ФЕОФАН ПРОКОПОВИЧ І ЙОГО ТРАГІКОМЕДІЯ “ВОЛОДИМИР”

                                                 План

1.      Життя та громадська діяльність Ф.Прокоповича.

2.      Літературна творчість.

3.      Місце і роль трагікомедії “Володимир” у літературному процесі 18 ст:

              а).   політична заангажованість трагікомедії;

              б).   композиційні особливості п’єси;

              в).   принципи розкриття характерів головних героїв;

                  г).   художнія своєрідність твору.

 

 

Рекомендована література

Історія української культури. Під загальною редакцією І.Крип’якевича. ІІІ Зшиток. – К.: АТ “Обереги”, 1993.

Малий словник історії України // В.Смолій, С.Кульчицький, О.Майборода та ін. – К.: Либідь, 1997.

Ничик В.М. Феофан Прокопович. – М.: Мысль, 1997.

Шевчук В. Феофан Прокопович у Києві // Про поета і філософа ХVІІІ ст.- Українська мова і література в школі, 1981, №6.

 

 

Методичні поради

 

  1. Феофан Прокопович належить до числа найяскравіших українських письменників 18 століття. Його літературний талант, що вражає глибиною і багатоманітністю, проявився у різних жанрах поезії, прози, драматургії. Окрім того, Феофан Прокопович відомий як релігійний і громадський діяч, до думки якого постійно прислуховувались і прості люди, і можновладці.

Біографія майбутного письменника сповнена багатьох драматичних моментів, авантюрних пригод, стрімких злетів і несподіваних падінь. Народився він 9 червня 1681 року у Києві, в родині купця. Призвіще батька в історії не збереглося (можливо, Церейський), зате відомо, що Прокопович – це прізвище матері. Ім’я ж, яке дали синові при народженні батьки, було чи то Єлісей, чи то Єліазар.

Надзвичайно рано хлопчик залишився сиротою і змушений був жити у родині свого дядька по матері Феофана Прокоповича – ректора Києво-Могилянської академії. Після раптової смерті дядька підлітка усиновила невідома сім’я заможних киян.

Три роки Єліазар навчався у початковій школі Київського братського монастиря, після чого поступив до Києво-Могилянської академії. Засвоївши курс «світських наук», майбутній письменник не став вивчати теологію у рідному Києві, а подався до Львова, де два роки навчався і викладав піїтику та риторику у місцевій колегії. Увесь цей час юнак мріяв здобути освіту в якомусь із найкращих західно-європейських учбових закладів. Його вабив Рим. З цією метою  він прийняв уніатство, отримав нове ім’я – Самійло – і прибув до Італії. Навчання продовжилось у Ватікані, в колегії святого Афанасія. Але через три роки майбутній письменник залишає Італію, оскільки за написаний ним латинською мовою сатиричний вірш “На захист Галілея”, де гостро висміювався папа і його оточення, йому загрожували репресії.

Шлях на батьківшину був довгим і складним. На певний час юнак затримався у Німеччині, де відвідував заняття в престижних університетах Лейпціга і Галле. Після повернення до Києва у 1704 році він вступив до Київського братства, прийняв православіє і тепер уже назавжди узяв собі ім’я і прізвище померлого дядька – Феофана Прокоповича.

Спочатку Ф.Прокопович викладав у Києво-Могилянській академії піїтику, з 1706 по 1707 рік – риторику, з 1707 по 1709 – філософію. Згодом, ставши ректором академії, читав лекції з теології. 22 липня 1709 року, майже одразу після Полтавської битви, Ф.Прокопович виголосив вітальну промову на адресу Петра І, котрий особисто був присутнім на церковній службі у Софіївському соборі. Панегирик справив на царя надзвичайне враження, і він одразу наказав  надрукувати його в оригіналі (промова була написана книжною українською мовою), а також зробити переклад польською та латинською мовами. До речі, “Панегирікос” (саме так автор назвав свій твір) залишився єдиним твором Ф.Прокоповича, який було надруковано за життя письменника.

У 1716 році Петро І викликав Ф.Прокоповича до Санкт-Петербурга, нагородивши його високим церковним саном архієпископа Новгородського. З цього часу і до смерті царя Ф.Прокопович був головним радником російського самодержця у справах релігії, науки та культури, ідеологом багатьох суспільно-політичних процесів. На жаль, усі реформи, які втілював у життя Ф.Прокопович, спрямовувались на посилення російської монархії і були пов’язані з відстоюванням інтересів дворянства, у першу чергу російського.

У 1721 році він організував світську приватну школу, де навчалося більше як 160 учнів, серед яких були діти-сироти та  діти із бідних сімей. Незважаючи на високий церковний сан Ф.Прокопович ніколи не був аскетом, він любив життя в усіх проявах, цінував найменші людські радості. У його бібліотеці нараховувалось майже 30 тисяч книг, а картинна галерея архієпископа складалася із 149 полотен кращих вітчизняних і зарубіжних майстрів пензля. Він був літературним вчителем першого російського сатирика Антіоха Кантеміра, підтримував поета і філолога Василя Тредіаковсько і навіть свого часу врятував від виключення із Московської слов’яно-греко-латинської академії молодого Михайла Ломоносова.

Після смерті Петра І, коли розпочалося жорстоке переслідування усіх його прихильників, Ф.Прокопович не тільки зумів зберегти власне життя, а й відстояти свій високий соціальний статус. Він залишався фаворитом і у імператриці Катерини І, і у імператора Петра ІІ, а також у імператриці Анни Іоанівни. Та інтриги, постійна виснажлива боротьба за право знаходитись біля царського престолу неухильно підривали творчі та фізичні сили Ф.Прокоповича. Він помер 8 березня  1736 року, у день 11 річниці з дня поховання свого кумира – Петра І.

  1. Літературний спадок Ф.Прокоповича досить великий. Він прославився як блискучий оратор, автор великої кількості панегириків. Цей літературний жанр виник у V столітті до нашої ери у Греції. Слово “панегирик” означає урочисту похвальну промову. Ф.Прокопович досить часто відгукувався на визначні дати в історії держави, вшановував своїми літературними творами вельмож. Відомі його панегирики “Слово про владу і честь царську”(1716), “Слово похвальне про баталію Полтавську” (1717), “Слово похвальне про флот російський (1720), “Слово не погреб Петра Великого” (1725) та інші. Але найдосконалішим твором ораторського мистецтва Ф.Прокоповича залишається уже згаданий “Панегирикос”, до складу якого автор включив ліро-епічну поему “Епиникіон” (у перекладі з грецької – пісня перемоги). Цей твір – яскравий приклад урочистої поезії, до якої також часто звертався Ф.Прокопович. Поема, що зображує Полтавську битву, написана силабічними віршами і насичена великою кількістю риторичних фігур, церковнослов’янізмів, а також образами, запозиченими з античної міфології.

Зазначимо, що Ф.Прокопович першим із наших поетів звернувся до зображення у поетичних творах батальних сцен і робив досить вдалі спроби тонізувати традиційні силабічні вірші. Про це свідчить вірш “За Могилою Рябою”, в якому зображувався невдалий похід українського і російського війська проти турків 1711 року.

Ф.Прокопович писав латинською і польською мовами, але, звичайно, найчастіше він звертався у своїх поезіях до книжної мови, характерної як російській, так і тогочасній українській літературі. Серед поетичних творів Ф.Прокоповича потрібно виділити похвалу Анні Іоанівні “На день 25 лютого” (день коронації імператриці), вірш 1732 року “Про Ладожський канал”, елегію “Плаче пастушок у довгій негоді”, присвячену 5–ій річниці з дня смерті Петра І.

Поетичний доробок Ф.Прокоповича поєднує у собі переважно патріотичні і філософські твори. Але іноді автор вдається до іронічних  та сатиричних віршів (вірш “Про Станіслава Лещинського”, у якому висміюється невдаха-претендент на польську корону, сатира “Духовний регламент”, спрямована проти неосвіченого духовенства), а також пише поезії на побутові теми (звернення до А.Кантеміра з нагоди написання ним четвертої сатири, подяка економу Герасиму тощо) .

Заслуга Ф.Прокоповича полягає  і в тому, що у своїй поетичній творчості він одним із перших  у нашій літературі звернувся до інтимної лірики. Це можна доказати на прикладі його вірша “Світська пісня”, що порівняно недавно був знайдений літературознавцями В.Ничиком та М.Роговичем в одному із архівів.

На жаль, Ф.Прокопович залишався далеким від створення оригінальної поетичної системи, але у своїй творчості він спробував використовувати різноскладові поетичні рядки, екпериментував з нетрадиційними для того часу римами (чоловічою і дактилічною), звертався до нової строфіки (октава). Деякі його вірші написані простою розмовною мовою із вживанням побутової лексики. Усе це, без сумніву, сприяло подальшій демократизації літературного процесу.

В історію української літератури 18 століття Ф.Прокопович увійшов і як один із найталановитіших драматургів. Його перу належать дві драматичні замальовки, що були написані близько 1716 року (“Розговор гражданина с селянином да певцом или дьячком церковным” та “Разглагольствие тектона, си есть древодела, с купцом”), а також трагікомедія “Володимир”.

  1. Цей твір було розіграно учнями Києво-Могилянської академії 3 червня 1705 року. У цей час у європейській літературі домінував такий літературний напрямок, як класицизм (слово classicus у перекладі з латинської означає – ідеал, зразок). Класицисти вважали античне мистецтво зразковим і закликали наслідувати його. Французький поет Ф.Буало, синтезувавши основні літературно-філософські принципи, викладені у працях Платона, Арістотеля, Сенеки та інших античних мислителів, створив художню систему класицизму. Літературні смаки і переконання Ф.Прокоповича багато в чому співпадали з основними принципами класицизму.

Звернення письменника до драматургії також не було випадковим. Запозичивши з античної літератури систему жанрів, класицисти виділили в якості одного із найголовніших жанрів — драму. В основі драматичних творів рекомендувалося використовувати античні сюжети, але Ф.Прокопович у своїй п’єсі звернувся до сюжету з давньої історії своєї держави.

Тема п’єси – запровадження християнства у Київській Русі та боротьба князя Володимира з язичницькими жрецями, що активно виступали проти нової віри. Володимир зображений у трагікомедії як мудрий політичний діяч-просвітник, як реформатор, що спрямовує свої зусилля на розбудову держави, на посилення її міці і міжнародного авторитету.

П’єса, яка зображувала сторінки далекої історії, змістом своїм тісно пов’язувалась із сучасністю, а реформаторська діяльність київського князя чітко асоціювалася з реформаторською діяльністю Петра І. Для Ф. Прокоповича язичництво – символ невігластва і темноти, тому протистояння християнства і язичництва у період княжіння Володимира, що відображене у трагікомедії, – це прозорий натяк на боротьбу нових ідей зі старими в часи царювання Петра І, алегоричний показ драматичної спроби імператора вивести державу “з варварства”.

Трагікомедія Ф.Прокоповича “Володимир” написана за правилами, викладеними автором у його лекційному курсі поетики. Вона має пролог та епілог, п’ять дій, кожна дія влючає в себе не більше десяти яв. У кожній яві автор намагався задіювати не більше трьох осіб. Уже в “Пролозі до слухачів” Ф.Прокопович сам декларує політичну заангажованість твору, закликає усіх, хто сприймає його п’єсу (у тому числі і російського імператора), бачити себе спадкоємцями легендарного князя Володимира, відображенням його віри і слави.

Перша дія (протасис) розпочинається з появи у Києві посланої пеклом тіні князя Ярополка. Ярополк, який був убитий своїм братом Володимиром під час міжусобної війни, повідомляє верховному жрецю Перуна Жериволу про наміри Володимира прийняти християнство і позбутися язичницьких богів.

У другій дії (епістасисі) язичницькі жреці Піяр, Куреяд та Жеривол накликають на Володимира пекельні сили, щоб спокусити його, завадити духовному очищенню, яке б утвердило князя у намірах порвати з язичництвом.

Третя дія (катастасис) передає душевні переживання Володимира напередодні прийняття найважливішого у своєму житті рішення. Князь усе ще вагається, тому звертається по допомогу до своїх синів Бориса і Гліба, а ті радять йому прислухатись до слів грецького філософа про Хрестовий закон. Філософ викладає Володимиру основні положення християнського вчення і остаточно впевнює його у необхідності прийняття християнства.

У четвертій дії (вона також має назву катастасис) зображується, як сили зла здійснюють ще одну спробу зламати дух князя. Вони намагаються навіяти йому думку, що у світі вирішать, ніби він прийняв нову віру не за внутрішними переконаннями, не заради самої віри, а тому що боявся греків. Але Волордимир стійко переносить усі труднощі, виходить перможцем із цього надзвичайно складного протистояння.

Пята дія (катастрофа)  приводить п’єсу до розв’язки. Прибічники Володимира воєводи Храбрій та Мечислав дискутують з язичницькими жрецями, котрі вважають, що зміна релігії призведе до кінця світу.  Позбавлені можливості отримувати жертвоприношення Піяр, Куреяд, Жеривол помирають з голоду. Вісник повідомляє, що князь Володимир після похрещення узяв собі нове християнське імя – Василій. Князь у своєму останньому монолозі говорить про переваги християнської релігії і закликає знищувати язичницьких ідолів.

Завершується трагікомедія хором апостола Андрія та ангелів, які пророкують щасливу майбутню долю Києва і усієї держави. Позитивно згадується в епілозі п’єси і гетьман Мазепа, якого Ф.Прокеопович згодом буде засуджувати за зраду Петрові І, а також відомі діячі української церкви В.Ясинський та С.Яворський.

Центральний образ твору – образ князя Володимира. Автор зобразив його мудрим і далекоглядним керівником держави, мужнім і сміливим, стійким у своїх переконаннях. Але, разом з тим, Ф.Прокопович не позбавив його тих рис і якостей, які зближують князя із звичайними людьми: він вагається при визначенні правильності свого вибору, боїться, чи не принесе цей вибір шкоду людям і державі.

Володимир змальований драматургом в період важливого духовного зламу. Автору вдалося у всій складності показати драматичний процес зміни характера князя під впливом обставин, яскраво підкреслити те, як непросто далося герою рішення відмовитися від релігії батьків.

На відміну від класицистів, які позбавляли своїх героїв психологізму, чітко ділили їх лише на позитивних та негативних, Ф.Прокопович створив яскравий художній образ, який відзначається особливою життєвою силою, глибиною і складністю. Володимир вигідно відрізняється від інших героїв української літератури 18 століття можливістью духовного росту і самовдосконалення, здатністю викорінювати застарілі звички і принади язичницького життя, у найбільш відповідальні життєві моменти перемагати вади власного характеру, .

Інші герої п’єси значно поступаються її головному герою. Вони досить статичні і, як правило, демонструють лише якусь одну рису характера. Ця риса підкреслюється самим автором з допомогою “промовляючих” імен: Храбрій, Мечислав, Жеривол, Куреяд, Піяр.

До речі, саме із зображенням язичницьких жреців у п’єсі з’явився комічний елемент. Дійсно, жреці змальовані у творі з великою долею іронії. Органічне поєднання драматичних та іронічних моментів дало можливість Ф.Прокоповичу назвати п’єсу трагікомедією, що викликало невдоволення класицистів, які активно боролися за чистоту жанру і різко засуджували будь-яке поєднання різножанрових елементів.

Язичникі жреці уособлюють собою не тільки реакційне духовенство, а й усіх прибічників старого, віджилого, того, що зупиняє або обмежує поступ. Прислужники Перуна, які погрожують князю розправою, на ділі виявляються жалюгідними боягузами. Драматург свідомо гіперболізує їхню любов до їжі. Боротьба за віру зводиться у них лише до боротьби за право поїдати жертвоприношення. Сенс і мета життя Жеривола, Піяра, Куреяда – в задоволенні своїх примітивних потреб.

Без сумніву, під час роботи над п’єсою Ф.Прокопович знайомився з великою кількістю літописних та агіографічних матеріалів, що відображали добу князя Володимира. Але драматург особливо не турбується про історичну достовірність твору. Він звертає увагу лише на один важливий епізод із довгого і драматичного життя київського князя. Ф.Прокопович не переймається тим, що від моменту прийняття Володимиром рішення про хрещення Русі і до самого процесу хрещення минає лише три дні, не звертає увагу на те, що князі Борис і Гліб на момент прийняття християнства, очевидно, були у такому віці, який не давав можливості батькові звертатись до них за порадою. Ці та інші історичні недоречності пов’язані з творчою установкою автора, який услід за Арістотелем вважав, що письменник, на відміну від історика, має право зображувати події не так, як вони відбувалися насправді, а так, як вони могли б відбутися.

У п’єсі мало сценічної дії, немає масових сцен, вона побудована виключно на монологах і полілогах, про деякі важливі події розповідає глядачам сиволічний персонаж – Вісник. Ф.Прокопович зберіг у своєму творі три класицистичні драматургічні єдності (єдність дії, місця та часу): трагікомедія має лише одну сюжетну лінію і зображує тільки процес прийняття християнства у Київській Русі, усі події відбуваються у Києві і тривають не більше трьох діб.

Зазначимо, що трагікомедія Ф.Прокоповича “Володимир” написана переважно 13-складовими силабічними віршами, хоча іноді автор звертається до 8-складових віршів, а також користується віршами, у яких рядки нараховують від 5-ти до 13-ти складів. Цікаво, що під час діалогів чи полілогів драматург застосовує такий поділ свого 13-тискладника, коли початок рядка закінчує вислів одного персонажа, а кінець рядка є початком промови уже іншого героя.

Ф.Прокопович намагається уникати банальних дієслівних рим, і хоча віддає повну перевагу жіночій римі, намагається  активно римувати слова, що належать до різних частин мови: жало – настало, худому – дому, слова – готова, мало – настало тощо.

В п’єсі використана книжна українська мова, автор використовує велику кількість архаїчних слів та церковнослов’янізмів. Але це, загалом, не зменшує великого історико-літературного значення твору Ф.Прокоповича, який заклав підвалини українського театру, відкрив нові яскраві перспективи у розвитку національної драматургії.