Шкварка

1.

Григорій Шкварчук (він же – Гришка Шкварка) вважався кращим у селищі столяром. Саме тому директор сільського клубу Микола Лисий «виписав» його для ремонту крісел в глядацькому залі клубу. Робота була неважкою, але досить марудною. Гришка потратив на неї цілий робочий день. Нарешті він двома точними ударами ввігнав останній цвях, задоволено подивився на  результат своєї праці і покликав   Миколу.

  • Ну, шо, Петрович, приймай євроремонт.

Завідуючий клубом пройшовся по залу, оглянув відремонтовані крісла і міцно потис Шкварці руку. Питань немає. Добре. Навіть дуже добре!

  • По іншому не працюємо, – відповів столяр. Тепер з тебе – свіжий анекдот, а потім підписуй наряд – і по хатах…
  • Анекдот… – завклубом задумався. – Ага… ось, слухай. Дзвонить свекруха невістці:
  • Як там мій Петро? Вдома не ночує?
  • Не ночує…
  • П’є?
  • Та п’є…
  • Б’є тебе?
  • Б’є, мамо…
  • Ну, нічого, головне, щоб здоровий був.

Шкварка цвиркнув щербатим зубом і засміявся.

  • Ясно… Хороший анекдот. Та я подумав, якщо бабу хоча б зрідка не бити, порядку в сім’ї не буде. Ще батько мені казав, якщо жінку не б’єш значить не любиш…
  • Чия б коза мекала… Невже ти на свою можеш руку підняти?
  • А як же… – Шкварка витер рукавом спітнілий лоб, – якраз вчора і шваркнув її по пиці. Несильно, правда, але нехай знає, хто в хаті господар.

Завклубом не повірив. Малий, худенький Шкварка був на голову нижчий від своєї Настуні. Люди дивувалися, як це Бог таких парує… Жінка працювала вихователькою в дитячому садочку. Колись якась дитина звернулася до неї словами «велика тьотя». Відтоді це прізвисько міцно приклеїлось до виховательки, яка іноді сама стидалася свого високого зросту і міцної статури. Настуню поважали і… боялись. Особливо після одного випадку…

Батько хлопчика з групи Настуні постійно «виховував» свого п’ятилітнього сина стусанами і потиличниками. Екзекуції батька призвели до того, що син став заїкатись. Настуня вирішила «серйозно» поговорити з цим чоловіком «на тему дитячого виховання». Після розмови заїкання у хлопчика пройшло, зате у батька на одного зуба стало менше…

  • А не боїшся, що вона здачі дасть? – запитав завклубом.

Шкварка голосно засміявся:

  • Хіба може жінка вдарити чоловіка?..
  • А чом би й ні, – усміхнувся завклубом, раптово пригадавши знаменитий «виховний захід» Настуні.
  • Та я ж… хазяїн, годувальник сім’ї… – обурився столяр.
  • А якщо їй шлея під хвіст потрапить, і вона в гніві забуде, що ти її законний муж і годувальник…
  • З Настунею таке не трапиться. Вона в мене смирна…

Раптом Шкварка задумався:

  • Хоча, ти знаєш, мабуть, і в курки норов є, бо не завжди яйця несе… Жінка після вчорашнього ляпасу зі мною не розмовляє. Вранці сніданок мовчки на стіл поставила і в хлів до корови порати пішла…
  • Цікаво, із-за чого ви горшки побили.
  • Та, можна сказати, не із-за чого. Прийшла в хату, сіла за стіл, та й каже: «В магазин духи завезли. Французькі… Сімсот гривень баночка. Пахнуть солодко, я нюхала… Баби поспорили, хто їх у нас купить. Кажуть, що тільки головиха собі таке може дозволити»…

А я візьми, та й ляпни: «Головиха?! Знаєш, як про головиху хлопці  говорять? В нашому господарстві залишилось тільки дві корови, і одна з них – на фермі, а друга – жінка голови колгоспу».

А Настя мені: «Ото ж! Правду хлопці кажуть… Але послухай… я тебе колись про щось просила? Пригадай, просила? Ні, не просила! А зараз прошу… Давай купимо духи. Я про них ще зі школи мріяла».

Це ж треба було придумати! Духи – за сімсот гривень! Баба з глузду з’їхала! Я за голову схопився. Невже дешевших немає… Та й час знайшла… Дітям допомагати потрібно, баню хочемо будувати… І так з останніх сил тягнемося. А тут взяти і викинути сімсот гривень. Ні, не так буде, як ти хочеш, а так буде, як Бог дасть…

Шкварка перевів подих і подивився в очі завклубові:

  • Я, Петровичу, оце таке подумав, але, правда, Настуні нічого не сказав, стримався. Вона ж руки в боки взяла і точно, як прокурор: «Ти мені з часу весілля ніколи навіть квіточки не вручив, не те щоб якісь подарунки. У інших жінок чоловіки завжди уважні, ввічливі, а ти вже і слова ніжного сказати не можеш… Стидаєшся, чи розучився… Жлоб ти!»

Я аж дихати перестав. «Це хто жлоб, – питаю, – це я – жлоб»… А вона мені знову: «Жлоб!»

Тут я не витерпів, скипів і ляпнув долонею по Настькиних  губах. Ляпнув легко, без сили, аби рахувалось, та у неї  з очей одразу сльози бризнули.

…Знаєш, а мені її навіть жалко не було, бо зачепила, можна сказати, за живе, до самої печінки дістала…

У «інших жінок чоловіки»… – кажеш…–  А те, що ми нову хату збудували на два поверхи з усіма удобствами – це що, не рахується? А двох дітей в люди вивели, вищу освіту дали – це теж нам з неба впало… Хто ще з «чоловіків інших жінок» на таке спромігся…

Бачу вона очі від мене відводить, але, мабуть, все одно не дійшли до неї мої слова. Баба, одним словом… Що з неї взяти можна… Нічого, крім аналізів…

  • О-го, то ви серйозно поцапались, – закивав головою завклубом.
  • Та… милі чубляться – тільки любляться.
  • Можу допомогти вам помиритись.

Завклубом дістав з кишені два різнокольорових папірця.

  • Вважайте це премією за добре виконану роботу.
  • Що це? – зацікавився Шкварка
  • Запрошення на виставу. У нас тут завтра цирк виступає. Візьміть. «Віп» місця у першому ряду. Беріть! Можна сказати, від серця відриваю…

Шкварка узяв у руки запрошення.

  • Цирк – це ж, мабуть, для дітей?
  • Чому для дітей? – обурився завклубом. – Цирк – це одне із найскладніших і найвидовищніших мистецтв. Він розрахований як на дитяче, так і на доросле сприйняття.

Микола говорив так, наче читав якусь важливу інструкцію.

  • Гаразд, – погодився Шкварка, – прийду… Тобто прийдемо, – додав Гришка, витримавши паузу.
  • Буду чекати.
  • Вручу їй ці білети замість… квіточок, які вона так любить… Скажу: «Візьми, це від жлоба». Правду говорять: вони нам тільки глазки строять, а ми їм строїм… щастя…

 

2.

Наступного вечора подружжя Шкварчуків чинно сиділо в самому центрі першого ряду поруч із самим головою колгоспу та його дружиною. Настуню це сусідство бентежило. Вона червоніла, озиралася, постійно витирала носовичком куточки жирно нафарбованих губ. Місця за Настунею на кількох наступних рядах були порожні. Займати їх не хотів  ніхто, бо тоді б усю сцену їм закривала широка Настуніна спина. Гришка вів себе вільніше, він голосно вітався зі знайомими, відпускав жарти…

Коли нарешті погасло світло, Настуня полегшено зітхнула.

Зазвучала музика і циркова вистава розпочалась. На сцену, змінюючи один одного,  виходили смішні клоуни, акробати, спритні фокусники… В розігрітому залі раз-по-раз спалахували оплески. Найбільше публіка аплодувала цирковому силачу Дмитру Бедилу. Силач  на очах вражених глядачів гнув підкови, рвав залізні ланцюги, долонею, наче важкелезним молотом, заганяв у дошку-сороківку товсті цвяхи…

Кульмінацією виступу силача стало жонглювання гирями… Бедило підкидав  важкі гирі вгору і приземляв їх на свої широкі плечі… В один із  найбільш напружених моментів виступу циркача Гришка раптом викрикнув: «Брехня! Я все бачив… Бутафорія… Гирі несправжні!»

В залі засвистіли.

Ображений Бедило підійшов до краю сцени і заграв м’язами:

  • Хто це у нас тут Хома Невіруючий?

Він поманив Шкварку пальцем:

  • Підніміться і перевірте!

Настуня непомітно поклала свою важку руку на Гришкине коліно.

  • Чого його перевіряти, і так ясно.

Силач засміявся:

  • А ви все-таки перевірте…

Гришка заперечливо похитав головою.

Бедило зістрибнув зі сцени і горою виріс перед Шкваркою.

  • Треба відповідати за свої слова. Підніміть гирю!

Гришка зрісся зі стільцем і став майже непомітним.

  • Я стидаюсь, – хрипко сказав Шкварка під регіт глядачів…
  • Не чіпайте його, він пожартував, – голосно заступилася за чоловіка Настуня.

Бедило повернув голову в бік жінки. Очі у нього засвітились.

  • А є в залі ті, хто не стидається і не жартує? Ось ви, наприклад.…

Настуня замахала руками:

  • Ну що ви… Хіба можна жінку заставляти піднімати таку вагу…
  • А ви не піднімайте. Аби дізнатись, що яблуко червиве, не обов’язково потрібно його з’їсти…

Циркач не відводив погляду від зніяковілої жінки.

  • Вам нічого важкого не потрібно робити. Штовхніть снаряд, скажемо, ногою. Якщо гиря бутафорська, вона впаде… Ну, сміливіше.

Настуня хрестила руки на грудях і вдавала, що не чує силача.

  • Я .про такого «контролера», можна сказати, все життя мріяв… Піднімайтесь.

Бедило простягнув Настуні руку.

  • Давайте, Настасіє Степанівно, виведіть його на чисту воду! – стали заохочувати виховательку глядачі.

Настуня повільно підвелась зі свого місця.

Очі у Шкварки стали великими і круглими…

  • Ти куди?
  • Я зараз… – сказала Настуня і несподівано швидко вийшла на сцену.

Вони стояли поруч – цирковий силач і вихователька дитячого садочку. Публіка вражено замовкла. Зростом і статурою жінка майже не поступалася Бедилу.

  • Починайте ревізію, – з усмішкою сказав циркач.

Настуня видихнула повітря, наче перед стрибком у холодну воду, і правою рукою взялась за важку 32-кілограмову гирю…

Далі сталося неймовірне: вихователька спочатку проворно закинула гирю на плече, а потім різко підняла над головою…

В залі вчинився страшний галас: глядачі посхоплювались зі своїх місць, аплодували, кричали, тупали ногами…

Настуня стояла посеред сцени з піднятою гирею і широко відкритими очима дивилася в глибину вируючого залу.

  • Досить… опускайте гирю, – наказав вражений Бедило.

Але Настуня його не чула.

  • Опускайте снаряд! Це може бути небезпечно! Давайте, я вам допоможу.

Бедило підступив до жінки.

На лобі Настуні з’явились дрібні крапельки поту, піднята рука помітно почала тремтіти.

  • Кидай, бо гилу заробиш, – прорізайся крізь неймовірний  гамір стривожений голос Шкварки.

Почувши чоловіка, Настуня розтиснула пальці і спритно відступила в сторону.

Важка гиря полетіла повз остовпілого силача і гепнулась на дерев’яну сцену. Почувся голосний тріск, в усі сторони полетіли друзки.

Здавалося, що крики і регіт публіки знімуть дах зі старенького клубу…

Коли лемент дещо стих, зніяковіла Настуня зазирнула у чималу дірку, яку пробила на сцені гиря, і підвела погляд на чоловіка:

  • Доведеться тобі ремонтувати…
  • Це ми запросто… Це нам – раз плюнути… Це нам, як дурному з горбака збігти, – з полегшенням промовив Шкварка.

Саме в цей момент абсолютно забутий публікою Бедило несподівано опустився на одне коліно, взяв Настунену руку і торкнувся її губами.

Зал завмер.

Потім силач легко підхопив жінку, швидко зійшов зі сцени і акуратно посадив її на стілець поруч із Гришкою. У глядачів знову почалась істерика.

Зніяковіла Настуня затулила розпашіле обличчя долонями, а Гришка підвівся зі свого місця і картинно почав вклонятися публіці…

До воріт Шкварчуків проводжали чи не всім селом. Настуня йшла поруч з чоловіком, міцно тримаючи його під руку. Розмова раз-по-раз поверталася до того, що відбувалося в клубі:

  • Оце був цирк…
  • Здається мені, Настасіє Степанівно, що цей Бедило до вас «нерівно дише»…
  • Ага… Причепився, як реп’ях до штанів.
  • Цікаво, чи долетіла гиря до центру землі?..
  • Ви, Настасіє Степанівно, стояли на сцені, як ота американська статуя…
  • Точно, – погодився Гришка, – тільки замість факела в руці двохпудова гиря…

Настуня мовчала, але її гарячі щоки тихо світили  крізь густу темряву…

 

3.

Наступного дня, після сніданку Гришка рішуче промовив:

  • Одягайся, підемо купляти твій… одеколон.

У Настуні з рук вислизнула чашка.

  • Ти не жартуєш?

Гришкі було важко підняти очі на дружину.

  • Які жарти. Хіба така жінка, як ти,.. не достойна мати все, що забажає…

Настуня розцвіла:

  • Це ти говориш серйозно?
  • Серйозніше не буває.

Жінка ще раз уважно подивилася на Гришку.

  • Чого дивишся, я слів на вітер не кидаю!
  • Я хочу не одеколон, а духи…
  • Яка різниця!.. Все! Досить випробовувати моє терпіння. Ще одне слово – і їй-бо передумаю!
  • Добре, добре… Я зараз, я швиденько… – і Настуня стала розв’язувати фартух.
  • Гроші ж не забудь узяти! Знаєш, де лежать…

Через декілька хвилин Шкварчуки були вже на вулиці. Перед магазином Гришка жестом зупинив Настуню, турботливо поправив на ній комірець куртки. Потім підійшов до важких дверей і широко розчинив їх перед дружиною. Людей в магазині було мало, і подружжя швидко дочекалося своєї черги. Гришка підморгнув продавщиці:

  • Привіт, кума! Хочемо купити духи… французькі. Де вони у тебе
  • Духи… французькі? А, ви знаєте, їх немає…

Продавщиця винувато закліпала довгими накладними віями.

  • Як це – «немає», – здивувався Гришка, – Куди ж вони поділися?
  • Продали… Ще вчора продали… Їх головиха купила…

Почувши ці слова, Настуня відвернулася до вікна. Гришка закусив губу:

  • За цими нашими… олігархами хіба щось колись захопиш…

Настуня  потягла чоловіка за рукав:

  • Не мели дурниць. Ходімо додому.
  • Зачекай, – уперся Шкварка. – Треба вияснити…
  • Що тут виясняти… Пішли…
  • Ех, бідному, як женитись, то й ніч мала… – буркнув Шкварка.

Але Настуня його вже не чула. Вона відчинила двері і швидко пішла з магазину.

Гришка прожогом подався за нею.

  • Зачекай! – крикнув він дружині.

Настуня знехотя спинилась.

  • Сонечко моє… – почав захеканий Шкварка, – та не переживай так через ці духи. Хочеш, завтра разом поїдемо в область і ще кращі купимо… Не все те світло, що у вікні. Мабуть, там і кращі є, і дорожчі. Рибка моя золота, мені для тебе… нічого не шкода, бо ти… ти – найкраща жінка в світі!

З очей Настуні потекли  сльози.

Шкварка заходився витирати їх долонями.

Дружина заплакала ще дужче.

  • Не плач, сонечко… Не плач, люди дивляться… Знай, будеш ти у мене ходити і в духах, і в шовках… Бо заслужила. І та ж сама головиха тобі буде ще заздрити… А я… я, щоб колись тебе хоч пальцем, хоч мізинцем зачепив, – це вже ні… Слово даю! Віриш?

Настуня закивала головою, але плакати не перестала.

  • Перестань, – знову попросив Гришка. – Дались тобі ці духи… Кажу тобі, завтра ще кращі купимо.
  • Я не через духи плачу, – схлипуючи проговорила Настуня.
  • Не через духи? – вражено перепитав Гришка. – А через що?

Настуня знову зайшлася сльозами.

  • Через що, скажи…
  • Ти мене сьогодні сонечком назвав… Сонечком, розумієш?… Я від тебе таких слів уже двадцять п’ять років не чула…

Губи Гришки також затремтіли.

  • Тепер кожен день по сто раз буду тебе так називати…

Шкварка спробував відшукати ще якісь ніжні слова, але натомість стис свою дружину в обіймах.

Різниця в зрості була великою, і Гришка головою підпер Настуніне підборіддя…

Тому він не міг бачити, як крізь хмари сліз на обличчі жінки пробивається яскраве сонце усмішки.

 

4.

…Перехожі вражено вклякали: посеред вулиці, обнявшись, стояли двоє літніх людей.

Чоловік і дружина.

Худий та низенький Гришка і висока й кремезна Настуня. Стояли і радісно… плакали.