Оповідання 2

Гріх часто буває смішним,

                   сміх грішним не буває ніколи…

 

 

НЕСТАНДАРТНИЙ ПІДХІД

Оповідання

 

– Треба… щось… робити…

Кожне слово Катерина запивала ковтком гарячої кави.

– Легко сказати…  –  Стас задумався. – А, може, не варто парка парити? Що буде, те й буде… Подумаєш, зарплата на якихось сто п’ятдесят гривень більша…

Катерина поперхнулась кавою.

– А ти помнож сто п’ятдесят гривень на дванадцять місяців! Помножив?  Що виходить? Виходить, що річна зарплата у тебе буде більша усього-на-всього… на одну пральну машину. Себе не жалієш – мене пожалій! Набридло мені все життя руками прати й викручувати!..

Катерина пальцями зігнала з-під вій дві несподівані сльози і відвернулась.

Стас зітхнув:

– Повір, я сам хочу цієї посади, але хіба ж її просто так доб’єшся… Чим легша робота, тим важче на неї влаштуватись…

– А ти влаштуйся! Вища освіта у тебе є, – Катерина почала загинати пальці, – стаж, дай, Боже, кожному… Скажи чесно, за останні роки ти хоч раз на роботу запізнився?

Чоловік ображено закопилив губи.

– От бачиш! Дурні ми будемо, якщо ця посада комусь іншому дістанеться.

Треба… щось… робити… Ні, ми просто зобов’язані довести твоєму новому шефу, що ти найкращий…

Катерина наморщила лоба.

– А якщо запросити його до нас у гості?

Стас обвів очима маленьку кімнату, яку дружина називала “залом”, і скептично скривився:

– По-перше, це банально, по-друге, створиться враження, що я свого начальника якось розжалобити намагаюсь… Так не піде…

Про нашого шефа стільки пліток ходить… Кажуть, що він і непідкупний, і справедливий, і… надто вже правильний. Ніхто не знає, як до нього підступитись… Уявляєш, вимагає від кожного із нас нестандартного підходу до вирішення будь-якої проблеми.

– Нестандартний підхід, кажеш…

Катерина задумалась.

– А якщо заманити його у нашу лазню?

На похмурому обличчі Стаса одразу зійшло сонце посмішки.

Справді, лазня, яку він протягом довгих трьох років споруджував на своїй дачній ділянці, була предметом його особливої гордості. Займала вона ледве не всю ділянку і мала аж чотири кімнати: велику і затишну світлицю, невеличку роздягальню, душову кімнату, в якій, окрім душу, розмішалася величезна дерев’яна бочка з водою і широкий ослін для масажу, і, звичайно ж, сауну. Спеціально для неї Стас сконструював дивовижний котел, який з допомогою невеличкої в’язанки дров за лічені хвилини нагрівав приміщення до ста двадцяти градусів. Полиці й стіни лазні були оббиті гладенькими липовими дошками, та ще й так, що на поверхні не було видно шляпки жодного цвяха.

Майже кожного вихідного дня Стас сідлав свого старенького “Москалика” і разом з дружиною та сином їхали на дачу паритись.

Найбільшою насолодою для нього було вийти розмореним із розпеченої сауни і плюхнутись у величезну, метра три у діаметрі, дубову діжку, по вінця наповнену прохолодною водою…

До своєї лазні Стас ніколи не запрошував навіть найближчих родичів. Боявся, що її “спаскудять”. Єдиним, кого допускали у сауну, був молодший брат Катерини – Петро Цимбалюк, колишній спортсмен і знавець усіх видів масажу. Ніхто так, як він, не вмів розім’яти тіло. Не випадково після його масажів Стас відчував особливий приплив сил і енергії…

Чесно кажучи, ідея Катерини використати лазню як засіб досягнення нової посади не викликала у Стаса захоплення, але він зумів стримати своє невдоволення.

– Непогана думка, – збрехав Стас, –  та як же його туди заманити?

– Не знаю як, але зробити це ти мусиш. Хоча б заради мене…

– Заради нас, – виправив Стас дружину.

 

* * *

Протягом усього наступного тижня Стас намагався потрапити на очі новому начальнику, але той постійно пропадав у міністерстві, або ж нікого не приймав і сидів у кабінеті, обклавшись з усіх боків паперами і особовими справами своїх підлеглих.

Нарешті, у п’ятницю, дочекавшись, доки більшість співробітників розійшлася по домівках, а секретарка вискочила за чимось із приймальні, Стас тихенько постукав до кабінету шефа:

– Дозволите?

– Заходьте.

Шеф зняв окуляри і потер почервонілі очі.

– Сідайте…

Стас поклав перед начальником теку із завчасно підготовленими документами і присів на край масивного стільця.

– Я з технічного відділу. Моє прізвище Ворона. Вибачте, що прийшов після закінчення робочого дня, терміново потрібна ваша віза…

– Вам не варто вибачатись… – шеф втомлено посміхнувся. – За бюрократичним законом, підлеглі завжди приходять рано, коли начальник запізнюється, і запізнюються, коли начальник приходить рано… Та сьогодні не той випадок…

«А він нічого, – подумав Стас, – з гумором»…

Шеф узяв  теку, зважив її на долоні і тут же відклав убік.

– Повірте, у мене немає ніяких сил переглядати папери. Підійдіть, будь ласка, у понеділок. Зараз потрібно вирішувати більш нагальні проблеми… Тисячу разів переконуюсь у справедливості вислову, що будь-яку важливу роботу треба було робити вчора. Уже майже місяць, як я очолюю ваш… гм… наш заклад, а місце завідуючого конструкторським бюро досі вакантне. Хіба може нормально працювати установа, коли немає керівника одного із найголовніших підрозділів?..

Стас ніяково знизав плечима.

– Ось дали у міністерстві список із двадцяти осіб – можливих кандидатів на цю посаду, – продовжив начальник. – Мабуть, усі вони люди достойні, та я з усіма навіть побачитись не зможу. Початок червня, більшість уже у відпустках…

Начальник уважно подивився на Стаса.    

– Повторіть, будь ласка, ваше прізвище…

У Стаса чомусь раптово спітніли руки.

– Ворона, – ще раз представився він.

Шеф начепив окуляри і зазирнув у список.

– Во-ро-на, – прочитав він по складах. – До речі, ви у списку також є. Але чомусь не на першому місці…

– Мабуть, що і не на останньому ж, – сміливо подивився в очі шефу Стас.

– На третьому, – уточнив шеф. – Даруйте за прямоту, ви з посадою завідуючого КБ впорались би?

– Якби довірили, то впорався б, – не роздумуючи, відповів Стас..

Начальник знову посміхнувся.

– Мені подобається ваша впевненість. Чесно кажучи, я радий, що наше знайомство відбулось…

Стас зрозумів, що розмова закінчена, і з  останніх сил намагався відшукати якийсь новий привід для її продовження. Начальник уже підвівся з місця і простягнув йому вузьку долоню. Стасу нічого не залишалося, як потиснути її.

– Ого! – скривився шеф. – Яка сила!

– Тримаю форму, – зніяковів Стас…

– Як саме? – зацікавився начальник.

– Є спосіб… Але в основному це – лазня…

Стас зрадів, що нарешті якось зачепив потрібну йому тему.

– Розумію, – посміхнувся начальник, – лазня, дівчата…

– Помиляєтесь, – заперечив Стас, – чудова пара, березовий віник, масаж і розслабляюча вечеря.

– І це усе, що треба, аби завжди бути у гарній формі? – іронічно посміхнувся начальник..

– Усе! – серйозно відповів Стас.

– Дозвольте не повірити…

– Можете не вірити, але я сам свою лазню і проектував, і конструював, і зводив… Щоб ви знали, там у мене працює агрегат, коефіцієнт корисної дії  якого перевищує усі світові стандарти…

Шеф знову сів за стіл.

Стас закусив губу. З коефіцієнтом корисної дії він, здається, переборщив… Але керівник зацікавлено подивився йому в обличчя:

– Ви мене заінтригували… Можливо, колись я і побуваю у вашій лазні.

Стас із сумом подумав про те, що правду говорять про шефа: і непоступливий, і непідкупний, і якийсь надто правильний.

– Навіщо ж відкладати справу у довгий ящик? – він зробив ще одну спробу вмовити начальника. –  Самі ж сказали, що будь-яку важливу роботу треба було робити вчора… Завтра субота – вихідний день, саме час для того, аби відпочити, поновити здоров’я…

– Відпочити треба – це правда. За останні дні стільки нервів спалив…

Відчувши, що начальник завагався, Стас перейшов у рішучий наступ:

– Головне, що їхати туди від сили двадцять хвилин. Насолоду і відпочинок я вам гарантую… А як раптом  не сподобається, повернетесь назад у місто.

– Чесно кажучи, зараз мені непросто відшукати навіть одну-єдину вільну годину…

– Хто хоче, той завжди може!

– Гаразд, – рішуче сказав шеф, – завтра під вечір спробую приїхати. Диктуйте адресу…

 

* * *

Опівдні наступного дня Стас, Катерина і Петро уже господарювали на дачі: Петро розвів багаття і чекав, доки можна буде покласти у гарячий попіл картоплю, Катерина готувала на стіл, а Стас чаклував біля лазні. За годину до приїзду шефа усе було готово.

– Може, мені все-таки залишитись? – ще раз перепитала Катерина.

– Ні. Я обіцяв, що обійдемось без дівчат.

– Дивіться мені, не осоромтесь…

Катерина знехотя пішла на зупинку міжміського автобуса.

Шеф приїхав без запізнення.

Після короткого привітання одразу запитав:

– Ну, де тут у вас мертвих до життя повертають?

– Машину не відпустив… – зауважив про себе Стас. – Ходімо… – запросив він начальника.

Шеф, насторожено переступивши поріг світлиці, вражено зупинився.

Світлиця аж сяяла стерильною чистотою…

Через вузькі вікна у кімнату забігали сонячні зайчики і весело стрибали по білих липових дошках. На широкому столі із гнутими ніжками вдоволено кипів пузатий самовар, на високій різбленій полиці рядком виблискували пивні кухлі…

Начальник повільно пройшов далі.

Виглядом роздягальні він теж залишився вдоволеним, ну а коли побачив душову кімнату, аж засміявся…

Нарешті дійшла черга інспектувати сауну.

– Як я розумію, саме за тими дверима знаходиться ваш дивовижний агрегат із фантастичним ККД?

Шеф прочинив двері парної. Звідти повіяв гарячий і густий запах ромашки.

– Нічого собі температура! – промовив начальник і прикипів поглядом до Стасового котла. – Дуже оригінальна конструкція, повинен вам сказати!

Шеф присів, уважно розглядаючи незнайомий пристрій:

– Здивували ви мене… Нестандартний підхід! Особисто я б такий винахід одразу ж запатентував…

– У нас іще буде можливість побачити, як працює цей агрегат, але давайте не будемо поспішати.

Стас чемно взяв шефа під руку.

– Я боюсь, ви зараз змокрієте і весь, вибачайте за слово, кайф собі зіпсуєте.

– Так-так-так… – весело погодився начальник. – Ви маєте рацію!

Шеф швидко вийшов на вулицю.

Водій чекав його біля “Волги”.

– Усе нормально, – кинув він на ходу. – Я залишаюсь…

Водій миттю відчинив багажник, простягнув йому якийсь пакунок і березовий віник.

– Приїдеш за мною годинки через три. Думаю, цього часу нам вистачить…

Начальник повернувся до лазні.

– Це – для розслабляючої вечері, – сказав він і урочисто поклав на стіл пакунок, – а це – для парної…

– Ну, що ви! – образився Стас. – Хто ж у Полтаву зі своїми галушками їде?

– Нічого, нічого… Якщо не сьогодні, то наступного разу обов’язково пригодиться.

Начальник зайшов у роздягальню.

– Людину робить одяг, – сказав він, стягуючи через голову сорочку. – Оголені люди ніяк не впливають на суспільні і виробничі процеси. Нам сьогодні нічого не залишається, як спробувати забути про справи і розслабитись…

 

* * *

…Минуло кілька годин, перш ніж шеф у солодкій знемозі простогнав:

– Усе, хлопці… Більше не можу…

– Що значить “усе”? – засміявся Петро. – “Усе” в нас означає або холодні ноги, або фата на голові…

– Я не це мав на увазі. Ваш котел – справжнє диво… Таке враження, що після парної в моєму організмі взагалі ні води, ні шлаків не залишилось. Випарувались…

– Бажання гостя – для нас закон, – задоволено сказав Стас і підморгнув Петрові. – Час, мабуть, перейти до водних процедур та масажу…

Петро з розумінням кивнув головою і вказав начальнику на широкий ослін.

Стас швидко сполоснувся під душем, одягнувся і вискочив у двір.

Надворі повільно сутеніло.

Давно потрібно було дістати із тліючого вогнища загорнену у фольгу картоплю. На щастя, картопля не пригоріла і була в самий раз – з припеченими боками, м’яка і запашна. Стас акуратно поклав картоплини у високу глиняну миску і встановив її у центрі стола в світлиці. Потім почав прикрашати стіл іншими стравами, завчасно приготовленими Катериною.

З душової кімнати долітали крики і стогони розімлілого і щасливого шефа.

Стас критично оглянув накритий стіл. Йому здалося, що десь тут криється помилка…

Нарешті згадав про пакунок, який приніс шеф. У пакунку була пляшка дорогого вірменського коньяку. Стас виставив коньяк на стіл.

– Що ще?

Відійшов углиб світлиці і знову кинув оком на закуску і випивку. Наче непогано… Стіл накритий багато і гарно, але якось… стандартно. Начальник же вимагає нестандартного підходу…

– Е… Нічого нового тут не видумаєш. Як буде, так уже й буде, – подумав він.

Несподівано електрична лампочка під стелею замиготіла і згасла.

Стас визирнув на вулицю. Вікна усіх сусідських дач були темні.

Він тихо вилаявся. У селищі для економії електроенергії часто без попередження вимикали світло.

Захід, якому було віддано стільки сил та енергії, опинився під загрозою зриву!

Стас прислухався.

Із душової кімнати все ще долітали пристрасні стогони начальника.

Потрібно було відшукати свічки, запас яких завжди залишався на дачі.

Свічки були на місці.

Вони лежали в ящику стола, загорнуті в пожовтілі газети радянських часів.

Вгледівши газети, Стас хвилину стояв у ваганні, а потім прийняв несподіване рішення:

– Нестандартний підхід, кажете… Буде вам нестандартний підхід!

Спочатку він заніс запалену свічку до душової кімнати. Шеф із заплющеними очима блаженно лежав на ослоні і тому навіть не помітив відсутності світла. Спітнілий Петро зосереджено виминав його рожеве розморене тіло.

Стас жестом показав Петрові, що той скоро може закінчувати, і повернувся у світлицю. Рішуче прибрав усі приготовлені страви, залишивши на столі лише миску з печеною картоплею, а поверх скатертини настелив старих газет… Потім замінив кришталеві келихи на високі восьмигранні склянки, нарізав товстими скибками хліб та сало, насипав горбочок солі, виклав на газети червону редьку і зелені листки салату…

– Тепер зовсім інша справа! – вдоволено проговорив він сам до себе. – А що робити з випивкою?

Стас замислився.

– Мабуть, нехай стоїть на виднооці, але пити ми будемо…

Він витягнув з буфету високу дволітрову пляшку, обплетену лозою:

– А пити ми будемо тещину самогоночку!

Тихий протяг від відкритого вікна гойдав полум’я свічок, темні кутки світлиці розширили її до розмірів літньої ночі.

Оглядаючи по-новому сервірований стіл, Стас пишався собою.

– А де ж цибуля? –  раптом злякався він. – Цибулю забув покласти!

Довелося стрімголов летіти на вулицю і у темряві гарячково нишпорити на грядках, висмикуючи із землі тонкі зелені леза свіжої цибулі.

Як тільки Стас помив добрячий пучок цибулі і поклав її на газети, Петро ввів у світлицю усміхненого шефа. Той, побачивши стіл, голосно ковтнув слину і плавно приземлився на дерев’яний стілець.

* * *

Шеф відмовився від вірменського коньяку і пив лише тещину самогонку, заїдаючи її печеною картоплею, а також бутербродами із салом та цибулею.

– Чудовий день… точніше вечір…– Начальник знову захрумтів цибулею. – Давно не отримував такого задоволення… А ваш енергетичний пристрій, я маю на увазі котла, можна спокійно запускати у серійне виробництво… Вважайте, що сьогодні розпочались його випробовування…

Петро весело підморгнув Стасу, мов, бачиш, усе вийшло так, як задумували, і навіть краще…

– Бував я в лазнях і у нас, і за кордоном, але так, як сьогодні, мені ще не доводилось паритись! Я грішним ділом подумав, що це навіть краще, ніж інтим з жінкою!

З останніми словами шефа Стас категорично не був згодний, але вирішив йому не заперечувати.

– Після такої лазні і такої розслабляючої вечері можна гори звернути!.. Подайте мені іще цибулі. У вас прекрасна цибуля. Звідки вона, невже з базару?

– Та ні, дружина сама вирощує, – скромно зауважив Стас.

– Вона у нього – справжній Мічурін у спідниці, – додав Петро.

– Чудова цибуля! Якщо можна, нехай передасть насіння. Попрошу свою дружину і для мене таку смакоту вирощувати…

– Немає ніяких проблем. Обов’язково передамо…

Шеф не пропустив жодного тосту, але, на диво, залишався тверезим. Несподівано він відкинувся на спинку стільця і обвів поглядом кімнату.

– А таки нічого у вас обстановочка… Мабуть, колись отак наші діди-прадіди своє здоров’я поправляли…

Стас, слухаючи начальника, чомусь ніяк не міг позбавитися нервового напруження. Горілка видавалася йому надто міцною, сало – занадто жирним, а цибуля була якоюсь гіркою і навіть солоною…

Нарешті шеф зиркнув на годинник і перестав жувати.

– Це що, уже перша година ночі?

Стас кивнув головою.

– Так-так-так… Раніше втрату часових орієнтирів я за собою не помічав, – почав бідкатись начальник. – Пора додому…

Усі дружно піднялись із-за столу.

– Вас підвезти чи ви лишаєтесь тут ночувати? – чемно запитав шеф.

– Підвезіть, – погодився Стас. – У мене вранці є справи в місті, а дружина сюди сама повернеться і прибере після нас.

“Волга” з вимкненими фарами давно стояла за воротами. Водій міцно спав. Начальник  постукав пальцями по лобовому склу. Водій вискочив з автомобіля і широко відчинив перед ним дверці.

– Як відпочили?

– Краще не буває, – відповів шеф, сідаючи на переднє сидіння. – Ще не перевелися люди, які вміють робити життя прекрасним… Мені здається, у вас, Станіславе… Тадеушовичу, якщо я не помиляюсь?..

– Не помиляєтесь, – відказав Стас.

– Так от, у вас, Станіславе Тадеушовичу, є вміння нестандартно підходити до вирішення життєвих проблем. Є креатив! А це, на мій погляд, найголовніше для людини, що створює матеріальні блага чи керує колективом… Ви – молодець. Я в вас не розчарувався…

У Стаса чомусь різко почала боліти печінка, але все одно він посміхався. І цю посмішку можна було помітити навіть у темряві.

 

* * *

Незважаючи на пізній час, у вікнах Стасової квартири світилось.

Катерина не спала.

Одразу кинулась до нього:

– Ну як, вдалося?

– Наче вдалося…

– А чого ж ти такий сумний?

– Печінку прихопило… Болить…

– Випий чаю із шипшини і лягай спати.

Але заснути Стасові судилося не скоро. Ні чудодійні пігулки, ні чай із шипшини, ні гаряча грілка не допомогли позбавитися болю.

Лише вранці він відчув полегшення…

А потім Стасові приснився сон. Ніби його призначили начальником, а теперішній шеф ходить у нього в підлеглих. Кожного тижня шеф возить Стаса у лазню і робить йому еротичний масаж…

Розбудило Стаса клацання замка в дверях.

Катерина уже встигла з’їздити на дачу, прибрати там сліди вчорашнього застілля і повернутись.

За вікном знову були сутінки, тому Стасу на мить здалося, що вчорашній вечір іще не закінчився…

– Як ти себе почуваєш? – дбайливо запитала Катерина.

– Краще… Набагато краще, – сказав Стас і зробив спробу піднятися з ліжка.

– Можеш не вставати, через годину знову треба буде лягати спати, – посміхнулася дружина.

Але Стас усе-таки підвівся.

Ноги тремтіли, серце, наче дзвін, калатало в грудях.

Через силу він примусив себе зробити декілька присідань.

– Що ж ви вчора їли, коли усі страви лишилися недоторканими?

– Застосували нестандартний підхід, – сказав Стас.

– А два літри маминої горілки хто випив?

– Ми й випили…

– Тепер ясно, чого у тебе печінка болить…

Катерина пішла на кухню, але швидко повернулась.

– Забула тобі розповісти… У нас на дачі якийсь негідник усі мої нарциси повиривав…

По Стасовій спині швидко-швидко побігли маленькі чорні мурашки.

– Що ти-ти ска-сказала? – запинаючись запитав він.

– Кажу, якась, вибач, падлюка у мене на грядці усі нарциси повисмикувала… Щоб тому, хто це зробив, руки назад лопатками повикручувало!..

Стас пригадав, якою гіркою видалась йому вчора цибуля і, немов підкошений, упав на незастелене ліжко…

* * *

За півгодини  до початку робочого дня блідий і змарнілий Стас уже був у своєму кабінеті. Він щосили картав себе за те, що послухав Катерину і погодився на її пропозицію.

– Знав же, знав, що із цього нічого хорошого не вийде! Як я гляну сьогодні в очі шефу? – запитував він у самого себе. – Людина відпочити приїхала, а її ні з того, ні з сього травити стали…

Рівно о дев’ятій годині пролунав телефонний дзвінок. Стас уже знав, що це по його душу. Він зняв слухавку і одразу упізнав голос секретарки:

– Станіславе Тадеушовичу, начальник просить зайти до нього…

Стас опустив голову, глибоко зітхнув і, як приречений на страту, повільно пішов до кабінету шефа.

Але шеф зустрів його привітно і весело. На його обличчі не було ніяких слідів хвороби чи втоми:

– Хочу сказати, що завдяки вам я мав чудовий відпочинок… Більше того, учора до мене завітали поважні люди, тож довелося розповісти їм про вашу дивовижну лазню і цілющу пару, про котел з фантастичним ККД і розслабляючу вечерю… Знаєте, усі вони напрошуються в гості  і мріють скуштувати вашої неймовірної цибулі… Ви не забули, що обіцяли передати насіння для моєї дружини?

У Стаса перехопило подих, говорити він не міг, тому лише кивнув головою.

– Ще раз дякую, – сказав шеф і міцно потис руку. – Можете іти…

Стас полегшено зітхнув і узявся було за ручку дверей, як начальник вигукнув:

– Забув сказати про головне!

Стас знову напружився.

– Тільки що я підписав наказ про призначення вас завідуючим конструкторським бюро… Можете вже сьогодні приступати до виконання своїх нових обов’язків…

Цих останніх слів шефа Стас не зрозумів, бо у голові крутилася лише одна думка: де взяти цибулю, що так сподобалась начальнику?..

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

“СОЛОМИНА”

Оповідання

 

Басюк був тенором.

І непоганим тенором.

Але під час навчання  у консерваторії він міцно засвоїв важливе життєве правило: краще переїсти, аніж недоспати. Тому постійно ріс вширину і вглибину, а виконувати філармонійну концертну норму з роками йому ставало усе важче й важче.

Норма збереглася ще з радянських часів і була чималенькою. На ставку з преміальними і прогресивкою солісту філармонії щомісяця потрібно було відпрацювати чотири “соломини”, тобто дати чотири сольні концерти і взяти участь у восьми колективних мистецьких акціях. Справжні професіонали називали ці акції “колами”.

Головний адміністратор філармонії Захар Абрамович, котрий завжди з гріхом навпіл стягував для Басюка необхідну кількість “колів” та “соломин”, раптом заявив:

– Більше приписками займатись не буду. Досить!

– Зорик, яка шлея тобі під хвіст потрапила?  – здивувався Басюк. – Ти ж мене знаєш!

– Знаю, тому й кажу: у тебе недобір трьох “колів” і однієї “соломини”. “Коли” я тобі прощаю, але якщо не відпрацюєш “соломини”, будеш без премії…

– Як же відпрацьовувати? Новий рік через два дні!

– Потрібно було раніше думати.

– Зорик, виручи старого товариша…

– Я сказав уже, що приписками займатись не буду. Не вистачало мені на старості років до в’язниці загриміти!

– До чого тут в’язниця… Я, можна сказати, без шматка хліба залишаюсь…

– Чому кожен артист нашої філармонії на свій шматок хліба хоче мій шматок масла, – тихо зітхнув адміністратор.

Басюк у розпачі заломив руки:

– Невже  нічим зарадити? Ти ж усе можеш…

– Не все.  Я за день тобі концерт, та ще сольний, не організую.

– Ну, а якщо добре подумати?

Захар Абрамович почесав потилицю:

– Є у мене одна резервна точка, – сказав він, вагаючись, – але попереджаю: їхати доведеться далеко…

– Хоч на край світу!

Адміністратор підозріло глянув на Басюка поверх окулярів:

– Я зараз зателефоную…

Через декілька хвилин Захар Абрамович поклав трубку і вдоволено потер руки:

– Порядок! Завтра увечері на тебе чекають. Але щоб туди потрапити увечері, виїжджати потрібно вранці. Зрозумів?

В обідню пору старенький “Рафік” повільно викотився за ворота філармонії. Окрім водія і Басюка, у ньому сиділа піаністка Елеонора Плечиста та молодший адміністратор Вовчик Стирт.

Дорога була важкою і справді далекою. Їхати потрібно було далі, ніж за край світу, – у найвіддаленіше село області. Воно мало звучну назву – Галюники.

Басюк постійно діставав з кишені наручний годинник без ремінця і демонстративно підносив його до очей, намагаючись цим хоч якось підганяти водія, але той, знаючи можливості свого автомобіля, вперто не хотів збільшувати швидкість.

Десь на середині дороги до Галюників “Рафік” раптом захарчав і зупинився.

– Так і знав! – заявив водій.

Басюк зблід.

– Ти знав! Подивіться на нього! Він знав! Якщо знав, чому поїхав на зіпсованій машині…

– Тебе не спитав.

Водій вийшов  з кабіни і почав шпортатись в моторі. Басюк  зціпив зуби і підняв комір благенького пальта.

Через годину водій витер ганчіркою забруднені руки і сказав:

– Усе в повному порядку! Будемо їхати вперед, чи, може, повернемо назад?

Вовчик Стирт і Елеонора Плечиста одночасно зиркнули на Басюка.

– Чорти б тебе побрали,  водила нещасний! Якщо не хочеш, щоб я у твоєму роті щебінь зробив, дуй вперед!

Водій зрозумів, що з ним не жартують, натиснув на газ. Але все одно в Галюники концертна бригада прибула з двогодинним запізненням. Басюк приклеївся до вікна “Рафіка”.

– У хатах темно, і людей на вулицях не видно…

– Село! Усі в клубі сидять, –  засміявся Вовчик Стирт. – Захар Абрамович сказав, що тут концертів не було з 1812 року.

– Твої  слова та Богу у вуха, – Басюк перехрестився. – Давай на службовий вхід…

Водій підкотив “Рафіка” туди, де, за всіма правилами, мав знаходитись прямий вихід на сцену. Двері були зачинені. Басюк і Вовчик Стирт щосили стали грюкати у двері. Елеонора Плечиста, знаючи  з багатого досвіду, що у клубі має бути холодно, тим часом, почала натягувати довгу концертну сукню на  бавовняний спортивний костюм.

Двері нарешті відчинились. На порозі з’явився товстий чоловічок у накинутому на плечах світлому кожусі.

– Ви хто? – здивувався він.

– Ми – артисти. А ви хто?

– Я завклу-клубом, – сказав чоловік, запинаючись.

– Люди в залі є?

– Не-не знаю… Були. Я тут у кабінеті собі…

– Тримайте!

Басюк кинув на плече остовпілому завклубові своє пальто і скомандував:  

– Елеонора – на сцену!

Елеонора Плечиста, піднявши догори поділ концертної сукні і, демонструючи усю красу своїх обтягнутих червоним спортивним костюмом колін, прожогом кинулась за ним.

Басюк продерся крізь запилені куліси і вискочив на  погано освітлену маленьку сцену.

Людей у залі не було.

Лише у самому центрі першого ряду самотньо сиділа маленька жіночка у ватнику і м’яких валянках.

Басюк озирнувся на завклубом. Але той безпорадно розвів руками:

– У нас тут з області ще ніхто концертів не ста-ставив… Люди до такого не звикли. Почекали годину і розійшлись по ха-хатах. У Галюниках рано ля-лягають…

Басюк прикипів поглядом до обличчя своєї єдиної глядачки.

– Але ж ця жінка чомусь не пішла. Вона усе-таки дочекалась. Значить, вона вірила, що ми приїдемо! Значить наш концерт їй потрібен!.. Я буду співати! Я буду співати для неї одної…

Від несподіванки очі в Елеонори Плечистої стали великими і круглими. Вона випустила з рук товсту папку із нотами. Папка плюхнулась на брудну підлогу, піднявши хмару пилу. Листки розлетілись по сцені.

Завклубом підійшов впритул до Басюка і, кивнувши головою у напрямку жінки, стиха сказав:

– Це – моя при-прибиральниця…

– Мені байдуже, хто вона за професією. Я думаю, що своєю… – Басюк запнувся, підшукуючи відповідне слово, – своєю… відданість справжньому мистецтву вона заслужила нагороду. Я буду співати лише для неї!

– Ви не зрозуміли, – знову втрутився завклубом, – вона б давно уже пішла до-додому, але чекає моєї ко-команди, щоб прибрати зал і помити сцену…

Басюк повільно опустив очі і почав пальцями розтирати скроні.

Прибиральниця піднялася з місця і вийшла із залу.

– Не пере-реживайте, – весело промовив завклубом. – Якщо хочете спі-співати, то поспівайте у мене в ка-кабінеті. Там є усе не-необхідне… А за чаркою і співається кра-краще!

Після четвертої чарки Басюк заспівав.

У завклубом відвисла щелепа.

Водій і Вовчик Стирт перестали дзвеніти алюмінієвими виделками.

Елеонора Плечиста від задоволення заплющила очі.

Басюк забув про свою невдалу “соломину”, про загублену премію, про холод і довгу дорогу додому…

Він співав. Співав так, як не співав давно. Чисто і вільно. Співав для власної насолоди. Співав довго.

Басюк не міг бачити, як навшпиньках підкралася до дверей кабінету маленька жіночка-прибиральниця.

Як вона обперлася на високу швабру і завмерла.

Як стояла і зачудовано слухала…

Слухала довго.

Очі її були вологими, але обличчя осявала щаслива усмішка…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КОЛЕГА

Оповідання

 

Літо. Канікули. Село…

Батьки підкинули мене бабусі. І сьогодні я разом із пастухом Анонєм вперше погнав череду на вигін.

Розморені спекою, корови залягли у траву і ліниво відмахувались від мух хвостами.

– Порядок в танкових войсках! – сказав Анонь, ще раз кинувши оком на череду. – Тепер можна і нам похрумати…

Ми сіли у тінь під деревом, розстелили полотняного рушника, розклали на ньому свої “тормозки”: хліб, сало, помідори, печену картоплю… Анонь дістав з кишені складаного ножичка, похукав на тонке лезо і обтер його об полу старої маринарки.

– Звиняйте, бананів у нас нема…

Пастух відрізав від круглої хлібини товсту скибку, накрив її добрячим шматком сала, прикрасив зверху двома половинками помідора і густо посолив. За мить майже увесь цей бутерброд зник у нього в роті.

– Ого! – видихнув я захоплено.

– Ти не “огокай”, а їж… І не стісняйся, тут усі свої! Я бабці твоїй слово дав, що ти будеш у мене і доглянутим, і ситим.

Анонь простягнув і мені хліб та сало.

У цей час стара безрога корова, що дрімала неподалік, підвелася з трави і повільно підійшла до нас.

– Шо, Колєга, “лагоміни” захотілося?

Корова ствердно похитала головою.

– Іди, візьми…

Анонь зробив ще один чималий бутерброд і поклав його на долоню.

Корова слухняно висунула язика і швидко злизала їжу з руки.

– Молодець, Колєга, – Анонь погладив коров’ячу шию.

Корова вдячно лизнула пастуха у небриту щоку і покірно відійшла вбік.

– А чого це ви її Колегою називаєте? – запитав я у Аноня.

– Бо ми з нею справді колєги. Колєги по нещастю… Обидвоє ні за що постраждали від комуністіческої влади.

– Як це?

– Як? А так… – Анонь витер губи рукавом і наморщив лоба. – Було це років не пам’ятаю скільки назад…

Якогось дня погнав я череду на випас до річки. Рано погнав, сонце тільки-но підніматись почало… Над річкою туман, на березі – роса по пояс. Чого його, думаю, роситися. Посиджу собі на сонечку, погріюсь.

Сиджу, гріюсь… Раптом бачу, під’їхала до річки чорна “Волга” і зупинилася біля кущів. Вилізли з неї четверо. Усі в краватках. Я одразу зрозумів – начальство. Витягли вони з машини вудочки, познімали краватки, одягли на себе воєнні камуфляжі…

– Камуфляжі – це що?  – пребив я Аноня.

– Ех ти, букварик! Камуфляжі – це такі комбенізони, які розвідники одягають, коли ідуть на заданіє. Ясно?

Я кивнув головою.

– Так от, – продовжив Анонь, – одягли вони камуфляжі, парадний одяг склали у багажник, взяли у руки вудочки, підсаки і уже збирались іти до річки, як один із них, найпузатіший, каже: “Хлопці, а чи не поснідати нам на фоні природи. Не гріх і чарчину одну-другу перекинути за те, щоб удача до нас одним місцем не поверталась”. Інші троє почесали потилиці, наче по команді, зиркнули на велике черево товстуна, і хтось із них сказав:

– Вам видніше, бо ви – начальство… Ви маєте більшу вагу… у суспільстві…

Пузатий скривився.

– Що за брудні натяки… Критикувати – не дозволяю. Дозволяю – поклонятися!

Потім він підняв догори руку і голосно так, як артист у театрі, мовив: “Усе, що вище коліна, – то грудь!.. Хто за те, щоб спочатку поснідати, прошу проголосувати”.

Усі дружно підняли вгору руки, потім застелили капот газетками і почали швидко діставати з машини сніданок. Чого там тільки не було!..

Я вранці лише кварту молока випив, а з-за кущів запах пішов такий, що у мене в голові замакітрилося і з рота одразу слина потекла.

…Випили вони три тости, добре закусили стоячи, це, мабуть, щоб більше влізло, зібрали їжу і рештки випивки з капота, покидали усе це на заднє сидіння, включили у машині магнітофон на повну котушку, відчинили усі дверці, щоб краще чути було, і пішли до річки.

Думаю, треба змиватись звідси подалі від гріха. Серце як чуло! Я тихенько пішов собі від машини. Відійшов метрів на сто, щоб череду з очей не згубити, простелив ряднинку, яку завжди з собою на випас беру, і приліг… Недовго лежав…

Чийсь крик підняв мене з ніг. За мить я зрозумів, що кричить отой пузатий начальник…

Анонь нервово крутнув головою і смачно сплюнув.

– Хай йому чорт… Поки начальство бавилося з вудочками біля річки, одна моя любопитна корова підійшла до машини. Мені за кущами її не було видко. Дверці у машини відкриті, а на задньому сидінні – закуска… Гріх було корові не спокуситися. Я сам ледве стримався. А вона не стрималась…

Анонь глянув у бік старої корови. Та наче зрозуміла, що йдеться про неї, знову підійшла до пастуха.

– Бачиш, скільки років пройшло, а вона теж забути не може.

Анонь простягнув корові окраєць хліба.

– Так от… Вгледіла корова на задньому сидінні “Волги” залишену закуску, просунула голову у машину і  почала уминати те, що начальство не доїло. На той час пузатий повернувся за чимось до “Волги”. Побачивши, що робить корова із їхньою їжею, начальник спочатку втратив мову, а потім став верещати. Та корові байдуже, вона продовжувала робити свою справу. Тоді пузатий щосили ляснув її долонею по ребрах… Краще б він цього не робив…

Корова злякалася, різко підвела голову і… її закручені роги з тріском проштрикнули дах “Волги”. Пузатий тихо охнув і повільно сів на одну із “мін розмазної дії”, які корова встигла залишити біля машини…

Я підбіг до “Волги” тоді, коли двоє приїжджих пробували витягнути  голову корови із салону, а ще один поливав водою пузатого начальника, намагаючись привести його до тями. Я одразу зрозумів, що справи кепські: роги, пробивши метал,  міцно застряли у ньому, а повернути голову корови під потрібним кутом і у потрібному напрямку не зміг би ніхто.

Дах “Волги” вигнувся і покоробився, фарба потріскалась…

Злякана тварина намагалася звільнитись, вона щосили крутила шиєю, тим самим ще глибше нахромлюючи машину на свої роги…

Пузатий начебто отямився і сів, але, побачивши, що сталося з машиною, знову втратив свідомість.

– Не чіпайте корову! – крикнув я, і штовхнув у спину того,  що тягнув корову за хвіст.

Той випустив з рук хвоста і вирячився на мене:

– Ти хто!?

– Я – пастух…

– Пастух!!! – він так відкрив на мене рота, що я навіть устиг, звиняй, його лайно побачити. – Хлопці, це пастух…

Хтось схватив мене за груди і почав трусити, як грушу.

– Да за такі вєщі при Сталіні розстрілювали!

Я тихо зрадів, що живу не в сталінські часи.

– Сучий ти сину, якщо зараз же не забереш звідси своєї корови, будеш на Колимі корів пасти!..

– Як же я її  заберу?

– Це твої проблеми. А не забереш, на нари сядеш…

Я підійшов до корови і легенько погладив по шиї. Вона відчула мою руку і благально скосила очі.

– Заспокойся, заспокойся… Щось придумаємо…

– Думай швидше! – крикнув мені хтось із начальства.

– Що воно може нам придумати, – перебив його інший. – Як на мою думку, то треба взяти молотка і добряче стукнути по рогах зверху. Тільки тоді вони можуть вискочити.

– Гарна ідея! Давайте спробуємо!

– Ви що, – закричав я, – це нічого не дасть, а корову загубите!.. Хто ж таке бачив – молотком по голові…

– Не по голові, а по рогах. Це дві великі різниці…

– Немає тут ніякої різниці. Я вам убивати корову не дам!

– Ти хто такий, щоб тут патякати!

Високий начальник підійшов до мене впритул і так дихнув перегаром, що мені одразу захотілося закусити.

– Прикуси язика і засохни, бо сам молотком по рогах заробиш! Дивіться за ним, хлопці, якщо буде заважати, зробіть так, щоб не заважав…

Високий начальник відчинив багажник, витягнув з нього великий ящик із інструментами, відшукав серед них важкий молоток. Він зважив його у руці і, підвівшись навшпиньки, критично оглянув кінчики коров’ячих рогів, що стирчали з машини.

– Пойдьот! – сказав високий і швидко перехрестився.

Саме у цей час прийшов до тями товстун. Він здивовано глянув на високого.

– Що ви збираєтесь робити?

– Зараз побачите, – сказав високий начальник і підняв над головою молоток.

Я заплющив очі. Коли їх розплющив, то побачив, що високий начальник слідом за молотком летить у кущі, а “Волга” спочатку чомусь починає дивно миготіти вікнами, потім відривається від землі, наче справжній літак…

Піднявшись угору на добрих півметра, машина з тріском опустилась на усі чотири колеса, і на траву посипалися дрібні осколки лобового скла, яке, мабуть, не витримало знущання над коровою і тріснуло.

– Моя машина!.. – заволав товстий начальник.

– Самі винуваті, Олександре Володимировичу, – сказав високий, виповзаючи з кущів і обтріпуючись. – Говорив вам, давайте візьмемо службову “Волгу”, а ви що сказали? У робочий час на власній машині непомітніше буде… Ось вам і непомітніше…

– Заспокойте свою скотину, – крикнув мені товстун і повільно почав підводитись з землі.

– Сам ти –  скотина, – подумав я, підходячи до корови. Тіло її тремтіло, наче від холоду. Я став її гладити по шиї і боках. Корова заспокоїлась.

– Уб’ю! – раптом просичав товстун крізь зціплені зуби і рішуче рушив до мене і корови. Мабуть, він хотів убити нас обох, але мене – першим. Це точно!.

– Зупиніться, Олександре Володимировичу! – у три горла закричали йому інші начальники. – Ми всі й так по самі вуха у…

Тут вони, наче по команді, ще раз глянули на товстуна і, скривившись, відвернулися. Товстун спинився, стягнув із себе забруднений коров’ячою міною камуфляж, закинув його у кущі і залишився в довгих сімейних трусах з білими ромашками.

– Думайте, що можна зробити. Не придумаєте, завтра ж покладете мені на стіл заяви про звільнення.

Товстун почвалав до річки відмиватись, а троє інших відійшли убік на нараду.

– А, може, справді завалити корову?

– Як саме?

– Пристрелити!

– Ти що, на постріл усе село збіжиться…

Я чую цю розмову і стою ні живий, ні мертвий. Завалять корову, а мені відповідай. Це або суд, або віддай п’ятсот рублів грошей … А вони ж у мене де?..

– А якщо їй снодійне ввести – тоді роби з коровою, що хочеш.

– Це ідея! Але ж де його в біса це снодійне дістати?..

Нарешті начальники підійшли до мене.

– У вас у селі  ветеринар є?

– Є, канєшно… – сказав я, обережно гладячи корову.

– Як його зараз можна знайти?

– Він на фермі, мабуть…

– Ходімо, покажеш, – наказав високий начальник.

– А як же корова?

– Поки фельдшер не прийде, не будемо твою корову чіпати. Пішли!

– Ви куди? – простогнав від річки товстун.

– За ветеринаром…

– У такому вигляді!?

Високий начальник сховався за машиною і став швидко переодягатись. За хвилину він уже був у костюмі і в краватці.

Ми побігли на ферму.

Першим, кого я побачив біля корівника, був наш голова колгоспу. Він саме сварився з доярками. Вгледівши високого начальника, голова зблід і виструнчився. Доярок одразу наче корова язиком злизала.

– Петре Івановичу? Яким це вітром?

– Грозовим, – буркнув той у відповідь. – Ветеринар тут?

– Тут, тут, – закивав голова. –  Покликати?

– Нехай візьме з собою усю свою аптечку, чи як там воно називається, і йде з нами. Чим хутчіше!

Начальник дістав із кишені цигарки, але прикурити не встиг. Бо голова і фельдшер у повній екіпіровці уже стояли перед ним. Фельдшер був у білому брудному халаті, в руках він тримав велику валізу з червоним хрестом, яку, мабуть,  уже добрих років з десять не діставав із шафи.

– Халат зніміть, – наказав фельдшеру начальник. Фельдшер швидко став розстібати гудзики. – Снодійне для тварин у вас, я думаю, знайдеться?

Фельдшер нишком глянув на голову колгоспу. Той швидко кивнув.

– Є, звичайно…

– Тоді давайте хутчіш до річки. Там у вас “чепе”.

– У нас?! – голова блиснув на мене золотим зубом. – Твоя робота?

– А кого ж… –  відповів за мене високий начальник. – Знайте, на березі зараз Олександр Володимирович…

– Сам?! – голова тремтячими пальцями розслабив нещільний вузол короткої засаленої краватки. – То, може, на машині під’їдемо? У мене за фермою “Волга” стоїть.

При слові “Волга” обличчя високого начальника пересмикнулося.

– Добре, але водія відпустіть. Самі поведете!

Голова підігнав “Волгу”. Начальник швидко сів спереду, ветеринар вмостився на заднє сидіння.

– А з цим що робити? – голова глянув у мій бік. – Хай пішки іде?

– Я б його із задоволенням на мотузці приволік, але він нам ще треба… Хай сідає!

Коли ми приїхали до річки, начальники уже були одягнені у костюми, вудочки були десь сховані, але коров’ячі роги так само стирчали з даху скаліченої “Волги”.

– Йосип-драний, – скрикнув голова, побачивши одягнутий на коров’ячу голову автомобіль. – Як же це трапилось!?

– Ми під’їхали до річки, щоб підлити воду у радіатор, а ваш бовдур загнав у салон машини усю череду, – відповів товстий начальник, не помічаючи простягнуту для вітання руку. – Спеціально, видно, вирішив нашкодити! Аби підірвати авторитет влади!

– Ну що ви, – заперечив голова. – Лежень він відомий, але щоб зумисно капость якусь зробити, то ні…

Чесно кажучи, такого від голови я не чекав. Навіть не думав, що він за мене заступиться.

– Що з вашим пастухом робити, ми потім вирішимо. Але знайте: риба гниє з голови! Порозпускали людей! Повний бардак у вашому господарстві! – почав гримати на голову товстун.

На цей раз голова злякано промовчав.

Товстий начальник підвів його ближче до машини:

– Щоб спокійно звільнити роги, потрібно приспати корову. Ваш фельдшер зможе це зробити?

– Зможе, звичайно, зможе, Олександре Володимировичу, – поспішив запевнити товстуна голова.

– Скільки треба часу, щоб снодійне почало діяти?

– Хвилин сорок, може, годину…– невпевнено відповів фельдшер.

– Ми так довго чекати не можемо. Уведіть корові подвійну дозу.

– Подвійної дози вона може не витримати…

– Нічого! Як не витримає, ми знаємо, хто за це відповість!

Голова зціпив зуби і помахав у мене перед носом кулаком. Фельдшер боязко підступив до змученої корови.

– Тримай її, щоб не брикалась!

Корова була настільки втомленою, що, мабуть, уже  і не відчула, як шприц з подвійною дозою снодійного пробив її шкіру… Хвилин через п’ятнадцять очі у неї посолов’їли, а ноги стали підкошуватись. Я та ще один начальник підтримували корову всередині “Волги”, інші ухопилися за неї зовні. Але втримати багатокілограмову коров’ячу тушу було нелегко. Наші руки швидко втомились… Голова корови стала повільно опускатись вниз, а начеплений на роги дах автомобіля тепер з тріском почав угинатись…

– Робіть щось! – щосили заволав товстий начальник.

– Що?!

– Ріжте їй роги! Та швидше! У багажнику може бути пилка. Ріжте під самі рипеці…

Товстий начальник похитнувся і схопився за серце. Голова колгоспу кинувся йому на допомогу, а поруч зі мною хтось почав невеличкою пилкою, якою ріжуть метал, відпилювати корові роги…

Я почув, як хряснув один ріг, а згодом ще один обрізок залишився в обшивці автомобільного салону. Саме у цей момент корова остаточно втратила свідомість…

З величезними труднощами начальники змогли укласти коров’ячий тулуб на посипану осколками скла траву, а я, зібравши  останні сили, опустив голову нещасної худобини на заднє сидіння автомобіля. 

– Що ти її наче у ліжко спати вкладаєш! – засичав на мене товстун. – Геть цю яловичину з машини!

– Дайте хоч віддихатись, – попросив я.

– Геть, сказав!

Довелося відтягувати нещасну корову від “Волги”.

– Ви підвезете нас трьох до райцентру, – суворо наказав товстун нашому голові. – А на цій машині, – черевань навіть не глянув у бік своєї скаліченої легкової, – поїде… Петро Іванович.

Високий начальник здивовано розвів руками.

– Як же це…

– Так же це! – відрізав товстий.

– А з пастухом що мені робити? – втрутився голова.

– Нехай тут буде, доки снодійне вивітриться. Завтра я з ним розберусь. Особисто!

У його словах  було стільки злості, що у мене мороз по спині пішов.

“Волга” голови, знявши куряву, швидко покотила від річки на дорогу, а з нами залишився один високий начальник. Він обійшов залишену йому машину, затим викрутив з понівеченого даху обрізані коров’ячі роги і кинув їх мені під ноги.

– Візьми на пам’ять…

Я нахилився і підняв лише один ріг:

– Дякую! Можу з вами поділитися!

Високий начальник спересердя сплюнув, потім сів за кермо і повільно рушив, не сказавши більше ні слова…

– Коли ж корова прийде до тями? – запитав я у фельдшера.

– Бог його знає. Може, через дві години, а може, через два дні, а може, ніколи…

– Тіпун тобі на язик!

Доведеться тобі біля неї або ночувати, або якось на ферму перевозити. Та боюсь, що голова ніякого транспорту не дасть і примусить тут сидіти, доки корова не очуняє. А може бути, що й не очуняє…

Фельдшер ще з добру годину постояв поруч, а потім замість мене погнав череду у село.

Увечері приїхав голова. Злий, як чорт. Привіз мені перекусити, а ще – гумовий матрац та ковдру.

Коли стемніло, я ліг біля корови, але заснути не міг. Прислухався до її нерівного дихання, дивився на зорі і думав, яким несправедливим буває наше життя.

На моє щастя корова прийшла до тями. Це трапилось аж у полудень…

Не встиг я пригнати її на ферму, як приїхали за мною з міліції. Посадили у “газик” і повезли в район. А там одразу – суд!

Прокурор вимагав посадити мене на два роки. Шив мені зумисне псування державного майна. Але оскільки “Волга” була приватною, то дали мені лише п’ятнадцять діб за дрібне хуліганство.

Усього строку я й не добув. На сьомий день випустили. Наш голова постарався…

От такі-то справи… Так що ми з цією коровою настоящі колєги. Друзі по нещастю, так сказать…

Анонь позіхнув і витягнувся на весь свій невеликий зріст:

– Після ситного обєда по закону Архімеда полагається поспать! Я подрімаю трішки, а ти подивись, щоб корови у шкоду не вскочили…

Він накрив обличчя старим кашкетом і одразу тихенько засопів. Я підвівся з місця, підійшов до старої корови, яка все ще стояла неподалік і час від часу сумно похитувала головою.

– Бідненька Колега…

Я  обережно погладив там, де колись були її роги.

Корова уважно подивилася на мене і у відповідь вдячно лизнула мою щоку…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛЬОДЯ

Оповідання

 

Льодя – маленький, а дядько Іван – великий.

І коли він піднімає Льодю на витягнутих руках угору, у Льоді перехоплює подих.

– Ну, то як це тебе звуть? – лукаво мружить око дядько Іван.

– Льодя.

– Льодя? – дивується дядько. – Це ж якесь дівчаче ім’я…

– Володя, – швидко виправляється Льодя.

– Тепер інша справа, – Іван ставить Льодю на землю.

– Не чіпляйся до дитини! – кричить дядькові тітка Женя. – Хіба не бачиш, дитина з дороги, втомилась, спати хоче…

Затуманені очі Льоді враз стали наче умитими.

– Я не хочу спати!

– Не хочеш? – підозріло запитала тітка, підходячи ближче.

– Я спати не хочу, давайте я краще вам допомагати буду.

– А чим же ти мені допоможеш? – посміхається тітка.

Льодя знизує плечима.

– Добре, скоро Рогуру з вигону приженуть, будемо разом її доїти.

– А що це, “рогура”?

– Не що це, а хто це. Так нашу корову звуть.

– А я ще ніколи живої корови зблизька не бачив, – печально зізнався Льодя.

– Дожилися… Дитині вже три роки, а вона живої корови зблизька не бачила, – тітка опускає теплу руку на голову Льоді. – Та, справді, де ти зараз у місті корову побачиш? Їх там, мабуть, навіть у зоопарках немає…

Льодя обійшов подвір’я, боязко привітався з півнем, сміливо зігнав з паркану горобців, погладив руками пелюстки яскравих осінніх квітів на величезній клумбі під вікнами нової хати.

Раптом грюкнула хвіртка. Льодя озирнувся. Велика чорна корова з білою плямою на лобі повільно пройшла повз нього і заховалася у хліві.

– Ура! – закричав Льодя. – Рогура прийшла.

На порозі з’явилися тітка Женя, дядько Іван та Льодина мама.

– Бачу, що наш міський житель швидко звикає до селянського життя, – весело сказала мама.

– Гени… –  усміхнулась тітка.

– Про якого це Гену вона говорить? – повернувся до мами дядько Іван.

– Ти його не знаєш, – усміхнулась мама.

– Не звертай уваги, мій Іван язиком ляпає, аби рот не зрісся, – тітка Женя жартома штовхнула чоловіка кулаком у спину. – Краще принеси чисте відро, корову час доїти.

Дядько виніс блискуче відро, накрите білим рушником.

– Ходімо, козаче! – тітка простягла Льоді руку. –  Сам просився мені допомагати…

Рогура зустріла їх доброзичливо. Льоді здалося, що корова навіть підморгнула йому великим чорним оком.

Тітка сіла на низенький ослінчик, вимила велике коров’яче вим’я, обережно витерла його рушником і звично взялася за дійки.

Густе молоко дзвінко бризнуло на стінки відра.

Льодя заплющив очі.

– Що це з тобою? – здивовано запитала тітка.

Льодя почервонів і відвернувся..

Тітка перестала доїти Рогуру, піднялась з ослінчика і взяла Льодю за плечі.

– Щось трапилось?

– Нічого… Просто мені трішечки… соромно…

– Соромно? – здивувалась тітка. – Чому?

Льодя заховав обличчя у гарячих долонях.

– Можеш пояснити чому? – не відступала тітка.

– Мені соромно, що ви … корові… корову…

Льодя раптово замовк.

– То що ж я таке роблю корові? – посміхнулась тітка Женя.

– Мені соромно, що ви корову за пісюнів смикаєте… – одним духом випалив Льодя.

Тітка ойкнула і прикусила губу. В її очах затремтіли несподівані сльози.

Льодя повільно прибрав долоні зі свого розчервонілого обличчя.

– Душа ти моя незаасфальтована…– тихо сказала тітка, рвучко ухопила Льодю на руки і міцно притисла до себе…

…Увечері дядько Іван вніс до світлиці великого стола, а Льодина мама і тітка Женя накрили його картатою скатертиною і заставили тарілками з усілякими стравами.

А потім почали приходити гості. Усі вони за руку здоровалися з дядьком Іваном, цілували у щоку тітку Женю, а Льодиній мамі говорили, що раді її приїзду, що вона зовсім не змінилася за стільки років. Дехто навіть не вірив, що у неї такий великий син і гладив Льодю по голові.

Льоді це зовсім не подобалось, але він терпів, бо давно не бачив маму такою радісною.

Дядько голосно запросив гостей за стіл.

Мама посадила Льодю поруч із собою. Льодя самостійно заліз на стілець, потім непомітно смикнув маму за край її святкової сукні.

– Ти мене сьогодні не годуй, добре?

– Добре, – пошепки відповіла мама, – але коли тобі щось буде потрібно, не забудь сказати.

– Угу, – Льодя кивнув головою і взяв у руку блискучу виделку.

Гості довго їли, пили, голосно сміялись, але Льодя не звертав на них ніякої уваги. Йому було достатньо власних турбот: виделка чомусь постійно вислизала з руки, а їжа, яку мама час від часу підкладала на Льодину тарілку, часто опинялась на скатертині.

Мама нишком спостерігала, як старанно Льодя намагається орудувати виделкою, тихенько усміхалась і робила вигляд, що не помічає його незграбності.

Нарешті хтось із гостей голосно сказав:

– Ні, люди стільки не їдять! Нам усім потрібно добре “протруситись”. Хватить їсти, давайте танцювати!

Усі піднялися зі своїх місць і перейшли до сусідньої кімнати. Там одразу голосно заграв магнітофон.

Розпочалися танці.

Льодя танці не любив.

Він тихенько прочинив двері і вийшов на ґанок.

На ґанку тітка Женя впівголоса сварила дядька Івана:

– Дорвався до горілки, як жаба до мулу. Забув про хвору печінку?! Невже ти не розумієш, що завтра вранці знову мучитись будеш?! Теж мені видумав: сам п’ю і вас запрошую…

– А як же інакше… Якщо хазяїн не п’є, то і гості пити не будуть, – виправдовувався дядько.

– І слава Богу! Усі жінки тобі подякують…

Льодя  зачинив двері і повернувся у кімнату. Згодом до світлиці зайшла тітка Женя і похнюплений дядько Іван.

Тітка  сіла поруч з Льодиною мамою, а дядько попрямував у протилежний кінець кімнати, саме туди, де стояв Льодя.

– Ти ще не втомився? – запитав він у Льоді. – Давай присядемо, бо в ногах  правди немає…

Дядько Іван присунув стільця і сів, а Льодю узяв до себе на коліна.

– Життя моє, наче у жолудя, – сказав дядько, похитуючи головою. – Не знаю, який вітер струсить і яка свиня з’їсть…

Раптом він якось дивно подивився на Льодю і радісно запитав:

– Слухай-но, а ти можеш тітці Жені привіт передати?

– Який привіт?

– Герафайку…

– Герафайку? – Льодя ледве вимовив таке дивне слово. – Що це таке?

Дядько узяв Льодину руку і акуратно склав з його маленьких неслухняних пальців дулю.

– Це і є герафайка. Підійди до тітки Жені і скажи: ось вам, тьотю, візьміть…

– А якщо вона не захоче?

– Захоче, захоче, – заспокоїв Льодю дядько.

Льодя сповз з дядькових колін і, боячись зіштовхнутись з кимсь із танцюючих гостей, поніс свої складені пальці тітці.

Тітка сиділа біля Льодиної мами, заплющивши очі і поклавши голову на мамине плече. Вони обоє були такими красивими і такими схожими одна на одну, що Льоді на мить здалося, ніби перед ним сидять одразу дві його мами.

Льодя нерішуче зупинився і чомусь заховав руку з герафайкою за спину.

– Що тобі, сину? – лагідно запитала мама.

– Нічого… – сказав Льодя і повернув назад до дядька.

Черговий танець закінчився, музика стихла, гості, розмовляючи, розійшлися по кутках кімнати.

Льодя швидко підбіг до дядька Івана і простягнув йому руку з герафайкою:

– Нате вашу… герафайку назад…

Дядько прожогом схопився зі стільця і став розгинати занімілі Льодині пальці.

Гості вибухнули реготом.

Обличчя дядька Івана стало червоним.

Гості не переставали сміятись.

Нарешті дядькові вдалося розплести пальці Льоді.

Саме у цей час до них підійшли тітка Женя і Льодина мама.

– Що тут у вас трапилось? – грізно запитала тітка Женя.

– Та нічого… Ми просто… бавимось… – винувато відказав Іван.

Льодя опустив голову.

– Бавитесь? – не повірила йому тітка. –  У тебе, Іване, усе, наче за приказкою: розум років не наздоганяє…

Мама раптом глянула на годинник і навіть злякалась.

– Ого! Як швидко збіг час. Тобі, сину, уже давно спати пора. Попрощайся з гостями.

Льодя слухняно побажав усім доброї ночі і втомлено пішов за мамою до невеличкої прибудови біля кухні, яку тітка чомусь називала “ванною кімнатою”. Там на нього чекала широка балія з теплою водою….

Через півгодини він уже міцно спав.

Снилось йому високе синє небо і білі пухнасті хмари.

Льодя відштовхувався ногами від землі і стрімко злітав у прозору височину.

Йому подобалось літати уві сні…

Мама сказала: якщо уві сні літаєш, значить, ростеш…

 

 

 

 

 

ПІДВИЩЕННЯ  КВАЛІФІКАЦІЇ

Оповідання

 

Наприкінці серпня у школу прислали нового директора.

Тринадцятого за роки вчителювання Віцентійовича.

Старий історик начальства ніколи не боявся, тим паче тепер, коли до пенсії йому залишився лише рік.

Щодня новий директор запрошував до себе у кабінет кількох учителів для особистого знайомства.

Нарешті настала черга і Віцентійовича познайомитися з новим керівником школи.

У призначений йому день історик вирішив не йти. Спрацювало давнє правило: не поспішай, бо, не дай Бог, встигнеш…

Лише через день він сміливо постукав до директорського кабінету.

Директор прийняв його холодно. Навіть не подав руки. Тільки запросив сісти.

Після кількох чергових фраз директор дістав із папки якийсь папірець і поклав його перед Віцентійовичем.

– Як це ви могли за десять останніх років жодного разу не побувати на курсах підвищення кваліфікації учителів?

Віцентійович знизав плечима і промовчав.

Що він міг сказати у відповідь? Просто не подобались йому курси. Не подобались – і все! На його думку, вони лише відбирали час.

Віцентійович називав курси “квалі-фікцією”. І, справді, як тільки йому випадало їхати на підвищення “квалі-фікції”, він одразу перебирався на місячний відпочинок до районної лікарні, головним лікарем якої був його молодший брат Мар’ян.

Взагалі Віцентійович був людиною спокійною, стриманою, колеги його любили і поважали. Але багато років тому в нього на уроці помер інспектор облуно, що перевіряв якість викладання історії у школі. Інспектор не відзначався здоров’ям і недавно вже переніс інфаркт. Він приїхав до школи після безсонної ночі і чергової сварки з дружиною, яка знову вимагала розлучення. На початку уроку інспектору стало погано. Викликали швидку, але до районної лікарні його довезти не встигли…

І хоча вини історика у цій трагедії не було ніякої, з того часу  пішла за ним дурна слава, а начальство взагалі намагалося обходити Віцентійовича десятою дорогою. Навіть щорічні  районні педагогічні конференції відбувалися без нього.

Очевидно, новий директор цього ще не знав:

– Ось ваші документи. Завтра ж від’їжджайте до обласного центру. Вас чекають на курсах підвищення кваліфікації вчителів історії.

– Господи, та мені ж один рік до пенсії залишився.

– Хай навіть один день… – директор суворо глянув на Віцентійовича. – Не поїдете на курси, будете звільнені як дискваліфікований спеціаліст!

 

* * *

У призначений день Віцентійович до обласного центру не поїхав. Поїхав лише через три дні. Спрацювало давнє правило: поспішай повільно.

Комендант гуртожитку інституту підвищення кваліфікації вчителів, до якого прийшов поселятись Віцентійович, одразу заявила:

– Ви опоздали. Поселити вас у кімнаті з вашими колегами істориками не зможу. Немає мєстов. Можу только підселити у кімнату до воєнруков.

– А яка різниця? Головне, щоб люди були хороші.

– Люди вони, навєрно, хороші, але мені доложили, що воєнруки до дванадцятої години ночі п’ють і співають, до третьої – п’ють і грають у карти, до шостої – тільки п’ють, а з дев’ятої ранку – починають похмелятись.

Віцентійович замислився.

– А коли ж вони на лекції ходять?

– Отож, – загадково відповіла комендант.

– Що нам пулі, як нас дишла не беруть, – рішуче сказав Віцентійович. – Поселяйте!

У кімнаті, в яку направила Віцентійовича комендант, було троє огрядних чоловіків. Побачивши історика, вони в один голос закричали:

– Нашого полку прибуло!

– Новєнький!

– Замечательно!

Найвищий з чоловіків простягнув Віцентійовичу руку:

– Радий познайомитись –  так би мовити, майор Затикач. Це – капітан Губа Сергій Сергійович, – майор вказав на лисого чоловіка у картатій сорочці, той спробував клацнути підборами, але не зміг, –  а це, так би мовити, – лейтенант Арцюх Василь Захарович.

Лейтенант також зробив спробу виструнчитись, але впав на розхитаний стілець.

– Ви, вибачаюсь, у якому званні?

– Я взагалі рядовий… У школі викладаю історію… Мене до вас підселили, бо тільки у вашій кімнаті було вільне місце.

– Ось воно що… – розчаровано проговорив майор. – Але все одно з вас вступний внесок причитається.

Віцентійович неспішно перевдягнувся у спортивний костюм і пантофлі, розпакував валізу і поставив на стіл пляшку самогонки, смажену курку, сало, огірки, помідори і навіть буханку запашного домашнього хліба, що дала йому в дорогу  завбачлива дружина.                                     

– Ну що, офіцери, продовжимо! – Затикач радісно потер руки.

За лічені хвилини пляшка уже була порожньою, а на столі залишилися лише нікчемні рештки закуски.

– Шо-то нада дєлать, – проплямкав капітан Губа.

– Нада, – підтримав його лейтенант Арцюх.

– Ви нас вибачте, – звернувся до Віцентійовича майор Затикач, – ви не проти, якщо ми, так би мовити, поновимо наші запаси паливно-мастильних матеріалів?

Віцентійович, який любив компанії і ніколи не відмовлявся від випивки,  цього разу теж не був проти.

– Ми правда тут уже четвертий день, – вів далі майор, – потратились, так би мовити, а у вас як з дєнєжним довольствієм?

– Довольствіє поки що є.

– Довольствіє на те і довольствіє, щоб приносіть нам удовольствіє, – засміявся капітан Губа.

Віцентійович витяг двадцятку і простягнув їх майору. Майор швидко передав гроші лейтенанту Арцюху і той миттєво зник за дверима. Хвилин через десять Арцюх повернувся з двома пляшками горілки, шматком ковбаси і бляшанкою консервів.

– Товариші офіцери! – майор підняв чарку. – Є пропозиція, так би мовити, присвоїти нашому другу… Як вас по батькові?

– Віцентійович… Григорій Віцентійович.

– Є пропозиція присвоїти нашому дорогому другу Григорію Віцентійовичу військове звання єфрейтора! Хто за?

Усі, хто був за столом, підняли догори руки з повними чарками.

– Одноголосно. Поздравляєм!

Майор перехилив чарку. Його приклад наслідували усі інші.

Коли перша принесена пляшка горілки спорожніла, майор витер губи долонею і підвівся:

– Ну що, тепер, так би мовити, переходим до пісні.

– Нам песня строіть і піть помогаєт, – підтримав його капітан Губа.

– Хочеш пєть – пєй! – радісно вигукнув лейтенант Арцюх.

– Ти ж мене підманула, – розпочав майор, –  ти ж мене підвела, – гаркнули за ним інші…

Віцентійович не мав ні слуху, ні голосу, не знав жодної пісні, але щосили намагався підтягувати компанії. Майор спочатку кривився і морщився, а потім махнув на нього рукою.

Коли була розпита і друга пляшка, розчулений Віцентійович розцілувався з майором і виклав на стіл ще одну двадцятку.

Затикач тут же запропонував присвоїти Віцентійовичу нове військове звання – молодшого сержанта. Ця пропозиція була прийнята одностайно, і лейтенант Арцюх, похитуючись, знову пішов за випивкою.

* * *

…О четвертій годині ранку Вікентійович упав обличчям у тарілку, в якій залишався лише надкушений шматок хліба.

– Слабак, – похитав головою майор. – Не дотягнув до офіцерської норми.

– Да… Кишка тонка. Значить, вєчно бить ему младшим сержантом, – підтримав майора Губа.

– Самоє слабоє звєно, –  з натугою спромігся виговорити Арцюх.

Утрьох вони дотягли непритомного Віцентійовича до ліжка. Віцентійович одразу голосно захропів.

– Товариші офіцери! Є пропозиція, так би мовити, продовжити. Возраженія єсть? – Майор обвів усіх мутним поглядом. – Ні? Тоді розпишемо пулю.

Губа дістав карти:

– А на што іграєм. Дєнєг-то нет…

Майор узяв у руки останню недопиту пляшку і вилив з неї усе, що залишилось, в склянку. Горілки було якраз по „марусин поясок”.

– Побєдитель получаєт всьо! Согласни?

– Согласєн, – сказав Губа.

Арцюх облизав спраглі губи і на знак згоди кивнув головою.

Майор поставив склянку з горілкою в центрі стола, а Губа почав здавати карти…

…Гра була довгою і напруженою. Гравці були досвідчені і азартні, тому ніхто з них не хотів здавати позиції. Лише під ранок намітилась невеличка перевага майора. Дивлячись на склянку з горілкою, він уже нетерпляче ковтав слину. За хвилину все мало вирішитись…

Захоплені грою військові керівники не почули, як заскрипіло ліжко, не побачили, як Віцентійович з третьої спроби  благополучно став на тремтячі ноги.

Непевними кроками він підійшов до столу. В грудях пекло, у роті пересохло, а затуманений погляд історика, наче магніт, притягував до себе склянку горілки, що стояла у центрі стола.

Несподівано Віцентійович швидким рухом схопив склянку, залпом випив горілку, поставив склянку на місце і задоволено ікнув. Потім старий вчитель впав на  ліжко і знову мирно захропів.

Усе відбулося надзвичайно швидко. Ніхто з гравців не встиг відреагувати, бо такого віроломства не міг собі навіть уявити. За мить з ними сталася істерика.

Арцюх почав щосили скубати власне волосся, Губа роздер на собі сорочку, а майор Затикач до крові прокусив великий палець на нозі…

Нарешті перше потрясіння минуло.

– Шо накажете з таким гадом, так би мовити, зробити!?

– Расстрєлять! – одразу промовив Губа.

– Отобрать рємєнь, шнуркі, побріть налисо і отправіть на гауптвахту. На семь суток! – заявив Арцюх.

– Рєшение нашей революціонной тройки окончатєльное і обжалованію нє подлєжит! – заявив майор, дістаючи з шафи помазок і бритву. – Хто позичить мило?..

 

* * *

…Віцентійович прокинувся опівдні. З величезним зусиллям розклеїв важкі повіки і одразу побачив схилені над собою співчутливі обличчя трьох військових керівників:

– Слава Богу, живий!

– Очнулся!

– Заставив ти нас, браток, поволноватись!

Офіцери вигляділи свіжими й бадьорими. Вони уже встигли похмелитись і тепер ніхто не зміг би сказати, що у них сьогодні була  безсонна ніч.

Віцентійович довго намагався зрозуміти, де він і як сюди потрапив. Нарешті пригадав, що приїхав на курси підвищення кваліфікації і що його підселили у кімнату до військових керівників… А далі пам’ять відмовлялась йому служити.

– Ти што, забалдєл, што ли? Совсєм чумной стал, – скривився капітан Губа.

– Я думаю, столько водкі випіть, – зауважив лейтенант Арцюх.

– Дайте людині, так би мовити, прийти в себе, – цикнув на лейтенанта майор Затикач.

– Зачекайте, хлопці, – благально склав руки Віцентійович, – у голові все переплуталось. Нічого пригадати не можу.

Губа непомітно махнув рукою колегам, щоб ті відступили від ліжка,  і прошепотів крізь зуби:

– Нє мєшайте… Я с нім сам розберусь…

– Ти што, не помніш, как нас водкой угощал? – здивувався Губа. – Как потом єщьо трі раза в кіоск за випівкой бегал?

Віцентійович заперечливо похитав головою.

– Він, мабуть, придурюється, – не повірив майор.

– Не придурююсь. Пам’ятаю, як сюди прийшов, а що далі було – хоч убийте…

– Ти когда последній раз за водкой вибєжал, почему-то долго назад не возвращался, – обережно почав розповідати Губа, усім своїм виглядом показуючи військовим кервникам, щоб ті не вмішувались у розмову. – Ми втройом вишлі провєріть, што с тобой стряслось. А какіє-то молодиє рєбята нам говорят: возле киоска пьяная драка била, міліция тебя повязала  і в витрєзвітель повєзла. Тогда ми схватілі таксі – і в витрєзвітєль. Друга виручать. Приєхали, а тебя уже оприходовали, как положено, і на помойку понесли…

– На помойку?… – очі Віцентійовича почали вилазити з орбіт.

– Мити тебе уже понесли, – заспокоїв його майор. – Я до міліціонера підійшов і кажу: “Майте совість. Це ж заслужений ветеран, так би мовити, інвалід розумової праці. Приїхав на курси підвищення кваліфікації. Відпустіть, будь ласка”.

– Вобщєм, викупили ми тебя у мента за 50 гривень, – перебив майора Губа.

Майор від несподіванки закашлявся і здивовано зиркнув на капітана. Але той впевнено підморгнув йому, мовляв, не переживай, я знаю, що роблю.

– Ти тєпєрь нам вісіш, как зємля колхозу! Ми тебя от страшного позора спаслі.

Віцентійович ще більше зблід і почав вивертати усі свої кишені. У кишенях було порожньо.

Він у розпачі обхопив голову руками – і жахнувся, відчувши під пальцями голий череп…

– Це так у витверезнику постарались, – збрехав майор, опускаючи очі. – Ми трішки спізнились…

Віцентійович повільно встав з ліжка і підійшов до дзеркала. Побачивши своє відображення, він схопився за серце…

Майор Затикач кинувся до телефону викликати швидку допомогу.

 

* * *

Через місяць Віцентійовича виписали із кардіологічного відділення обласної лікарні. Брат Мар’ян  прислав за ним службовий автомобіль.

Забувши старі правила, Віцентійович у той  же день прийшов до школи. Директор був на місці.

Глянувши на змарніле обличчя Віцентійовича, на його короткий сивий “їжачок”,  директор співчутливо промовив:

– Як же вас підкосило…

Віцентійович мовчки поклав на стіл лікарняний лист.

– Повинен вам сказати, – почав директор після довгої паузи, – у школу прислали нового вчителя історії…

Віцентійович насупився. Такого він не чекав.

– Ніхто не знав, скільки триватиме ваша хвороба, а мені потрібно було забезпечити учбовий процес. Хтось же повинен був читати дітям історію, – вибачався директор.

– Та ви не переживайте! Кілька днів тому розрахувався вчитель військової підготовки. Пропоную вам узяти його години. Попрацюєте місяць-два, а на зимові канікули ми вас відправимо на курси підвищення кваліфікації…

Директор не договорив.

Віцентійович голосно застогнав, потім закрив обличчя долонями і гірко заплакав…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДОРОГА – ЦЕ ЖИТТЯ

Оповідання

 

Увечері до мене прийшов кум Петро.

Таким пригніченим я його ще ніколи не бачив.

– Твої удома?

– Ні, я сам.

– Випить є?

– Є.

– Налий…

Я дістав з буфета пляшку  і дві чарки.

– Дай краще стакан.

Я налив повну склянку. Петро випив, навіть не глянувши на хліб і сало, яке я теж виставив на стіл.

– Зараз буду розказувати, а ти сиди – і слухай. І мовчи. Бо як переб’єш, піду…

Я знову мовчки налив. Він знову випив. Потім тихо почав:

– Повіз я свою Нінку в область. На вокзал. Вона собі путівку у Трускавець вигризла. Приїхали рано, щоб скупитись на дорогу. Скупились. Посадив я її у вагон, попрощався, як годиться. Поїхала вона. А я думаю, поспішати потрібно. Скільки часу згаяв! Вдома не порано, свині, мабуть, уже вищать на всю вулицю.

Там же, на вокзалі, швиденько перекусив двома пиріжками з м’ясом, сів за кермо і поїхав. Тільки рушив, одразу почув, що почали мої кишки одна одній дулі давати. Згадав я тихим словом і пиріжки, і ту тітку, що мені їх продала, і себе, розумного, згадав…

Та що робити? Не ставати ж посеред вулиці. Думаю, потерплю, доки за місто не виїду… Щоб дарма часу не тратити, дістав з бардачка газетку, поклав поруч. Відчуваю, що у животі справжня революція починається. Але я не панікую. Бачу, виїзд на трасу уже недалечко…

Повернув на трасу і ледве свідомість не втратив. Стоять над дорогою дві жінки: одна – твоя сусідка Юлька Крашевська, яку ти Крашанкою обзиваєш, та її подруга, вчителька  Галина Павлівна.

Упізнали вони мої “Жигулі” і мене за кермом упізнали. Замахали руками… Довго, видно, стояли, змерзли…

Як тут не зупинишся? Зупинився я. Жінки до машини залетіли. Юлька сіла поруч зі мною, а Галина Павлівна  – на заднє сидіння.

– Ой, як добре! Тебе нам сам Бог послав!

Хотів сказати, що мене вам Бог послав, а вас мені послав, певно, нечистий, та промовчав. Їдемо. Жінки щось щебечуть, а я на дорогу дивлюся. Скрізь біло, аж очі ріже. Снігу  намело! По груди. Ну як тут стати, коли кущі від дороги метрів за тридцять… Сховатись ніде, хіба що траншею в снігу вирити… А головне, як пояснити жінкам, чого спинився…

Кручу кермо і повільно вмираю. Мабуть, єдина моя надія – сутінки. Взимку темніє рано, а у темряві я вже якось свою проблему вирішу.

Галина Павлівна у мене за спиною сидить і мовчить, а Юлька все намагається мене розговорити:

– Щось ти сьогодні сам на себе не схожий. І сидиш якось дивно.

– Зуб болить, аж очі вилазять, – відповідаю, а сам непомітно однією рукою пасок на штанях розпускаю, щоб не так живіт стягував.

 У цей час у мене в животі завурчало так, що, здається, Юлька почула. Вона, видно, зрозуміла цей звук по-своєму, бо бачу, тицяє мені добрячу скибку чорного хліба із салом та цибулею:

– Візьми, підкріпись…

Я ледве кермо із рук не випустив. Шлунок відреагував на цю пропозицію так, що у мене навіть в очах потемніло. Лише неймовірними зусиллями мені вдалося вберегти вулкан від виверження…

– Кажу ж, що у мене ж зуб болить.

– То полікуйся.

– Хіба ж салом зуби лікують?

– Салом усе лікують, – сказала Юлька і захрумкотіла     цибулею.

Як тільки я відчув запах цибулі, одразу здалося, що у моєму животі знову починає оживати величезний зміїний клубок. Змії крутяться, шукають виходу, деякі лізуть угору, а деякі повзуть униз… І тих, які униз повзуть, значно більше…

Я губи закусив, зуби зціпив, мені усе гірше й гірше… А головне, ніяк не можу придумати, чим собі допомогти… Справжня їзда по муках.

Нарешті дивлюся на дорогу і починаю розуміти, що хвилин через п’ять можна буде зупинитись. Темніє уже.

Включив фари. А тут Юлька повернулася до мене і каже:

– Зараз Волицю проїжджати будемо, може, станеш? Казали, там у сільмаг дешеву олію завезли. Нам треба зайти й перевірити.

У цю мить, не повіриш, я Юльку навіть полюбив.

– Нема проблем, – кажу, – давайте!

Юлька з Галиною Павлівною почали про щось там      радитися, а я думаю лише про те, як би хутчіше до магазину доїхати.

Надворі стемніло, а сил у мене уже не залишилось. До магазину навмисно близько не під’їжджав, зупинив машину неподалік, і прошу Бога, щоб жінки швидше виходили. Нарешті дверцята “Жигулів” обнадійливо хряснули. Тоді я фари вимкнув, ще якусь хвилину зачекав, і збирався уже сам виходити, як раптом зрозумів:  вийти не зможу… Не зможу – і все! Будь-який зайвий чи необережний рух призведе до непоправного…

Добре, що ремінь на штанах уже був розстібнутий. Я тоді дверці відчинив, трішки підвівся над сидінням, однією рукою узявся за кермо, а іншою почав обережно стягувати штани…

Думаю, що такої складної і тонкої операції ні нейрохірурги, ні космонавти у відкритому космосі не проводили. Якщо не віриш,  сам спробуй.

Отож, тримаючись однією рукою за кермо, я звісив свою голу спину з машини прямо на засніжену дорогу…

Одразу мені легше стало. В очах розвиднілось. Як на світ народився. Навіть настрій з’явився.

Газетку я, звичайно,  використав за її основним призначенням, потім від’їхав уперед метрів на десять і зупинився. Бокове скло опустив і залишками газетки повітря розганяю. Чекаю Юльку з Галиною Павлівною.

Першою прибігла до машини Юлька. Сіла і каже мені:

– Поїхали!

– Як це поїхали, а де ж Галина Павлівна?

Юлька здивовано подивилась на мене, потім оглянулась…

– А я не виходила, – почувся позаду тихий голос учительки…

Петро сам налив собі у склянку горілки і залпом випив, а мене наче прорвало. Я сміявся, не зупиняючись, хвилин з  п’ять. Кум у цей час сидів мовчки за столом, заплющивши очі і підперши кулаками підборіддя. Нарешті він підвівся:

– Я прийшов до тебе, щоб ти про все це почув із перших вуст. Бо завтра тобі таке понарозказують…

Петро, похитуючись, вийшов за двері, а я з жалем подивився на порожню пляшку з-під горілки і пригадав, що древні римляни любили повторювати: “Via est vita! – Дорога – це життя!”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДЯДЯ МІША

Оповідання

 

 З дядьою Мішою ми познайомилися багато років  тому, одразу після переїзду на нову квартиру. У дворі нашого величезного будинку я побачив чоловіка невизначеного віку, “підігрітого” на кілька градусів вище норми. Він стояв, похитуючись, в оточенні підлітків і щось розповідав. Із цієї розповіді мені вдалося почути лише одну фразу, яка вразила в самісіньке серце: “Оце, хлопці, оце як кончилась война, оце я ще тверезим не був!..”

 Ми були приречені на знайомство. Виявилось, що квартири наші розташовувались в одному під’їзді, моя – на восьмому поверсі, а дяді Міши – на третьому.

Мав дядя Міша один недолік, одну всеперемагаючу пристрасть, і саме з цією пристрастю пов’язані у нього довгі низки різноманітних пригод і недоречностей.

Його дружина тьотя Маня покірно несла свій хрест, хоча не раз зізнавалася, шо “паразіт” змарнував їй усе життя.

– Ти мене до строку в могилу зведеш! – часто кричала вона на дядю Мішу.

Дядя Міша їй не вірив:

– Хто хворів – баба, хто помер – дід, – любив повторювати він.

Незважаючи на постійні сварки і конфлікти, викликані, так би мовити, “нестриманістю” дяді Міши, прожили вони у шлюбі п’ятдесят років.

– Пити – пив, –  зізнавався дядя Міша, – але жінці своїй ні разу не ізмінив! Ні разу! Бо такої женщини, як моя Маня, не було, нема і… не дай Боже…

Про своє знайомство з майбутньою дружиною він розповідав так:

– Я після армії першим хлопцем був на селі. Шо красюк, то вже красюк.

– „Красюк”, бо щось красили? – сміючись, запитую я.

Дядя Міша крутить пальцем біля скроні.

– „Красюк”, бо красівий! Шоб ти знав, я раніше справді був молодий і красівий. Це вже зараз – тілько красівий… Представ собі, шия така, як у бика… хвіст. Грудь – колесом… передавлена.

Раз прийшов на танці, а там Манька аж зі спідниці вискакує і каблуки собі відбиває… Вона тільки школу кінчила, зовсім соплістка, але вже сама пригласила мене на вальс. Ну а я її після танців додому провів…

Вернувся і думаю: настояща видра ця Манька – ні кожи, ні рожи,  а як до пацана приклеїлась… Потім сам на себе в дзеркало подививсь і заспокоївся: ця Манька зовсім непогана дівка…

…У дяді Міши і тьоті Мані – троє дітей і п’ятеро онуків. Усі діти отримали освіту і розлетілись, хто куди. Але батьків не забували. Постійно підкидали їм на виховання онуків.

Своїми дітьми дядя Міша по-особливому пишався. Коли заходила про них мова, він обов’язково казав: “Розумні діти – розумний тато, дурні діти – дурна мама!”

Із дядьою Мішою ми зустрічалися майже щодня, але минуло багато часу, перш ніж я наважився розповісти про нього на одному із своїх концертів. Публіці настільки сподобався цей персонаж, що вже під час наступних виступів вона  почала вимагати чогось новенького від мого несподіваного героя. Я змушений був ще уважніше ставитися до пригод свого сусіда і навіть записувати “історичні” моменти його багатої біографії.

У часи Михайла Горбачова мені не дуже тактовно натякали на те, що потрібно було б поміняти моєму персонажу ім’я. Але я категорично відмовився це зробити. Надто вже відомим у місті був мій сусід.

Дивовижно, але у нашому районі до сьогодні рідко яке весілля чи поминки відбуваються без дяді Міши. Він якимось неймовірним чином ледве не першим дізнається про масові застілля і відвідує їх зі завидною регулярністю. Наче це його найголовніший обов’язок. А коли випадково хтось забуває запросити дядю Мішу до гурту, він заходить у двір чи стукає у двері квартири і скромно запитує:

– Скажіть, я у вас часом свого кашкета не забув?

Кашкет – постійний атрибут Мішиної екіпіровки.

Навіть у найспекотніші дні він ходить у тісному “блинці” з невеличким “черенком“ зверху. Цей черенок дядя Міша називає “грамовідводом”. З настанням зимових холодів кашкет з грамовідводом змінює тепла шапка-вушанка.

Якось, перед новорічними святами, визираю у вікно і бачу, як дядя Міша, одягнений у ватні штани, “кухвайку”, валянки та у шапку зі зав’язаними під підборіддям “вухами”, блукає по двору. На вулиці мороз і вітер, а він чомусь не йде до квартири. Ходить годину, другу…

Наступного дня погода не поліпшилася. Знову холод, сніг… Я вибігаю з під’їзду, щоб викинути сміття, і бачу, що дядя Міша знову з’являється у дворі у тих самих валянках, ватних штанах, “кухвайці”, але вже… без шапки.

– Дядя Міша, чого це ви без шапки?

– Та ну її, ту шапку!..

– Що сталося?

– Та ну її, викинув…

– Навіщо?

– Хлопці вчора на сто грам кликали, а я не почув!

Наскільки мені відомо, за свій довгий вік дядя Міша змінив безліч професій. У нього справді “золоті руки”, але голова…

Останні кілька років він працював “нічним дирехтором” на якійсь невеличкій фабриці на околиці міста. Якось жінки, котрі першими приходили на вранішню зміну і часто знаходили дядю Мішу під теплою батареєю “в стані невагомості”, вирішили пожартувати над ним. Вони наклали на його обличчя своєрідний “грим”: намалювали сажею щоки, червоною губною помадою розтягли рота аж до вух, наклеїли зроблені з паклі вії, разів у десять більші, ніж у корови, а на лобі великими буквами написали англійське слово “love”.

Нічого не підозрюючи, дядя Міша вирушив додому. Звичайно, у такому вигляді в тролейбус його не впустили, і він, ображений на все і всіх, змушений був іти додому пішки майже через усе місто. Кажуть, що на одному з вуличних перехресть інспектор ДАІ, побачивши мого сусіда, ковтнув свистка…

Наступного дня протверезівший дядя Міша пильно подивився на себе у дзеркало і запитав у тьоті Мані:

– Глянь на мене внімательно… Правда, в мені є шось божественне?

Тьотя Маня від несподіванки до крові прикусила язика.

– Ти мені на чорта схожий!

Дядя Міша сердито махнув рукою:

– Я знаю, є в мені шось божественне…

– Звідки ти це взяв?

– Звідки? Учора заходжу в тролейбус, а жіночки побачили мене та як закричать: “Боже, куди ти прешся!”

На жаль, історія з “гримуванням” дійшла до начальства, і дядю Мішу звільнили з посади. Роздратований, він прийшов у відділ кадрів забрати свою трудову книжку:

– От скажіть, за шо мене уволили, за шо? Ви подивіться, у мене одні благодарності в цьому… в зберкнижці…

Завідуюча відділом кадрів, скромна, ввічлива жінка йому заспокійливо відповіла:

– Ніхто б  вас не звільняв, якби ви не були таким любителем випити.

У дяді Міши очі загорілися. Від образи він навіть побілів:

– Це хто любитель?! Я любитель?! Та щоб ви знали, я – професінал!!!

Мені не раз доводилося бачити, як цей “професінал” повертається додому. Ліфтом він ніколи не їздить. Боїться. Тому з величезними труднощами піднімається на свій третій поверх пішки. Дверей власної квартири побачити дядя Міша уже не може. Довго-довго обмацує стіни, а потім кричить:

– Маня! Ти куди мені двері діла!?

– Це я діла?! – кричить із-за дверей тьотя Маня.

– А хто ж…

– Ти знов, мабуть, напився так, що додому сусіди принесли!

Дядя Міша з обуренням і образою відповідає:

– Ти шо!.. Сьодні дойшов собственноручно!

Якось він майже дві доби не з’являвся вдома. Тьотя Маня не спала ніч, підняла на ноги сусідів, родичів, лікарів, міліціонерів… Але знайти дядю Мішу не зміг ніхто. Опівдні, нарешті, він з’явився сам. Майже тверезий. Перш за все тихенько постукав у двері, а коли дружина їх прочинила, прикрив голову обома руками і закричав:

– Маня, послухай! Тіко не бий…

Зрозумівши, що знесилена тьотя Маня бити його не збирається, дядя Міша продовжив:

– Я вже вчора був пошті прийшов. Дивлюся, асфальт тако піднімається, піднімається і трах мене по морді! З усієї сили!

Сусід розчепіреними пальцями ляснув себе по обличчю.

– Маня, повір: я так всю ніч і проспав… Стоячи!..

Наступного дня вранці він ледве не на колінах канючив у дружини гроші, щоб похмелитись. Тьотя Маня, коли гнівається, ніколи не йде на поступки:

– Навіть не проси. Після вчорашнього – ти для мене вмер!

– То дай хоч пару копійок на похорон… – дядя Міша благально склав руки…

Знаючи пристрасть мого сусіда, чоловіки часто намагаються його розіграти.

– Дядя Міша, здрастуйте! –  спиняють вони його у під’їзді.

– Здрастуйте… А це хто тут?..

– Це ми.

– А, це ви… А хто ви?

– Та яка різниця, дядя Міша, горілки хочете?

– Нє, сьодні вже не хочу…

– А будете?

– Канєшно!!!

Дядя Міша володіє дивовижним, найкоротшим у світі тостом. Тостом, в якому немає жодного слова. Він промовляється лише одним коротким видихом.

Бере дядя Міша в руку чарку, складає губи у трубочку: “Х-х-х!..”

І одразу стає зрозуміло, що присутнім висловлюють найщиріші побажання. Як говориться, де є почуття, там слів не треба…

Має дядя Міша й улюблені примовки. Наприклад, перед початком “процесу” він часто повторює: “Ніщо так не скорочує життя людини, як ожиданіє першої чарки!”, або “Коли п’єш, знай міру, щоб не випить менше!” Друга чарка у нього завжди “за друга”, третю він піднімає “за любов” і всіх до цього тосту запрошує “присовокуплятись”. А ще дядя Міша не без підстав вважає, що сіль і цукор – це білі вороги, а долар, ліс та горілка – зелені друзі!

Я мрію згодом створити своєрідний тлумачний словник від дяді Міши. Він, наприклад, ліфт називає “ліфчиком”, швидку допомогу – “медленою помощю”, а довідавшись, що за публікацію коротких історій про його пригоди у тижневику “Веселі вісті” мені прислали гонорар, Міша попросив:

–Ти, сусєд, зі мною цим… як його… цією “гонореєю” поділись…

Тьотя Маня позбавила чоловіка права мати кишенькові гроші. Навіть пенсію дяді Міши поштарка вручає “лічно в руки” Мані. Але він завжди знаходить свіжу копійку. Бо вміє чудово ремонтувати взуття, столярити, класти цеглу… Його часто кличуть на допомогу, просять полагодити якісь дрібні речі.

Правда, бувають періоди, коли немає підробітку. Але й тоді дядя Міша особливо не сумує. Він – постійний клієнт кіоску, де приймають тару. Тут його знають, як облупленого. Йому не потрібно навіть у черзі стояти. Хтось із прийомщиків одразу кличе його до стійки.

Але нещодавно трапилось несподіване. Дядя Міша з господарською сумкою в руках довго тупав біля дверей кіоску. Нарешті, він дочекався, поки приміщення  залишив останній відвідувач, і з надзвичайно заклопотаним виглядом підійшов до приймальника.

– Скажіть, ви посуду принімаєте?

Приймальник ледве не втратив мову.

– Звичайно, приймаємо.

Дядя Міша рішуче поліз до своєї сумки…

– Тоді прийміть у мене шість тарілочок, шість чашечок і дві ложечки…

Цей випадок, швидше, виняток, аніж правило. Найчастіше дядя Міша “несе в хату, а не з хати”.  Уявіть собі холодний осінній день, дрібний дощ зі снігом, а мій сусід повертається додому “на автопілоті” і лише в одному черевикові…

Я хапаю його і кричу, наче до глухого:

– Дядя Міша, ви черевика загубили!

Дядя Міша спиняється, дивиться на мене, на свої ноги і знову переводить погляд на мене…

– Шо ти кажеш?

– Ви черевика, тобто “ботінка” згубили, – наголошую я.

Дядя Міша крутить пальцем біля своєї скроні, показуючи цим, що я, очевидно, не правий…

– Ти здурів? Це я знайшов!

Треба зазначити, що мій сусід до нестями любить своїх онуків, але іноді, як каже тьотя Маня, “йому шлея під хвіст потрапляє”.

Якщо я не помиляюсь, це сталось ще у перші роки незалежності, коли ми всі були мільйонерами… Якось заходжу до дяді Міши, а він широким солдатським паском намагається відшмагати онука Сергія, який приїхав з Києва до діда у гості. Я зробив бездарну спробу припинити це “побиття немовлят”.

– Вгамуйтеся! Навіщо ви дитину б’єте!?

Дядя Міша розпалився настільки, що від нього можна було б припалювати цигарки:

– А ти б його не бив!? Ти б його, гада, вбив би!

– Хоч поясніть, за що?

– Я йому вчора на базарі купив штани. Аж за три мільйони!

Сусід витер спітнілого лоба.

– А вони на нього малі!

Пояснити логіку деяких вчинків дяді Міши неможливо. Кілька років тому до нашого під’їзду приблудилась кішка. Діти чомусь назвали її Санькою. Щиросердна тьотя Маня, нічого не підозрюючи, якось нагодувала приблуду, і з тих пір Санька часто очікує на неї біля дверей квартири, іноді без запрошення забігає до кімнат. Дядя Міша Саньку ненавидить. Санька відповідає йому взаємністю. Між ними постійно точиться війна. І перемога у ній частіше за Санькою. Як правило, вона вибирає для своєї негідної помсти Мішине взуття…

Одного разу до нас прийшла заплакана тьотя Маня і сказала, що чоловік упіймав кішку і поніс… топити.

Вся наша родина, як могла, заспокоювала стару жінку. Нарешті, вона пішла.       

Години через дві я сам зайшов до квартири дяді Міши. Мені потрібні були якісь інструменти. Двері відчинила все ще стривожена тьотя Маня.

– Дядя Міша є?

– Ти знаєш, немає. Упіймав Саньку і поніс топити. Я так переживаю…

– Не переживайте, прийде.

– Прийти то прийде, але Санька вже добру годину вдома!

Мене дядя Міша поважає. Можливо, навіть по-своєму любить. І звертається він до мене по-особливому – “сусєд”. А ще він любить загадувати загадки:

– От скажи, сусєд, шо у нашеє непросте врем’я найвигідніше розводити?

Я на мить задумуюсь, бо відчуваю у цих словах якийсь підвох.

– А чого ви про це запитуєте?

– А просто так, – лукавить дядя Міша.

– Крокодилів, мабуть, –  відповідаю я невпевнено.

Дядя Міша весело сміється і стукає мене зігнутим пальцем по лобі:

– У нашеє непросте врем’я найвигідніше розводити… горілку водою!

 Змушений зізнатися, що дядя Міша має справжній дар оповідача. Його розповіді, приперчені гострими словечками, незвичними зворотами і вдало підміченими деталями, завжди викликали у мене непідробний інтерес. Окрім того, він має специфічний погляд на життя і за всіляких обставин намагається постійно перебувати в центрі подій:

– Був учора в селі на весіллі. У кума небога заміж виходила… Чесно кажучи, поганеньке весілля. Горілки мало, людей багато… Я кумові кажу: “Робіть шось. Ви ж бачите – гості уже не закусують, а просто їдять!” Молодий вранці привіз музикантів із города. Все село на них зійшлося подивитися. В драних штанах, патлаті, бородаті, страшні!.. Маратури понаставляли, митрофанів!… Гори! І шо ви думаєте, співали? Нє. Тільки тако териндять у ті митрофани: “Раз, раз, раз, раз…” Часа два добрих талдичили. Як папуги бородаті. Я не витерпів, підійшов до них та й кажу: “Хлопці, майте совість, шо ви все “разкаєте”. Заспівайте”. Так вони мене якимось “кочумаєм” обізвали. Так і сказали мені: “Ти кочумай, батя!”

 А як почали співати, то наша собачка Шарик, звиняйте, разів п’ять на забора помочилася… Не повірите, але від таких пєсєн на мені аж кухвайка завернулася! Усі коти в селі з переляку на дерева повилазили. Старі люди поглохли, ну а молодьож, правда, нічого… Танцює….

От такі зараз музиканти. До пізнього вечора гуртом вили, а потім узяли гроші і поїхали назад у город…

Досить часто я не можу зрозуміти, коли дядя Міша говорить серйозно, а коли жартує. Уявіть собі: літо, середина дня, центр міста. Зустрічаю дядю Мішу. Губи – сині, язик – чорний, зате на обличчі – посмішка.

– Що це з вашим язиком?

– А шо?

– Чорний.

– Не може бути.

– Точно.

Дядя Міша висовує язика, скошує очі, намагаючись перевірити, чи правду я кажу.

– Ви, мабуть, черницю їли чи шовковицю…

Сусід голосно сміється:

– А… Згадав… Це хлопці сьогодні случайно горілку на асфальт вилили.

Іноді ми з друзями їздимо рибалити. Варто було дяді Міші довідатись про таке наше захоплення, як він став проситись у нашу компанію:

– Сусєд, у мене і вудочки давно напоготові, і я знаю, де хробаки вкусні водяться…

Нарешті ми домовились, що вранці забираємо його із собою…

Опівночі раптово задзвонив телефон. Я здивувався, почувши у слухавці голос дяді Міши:

– Сусєд, ізвіні, я не поїду…

– Як це не поїдете!? Стільки часу морочили голову. Ми, можна сказати, із-за вас поїздку і затіяли…

– У мене уважитєльна причина!

– Яка? – роздратовано запитав я.

– Не повіриш, але Маня дозволила мені випити вдома…

Члени родини дяді Міши різними методами постійно намагаються впливати на нього, допомогти позбавитися шкідливих звичок. Та все даремно. Не допомогли ні лікарі, ні бабки-шептухи, до яких часто водила чоловіка тьотя Маня. Правда, був момент, коли дядя Міша не пив місяців три. Не пив зовсім. Навіть у рот спиртного не брав. Як бачив горілку, одразу хрестився.

Племінник тьоті Мані, який знав про їхню біду, тому що працював лікарем медвитверезника і не раз рятував дядю Мішу у скрутних ситуаціях, вирішив провести досить небезпечний експеримент. Пізнього літнього вечора він разом із колегами підкараулив дядька на тролейбусній зупинці. Міша саме випав із тролейбуса і чіплявся до перехожих із запитанням: “Жіночки, скажіть, а шо це за город?..”

Працівники медветверезника швидко запакували дядю Мішу до свого спецавтомобіля. Потрапивши у добре знайому обстановку, мій сусід спокійно заснув, а машина попрямувала… на міське кладовище.

Лікарі дали сторожу кладовища п’ять гривень і акуратно поклали дядю Мішу на свіжу могилу, завалену вінками і квітами. Попросивши сторожа наглядати, аби з дядьком не трапилось якоїсь трагічної несподіванки, племінник з товаришами поїхав на черговий виклик…

Через три години блідий і абсолютно тверезий дядя Міша із погрібальним вінком в руках залетів до квартири.

– Що сталося? – сплеснула руками вражена тьотя Маня.

Дядя Міша без слів одягнув на шию дружині вінок із траурними стрічками і надовго зачинився в туалеті. Затим, перебравшись у ванну кімнату, добрих півгодини поливав себе холодною водою…

Наступного дня вперше за багато років дядя Міша прийшов додому тверезим…

Так тривало ще місяців зо три. Аж поки легковажна дружина племінника не розповіла дядькові, як жорстоко його розіграли.

Дядя Міша вилаявся, сказав, що проклинає племінника, і в той же вечір напився до нестями.

Усе швидко повернулося “на круги своя”.

– Коли будеш мене ховати, – говорить Міша тьоті Мані, – не забудь покласти в труну пляшку горілки, пачку цигарок і коробку сірників.

– Сірники тобі не пригодяться, – відповідає дружина, – у пеклі вогню і без них досить.

Щодня, окрім певної дози горілки, дядя Міша випалює добрих півсотні цигарок. Тьотя Маня називає їх “беркульозними паличками”.

Знаючи моє негативне ставлення до тютюну, бідна жінка постійно просить при нагоді вплинути на Мішу і примусити його кинути палити.

Під час нашої чергової зустрічі, коли дядя Міша зробив довгу перерву для свого надривного кашлю, я з серйозним виглядом звернувся до нього:

– Розкажіть мені, скільки років ви палите?

– Я палю? Де палю? Нічого не палю! – відповів він і пожовтілими від тютюну пальцями став розминати нову цигарку.

Мені стало зрозуміло, що дядя Міша неправильно зрозумів значення слова ”палити”, і я поставив запитання по-іншому:

– Курите ви що?

– А… Я куру “Ватру”. Зараз усігда куру “Ватру”. Правда, в молодості курив “Шахтьорські”.

– Ви знаєте, що одна пачка “Ватри” містить у собі стільки нікотину, що можна вбити коня!

Дядя Міша закашлявся…

Я легенько стукнув його кулаком по спині.

– А ти, сусєд, не брешеш? Невже коня?.. От бідна скотина…

Він на мить замислився, а потім рішуче сказав:

– Якщо чесно, то так йому і треба! Хай не курить!

По-моєму, єдина людина, яка може мати вплив на дядю Мішу, – це його дружина Марія Макарівна, або просто тьотя Маня. Усе життя вона працювала нянею у дитячому садочку. Тому, мабуть, і до чоловіка ставилася з особливою турботою, як до малої дитини. Хоча подяки чи вдячності за турботу чекати від нього було даремно.

У будь-яку пору року, щосуботи, тьотя Маня примушує Мішу виходити на “трепанацію”. Той покірно складає килими, килимки та покривала і виносить їх у двір тріпати і вибивати. Приємно спостерігати, як вправно він орудує замашною вибивалкою, зробленою власними руками із “різнокаліберного” дроту.

Іноді я складаю компанію дяді Міші.

Якось він з’явився на “трепанації” у червоних спортивних штанях з широкими зеленими лампасами і у чорній майці з глибоким декольте. І тут я побачив на грудях у нього два великі шрами.

 – Ого! Звідки у вас ці відмітини?

Дядя Міша невдоволено засопів і прикрив шрами рукою.

– Серйозно, звідки? Невже на війні були?

Він пильно подивився на мене, роздумуючи, можна чи не можна довіряти мені таємницю, а потім, зітхнувши, сказав:

– Яка там война! Це я в дєтстві колись так хліб різав…

У теплу весняну пору сусідки часто збираються на широкій лавці перед входом до під’їзду  і уважно слухають тьотю Маню. В порівнянні з нею, мабуть, кожна жінка має право вважати себе щасливою.

– Що ти зробиш, коли його Господь тягне за руку, а нечистий – за обидві ноги?.. Іноді думаю, чого ж я саме його вибрала! – бідкається Маня. – Скільки женихів було, а мені наче повилазило…

– Бо, видно, полюбила, – зітхнула одна із сусідок.

– Мабуть… – погодилась тьотя Маня. – Ми ж колись у молодості хіба могли собі дозволити вийти заміж не по любові… Це зараз…

– Да… Любов зла, полюбиш і козла, – вставила сусідка.

– А ось і мій… козел іде, – гірко пожартувала тьотя Маня, бо саме в цей момент біля під’їзду з’явився дядя Міша.

На щастя, останніх слів своєї дружини він не чув.

– Привіт, дєвочки, – весело сказав Міша.

– Здоров, чорнобров, брови, як сметана, –  за всіх відповіла Маня. – І де це ти був, що такий веселий?

– До товариша забігав, у нього сьогодні день рождєнія…

– Тобі все одно, де пити: на похороні чи на дні народження…

– Бачу, сьогодні ти не з тої ноги встала, – образився дядя Міша. – Чіпляєшся, як реп’ях до штанів.

– Про чужий день народження ти пам’ятаєш, а мій коли, знаєш?

Дядя Міша наморщив лоба.

– Канєшно знаю. Через три дні.

– Ти диви, – здивувалися сусідки, – справді знає!

– Ну, раз так, – рішуче промовила тьотя Маня, – тоді зроби мені подарунок.

– Який подарунок? І головне, за шо? Ти ж вчора всі гроші у мене забрала. Я навіть сигарети у людей стрєляю…

– Ти зробиш мені найкращий подарунок, якщо будеш у цей день тверезий.

Після цих слів очі у дяді Міши наповнилися сльозами… Він благально склав руки:

– Маня, у тебе ж не кругла дата….

Видно, у минулі роки ці двоє давно не молодих людей відчували один до одного світлі почуття, відголосок яких надовго залишився в їхньому серці. Чули б ви, як тьотя Маня картає дядю Мішу за пияцтво, або як дядя Міша насміхається над її огрядністю!

З роками тьотя Маня справді прибавила у вазі, а дядя Міша, як і в молодості, залишився “худий, наче драбина”.

– Сусід Максим, шо в магазині “Одяг” працює, сьогодні мені розказував, – починає дядя Міша, – приходить до них у відділ жінка і каже: “Я б хотіла побачити купальник, який би мені підійшов”… А Максим глянув на неї і відповідає: “ Я б тоже хотів побачити такий купальник!”

Дядя Міша голосно сміється, демонструючи усю красу своїх почорнілих зубів.

Тьотя Маня жартома штовхає його у спину, і він стрімголов летить через усю кімнату в коридор.

– Знайшов над чим сміятись. Знай, “худобино”: доки гладкий схудне, худий здохне!

На канікулах середній онук Ігор звернувся до діда за допомогою. Міша швидко підсів до нього за письмовий стіл:

– Какі проблєми?

– Дєда, допоможи мені описати людську фігуру.

– А це тобі навіщо?

– У школі дали таке завдання на канікули.

– Ясно… А кого ж ти будеш описувати?

Ігор задумався.

– Не знаю. Може, тебе?

Дядя Міша замахав руками.

– Ти шо, мене не можна… Давай краще опишемо фігуру баби Мані. Її легко описувати. Поставимо велику кляксу – і буде точна копія!

Дядя Міша дуже любить ходити на базар за покупками. І хоча тьотя Маня не часто довіряє йому гроші, ніхто краще, ніж він, не вибере м’яса для шашликів, ніхто не знайде смачнішої картоплі. А оселедці, які приносить Міша з базару, завжди відрізняються особливим смаком. Причому рибу і м’ясо від вибирає за чисто зовнішніми ознаками. І ніколи не помиляється!

– Зважте мені кіло отих “начальственних” оселедців…

– Яких? – дивується продавець.

– Отих “начальственних”, або, якщо хочете, “руководящих”…

– А звідки я знаю, де тут “начальственні” і “руководящі”…

– Це зразу видно, – сміється сусід, – усі вони без голів!

…Час бере своє. З роками дядя Міша стає поміркованішим і навіть стриманішим щодо алкоголю:

– Чим більше лєт, тим доза менше, – іноді говорить він, заперечливо хитаючи головою і нерішуче накриваючи широчезною долонею чарку.

Якось, спостерігаючи за ним, я пригадав слова, що говорив один із літературних персонажів про знаменитого шолохівського діда Щукаря: “А не дай Бог, помре старий, і як нудно стане на хуторі”.

На щастя, мій сусід помирати не збирається.

У день свого сімдесятиліття він чи не вперше у житті сходив до перукарні. Повернувся додому радісний, надушений дорогим одеколоном… Сидів за святковим столом чисто виголений, усміхнений, в новому світлому костюмі… У цей день ніхто не дав би йому його віку.

– Дурні, хто спішить на той світ, – хитро мружить очі Міша. – Ви тільки подумайте, він же вщерть переповнений…

Дехто, справді, одразу починає задумуватися над цими словами, але мій сусід не любить, коли за столом мовчать:

– Ну, – заохочує він нас усіх, – дай, Боже, все, що людям гоже, а що негоже – не давай, Боже!

І швидко підносить до губ повну чарку…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КОСМОНАВТ

Оповідання

 

Талюнька спочатку довго дивилася на хмари, а потім рішуче мовила:

– Дощу сьогодні не буде! Розводь свою бурду.

– Куди його поспішати у вихідний день, – ліниво потягнувся Микола. – Хай хоч роса зійде…

– Ото Бог чоловіка дав. Завжди шукає собі таку роботу, щоб ніякої роботи.

Талюнька підперла кулаками могутні стегна:

– Поки ти на город доїдеш, жуки усю картоплю з’їдять! Збирайся швидше!

Великі груди жінки погрозливо гойднулись.

Микола повільно піднявся з дерев’яної лавки під яблунею, обтріпав штани і почовгав до комори.

Хвилин двадцять він голосно дзвенів усіляким залізяччям, поки не витяг із комори іржавий балон зі шлейками і тонкий розпилювач.

Затим у літній кухні Микола довго грів воду і розколочував у ній “бурду” – зелений порошок, який головний агроном колгоспу  привіз йому аж із області. За словами агронома, один лише запах цього порошку убиває жуків наповал.

Талюнька, закусивши губи, спостерігала за повільними діями чоловіка.

Нарешті Микола залив приготовлений розчин у балон і міцно закрутив кришкою.

– Годиться! Благослови, жінко!

– Нарешті! Буду помирати, обов’язково тебе за смертю пошлю. Тоді точно ще один вік проживу…

Талюнька винесла з хати червону жіночу хустку і засунула її до кишені Миколиних штанів:

– Візьми…

Микола злякано відступив на крок:

– А це ж навіщо?

– Знаю я тебе! Куди не підеш, скрізь за тобою золоті верби ростуть…

– До чого тут ця хустка?..

– Рота собі зав’яжеш. Хто його знає, що то за бурда. Може, надихаєшся, а потім наркоманатом станеш…

– Не наркоманатом, а наркоманом, – поправив дружину Микола. – Не стану. Мені ж не п’ятнадцять років…

Микола закріпив залізний балон на багажнику велосипеда, прив’язав до рами розпилювач і натиснув на педалі.

Дорога була неблизька. Їхати потрібно кілометрів сім, у сусіднє село.

Там у них  з Талюнькою були залишені у спадок покійною тещею підсліпувата хата і тридцять соток городу.

Сонце уже не припікало, а по-справжньому пекло. Спітнілий і розморений спекою Микола трусився по розбитій бруківці, тихо лаючись на кожній вибоїні. 

Приїхав на тещин город аж у полудень.

Зістрибнув з велосипеда, зняв залізний балон, прикрутив до нього розпилювач, але кропити картоплю не став. Вирішив спочатку подивитись, як там справи з жуками.

Картопля тонкими зеленими смугами тягнулася до самісінької річки. Жуків було небагато.

Микола зрадів, що зможе швидко вправитись. Уже хотів повертатися до залишеного на сонці балона, як раптом з берега хтось покликав його.

Спустившись ближче до річки, Микола побачив маленького лисого чоловічка, який сидів на дерев’яному ослінчику поруч із встромленими в землю вудочками. Це був колишній директор місцевої школи Сергій Гнатович Мордас, на прізвисько Лице-с.

– Здоровенькі були! – привітався Микола.

– І вам тим самим кінцем по тому ж місцю, – чемно відповів Мордас. – Не пригостите цигаркою, бо мої закінчились?  

– Куріть на здоров’я! – Микола простягнув колишньому директору зім’яту пачку.

Мордас витягнув цигарку, клацнув запальничкою і смачно затягнувся.

– Клює? – поцікавився Микола.

– Та де там.

Мордас випустив носом сивий дим.

– Є такий анекдот: сидить рибалка на березі. Спека. Не клює. Підпливає до нього крокодил: “Що, спека? Що, не клює?”  “Спека, – відповідає рибалка, – не клює”… Крокодил тоді й каже: “То, може, скупаєшся…”       

Микола анекдот не зрозумів:

– Я не проти і з вудочками посидіти, і скупатися, але робота чекає.

– Будете тещину територію від американської  агресії визволять, – здогадався директор.

– Ви вгадали – з вас півлітра! – невесело всміхнувсь Микола.

– А можна у вас ще курятини попросити?

– Чого попросити?

– Курятини… Тобто цигарку… Краще дві…

– А… – Микола знову простягнув пачку.

Мордас заклав за кожне вухо по цигарці.

– Дякую! Виручили… Є такий анекдот: помирає теща і просить зятя: “Сину, дай води!” А зять наливає склянку горілки, протягує тещі і каже: “Нє, мамо… На коня!”

На цей раз Микола зрозумів анекдот і хотів було сміятись, але, згадавши про некроплену картоплю, швидко зігнав усмішку з обличчя і попрощався з колишнім директором.

Спека не спадала.

Микола зав’язав Талюньчиною хусткою рота, підійшов до розпеченого на сонці балона, спритно почепив його на плечі і відкрутив краник розпилювача…

Несподівано за спиною у Миколи почулося дивне шипіння, а потім пролунав справжній вибух.

Дно залізного балона зі свистом вилетіло, гаряча зелена  рідина полилася на Миколині сідниці. Самого Миколу невідома сила підняла вгору майже  на два метри. Якусь мить він завис у повітрі, але потім зі страшенним криком зарився головою у картоплю. Із бадилля залишилися стирчати лише його ноги у стоптаних кедах.

Першим на крик з вудочками в руках прибіг колишній директор школи Мордас. Побачивши скалічений іржавий балон і покрите зеленою піною нерухоме Миколине тіло, Мордас підняв такий лемент, що скоро на городі зібралося мало не все село.

Місцевий фельдшер складним ножем перерізав лямки і відкинув убік злощасний балон, потім перевернув Миколу горілиць.

– Господи милосердний! – перехрестився Мордас, – уже кров горлом пішла…

– Не панікуйте! – прикрикнув на колишнього директора фельдшер. – У нього просто рот червоною хусткою зав’язаний…

Через декілька хвилин Микола прийшов до тями.

– Наче у космосі побував, – ледве вимовив він пересохлими губами.

– Важко сказати, що вас так угору кинуло. Можливо, переляк, викликаний раптовим вибухом, а, можливо, справжній реактивний ефект…

– Те, що вас у космос занесло, то дрібниця… Головне, що ви щасливо “прибараболились”, – пожартував хтось. 

Юрба  засміялась і повільно стала розходитись.

– Я б вам порадив піднятись і знайти собі інший одяг, – тихо сказав фельдшер, – у балоні ж не вода була, а, мабуть, якась хімічна речовина…

Згадавши про зелену бурду, яку він сам налив у старий балон, Микола прожогом побіг до річки і прямо в одязі кинувся у воду.

– Ну, все, – пробурчав Мордас, – тепер у нашій річці уже ніхто рибалити не зможе. Уся риба потруїлась…

Микола довго викисав у воді, потім вийшов на берег, зняв із себе мокрий одяг, ретельно викрутив його і розвісив сушитися на  гнучких вербових гілках.

Додому поїхав у сутінках. Щоб менше людей бачило.

Хвилювало тільки одне: як розповісти Талюньці про його пригоду?

Дружина зустріла його на подвір’ї:

– Де тебе носило, горе моє?! Я всі очі видивилась…

– А то ти не знаєш де…

– Чого ж так довго?

– Так вийшло…

– Хоч усе зробив?

– Не все…

– Я так і знала!

Талюнька насупила брови і суворо запитала:

– Чому?

– Балон зіпсувався…

– А відремонтувати ти не міг?!

– Значить, не міг…

– Завтра ж позичиш балон у кума і покропиш усю картоплю! Зрозумів?

Микола скривився, але одразу ж покірно кивнув головою.

– Мий руки та йди на кухню. Вечеря вже на столі.

Микола зітхнув і пішов мити руки.

Повечерявши,  він усівся біля телевізора.

Талюнька прибрала зі стола, вимила посуд, потім довго плескалась у ванній.

Підійшла до Миколи свіжа, розпашіла, усміхнена…

Він щосили намагався не дивитися на дружину.

– З тобою все гаразд? Ти сам на себе не схожий, сидиш, наче у воду опущений…

– Усе добре… – сказав Микола, не повертаючи голови.

– Тоді підійди до мене… Ну… Підійди… космонавт мій нещасний…

Микола в розпачі підвівся з місця, а Талюнька  притисла його до своїх грудей і гаряче поцілувала в губи…