ПРО СЕБЕ І НЕ ТІЛЬКИ…

Усі ми – родом із дитинства.

Родом із дитинства і наші найперші спогади…

Мій батько під час Великої Вітчизняної війни був важко поранений, мабуть, тому після демобілізації обрав професію медика. Мама мала музичний талант і у 1941 році в окупованому німцями Житомирі навіть успішно здала екзамени до музичного училища, але на навчання не пішла: боялась, що її, як і старшу сестру Євгенію, поженуть до Німеччини на примусові роботи. У 1946 році мама закінчила фармацевтичне училище і за направленням приїхала у село Нову Романівку Новоград-Волинського району на Житомирщині. Там вона зустрілася з батьком, який також прибув у Нову Романівку на роботу. Через рік двоє молодих людей побралися і переїхали у невеличкий районний центр Вчорайше…

Світ я побачив на Спаса. Саме у цей святковий день 19 серпня 1954 року мені пощастило народитись. У нашій сім’ї любили робити подарунки на дні народження: старший брат Борис народився в один день із мамою, а я – в один день із батьком. За легендою, 19 серпня також з’явився на світ мій прадід, про якого нам було відомо лише те, що звали його Сільвестр. Взагалі ця дата – 19 серпня – має для нашого роду певне магічне значення. Наприклад, моя дочка Ірина, за усіма законами фізіології, також мала народитися саме у цей день, але поспішила і зробила це на 19 днів раніше…

Батьки керували Вчорайшенською районною аптекою. Колись Вчорайше дійсно було районним центром, а ще раніше (у 20-х роках 20 століття) тут працював учителем Максим Рильський. Жив великий поет на квартирі у родині Середюків. Згодом Михайло Середюк та його дружина Вілія по черзі хрестили мого старшого брата та мене.

Час від часу Рильський навідував місця, де пройшла його юність, бував у моїх хрещених батьків Середюків, очевидно, заходив і до нас. Мама розповідала, що поет любив бавитися з Борисом, а мене (я на п’ять років молодший брата) навіть носив на руках. Мабуть, цей факт і визначив нашу подальшу долю: Борис сьогодні – заслужений журналіст України, головний редактор солідної газети, я у 1991 році також отримав почесне звання заслуженого працівника культури України, як значилось у державному указі, “за заслуги у розвитку української радянської культури та високий професіоналізм”. (Спочатку подумалось, може прибрати слово “радянської”, але я не звик із пісні слова викидати)…

Мій перший “великий” успіх пов’язаний з маленькою сценою у дитячому садочку селища Теофіполя на Хмельниччині, куди батьків перевели після ліквідації Вчорайшенського району. Під час дитячого новорічного ранку я без запинки прочитав напам’ять довжелезний вступ до поеми Олександра Пушкіна “Руслан і Людмила”. Вражений дід Мороз (я не одразу здогадався, що це була переодягнена вихователька) поцілував мене і тричі підкинув до стелі, а глядачі довго-довго аплодували…

За кілька тижнів до переїзду в Теофіполь у нас з Борисом з’явилась сестричка Лариса. Після двох хлопців – “анцибеїв і урвителів” – мама подарувала батькові довгоочікувану дочку. Лариса любила спати на відкритому повітрі, тому мама і бабуся в теплі дні часто виставляли її колиску у двір під високе дерево, де були тінь і затишок. Якось мене попросили наглядати за сестричкою. Я посидів біля колиски з чверть години, потім вискочив на вулицю, почав зупиняти перехожих і запрошувати їх подивитись, яка у мене гарна молодша сестричка…

Наша родина складалась із шести осіб – трьох дорослих та трьох дітей. Потрібно сказати, що з моменту народження старшого брата, який у ранньому дитинстві тяжко хворів, з нами жила мамина мама – бабуся Ганна. Вона не вміла ні писати, ні читати, але ми, діти, зобов’язані їй не менше, ніж батькам.

Чоловік бабусі Ганни – наш дід Наум Артемчук – загинув на фронті у 1943 році. Саму Ганну в роки окупації  було важко поранено за те, що не вміла коритися злу. Бабуся стала нашим першим університетом. У неї були свої погляди на виховання, своя система заохочень і покарань. Її найстрашніше покарання – “шльопанці” (три обов’язкових удари по м’якому місцю), а найбільшою нагородою для себе ми вважали казку, яку вона розповідала на ніч…

Бабуся  примусила батьків охрестити нас. Батько не був комуністом, але займав керівну посаду, і якби про це у ті часи довідались, йому було б непереливки… Але бабуся Ганна наполягала, і батько погодився. Наприкинці серпня 1958 року Михайло Середюк на своїй “літучці” (грузовик з дерев’яною будкою в кузові) привіз усіх нас в Крилівку – рідне село батька. Вранці мама одягнула мене у святковий одяг і дуже просила не забруднитись. Я ж не втерпів і поліз на розлогу шовковицю… Через годину, вгледівши мене, бабуся сплеснула руками, а батько схопив широкий офіцерський пасок. Руки, губи, язик, щоки і навіть лоб були чорними від соку стиглої шовковиці. Мене терли содою, мили милом, але це не допомогло…

Опівдні у нас на подвір’ї з’явився піп. Він приїхав на велосипеді, ряса у нього була закотана до пояса, з під ряси виглядали широкі світські штани, причому одна штанина була стягнена великою дерев’яною прищепкою, щоб штанина не потрапила під велосипедний цеп.

Я першим вибіг на звук велосипедного дзвоника. Не можу сказати, що зустріч зі мною подарувала попові приємні хвилини. Він спочатку навіть навідріз відмовився хрестити “маленьке чортеня”, але бабуся рішуче сказала, що священики, перш за все, повинна турбувати душа людини, а не на її зовнішність… Батюшка поморщився, але промовчав. Нас благополучно охрестили…

Бабуся Ганна учила житейській мудрості, була щедрою і разом з тим вимогливою, не давала проростати в нас ліні і зазнайству. Любов до праці і повага до людей праці були основними в її характері. Від неї ми вперше почули страшну правду про розкуркулення, про голод в Україні, а її своєрідні уроки моралі і людяності збереглися у серці назавжди. Пригадую, як у ранньому дитинстві я відмовився доїсти уже надкушений мною шматок хліба. Бабуся з докором подивилася на мене і сказала, що від тепер цей хліб буде постійно бігати за мною. Я не повірив, але дійсно, де б не був, що б не робив, щохвилини натикався  на свій надкушений шматок. Навіть коли прокинувся після денного сну, побачив його поруч на подушці. Озирнувшись, чи бува хтось не бачить, я швидко вхопив шматок і кинув його до рота…

Не знаю, добре це, чи ні, але й до сьогоднішнього дня я можу недоїсти будь-яку найсмачнішу страву, але ніколи не залишаю після себе надкушеного шматка хліба.

Бабуся прожила з нами до 75 років, а коли померла, ми з братом несли її труну до самого кладовища. Нас просили не порушувати давнього звичаю – родичі не повинні нести гроб, – але Борис обірвав усі розмови: ”Бабця стільки років носила нас на руках, що не буде ніякого гріха, якщо внуки на руках понесуть її до місця останнього спочинку”.

Улюблена приказка бабусі Ганни: “Повний колос донизу гнеться, а порожній колос доверху пнеться” і нині залишається моїм головним життєвим правилом.

…У Теофіполі я пішов до школи. І як тільки навчився читати, одразу став книголюбом. За місцем проживання. Районна бібліотека була у п’яти метрах від нашого дому… Почерпнуте мною із книг часто разюче не відповідало дійсності, я починав розуміти, що в реальному житті не завжди торжествує справедливість. Одного разу, повертаючись зі школи, побачив біля дверей продуктового магазину величезну чергу за хлібом і сказав те, що чув від батька: “Скільки років, як закінчилась війна, а хліб і досі по картках видають”.

Із черги вискочила якась висока худа блондинка і стала боляче викручувати моє вухо:

  • Людоньки, – кричала вона, – слухайте, що син комуніста говорить!..

Наступного дня батька кудись викликали. Він повернувся додому стривожений і злий. Завів мене в окрему кімнату і тихо сказав: “Запам’ятай, сину, язик людині дано для того, щоб вона приховувала свої думки. Зрозумів?”

Я не зрозумів, але кивнув головою.

А батько замість того, щоб вліпити мені “шльопанець”, міцно притис до себе…

Чесно кажучи, із-за мене батька викликали не раз. Вперше це трапилось ще у дитячому садочку. Виявляється, я навчив усіх хлопців зі своєї і сусідніх груп пісням… з ненормативною лексикою. Перебування в компанії старшого брата не минулося безслідно. Іще не розуміючи змісту багатьох слів, я легко запам’ятав пісні, що нишком співали старші підлітки під час походів у ліс чи на рибалку. Пісні з моїх вуст швидко перейняли уже мої однолітки, і скоро весь дитячий садок весело співав “Гоп со смиком” і “Родила мама Зиночку”, “Ходил я по бульвару, нашел я финский нож” і “В один английский порт ворвался теплоход”… Повірте, я й досі не забув цих пісень, як не забув, яку екзекуцію влаштував мені батько за такий концерт…

Теофіпольську школу я відвідував лише півтора року. Боротьба Микити Хрущова за “укрупнення районів” продовжувалася. Державний указ відмінив існування Теофіпольського району, і батьки, як керівники районного масштабу, знову змушені були переїхати…

Останнє, що я запам’ятав із свого “теофіпольського періоду”, – це те, як нас переводили із старої школи в нову. Під нову школу віддали колишній райком партії – красиву двохповерхову будівлю з просторими кабінетами і навіть паркетною підлогою. У зв’язку з цим нас заставляли носити до школи змінне взуття. В коридорі школярі перевзувалися у легкі туфлі чи навіть кімнатні тапці і йшли на уроки…

Згодом Теофіпольський район відновили, але чи повернули приміщення райкому старим власникам, мені уже не судилось бачити, – наша родина оселилась у місті Красилові.

Боячись негативного впливу вулиці, батько одразу віддав мене до музичної школи. Я швидко став солістом хору і навіть переміг у районному конкурсі шкільної самодіяльності. Пісня, яку я виконував на конкурсі, називалась “Гайдар шагает впереди”. Акомпанував мені однокласник Володя Вознюк. Цікаво, що Володя був маленького зросту. Коли він сідав на стілець і брав у руки баян, зі сцени було видно лише його ноги, які ледь торкалися підлоги…

Чесно кажучи, мені швидко набридли гами і сольфеджіо, тому через рік я кинув заняття музикою і сам записав себе до дитячої спортивної школи на секцію легкої атлетики. Керував секцією чудовий спортивний педагог Іван Іванович Черних. За це самовільне рішення я чи не востаннє був відлупцьований батьком, який не вбачав у заняттях спортом ніякої перспективи. Я ж, навпаки, отримував від спортивних змагань насолоду і мріяв стати великим спортсменом. Певні підстави у мене для цього були, я навіть потрапив до збірної району з піонерського легкоатлетичного чотирьохборства (біг на 60 метрів, стрибки в довжину та у висоту, кидання м’ячика). Звичайно, улюбленою грою залишався також футбол. Пам’ятаючи, що воротар – це півкоманди, я вибрав собі місце у воротах…

Весною 1965 року батькові вручили медаль “За відвагу”, яка знайшла його через 22 роки після пам’ятного для нього бою. Саме тоді він був важко поранений. Якось ми мірялись з батьком силою, я схопив його за руку і жахнувся: мої пальці легко пройшли крізь тіло. Виявляється, я зачепив те місце,  куди колись вдарила німецька розривна куля. Варто було кулі схибити на якихось десять сантиметрів, і батька не було б в живих. Тоді і я не зміг би народитись…

Це було одним із найстрашніших відкриттів мого дитинства…

Наприкінці 1966 року батьки прийняли добровільне рішення повернутись назад на Житомирщину. Місцем майбутнього проживання було вибрано велике робітниче селище Червоне. Тут розташовувалися два заводи і навіть фабрично-заводське училище, а головне Червоне знаходилося у трьох кілометрах від рідного батькового села Крилівки. У Крилівці самотньо проживала старенька батькова мама, ще одна наша бабуся – Марія, яка після смерті діда Гиви (саме так перекрутили у селі ім’я Іов) навідріз відмовилась залишати рідне село. По суті, необхідність доглядати за матір’ю примусила батька піти на цей, уже останній у своєму житті переїзд.

Мушу зізнатися, що кожна моя поява у новій школі закінчувалася бійкою. Червоненська школа не була виключенням. Я відзначив свою “прописку” тут яскравою сутичкою з грозою місцевих школярів Вальком Прилуцьким на прізвисько Кощей і у перший же день з “ліхтарем” під оком потрапив до учительської…

Після цього мені ще не раз доводилося мірятись силою, але робилося це не в школі, а після уроків у старому парку неподалік від замку цукрозаводчика Терещенка.

Як любить повторювати один із моїх близьких друзів Георгій Матишнюк: посієш звичку – пожнеш характер. Незважаючи на щось спільне у назвах двох населених пунктів, після Красилова важко було звикати до Червоного. Але я звик.

У восьмому класі відбувся мій літературний дебют. На українському радіо у ті часи досить популярною була програма “Клуб фантазерів”. Слухачам розповідалося про якесь загадкове явище і пропонувалося у літературній формі пояснити причини його виникнення. Мене зацікавила розповідь про чудовисько з озера Лох-Несс, і я написав оповідання “Таємниця шотландського озера”, в якому передав власну версію появи цього дивовижного створіння. Оповідання прочитали по радіо, згодом передачу ще кілька разів повторили… У школу навіть надіслали посвідчення про те, що я став дійсним членом “Всеукраїнського клубу фантазерів”, а в районній газеті з’явилась невеличка замітка про вчителів моєї школи, які  активно розвивають у своїх учнів художнє мислення.

До речі, героїв свого першого оповідання я назвав прізвищами знаменитих англійських футболістів: Метьюз, Лоу і Райт, оскільки футбол все ще залишався захопленням №1. Соромно зізнаватися, але я навіть став чемпіоном області у змаганнях на приз клубу “Шкіряний м’яч”. Чому соромно? Тому що виступати довелось “підставним”, тобто скористуватись чужими документами, оскільки, за правилами, наша команда мала складатися з гравців, яким не більше чотирнадцяти років, а мені було вже усі п’ятнадцять. Пригадую, що грав я на турнірі під прізвищем Ворона. Правда непогане прізвище для воротаря?

Того ж літа я потрапив на відпочинок до табору комсомольського активу. Безліч моментів нашого веселого і безтурботного табірного життя збереглися в пам’яті, але чи не найяскравіше враження залишив у мене матч, який зіграли між собою збірна команда нашого табору і збірна команда військової частини, що розташовувалась неподалік. Уявіть собі, школярі, посилені лише фізруком, виграли у військових з рахунком 3 : 1!

Я стояв у воротах. Не можу і досі пояснити, яким чином мені вдавалося відбивати усі м’ячі, що летіли у мій бік. Було навіть байдуже, з якої відстані наносять удар… Знав, що все одно впіймаю м’яч.

 Публіка шаленіла. Гравці суперників не могли забити гол навіть тоді, коли виходили зі мною сам на сам. Кульмінацією гри став пенальті, який мали пробивати противники. Виконував штрафний удар кращий нападаючий військових, котрого усі називали Спартаком. Спартак ударив сильно і досить точно, але я відбив м’яч із нижнього кута воріт… На радощах публіка висипала на поле… Суддя на кілька хвилин навіть змушений був зупинити гру. Тоді вперше і востаннє в житті мене на руках високо підкидали вгору…

Правда, наприкінці матчу мені усе-таки забили гол. Це випадково зробив наш фізрук…

На вечірній лінійці улюблений комсорг табору Раїса Костюченко надала почесне право опустити прапор капітану футбольної команди, але весь табір голосно почав скандувати: “Во-ро-тар! Во-ро-тар! Во-ро-тар!”.

І я, з усієї сили намагаючись не розплескати свою радість, по-акторськи накульгуючи, пішов до флагштоку…

Цей випадок ще більше утвердив мене на думці у майбутньому пов’язати свою долю зі спортом.

Не можу не сказати про ще одну важливу зустріч. У таборі комсомольського активу я познайомився із Андрієм Гичком. З 1969 року ми жодного разу не бачились, але його вплив на мою долю важко переоцінити. Андрій чудово співав, акомпануючи собі на гітарі. Я був у захопленні від його гри, і коли повернувся додому, одразу написав йому листа, в якому попросив дати мені, як починаючому гітаристу, декілька порад.

У нас  була гітара. Її подарували старшому брату, але до занять музикою він ставився байдуже. З допомогою листів Андрія я почав освоювати цей музичний інструмент. В листах Гичко часто малював гітарний гриф, лади, ставив хрестики там, де потрібно було притискати струни…  І після року копіткої праці я уже міг на слух зіграти будь-яку пісню, підібравши до неї найпростіший акомпанемент. Тоді ж прийшло захоплення Висоцьким, Візбором, Вахнюком, Кукіним, Берковським… Звичайно, я не міг знати, що згодом доля подарує мені щастя особистого знайомства з цими блискучими авторами і виконавцями…

Останнє літо свого дитинства я зустрів фізруком у районному піонерському таборі. Саме тоді на власному досвіді мені вдалося пересвідчитися, яку чудодійну силу має мистецтво… Вечорами ми з молодими вожатими збирались у тісній піонерській кімнаті, я брав до рук гітару і починав співати. Дівчата завжди захоплено слухали, цим самим сприяючи моєму натхненню… Якось я помітив, що одна із вожатих чомусь не звертає не мене ніякої уваги, не реагує на спів і байдуже сидить, заховавши обличчя в долонях. Мене це образило: як же так, вивертаєш душу, стараєшся, а у відповідь ніякої зацікавленості… Я вирішив будь-що захопити увагу дівчини і почав співати “слізоточиву” пісню під назвою “Луната”. Але і це не допомогло. Вожата продовжувала мовчки сидіти, не відриваючи долонь від обличчя. На колінах у неї лежав томик віршів Єсєніна. Я розлютився на самого себе, невже ж не розчулю цю поетичну натуру? Прокашлявся і став виконувати нову сентиментальну історію із репертуару Валерія Ободзінського…

Раптом мій погляд упав на розгорнуту книгу, що лежала на колінах дівчини. Сторінки книги були мокрими від сліз…

У таборі я відпрацював дві літні зміни поспіль, хотів залишитися на третю, але щоденні посилені заняття спортом призвели до перенавантаження, до розриву зв’язок і серйозної травми коліна. Я розпочав свій випускний рік з милиць.

Щороку до Червоненської середньої школи на практику приїжджали випускники Житомирського державного педінституту. Ми очікували їхнього приїзду, як свята. І вони нам, дійсно, дарували свято. З однією із колишніх студенток-практиканток Іриною Чернецькою (Буцукіною) я підтримую стосунки і досі. Мабуть, саме вони підсвідомо вплинули на те, що згодом я виберу для навчання саме Житомирський педагогічний…

Це буде згодом. А у 1971 році, закінчивши школу і отримавши золоту медаль, я спробував поступити до Київського державного університету. Після травми уже не мріяв про спортивну кар’єру, і, чесно кажучи, хотів навчатись на факультеті журналістики, та старший брат, який сам був студентом цього факультету, категорично заявив батькам: “Достатньо вам буде одного журналіста”…

Я здав документи на факультет іноземних мов, досить успішно склав екзамени і так само успішно… не пройшов по конкурсу…

Забув сказати, що у десятому класі я закохався. Закохався у свою однокласницю. І у той момент моя голова була зайнята не стільки вступом до вузу, скільки думками про зустріч з коханою дівчиною. Більше того, її колишній хлопець служив у війську і присилав друзям листи, в яких обіцяв після повернення “розібратися” зі мною. Я вирішив не сидіти, склавши руки, і почав займатись боксом. Через три роки, будучи уже студентом педінституту, я став чемпіоном області і здобув перший розряд. Правда, після того, як на Всеукраїнських студентських іграх зі мною познущається більш вправний боксер і мене знесуть з рингу (іти я, зрозуміло, не міг), буде прийнято неостаточне рішення повісити боксерські рукавички на цвях.

…Невступ до вузу батьки не сприйняли як трагедію. Вони одразу звернулися до директора Червоненського цукрового заводу, а той запропонував мені місце завідуючого заводським клубом. Я прийняв його пропозицію і у сімнадцять років став керувати великим закладом культури (під моїм керівництвом було аж  шість осіб)!

Цей рік був найбезпечнішим роком моєї юності. Я їздив на семінари і огляди самодіяльності, готував концерти, складав пісні, грав у футбол за заводську команду, а у серпні 1972 року поступив до Житомирського педінституту. Чому саме до педагогічного інституту? Мабуть, тому, що мені таланило на вчителів. Я ніколи не забуду виховательку Теофіпольського дитячого садочка (її запам’ятав як Станіславу Михайлівну), котра (уявіть собі!) запросила до себе додому на день народження усіх своїх вихованців; схиляю вдячно голову перед вчителями Красилівської школи № 1 Ганною Олександрівною Поляковською, Неллі Антонівною Замараєвою, Панасом Федоровичем Крисоватим; з найщирішими почуттями згадую педагогів Червоненської школи: Ліну Олексіївну Жовтило, Антоніну Іванівну Копаницю, Володимира Васильовича Мар’янка, Раїсу Гнатівну та Олександра Васильовича Сторожуків, Марка Карповича Мельника, Лідію Василівну Дубровську, Фаїну Михайлівну Нечепу, Валентину Василівну Герладжіу, Леоніду Іванівну Дюсембаєву…  Їх багато, але я пам’ятаю усіх. Бо вони продовжуються  у мені. Кожен справжній учитель продовжується в своїх учнях…

З 1972 року незмінним у моїй долі залишається Житомирський державний педінститут… Я ще застав педагогів, які свого часу закінчували Сорбонну, були тут і такі, яких згодом (після еміграції з Радянського Союзу) із задоволенням брали в Сорбонну на роботу.

Один із несподіваних життєвих уроків надав мені професор Яків Феліксович Ривкіс, що викладав зарубіжну літературу. На екзамені, окрім відповідей на два запитання за білетом, професору потрібно було надати конспект конкретної наукової монографії, а ще нас чекала бесіда на тему вибраного наукового дослідження. Монографію ми вибирали самі із величезного переліку, який задовго до іспитів роздавав нам професор. Я вибрав книгу про творчість автора “Робінзона Крузо” Даніеля Дефо.

Студенти заходили до Ривкіса на екзамен строго за алфавітним списком. Моє прізвище, зрозуміло, стояло в самому кінці списку, тому я зайшов передостаннім. На два запитання з білету відповів впевнено. Професор зупинив мене і запитав, яку монографію я підготував? Я відповів, що підготував монографію про творчість Дефо. Ривкіс мовчки подивився на мене, похитав головою і постав у заліковку четвірку. Це була перша і єдина четвірка, отримана мною за роки навчання в інституті.

А все пояснювалось дуже просто: із нашої групи я був уже сьомим, хто вибрав для аналізу книгу про творчість Дефо.

Після мене відповідав мій майбутній кум Федір Яковлєв (тридцять два роки він і його дружина Ніна залишаються нашими найближчими і найвірнішими друзями, більше, ніж родичами). Свою відповідь про творчість іспанського драматурга сімнадцятого століття Кальдерона Федір розпочав  так: “Дон Педро Кальдерон де ла Барка Енао де ла Барреда і Ріаньо”…

У професора злетіли окуляри:

  • За сорок років роботи у вузі мені таке доводиться чути вперше… До речі, я й сам ніколи не знав повного імені Кальдерона…

І Яків Феліксович, не запитуючи більш нічого, поставив Федору п’ятірку.

Наші мудрі викладачі учили нас не бути, “як усі”, примушували позбуватись стадного інстинкту і психології юрби. Вони намагались виховати у нас розуміння своєї неповторності, давали усвідомити, що ми їх цікавимо, перш за все, як яскраві особистості, готові до нестандартного мислення і здатні на нестандартні вчинки.

Розповівши про свою першу і єдину четвірку, я не можу не згадати і свою першу і єдину двійку, якою пишаюсь не менше, ніж червоним дипломом про закінчення педінституту. Будучи лауреатом іменної стипендії імені Івана Франка, я примудрився отримати двійку не з якогось там другорядного предмету, а з педагогіки! І справа була не в знаннях. Це був ще один життєвий урок. Просто я забув про старий батьків вислів: “Пам’ятай, сину, язик людині дано для того, щоб вона приховувала свої думки”.

Влітку 1974 року у складі студентського будівельного загону я вперше працював у далекій Тюменській області – в центрі справжнього комариного царства. Організація, яка приймала загін, називалася “Головтюменьнафтогазбуд”. Наш командир Мирослав Яніцький (тепер заслужений будівельник України) називав її інакше – “Безголов-тюмень-нафіга-блуд”. Працювали ми на комсомольській будові. Окрім п’ятидесяти студентів, на будові рахувалось іще дві сотні “хіміків”, тобто засуджених до примусово-виправних робіт. Тут я вперше побачив, що робить із людиною наркотик…

Це було одним із найстрашніших відкриттів моєї юності.

Уже на першому курсі я став солістом інститутського вокально-інструментального ансамблю “Музики”. Ми часто виступали на різноманітних концертах і конкурсах, окрім того, кожної суботи та неділі я ще і підробляв, граючи на танцях у Будинку офіцерів військового містечка Озерне, що неподалік від Житомира.

Наприкінці 1975 року ансамбль “Музики” мав виступати на Всесоюзному конкурсі політичної пісні, який відбувався у Вінниці. Коштів для відрядження повного складу колективу не знайшлося, тому було прийнято рішення послати на конкурс не ансамбль, а лише одного соліста. Я захопив із собою гітару і поїхав у Вінницю…

А через три дні повернувся додому володарем першого місця…

До конкурсної програми був включений мій власний варіант пісні Юрія Візбора “Балада про Полоцьк”. Ця пісня стала визначальною у моїй долі. Через шість років під час одного із творчих вечорів в інституті його ведуча Світлана Вощенкова зачитала присутнім умови конкурсу, що проводила у той час газета “Комсомольська правда” і звукозаписуюча фірма “Мелодія”. Присутні під оплески ухвалили “послати на конкурс “Баладу про Полоцьк” Ю.Візбора у виконанні В.Шинкарука”. Тут же був складений відповідний протокол (таку обов’язкову умову ставили організатори), старший брат Борис допоміг зробити пристойний аудіо-запис, і плівка з піснею відправилась у Москву.

Я благополучно пройшов два заочні тури, а наприкінці грудня 1981 року мене запросили до участі у програмі Центрального телебачення “Споемте, друзья!” Зізнаюсь не без гордості, що був першим солістом із Житомирської області, який потрапив у популярну розважальну програму Центрального телебаченні у Москві…

На той час я уже встиг з відзнакою закінчити Житомирський державний педінститут, отримати направлення на посаду асистента кафедри російської та зарубіжної літератури рідного вузу, затим відслужити строк у війську і одружитись.

Я розумів, що світом править любов.

І це до сьогоднішнього дня залишається моїм найважливішим відкриттям.

Зі своєю майбутньою дружиною Людмилою я познайомився ще в інституті, вона навчалась на фізико-математичному факультеті.  А побрались ми в передостанній день 1977 року, як тільки-но я повернувся з армії. Мабуть, потрібно сказати і про те, що Людмила тоді працювали вчителькою у селі Романівка Попільнянського району на Житомирщині…

Мало того, що мої батьки рівно за тридцять років до цього також одружились у Романівці (правда Новоград-Волинського району), село, куди за направленням приїхала Людмила, колись було родовим помістям Рильських, і школа розташовувалась в колишньому будинку великого поета, який, за словами мами, в ранньому дитинстві тримав мене на руках…

Після такого збігу обставин мимоволі починаєш думати про визначеність, запланованість кожної людської долі, про нашу залежність від невідомих, але могутніх сил…

Повертаючись до свого першого виступу на Центральному телебаченні, зазначу, що до Москви я поїхав разом із дружиною. Ця поїздка подарувала нам безліч яскравих вражень. В Останкіно ми зустрілись з багатьма знаменитостями, але найголовніше – познайомились з Юрієм Візбором і поетом Робертом Рождественським… До речі, Візбор, почувши свою пісню у моєму виконані, заявив, що така інтерпретація балади йому надзвичайно подобається і що я маю повне право претендувати на співавторство, оскільки досить вдало змінив музичний малюнок пісні та значно посилив її емоційність.

Згодом я був запрошений на приватну вечірку в Передєлкіно, де Візбор знімав дачу. Окрім господарів на вечірці були присутні відомі діячі культури, поети і композитори. На прохання Юрія Йосиповича я знову виконав “Баладу про Полоцьк”. Після останнього акорду в кімнаті запанувала мертва тиша. Я боявся підняти очі. Раптом пролунали оплески, після яких почувся голос Візбора:

—      Що я вам казав?! Ось, хто має виконувати цю пісню… Нехай вона за Володею і залишається..

Під час зйомок програми “Споемте, друзья!” я дав інтерв’ю ведучим Тетяні Вєдєнєєвій та Льву Лещенку, в якому зізнався, що в сім’ї не завжди підтримують моє захоплення піснею, але я маю надію на двохлітню доньку, котра, можливо, згодом піде моїм шляхом…

Хіба можна після цього не вірити у силу слова? Виходить, що з ранніх літ долю дочці я напророчив…

Хочу згадати також, як Ніна Матвієнко, вперше почувши зовсім маленьку Ірину Шинкарук, написала їй: “Іринко, свічечко поліська, просвіти цей край щирістю і славою”… Правильно сказав поет, що нікому не дано вгадати, чим слово наше озоветься. Звичайно, тоді Ніна Матвієнко навіть не здогадувалась, що з часом стане хрещеною матір’ю Ірини і моєю кумою…

У 1983 році (мій останній рік навчання в аспірантурі Київського державного педінституту ім. М.Горького) у нас народився син, якого ми з Людмилою назвали на честь мого батька – Федором. Я мріяв про хлопчика – продовжувача роду. Пам’ятаю, як багато років назад мама і батько разом вирішували – давати мені  або Борису мамине прізвище, чи ні… Старша мамина сестра Женя після повернення з примусових робіт у Німеччині не могла мати дітей, а молодшого брата Пилипа (він навчався в Коломийському деревообробному технікумі) у 1947 році під час сільськогосподарських робіт було убито. Про жорстоку розправу, яку вчинили “буржуазні націоналісти” над “студентами-комсомольцями”, писали усі газети СРСР, але і до сьогодні достеменно не відомо, хто насправді вчинив цю жорстоку різанину…

Мама знала, що вона єдина продовжувачка роду, і тому пропонувала залишити комусь із нас її дівоче прізвище Артемчук, але згодом відмовилась від цієї затії. І, мабуть, вчинила правильно. Уявіть собі, що могли подумати люди про сім’ю, в якій діти носять різні прізвища…

Досі не можу зрозуміти, хто я більше: викладач-науковець, автор і виконавець своїх пісень чи ведучий концертних програм? Першим, хто серйозно оцінив мої музично-поетичні спроби, був Роберт Рождественський, який не тільки дозволив мені “псувати” його власні вірші, а й закликав активніше розвивати власну поетичну творчість. На жаль, раптова смерть цього великого поета не дала можливості реалізуватись нашим спільним планам.

Серед своїх творчих робіт, я б, мабуть, виділив кілька пісень, особливо тих, що написані у співавторстві з Костянтином Яновським. Ні з ким більше я не працював з такою насолодою і натхненням, як із цим надзвичайно талановитим піаністом і композитором. Правда, до нашого дуету потрібно додати ще і блискучого аранжувальника Андрія Остапенка, котрий довершував роботу і відправляв пісні у  високий політ. На жаль, переїзд Андрія до Києва одразу перетворив Житомир на віддалену естрадну периферію.

Створені у співпраці з Костянтином Яновським дві літературно-музичні композиції “Біля Вічного вогню” (1983) та “Вічний спогад про війну” (1990), на думку спеціалістів, увійшли в історію українського телебачення. Особливо цікава телевізійна історія першої з них.

Пісні, які були включені до композиції “Біля Вічного вогню”, спочатку записувались на магнітну плівку у Будинку звукозапису Українського радіо. Робота йшла надзвичайно легко, тому ми одразу записали не тільки пісні, а й вірші, що повинні були чергуватися з піснями. Якість виконання і запису пісень та віршів була досконалою. Редактор програми Тетяна Міленіна запропонувала не міняти звуковий ряд і під час телевізійної зйомки читати вірші… під фонограму!

Я погодився.

…Тричі у маленькому кабінеті головного редактора музичних програм УТ Олега Енгстрема збиралася своєрідна експертна рада, включався на повну потужність магнітофон і я показував, як добре знаю записані на плівку вірші. Багато разів підряд мені довелося повторювати під фонограму кільканадцять творів радянських поетів-фронтовиків. При цьому я ні разу не збився, точно дотримався усіх пауз, інтонаційних і артикуляційних особливостей. Нарешті дозвіл на запуск телевізійної програми, в якій вірші виконуються під завчасно зроблений магнітний запис, було отримано…

Композиція “Біля Вічного вогню” протягом кількох років ще добрий десяток разів транслювалась в ефірі, а мене за її створення навіть висунули на здобуття Республіканської комсомольської премії імені Миколи Островського. Премії я не отримав, вона була вручена більш достойному комсомольцю – Віталію Білоножку.

…Пісні і вірші, дійсно, “вишили мою долю”. Їхні широкі і міцні крила носили мене по світу. З ними я побував у Польщі, Румунії, Угорщині, Словаччині, Болгарії, Німеччині, Франції, Сполучених Штатах Америки…

Життя зробило мене щасливою людиною, подарувало безліч цікавих фактів і незабутніх зустрічей. Мабуть, тому з роками усе частіше виникає внутрішня потреба розповісти про себе і не тільки…

Я буду щасливий, якщо хтось візьме в руки мою книжку, розгорне її і дочитає до самісінького кінця. Дочитає ось до цієї крапки.

 

                                                      Володимир Шинкарук