РОБЕРТ РОЖДЄСТВЕНСЬКИЙ

Творчість цього поета витримала найважчу перевірку – перевірку часом. Незважаючи на певну соціальну заангажованість, вона до наших днів зберегла свою художню значимість, актуальність і гостроту. Сам поет, як і раніше, залишається однією із найяскравіших постатей в царині сучасної поезії.

Минуло вісім років, як немає Роберта Рождественського серед нас, та  його вплив на поетичне слово уже наших сучасників відчувається до сьогодні. І хоча для більшості він асоціюється з радянською епохою, яка повільно, але все-таки відходить у забуття, його творчий спадок залишається яскравим зразком самовідданого служіння людям, прикладом активного утвердження високих морально-етичних цінностей.

Народився Роберт Іванович Рождественський у 1932 році в алтайському селі Косиха у сім’ї військових лікарів. З початком Великої Вітчизняної війни батьки відправилися на фронт, згодом, щоб не залишати підлітка одного в евакуації, вони оформили його “сином полку” у прифронтову військову частину. Цей момент став одним із переломних моментів у житті майбутнього поета.

Мабуть, саме тому тема Великої Вітчизняної війни назавжди залишилася провідною в творчості Рождественського.

Він увійшов у велику літературу на початку 60-х років під час “хрущовської відлиги” разом з цілою плеядою молодих талановитих авторів: Андрієм Вознесенським, Євгеном Євтушенком, Беллою Ахмадуліною, Іваном Драчем, Ліною Костенко, Олжасом Сулейменовим та іншими.

У 1981 році, коли я познайомився з ним, Рождественський був на вершині слави. Мабуть, тоді у Радянському Союзі не було людини, котра б не знала його віршів чи пісень з його текстами. Варто лише пригадати пісні із телевізійного серіалу “Сімнадцять миттєвостей весни”, або поему “Реквієм”, які надовго пережили їх автора…

Я приїхав до Москви на запрошення головної редакції народної творчості Центрального телебачення. Знімалась популярна розважальна програма “Заспіваймо, друзі!” (“Споемьте, друзья!”), яку вели співак Лев Лещенко та чудовий телевізійний диктор і кіноактриса Тетяна Веденєєва.

Після зйомок ми з дружиною вирішили походити по Останкінському телебаченню – найбільшій у країні “фабриці мрій”. І ми, дійсно, зустріли там величезну кількість знаменитостей, а коли уже виходили, у вестибюлі побачили Роберта Рождественського. Він мав яскраву “впізнавальну” зовнішність, і не впізнати його було неможливо, тим паче, що майже кожного тижня ми бачили його на екрані – поет вів публіцистичну телевізійну програму “Документальний екран”.

Я набрався сміливості і підійшов. Мені поталанило, Рождественський запросив на свою передачу гостя, а гість запізнювався. Цією обставиною я і скористався.

Ми розмовляли хвилин двадцять. Я встиг розповсти йому, що викладаю літературу в Житомирському педінституті і що паралельно займаюсь музикою. Оце приїхав до Москви на запис телевізійної програми.

А ще я зізнався, що дуже люблю його творчість, більше того, – написав дві пісні на його вірші.

Ця новина, звичайно, не здивувала Роберта Івановича. Весь Радянський Союз співав його пісні. Він поцікавився, на які вірші написана музика? Я сказав, що на “Хіппі”  та “На замле, безжалостно маленькой…”.

Рождественський задумався, а потім промовив:

  • Цікаво було б почути.

Наша розмова закінчилась тим, що він дав мені свою домашню адресу і номер телефона, а я пообіцяв вислати  записи цих двох пісень.

Повернувшись до Житомира, я довго не міг записати пісні на магнітну плівку. Хотілося зробити це професійно. Нарешті записи вийшли майже такими, якими я їх хотів чути.

Незабаром мене знову викликали до Москви, на цей раз на зйомки програми “Ширше коло!” (Шире круг!”). У цій програмі я мав  брати участь разом із  Юрієм Візбором – знаменитим кіноактором і бардом. Не буду зупинятись на цьому епізоді, оскільки зустрічі з Візбором можуть стати темою окремої публікації. Скажу лише, що зйомки пройшли надзвичайно вдало, і ми з Візбором залишилися вдоволені один одним.

Після передачі прямо зі студії я зателефонував Рождественському. Нагадав йому про себе і повідомив, що привіз обіцяні записи. Роберт Іванович відповів, що його можна буде знайти у Центральному Будинку літератора на вулиці Герцена.

Я приїхав на вулицю Герцена. Вахтер уже був папереджений і швидко допоміг мені знайти Рождественського в одному із кабінетів.

Ми поздоровались.

—     Ви не голодні, – запитав мене Роберт Іванович. – Я саме збираюсь вечеряти. У нас тут чудовий ресторан. Складіть мені компанію.

…Із страв, які нам подали за вечерею, я пам’ятаю лише смажену форель. До того я її ніколи не куштував. Зате у пам’яті збереглися усі деталі нашої розмови.

—     Чим же знаменитий ваш Житомир, окрім Корольова, Короленка і картинної галереї? – раптом запитав мене Роджественський.

Я був вражений.

  • Ви що, були в нашому місті?
  • Ні, ніколи не був. Так у мене складається, що в Україні я чомусь буваю рідко.
  • А звідки ж вам відомо про Корольова, Короленка, та ще й про картинну галерею.
  • У Житомирі часто бувають мої друзі.
  • А хто саме?
  • Льотчики-космонавти, – відповів Рождественський.

Я пригадав, що Житомир – це, дійсно, справжня Мекка для тих, хто пов’язав свою долю з освоєнням космосу. Побачити космонавта у Житомирі було майже так само просто, як і в Зоряному містечку.

Мені захотілося більше розповісти про рідне місто:

—     У Житомирі народився генерал Парижської Комуни Ярослав Домбровський, поет Олександр Безименський, прозаїк Лев Нікулін, драматург Валерія Врублевська; тут певний час жили і працювали Денис Давидов, Олександ Купрін, Саша Чорний, Олександр Довженко, Юліуш Словацький, Юзеф Ігнаці Крашевський, Шолом-Алейхем… У місті Новоград-Волинському Житомирської області народилася Леся Українка, місто Бердичів – батьківщина Василя Гроссмана і Фрідріха Горенштейна, тут у 1850 році Оноре де Бальзак вінчався з Евеліною Ганською…

Рождественський уважно слухав. Коли я закінчив свою коротку розповідь, він сказав:

—     Ви так захоплено розповідаєте про рідний край. Мабуть, непогано було б вам написати  щось на зразок своєрідного літературного путівника по Житомирщині.

Я обіцяв подумати над цією пропозицією.

Прощаючись, я подарував магнітофонний запис двох своїх пісень на його вірші. Роберт Іванович запевнив мене, що просухає їх науважніше.

У 1997 році я  отримав стажування на кафедрі радянської літерати Московського університету. Тоді ж мені вдалося вперше побувати у квартирі Рождественського на вулиці Горького. Я привіз поету запашного поліського меду і записи іще трьох пісень на його вірші. Серед них була моя улюблена пісня “Отдать тебе любовь?”. Саме вона найбільше спообалась і Роберту Івановичу.

Про моє часте спілкування з Рождественським знала лише родина і найближчі друзі. Не можу пояснити чому, але я немагався приховувати свої стосунки з поетом. Але якось у розмові з одним із своїх учителів – професором Павлом Карповичем Сербіним – я проговорився, що давно і тосить тісно знайомий з Робертом Івановичем.

Професор Сербін мені не повірив. Тоді я переповів йому історію нашого знайомтва.

—     Цією обставиною гріх не скористуватись, – сказав Павло Карпович. – Ви можете дати мені його адресу, щоб я вислав поетичну збірку для автографа?

Я сказав, що маю запитати дозволу у самого Рождественського.

Рождественський дозволив.

І у професор Сербін написав до Москви листа, а згодом отримав у відповідь поетичну збірку Рождественського з автографом автора.

Я став картати себе за те, що під час наших зустічей не здогадався попросити поета підписату хоча б одну із його книг.