комсомольська правда” і звукозаписуюча фірма “Мелодія”. Присутні під оплески ухвалили “послати на конкурс “Баладу про Полоцьк” Ю.Візбора у виконанні В.Шинкарука”. Тут же був складений відповідний протокол (таку обов’язкову умову ставили організатори), старший брат Борис допоміг зробити пристойний аудіо-запис, і плівка з піснею відправилась у Москву.

Я благополучно пройшов два заочні тури, а наприкінці грудня 1981 року мене запросили до участі у програмі Центрального телебачення “Споемте, друзья!” Зізнаюсь не без гордості, що був першим солістом із Житомирської області, який потрапив у популярну розважальну програму Центрального телебаченні у Москві…

На той час я уже встиг з відзнакою закінчити Житомирський державний педінститут, отримати направлення на посаду асистента кафедри російської та зарубіжної літератури рідного вузу, затим відслужити строк у війську і одружитись.

Я розумів, що світом править любов.

І це до сьогоднішнього дня залишається моїм найважливішим відкриттям.

Зі своєю майбутньою дружиною Людмилою я познайомився ще в інституті, вона навчалась на фізико-математичному факультеті.  А побрались ми в передостанній день 1977 року, як тільки-но я повернувся з армії. Мабуть, потрібно сказати і про те, що Людмила тоді працювали вчителькою у селі Романівка Попільнянського району на Житомирщині…

Мало того, що мої батьки рівно за тридцять років до цього також одружились у Романівці (правда Новоград-Волинського району), село, куди за направленням приїхала Людмила, колись було родовим помістям Рильських, і школа розташовувалась в колишньому будинку великого поета, який, за словами мами, в ранньому дитинстві тримав мене на руках…

Після такого збігу обставин мимоволі починаєш думати про визначеність, запланованість кожної людської долі, про нашу залежність від невідомих, але могутніх сил…

Повертаючись до свого першого виступу на Центральному телебаченні, зазначу, що до Москви я поїхав разом із дружиною. Ця поїздка подарувала нам безліч яскравих вражень. В Останкіно ми зустрілись з багатьма знаменитостями, але найголовніше – познайомились з Юрієм Візбором і поетом Робертом Рождественським… До речі, Візбор, почувши свою пісню у моєму виконані, заявив, що така інтерпретація балади йому надзвичайно подобається і що я маю повне право претендувати на співавторство, оскільки досить вдало змінив музичний малюнок пісні та значно посилив її емоційність.

Згодом я був запрошений на приватну вечірку в Передєлкіно, де Візбор знімав дачу. Окрім господарів на вечірці були присутні відомі діячі культури, поети і композитори. На прохання Юрія Йосиповича я знову виконав “Баладу про Полоцьк”. Після останнього акорду в кімнаті запанувала мертва тиша. Я боявся підняти очі. Раптом пролунали оплески, після яких почувся голос Візбора:

—      Що я вам казав?! Ось, хто має виконувати цю пісню… Нехай вона за Володею і залишається..

Під час зйомок програми “Споемте, друзья!” я дав інтерв’ю ведучим Тетяні Вєдєнєєвій та Льву Лещенку, в якому зізнався, що в сім’ї не завжди підтримують моє захоплення піснею, але я маю надію на двохлітню доньку, котра, можливо, згодом піде моїм шляхом…

Хіба можна після цього не вірити у силу слова? Виходить, що з ранніх літ долю дочці я напророчив…

Хочу згадати також, як Ніна Матвієнко, вперше почувши зовсім маленьку Ірину Шинкарук, написала їй: “Іринко, свічечко поліська, просвіти цей край щирістю і славою”… Правильно сказав поет, що нікому не дано вгадати, чим слово наше озоветься. Звичайно, тоді Ніна Матвієнко навіть не здогадувалась, що з часом стане хрещеною матір’ю Ірини і моєю кумою…

У 1983 році (мій останній рік навчання в аспірантурі Київського державного педінституту ім. М.Горького) у нас народився син, якого ми з Людмилою назвали на честь мого батька – Федором. Я мріяв про хлопчика – продовжувача роду. Пам’ятаю, як багато років назад мама і батько разом вирішували – давати мені  або Борису мамине прізвище, чи ні… Старша мамина сестра Женя після повернення з примусових робіт у Німеччині не могла мати дітей, а молодшого брата Пилипа (він навчався в Коломийському деревообробному технікумі) у 1947 році під час сільськогосподарських робіт було убито. Про жорстоку розправу, яку вчинили “буржуазні націоналісти” над “студентами-комсомольцями”, писали усі газети СРСР, але і до сьогодні достеменно не відомо, хто насправді вчинив цю жорстоку різанину…

Мама знала, що вона єдина продовжувачка роду, і тому пропонувала залишити комусь із нас її дівоче прізвище Артемчук, але згодом відмовилась від цієї затії. І, мабуть, вчинила правильно. Уявіть собі, що могли подумати люди про сім’ю, в якій діти носять різні прізвища…

Досі не можу зрозуміти, хто я більше: викладач-науковець, автор і виконавець своїх пісень чи ведучий концертних програм? Першим, хто серйозно оцінив мої музично-поетичні спроби, був Роберт Рождественський, який не тільки дозволив мені “псувати” його власні вірші, а й закликав активніше розвивати власну поетичну творчість. На жаль, раптова смерть цього великого поета не дала можливості реалізуватись нашим спільним планам.

Серед своїх творчих робіт, я б, мабуть, виділив кілька пісень, особливо тих, що написані у співавторстві з Костянтином Яновським. Ні з ким більше я не працював з такою насолодою і натхненням, як із цим надзвичайно талановитим піаністом і композитором. Правда, до нашого дуету потрібно додати ще і блискучого аранжувальника Андрія Остапенка, котрий довершував роботу і відправляв пісні у  високий політ. На жаль, переїзд Андрія до Києва одразу перетворив Житомир на віддалену естрадну периферію.

Створені у співпраці з Костянтином Яновським дві літературно-музичні композиції “Біля Вічного вогню” (1983) та “Вічний спогад про війну” (1990), на думку спеціалістів, увійшли в історію українського телебачення. Особливо цікава телевізійна історія першої з них.

Пісні, які були включені до композиції “Біля Вічного вогню”, спочатку записувались на магнітну плівку у Будинку звукозапису Українського радіо. Робота йшла надзвичайно легко, тому ми одразу записали не тільки пісні, а й вірші, що повинні були чергуватися з піснями. Якість виконання і запису пісень та віршів була досконалою. Редактор програми Тетяна Міленіна запропонувала не міняти звуковий ряд і під час телевізійної зйомки читати вірші… під фонограму!

Я погодився.

…Тричі у маленькому кабінеті головного редактора музичних програм УТ Олега Енгстрема збиралася своєрідна експертна рада, включався на повну потужність магнітофон і я показував, як добре знаю записані на плівку вірші. Багато разів підряд мені довелося повторювати під фонограму кільканадцять творів радянських поетів-фронтовиків. При цьому я ні разу не збився, точно дотримався усіх пауз, інтонаційних і артикуляційних особливостей. Нарешті дозвіл на запуск телевізійної програми, в якій вірші виконуються під завчасно зроблений магнітний запис, було отримано…

Композиція “Біля Вічного вогню” протягом кількох років ще добрий десяток разів транслювалась в ефірі, а мене за її створення навіть висунули на здобуття Республіканської комсомольської премії імені Миколи Островського. Премії я не отримав, вона була вручена більш достойному комсомольцю – Віталію Білоножку.

…Пісні і вірші, дійсно, “вишили мою долю”. Їхні широкі і міцні крила носили мене по світу. З ними я побував у Польщі, Румунії, Угорщині, Словаччині, Болгарії, Німеччині, Франції, Сполучених Штатах Америки…

Життя зробило мене щасливою людиною, подарувало безліч цікавих фактів і незабутніх зустрічей. Мабуть, тому з роками усе частіше виникає внутрішня потреба розповісти про себе і не тільки…

Я буду щасливий, якщо хтось візьме в руки мою книжку, розгорне її і дочитає до самісінького кінця. Дочитає ось до цієї крапки.

 

                                                      Володимир Шинкарук